“Течуть ієрогліфи по запітнілому склі,
Їх ізчитують Такубоку й Басьо,
І записують кожен своє”.
Чудовий, дуже японський вірш… Літо… Липень… Уся Японія під парасольками, у яскравих юкатах, з віялами і махровими серветкам – це період цую, період сливових дощів. У цей спекотний і вологий час іноземці залишають Японію на вакації, а дарма, адже кожна хвилина, прожита в Японії – це подарунок долі, це прекрасно. Ось такі асоціації викликав у мене вірш Миколи Сулими. Може тому, що зараз липень, а може тому, що Басьо присвятив безліч поезій саме сливовим дощам. Словом, кожен “записує своє”.
При всій своїй інтровертності Японія зачаровує, закохує в себе майже кожного, хто відвідує цю країну. Фанів Японії мільйони в усьому світі і кількість їх росте. Мені колись довелось відвідати справжній сад каміння поблизу Нью-Йорку, власник якого був звичайний американський архітектор, а у нашій Кончі-Заспі є правдива японська садиба, алея сакур і навіть онсен. Такі грандіозні проекти під силу не кожному, але з ними сміливо конкурують книги, написані про Японію, вченими, політиками, журналістами і просто “загіпнотизованими”. Вочевидь немає на світі більш магічної і більш медійної країни сьогодні, аніж Японія.
З віршами, стилізованими під танка або хайку – окрема історія. Сотні журналів видаються у Японії спеціально для аматорів і кількість їх зростає щороку. Пригадую, як після виходу моєї першої книги японською мовою, кілька зарубіжних послів почали писати вірші і ми згодом утворили справжній поетичний клуб з рецитаціями і дискусіями. Тому я розумію Миколу Сулиму, як ніхто інший. Не може тонка і трепетна душа не відгукнутись на красу Японії. А вірші, мабуть, – найшвидша і найзрозуміліша людська реакція. До того ж, саме поезія для кожного японця є засобом не просто емоційного самовираження, а й прикметою національної ідентифікації. Адже вірші пишуть усі – від Імператора до сільського рибалки. І так триває віками.
“Моя Японія” Миколи Сулими – це справді його Японія, ніжна, витончена, гарна, зворушлива і т.п.:
“В Японії
готуйся
на кожному
кроці
тамувати подих”.
“Дружня порада”
Ось вона, точна порада, яка вичерпно характеризує і автора, і саму Японію. Людина буде дивитись і пізнавати космос японського буття закоханими очима, а це, мушу зазначити з власного досвіду, – найкоротший шлях до сердець японців.
Та я переконана, що обраний автором шлях було розпочато ще у роки його молодості, коли з’явились блискучі переклади Кавабати, Абе, Сей-Сьонагон і т.п. Справді, роль японської літератури у формуванні, відомого в усьому світі японського іміджу, колосальна.
”На чому ввечері моє відпочиває око? –
На хокку.
Що я читаю частенько зранку? –
ренку.
Хто ще може так страшно стогнати? –
стара Оно но Коматі.
Коли душу із мене виносить –
Це Акутагава Рюноске.
Смерть і краса, що посіли
чільне місце у творах Мішіми.
Журавлів і снігу багато –
це Кавабата”…
“Моя японська література”
Саме Кавабата на врученні йому Нобеля виголосив промову, я б сказала, зі сакральною для кожного японці назвою – “Красою Японії народжений”. Справді, як сказав Тагор, “…Все своє життя японці перетворили на мистецтво”.
Зрозуміло, що чужинець не в змозі зануритись у тонкі шари цієї витонченої національної філософії, цієї етики чи естетики. Але для повно кайфу достатньо все це бачити. Миколі пощастило – він побачив! Більше того, вочевидь він налаштований продовжити це бачення знаннями. А тут перед ним відкриваються просто таки безмежні можливості для насолоди:
“Японіє, гілочку сакури для мене
сама відламай, –
Як закладку для вірша
“Садок вишневий коло хати…”
Ця елегантна спроба провести паралелі між Японією та Україною, гадаю, сподобається японцям. Тут присутній флер “у стилі юген”. Тобто, недомовленість, легкість, делікатність, які так цінуються і цій країні. Тай сам Микола, а я спостерігаю його майже все життя, своєю толерантністю і теплотою дуже нагадує японців, людей радісних, привітних, з чудовим почуттям гумору. До речі, і вірші Сулими ніби схожі на свого автора – ніжні, веселі, мудрі, світлі, цікаві. Їх хочеться цитувати або вивчити напам’ять:
“Мох,
трава
і сосна крива…”
“Моя Японія – 1”
“Це я марю?
Чи справді
у Нарі?
“Фантастика”
Не буду прискіпливо аналізувати цю японську зачудованість, цю українську закоханість, цей людський захват. Скажу лише, що Японія Миколи Сулими мені сподобалась і, як кажуть, лягла на душу. Він зрозумів головне: Японія – це японці, дивовижний народ, для якого працелюбність – найбільша чеснота, зрада – найважчий злочин, честь – найвищий закон, природа – найдорожчий скарб, мистецтво – найнеобхідніша насолода; народ, для якого КРАСА стала своєрідною релігією. Може тому у віршах Сулими стільки музики і співу, квітів і театру, милих реалій побуту і духовних прозрінь. Ця поезія легка, як дотик метелика, випромінює тихе світло ніжності, що може світити і нам:
“Є стіна паперова,
і на ній – наші тіні.
І ліхтар, і його мерехтіння,
і двох тіней тонких на папір відкидання
означає одне –
це кохання.
От лиш думка холодна у скроні вдаря:
не було б наших тіней,
коли б не стіна паперова,
коли б не вогонь ліхтаря.