Багато хто з філософів вважали людську дружбу одним із найбільших блаженств життя нашого, а здатність дружити – Божим даром. І треба сказати, що вони мали рацію. Як відомо, істинною дружбою є дружба безкорислива. Коли ні ти сам, ні твій товариш не можете пояснити, чому ваші змучені душі линуть одна до одної і враз ніби відроджуються, звільнившись від тягаря сумнівів чи печалей під час сердечної розмови, чи то сповіді, чи то спокути.
Сьогодні про своїх славетних друзів згадує і розповідає відома українська поетеса, літературознавець Людмила Скирда.
I
Кор. Людмило Михайлівно, ваша дружба з багатьма українськими митцями можна сказати, просто-таки «матеріалізована» в цілу галерею ваших живописних і скульптурних портретів. Мабуть, сьогодні в Україні немає більш «оспіваної» жінки, ніж ви. Широко відомі ваші портрети Макса Гельмана, роботи Віктора Зарецького, Григорія Гавриленка, Миколи Рапая, Івана Марчука, Ірини Макарової, Миколи Компанця. Розкажіть, будь ласка, коли і як все починалось.
Л. С. Все починалось ще на початку шістдесятих. Це був дивовижний період колосального піднесення української культури і літератури зокрема. Мені було сімнадцять років, я вчилась на першому курсі філологічного факультету Київського університету, писала і вже друкувала вірші в періодиці, моя перша книга лірики вже лежала у видавництві «Молодь», що давало мені доволі ілюзорне, але право вважати себе поетесою. Ніколи потім мені не доводилось жити у такому стрімкому і могутньому інтелектуальному потоці, як у той час. «Залізна завіса» упала, і на нас в буквальному розумінні цього слова ринула така собі інформаційна Ніагара, що примушувала читати по двісті сторінок щодоби. Це були українські, російські, польські журнали, газети і, звичайно, книги. З’явились перші переклади з Ремарка, Гемінгвея, Фітцджеральда, Стейнбека, Апдайка, Саган, Сартра, Камю тощо. Рівень зацікавленості мистецькими справами у суспільстві був настільки високим, що незнання поіменно віршів з «Атомних прелюдів» Миколи Вінграновського видавалось махровою неосвіченістю. З’явились наші національні кумири, серед них художники – Якутович, Гавриленко, кінорежисери – Параджанов, Осика, скульптори – Грицюк, Рапай, композитори – Сильвестров, Губа, актори – Миколайчук, Кадочникова. Ну а на поетичний вечір Миколи Вінграновського ломились так, як, мабуть, десь в Лондоні на концерт «Бітлзів». Не слід забувати, що весь цей час бурхливі процеси, які відбувалися в українському мистецькому житті, дзеркально відбивались у свічаді абсолютно відкритої і доступної російської культури. Цей факт свідчить про те, що концепції, згідно з якими російське сусідство депресує культурницькі процеси в Україні, дещо переоцінені. Оскільки потужний процес здатен витворить абсолютно автентичні реалії. Інша справа, що в історії кожної культури вони трапляються не так густо, як хотілось би.
Винятково своєрідною була і моральна атмосфера тодішньої богеми. Це було братство талановитих і сміливих людей, нонконформістів по духу, але не «сердитих», як у Великій Британії, а, навпаки, – розкутих і романтичних. Усі любили всіх. Кожен захоплювався іншим. Жодної заздрості чи зловтіхи. Суцільна, така рідкісна в світі митців, ідилія. Можливо, саме оцей дух єднання і став підмурівком шістдесятництва як такого.
Центром тяжіння, довкола якого обертались зірки і зірочки тогочасного мистецького життя, був Сергій Йосипович Параджанов. Схильність його до прекрасних безумств нікого не залишала байдужим. Зараз я вже не пригадую, хто саме привів мене до Параджанова, але абсолютно точно пам’ятаю тих, з ким я того вечора познайомилась: Володимир Фуженко, Григорій Гавриленко, Лариса Кадочникова, Леонід Осика, Володимир Савельєв, Володимир Денисенко, Іван Миколайчук, Антоніна Лефтій та Іван Дзюба. Мешкання Параджанова було справді єдиним і унікальним місцем, де за один вечір можна було побачити чи не всю національно-мистецьку еліту. Гіпноз геніальної і суперечливої особистості Параджанова виявився настільки сильним, що після йогo від’їзду з Києва ця порожнеча так і залишилась незаповненою, і з неї аж досі дмуть колючі протяги самотності.
Через два місяці після тих перших і чи не останніх моїх відвідин Параджанова у метро до мене підійшов славний і елегантний чоловік в окулярах. Це був Григорій Гавриленко.
Він усміхнувся мені отією знаменитою гавриленківською усмішкою, про яку багато написано, але яку, мабуть, описати все-таки неможливо. Вона ніби говорила: ось перед тобою порядна і добра людина, якій можна довіряти у всьому, яка ніколи не зрадить і не скривдить, на яку можна покластись і розраховувати, тож тепер тобі нічого не страшно, адже у тебе є вірний товариш. Досі я не зустрічала людини, яка б з першого погляду справляла таке позитивне враження. Але найголовніше те, що це перше враження і було істинним, а все майбутнє це тільки підтверджувало. Григорій Іванович запропонував мені позувати для портрета, і я з вдячністю і захватом погодилась. Це був перший знайомий художник у моєму житті, і мав бути перший мій портрет.
Наступного дня я мала прийти до його майстерні на Підвальній. О десятій ранку я зайшла у таку-собі «барселону» старого Києва і одразу побачила сходи у напівпідвал з яскраво-голубими дверима, які виглядали просто-таки весело на тлі сірого каміння. До того життя моє складалось так безтурботно, що я навіть уявити не могла, як у підвалах мешкають люди, тим більше художники. Раптово двері відчинились і на порозі постав Гавриленко у сніжно-білій сорочці, свіжий, бадьорий, радісний, здавалось, що ця малознайома мені людина все життя чекала на мій прихід. І це ще не знане мені тоді відчуття дивовижного захвату від того, що на тебе чекають, запам’яталось мені на все життя. Кімната, що правила художнику і за мешкання, і за майстерню, була досить велика і досить темна. На мольберті стояла незакінчена картина «Дві жінки», жодного мистецького розгардіяшу, чистота і порядок у всьому. Ми випили щойно заварений зелений чай зі справжніх китайських піал ніжно-салатового кольору і взялись до роботи. Гавриленко працював олівцем неквапливо, розкуто і розповідав мені про Китай, китайське мистецтво, китайську поезію. Він говорив про речі, близькі і зрозумілі для нього і абсолютно нові і незнані для мене. Говорив просто, дохідливо, спокійно, без жодної афектації, як це часто буває у мистецькому середовищі, навіть без жодних емоцій. Але сказане справляло надзвичайно сильне враження завдяки всій сукупності колосальних знань і неординарності підходів.
Гриша прекрасно знав і міфологію, і філософію Китаю. Він розповідав, що в глибокій давнині, коли ще не було ні неба, ні землі, Всесвіт являв собою темний хаос. У цьому хаосі і народились два духи або божества – Інь і Ян. Саме вони взялись за впорядкування світу, розділивши пізніше, як кажуть, сфери впливу: дух Ян став керувати небом, а дух Інь – землею. Гавриленка надзвичайно інтригував процес зародження світової цивілізації, що, на його думку, отримала життєтворчий імпульс саме від різних філософських доктрин. Так, він вважав, що поява філософських вчень Китаю ХІІІ – VІ століть до н. е. в часі співпадає з аналогічними процесами в Індії та стародавній Греції, які, власне, і стимулювали розвиток людського суспільства як такого. Його коментарі і паралелі часто були неочікувано парадоксальними. Скажімо, він розповідав про те, що в Китаї в цей період безвідмовно діяв силогізм, згідно якому можна було бути філософом і не бути державним діячем, але бути державним діячем і не бути філософом було просто неможливо. Мені ця ідея – філософ у владі – страшенно сподобалась, і я висловила розчарування, що у нас такого ніколи не буде. На це Гриша спокійно відповів, що будь-який представник ЦК з кандидатським дипломом з істмату і є нашим філософом при владі. А відтак все в світі відносно.
У Гриши не було ідолів ніде і ні в чому. Йому, скажімо, імпонувало конфуціанство в морально-етичній сфері, але вкрай не подобались спроби канонізувати цю школу на рівні державної філософії. З іншого боку, імпонував даосизм, його натуралістичний пафос, але, знову ж таки, насторожував головний принцип, згідно з яким людське пізнання не має значення. Чим більше людина знає, тим далі вона від дао. Гриша казав, що подібний скепсис веде до справжнього релятивізму, коли стираються грані між добром і злом, брехнею і правдою, красою і потворством. І все ж таки китайці його дуже цікавили. Він вважав, що немає в світі філософії більш духовної, а релігії більш філософської, аніж китайська. Що ж стосується китайської поезії, то тут панувала повна відданість Лі Бо, Ду Фу, Ван Вею, Бо Цзюй-і. Гриша казав, якби це не було історичною реальністю, то навряд чи він повірив би в те, що повна антологія танської поезії складається з 50000 віршів, написаних більш ніж двома тисячами поетів. Мені здається, що найближчим Гриші поетом був все-таки Лі Бо. Можливо, у них було щось спільне в ставленні до природи, а може, цей поет був йому близьким своєю постійною і невтомною закоханістю в життя як божественну сутність. До того ж Лі Бо був надзвичайно освіченою людиною. Він вважався одним із найбільших інтелектуалів свого часу. Блискуче засвоїв дещо ортодоксальну конфуціанську науку, добре знав історію і літературу Китаю, а в зрілому віці почав віддавати перевагу даосизму, в якому відбилась народна фантазія і народна стихійність. Коли йому запропонували посаду високого чиновника, він відмовився і, як казав Гриша, став китайським туристом номер один. Все своє життя він подорожував по рідній країні, насолоджуючись близькістю до природи і не знаючи ні біди, ні розчарувань. Мені здається, що і сам Гриша хотів прожити своє життя радісно і світло, задовольняючись мінімумом благ його і віднаходячи у ньому максимум насолод. Як шкода, що подібна наука жити майже не доступна нам, рабам соціуму.
У Гриші були улюблені вірші, які він читав напам’ять надзвичайно своєрідно, як прозу, і завдяки такій інтерпретації смисл текстів ставав стократ рельєфнішим і зрозумілішим. «Сосна біля південної веранди», «Самотньо сиджу в горах Цзинтіншань», «Вірші про чисту річку» і т. д. Потім годинами я перечитувала славетних поетів-танців, і мене буквально поглинала атмосфера просвітленої рівноваги і легкості, коли душа стає невагомою, звільняючись від дріб’язку маленьких і великих чвар, і ніби розквітає під сонцем поезії. Саме він навчив мене розуміти і любити поетичне слово, прищепив мені любов до класики в усьому, до ясності і простоти. Коли я написала велику статтю про його ілюстрації до Данте, яка називалась «Складний і різний», він зауважив, що правильніше було б назвати її «Простий і різний», оскільки усяку ускладненість в мистецтві він вважав прикметою мороку, а простоту – ознакою світла. Того ж дня Гавриленко прочитав мені справжню лекцію про «мову» різних мистецтв у різні епохи, переконавши, що класика завжди проста і зрозуміла, завжди просякнута світлом, добром, любов’ю власне тому і вічна. Класика для Гриші було поняття не часове, а скоріше смислове. Класиком, скажімо, він вважав Кандінського. Він неодноразово підкреслював, що це світлий художник.
Сукупність естетичних поглядів Гавриленка являла собою не плинну, а абсолютно стабільну систему. Це було його «вчення», і кожна людина, яка так чи інакше контактувала з ним, ставала його учнем, хтось на короткий час, а хтось на все життя. Один із мудреців сказав, що, поки ти не перейнявся наукою добра, намарні твої зусилля перейнятись якимись іншими науками. Мені здається, що ця теза однаково важлива і для учня, і для вчителя. Адже щоб передати знання, теж треба йти з добром у серці. Гриша належав до рідкісної породи людей, які апріорі до всіх і вся ставляться з позитивом, а тому одразу прагнуть чимось винагородити. Зрозуміло, що для Гавриленка найприроднішим було передати свої знання кожному, хто хоч якось виказав у цьому потребу. При тому він ніколи не вчив, тобто не нав’язував своє бачення, оскільки був занадто мудрою людиною, аби вірити в те, що когось можна обернути у віру свою. Він просто розкривав свою душу, наповнену асоціаціями, переконаннями, якимись істинами і т. п. А ти вже міг у силу своєї освіченості і виховання щось сприймати, відкидати або взагалі не чути. Такий стиль робив спілкування з ним надзвичайно легким, радісним, невимушеним, а в результаті – полонив і притягував. І ще одна дуже важлива деталь. Гавриленко завжди бачив у людині те, за що її можна було піднести. Якось, коли я була у нього в гостях, зайшов електрик, швидко щось полагодив і пішов. Гриша повернувся в кімнату буквально сяючий і сказав: «Ти знаєш, у нього руки Ріхтера!» Це йшло від серця і не могло не дивувати.
Чим була для Гавриленка творчість? Усім. Без перебільшення можна сказати, що творчість поглинала його до останку. Я не пригадую в його житті періоду, коли б він не був одержимий якоюсь ідеєю, якоюсь роботою тощо. Він ніколи не писав просто картину, пейзаж чи портрет. Його творчість завжди була циклічна. З Данте пов’язана ціла галерея прекрасних жіночих образів, з Пушкіним – величезний масив пейзажів, з Кандінським – цикл абстрактних робіт і т. д. і т. п. За своє недовге життя він встиг дуже багато саме завдяки своїй фанатичній працездатності.
У 1968 році вийшов перший і єдиний на сьогодні альбом Григорія Гавриленка, який репрезентував його цикл жіночих образів, дорогоцінне видання, яке я і досі беру до рук з ніжним трепетом. У чудовій невеликій передмові до альбому відомий мистецтвознавець Борис Лобановський зумів стисло і точно охарактеризувати суть художнього пошуку: «Перед нами не хрестоматійна добірка графічних аркушів, що визначає різні етапи творчості майстра, а один твір, лірична сюїта, пройнята єдиним ритмом і переживанням. Є в ній щось винятково особисте і разом з тим звернене до багатьох – сповідь людини, яка не може потаїти в собі весняного подиху світу… Їх, безсумнівно, можна назвати цільним твором, сповненим духовної єдності». Сам Гавриленко визначив зміст цього циклу скупо і влучно: «Чистота людини і світу». За цими лаконічними словами увесь Гриша з його невтомною вірою у доцільність буття нашого і гедоністичною закоханістю у світ.
Після творчості особистої найбільшою пристрастю в житті Гавриленка стало світове мистецтво, блискучим знавцем якого він був. Маючи свої концепції розвитку мистецтва як такого, як складової частини людської цивілізації, як духовного самовизначення людини, він умів у будь-якому періоді, у будь-якому творі бачити сутність, що єднала їх з духовною величчю усього людства. Його віра в силу мистецтва не переставала дивувати. Він вважав, що найвища функція мистецтва – об’єднування, оскільки воно зрозуміле всім і кожному і в часі, і в просторі. Далі – пафос пізнання, яким, як вважав Гавриленко, наділено мистецтво від початку. Що б ми знали про древні цивілізації, якби не їх послання нам у вигляді храмів, фресок, скульптур тощо. Саме мистецтво, говорив Гавриленко, стало і першим вчителем людини, і її мовою, і її совістю, і її духовним сонцем. Адже навіть релігія не може обійтись без нього, матеріалізуючи свої приписи в художні образи. Будучи безкінечно близьким до природи, він, скажімо, надзвичайно цінував пейзаж у живописі, вважав, що за допомогою маленького пейзажу про світ можна сказати більше, аніж грандіозного історичного полотна. Якось під час дружньої розмови хтось, знаючи Гришину прихильність до класичного мистецтва, сказав, що стародавнє мистецтво втілювало духовне, а нове – тілесне. І раптом, на диво всім, Гриша категорично заперечив цю тезу. «Рафаель, – сказав він, – прагнучи відтворити духовну красу, малював не що інше, як тіло. Й іншого шляху у мистецтва не було і немає. А тому не треба щось фетишизувати. Велич людини у гармонії і того, й іншого». Через багато років, ідучи залами віденського Kunsthistorische Museum, де експонувався живопис епохи Відродження, де Теціан і Рафаель були майже поруч, я раптом пригадала ту давню розмову і ще раз переконалась у Гришиній правоті. Справді, допоки людина жива – ні духу без тіла, ні тіла без духу просто не існує. Гейне якось зауважив, що великий розум з’являється тоді, коли він має змогу спілкуватися з іншим великим розумом. Так один діамант шліфує інший. На мою думку, це точне спостереження. Протягом усього свого життя Гавриленко, якщо можна так висловитись, перебував у компанії геніїв. Він її обрав, а вона його формувала як унікальну особистість. Я маю на увазі коло його улюблених авторів, яке було блискучим, перевіреним віками.
Оця усталеність естетичних смаків, чи подарована Богом, чи вихована самотужки, визначала буквально все і в його чисто людському існуванні. Повна стриманість, чи не аскетичність побуту, повна відсутність меркантилізму і безкорисливість, зосередженість на духовному – безперечно, від конфуціанства: любов та інтерес до життя у всіх його виявах, вміння цінувати людське спілкування і людяність як таку, людську індивідуальність – від Ренесансу; суто пушкінський чи моцартівський культ світла в усьому, в людській душі і в людському домі; поетична увага до новацій, чи то мистецьких, чи то наукових, уважне осмислення експерименту або ж пошуку інших – від Кандінського, Хлєбникова. При всьому цьому у мистецтві він пішов абсолютно автентичним шляхом, нікого не наслідуючи і нікого не повторюючи. Його внутрішня філософія стала підмурівком його творчості.
Він раз і назавжди визначив свої стосунки з владою і чинив майже по-булгаковськи – ніколи і нічого не просив. Подібного відчуття гідності я більше ніколи ні у кого не зустрічала. Його позиція ні в якому разі не могла бути трактованою як внутрішня еміграція чи ворожість. Він владу просто не помічав – так, наче її не існувало взагалі. У цьому не було ні жертовності, ні героїзму. Це було природне і органічне існування в інших вимірах.
Чи почувався він самотнім? Безперечно, ні. Він жив у світі людей і цих людей дуже любив. Міг годинами розповідати про творчість своїх друзів – композитора Валентина Сильвестрова, чи художника Валерія Ламаха, чи поета Геннадія Айгі. Ніколи «не змішуючись» з людьми, чужими йому по духу, він мав коло вірних друзів, близьких йому людей і почувався абсолютно щасливим. Чи був він людиною, як кажуть, «не від світу цього»? Звичайно, ні. Просто він був кращим з кращих у цьому світі. Тому ніколи не виказував жодної невдоволеності, а завжди і в усьому шукав гармонію.
У Гавриленка був дар обдаровувати. Він обдаровував своїми знаннями, своєю прихильністю, своєю усмішкою, своїми роботами, своїми друзями, улюбленими музикою, віршами, книгами і т. д. і т. п. Саме він познайомив мене з Максом Ісайовичем Гельманом і його чарівною дружиною, художницею, княгинею Марією Володимирівною Трубецькою, з Миколою Рапаєм, блискучим скульптором, елегантним, холодним, аж рафінованим на перший погляд і надзвичайно теплою людиною в колі друзів, з авангардистом в музиці, витонченим інтелектуалом Валентином Сильвестровим та його милою дружиною Наталею, з Геннадієм Айгі, надзвичайно цікавим елітарним поетом з Москви, одним із найяскравіших графіків 60-х Юрієм Якутовичем і його вірною подругою Асею, з Миколою Компанцем, якого цінував за ніжність душі і високий професіоналізм, з Михайлом Грицюком, талановитим скульптором, автором пам’ятника Шевченку у Москві, з Данилом Даниловичем Лідером, одним із корифеїв української сценографії, та багатьма іншими митцями шістдесятих років. Будучи майже дитиною, я мала можливість спілкуватися з талановитими і розумними людьми, яскравими індивідуальностями, митцями, які творили українське мистецтво, культуру і чия творчість стала духовним надбанням нації. Ці безцінні уроки – мабуть, одне з найбільших моїх надбань у житті. Адже, як сказав поет, – «минає все, лиш наше не минає». Оце «наше», наш час, наше покоління, наша молодість, наша творчість, наша дружба справді залишились з нами назавжди, багато в чому визначивши надзвичайно високий етичний ценз життя кожного з нас і всіх разом. Зрада, підлість, політичне крутійство, меркантилізм, пристосуванство, підлабузництво, словом, жоден з пороків, що здатен розчарувати, не торкнувся цих людей. Вони залишились і по сьогодні чистими.
Декого, як і самого Гриши Гавриленка, вже давно немає з нами, а ті, хто лишився, входять у вік, який прийнято називати похилим. Що мене непокоїть, так це те, що люди, які досягли вершин у своїй творчості, визнані своїм народом і державою, нагороджені орденами і званнями, сьогодні практично належать до прошарку малозабезпечених громадян. Цей сумний парадокс свідчить про ненормальність нашого життя. Невже ж ми настільки бідні, що не можемо подбати про кращих з кращих, про окрасу нації? «Хто нехтує своїм минулим, навряд чи стане перейматись майбутнім», – сказав великий скептик Таціт. Ми зазираємо в майбутнє і з трудом вгадуємо його тьмяні образи. Яке воно, наше завтра? Так і хочеться повторити за Гоголем – «Дай ответ, не дает ответа». Хтось із філософів зауважив, що в молодих державах процвітають мистецтва, в зрілих – науки, в старих – ремесла і торгівля. Ми, безперечно, молода держава, але сказане не про нас. Так, може, в цій тезі немає логіки? Ні, логіка є, і до того ж залізна. Молода держава повинна усвідомити себе, як кажуть, самоідентифікуватись, і культура в цей час – найефективніший ідеологічний чинник, який тільки і здатен забезпечити цю самоідентифікацію. Подальшому поступу сприятимуть науки, створюючи передові технології виробництва тощо. І нарешті економічний базис починає працювати цілеспрямовано. Просто, як все геніальне. А втім, хто знає, може, нам пощастить, і ми своїми рідними серпантинами все-таки вийдемо на прямий і твердий гостинець. Шкода тільки, що ох як багатьох недорахуємось.
Я й досі не зустріла жодної людини, яка б відгукнулась про Гришу зверхньо чи скептично. Він викликав незаперечну повагу і однодумців, і опонентів. За всієї, здавалось би, рафінованості і свого духовного, і побутового життя він залишався завжди «одним із нас». Якось він розповідав мені, яку величезну насолоду дарують йому поїздки в метро, коли в нього є змога спостерігати людські обличчя, які завжди видаються йому прекрасними.
Хоча Гавриленко все життя залишався холостяком, він дуже любив дітей. Коли моя донька підросла, у них з Гришею склалися зворушливо-ніжні стосунки. Він умів неквапливо, розсудливо гратися з дітьми, чого вони рідко можуть дочекатись від молодих і заклопотаних батьків. А коли вона почала малювати, він став її першим учителем. У ті далекі часи майже ніхто з художників не продавав свої картини – тільки дарували. Гавриленко був надзвичайно щедрою людиною і в цьому відношенні. Всі його друзі мають невелику експозицію творів Гриши. Він сам робив рами, старанно їх тонував, лакував. Ці подарунки, сповнені любові, і досі випромінюють тепло його душі, зігрівають.
Протягом життя Гриша написав три мої портрети, я присвятила йому три свої вірші. Ми рідко зустрічались, але стали дуже близькими духовно, стали друзями назавжди.
ІІ
Кор. Людмило Михайлівно, а що це за історія з вашим портретом роботи Віктора Зарецького? Це правда, що його купив швейцарський колекціонер і ви навіть не маєте фото або слайда його?
Л. С. Справді, з цим портретом пов’язана ціла історія, яка вилилась в останній «клімтовський» період у творчості Зарецького. А все почалось із випадкової зустрічі на Хрещатику. До цього ми не бачились багато років. Після трагічної загибелі дружини, відомої української художниці Алли Горської, людини яскравої, талановитої, сильної, Віктор вів усамітнений спосіб життя, важко переживаючи смерть дорогої людини. Мені здається, що до останнього свого дня він так і не змирився з цією втратою. І ось наша зустріч. До мене кинувся абсолютно сивий, бородатий чоловік з дитинно-наївними голубими очима і безборонною ясною усмішкою. Він заговорив швидко і пристрасно, ніби боявся, що я за мить кудись зникну. Виявляється, він побачив репродукції австрійського художника Густава Клімта, і вони його вразили настільки, що захотілось створити щось подібне, але тривалий час він не може знайти відповідну натуру. І от тільки-що, побачивши мене, зрозумів: те що він шукав, ось, перед ним. «Ти будеш мені позувати?» – запитав Віктор нарешті, і на його очах з’явилися сльози. В той час я писала докторську дисертацію і була страшенно зайнята, але відмовити йому звичайно не могла. Ми зустрілися наступного дня на Перспективній. Двері майстерні відчинились, і я побачила Віктора у довгому синьому хітоні, підперезаному паском з китицями. Зразу ж він пояснив, що в подібному одязі працював сам Клімт, і все це йому потрібно для відповідної атмосфери. У руці Віктор тримав малесеньку книжечку, розміром з долоню. Це і було джерело натхнення. Як оті чи не мікроскопічні репродукції Клімта викликали до життя могутню творчу хвилю Зарецького, що вилилися у десятки портретів, я й досі не можу зрозуміти. Так, творчість – це велика таїна, субстанція загадкова і непередбачувана. Чи може хтось пояснити, чому австрійська сецесія полонила українського художника настільки, що цілий етап його художнього життя пройшов під цим далеким і водночас родинно близьким чаром.
Ми домовились таким чином: кілька днів я позуватиму, поки Віктор не зробить мій портрет олівцем, а далі він писатиме сам, оскільки я катастрофічно не мала часу. За ці три сеанси я відкрила для себе абсолютно нового для мене, якогось іншого Зарецького. Трагедія, що сталася у житті Віктора, наклала на його характер сильний відбиток. Він і раніше був людиною більш спонтанною, аніж раціональною. А зараз, мені здалося, що все його єство наповнив суцільний світлий творчий дух і що він не ходить по землі, а ніби витає над нею. Він був настільки одержимий новою ідеєю, що ні про що інше не міг говорити. Мені було цікаво, як він жив у той час, поки ми не бачились, що зробив. Але всі його думки були в майбутньому. Плани були грандіозні, мільйони творчих задумів виникали і зникали буквально на моїх очах. Оця фонтануюча творча енергія, ця дитяча віра у безкінечність життя (оскільки, щоб реалізувати усі його проекти, одного життя було замало), оця титанічна працездатність і творча невтомність не могли не вражати. Ще замолоду Віктора вирізняло поміж інших шістдесятників «лица необщее выраженье». З першого погляду можна було б сказати, що перед нами непоправний романтик чи мрійник, велика дитина, людина світла і добра. Він був красивий неординарною красою, я б сказала, особистісною. Його голубі очі, що жадібно вбирали світ, були завжди радісними, привітними, а чудова, широка білозуба усмішка осявала обличчя надзвичайно притягально. Його любили всі – жінки, мужчини, діти, собаки, коти і навіть голуби, які злітались на балкон і сідали йому прямо на плечі. Існує отака гіпнотична аура людини: хоче вона того, чи ні, не докладаючи жодних зусиль, стає улюбленцем свого оточення. Бо так хоче Бог.
Протягом життя Зарецький, так само як і Гавриленко, малював мене тричі. Перший портрет 1965 року він подарував якомусь українцеві із Канади. В мешкання Зарецьких на Рєпіна приходили десятки малознайомих, а то й зовсім незнайомих людей, бо це був цілодобовий мистецький клуб національно заангажованої інтелігенції. І перші «ластівки» із-за океану, звичайно, вважали за свій обов’язок побувати в осередку найпоступовішої української еліти. Хтось похвалив мій портрет, а через хвилину вже мав дарунок. У цьому був увесь Віктор. Доброта його не знала меж так само, як і дружня екзальтованість.
Відчуваючи свою вину переді мною, він через кілька років взявся до другого портрета, який, на щастя, у мене є, бо Віктор сам приніс до мого дому, не маючи впевненості, що історія не повториться вдруге. До всіх симпатичних йому людей Віктор ставився з великою ніжністю і говорив про них завжди добре, хай навіть для цього, зі стороннього погляду, і не було особливих підстав. Я не думаю, що він добре розбирався в людях, але за якимось внутрішнім душевним порухом виділяв з-поміж інших тих, кому довіряв, яких вважав друзями. За які достоїнства мене, двадцятилітню студентку, він помітив і вибрав, сказати важко. Можливо, йому сподобалась моя перша книга, що мала скандально-печальну офіціозну пресу і, навпаки, подобалась багатьом «опозиційним» критикам, серед яких був добрий товариш Зарецького, гроза графоманів, інтелектуал Євген Сверстюк, який написав позитивну рецензію на мою книгу і надрукував її в журналі «Дніпро». Такі речі в той час не проходили непоміченими. А може, це був чисто інтуїтивний вибір.
Тоді у мистецьких колах люди й знайомились надзвичайно швидко. Це був своєрідний «бум», а може, «пік» людського спілкування. Коли після сталінської атмосфери доносів і нагляду раптом відчули свободу й розкутість. Усі довіряли всім, і всі усіх мали за друзів. Я пригадую, що в той час у мене було два телефонних блокноти, бо всі прізвища до одного не вміщувались. Цей короткий період відлиги, створивши феноменальний духовний прорив, мабуть, назавжди залишиться в наших душах своєрідною духовною Меккою, ностальгічні спогади про яку вже ніколи нас не залишать, адже подібного більше не трапилось на нашій дорозі.
Існує латинський вираз «Magna civitas, magna solitudo»*. Практика шістдесятих його повністю заперечує. Саме до Києва «стягувались» найкращі сили України. На відміну від сьогоднішньої, вкрай розчарованої інтелігенції, тогочасна просто-таки була одержима ідеєю консолідації. Фізики були найбільшими фанами поетів і художників, кінематографісти братались з літераторами, актори з журналістами, лікарі з композиторами і т. д. і т. п. Сьогодні прем’єра в Опері (а у нас є потрясаючі спектаклі) ні за яких умов не стане центральною подією, ну, скажімо, хоч би мистецького тижня столиці. Трохи дипломатів, трохи фірмачів, трохи місцевої буржуазії, трохи офіційних осіб і, як водилось завжди, меломани. Колись ці прем’єри перетворювались чи не на всенародні акції, коли тисячі людей прагнули потрапити на спектакль і оточували театр, як під час облоги, а зал просто сяяв від кількості зірок вітчизняної культури. Як давно це було…
Та повернемось до майстерні художника, у той далекий весняний день, коли портрет олівцем було закінчено, і ми домовились, що за місяць зустрінемось знову. Та наша розлука розтягнулась на кілька років. Невдовзі мій чоловік був призначений Постійним представником України при міжнародних організаціях у Відні. Ми виїхали до Австрії, так і не зустрівшись з Віктором.
У мене немає жодних сумнівів, що в цьому є Боже провидіння. У перший же день приїзду, щойно минувши Хофбурзьку браму, що вела до самісінького серця міста, в першій же вітрині сувенірної крамнички я побачила величезну репродукцію картини Густава Клімта «Поцілунок». Прекрасно освітлена, вона сяяла золотом і просто вразила мене своєю прихованою еротичністю. Так починалась моя шестилітня «клімтокіана», яка продовжується і сьогодні, бо модерн став моїм улюбленим стилем. Першою моєю покупкою у Відні був величезний альбом Клімта для Віктора.
А Віктор, отримавши імпульс до роботи, так і не закінчивши мій портрет, почав працювати натхненно і плідно. Він писав портрет за портретом і не міг зупинитись. Найчарівніші жінки Києва ставали його героїнями. Ідей було більше, аніж астрономічного часу. Мабуть, ніколи в житті він не працював так затято і натхненно. Люди, які зустрічались з ним у цей час, одностайно зауважували, що в такій гарній творчій формі давно його не бачили. Він нагадував древньогрецького художника Зевксиса, який, розписуючи храм Герн в Кротоні, вибрав найвродливіших дівчат свого краю, аби увічнити цю красу у своїх фресках.
Чи була краса самодостатньою цінністю для Віктора? Ніколи. Він завжди шукав у людині красу душі і, треба сказати, безпомильно знаходив її. Краса його героїнь, як сказав Бекон, примушує пороки червоніти, а доброчинність сяяти. Це свого роду краса очищувальна.
Репродукції деяких картин я бачила в українських журналах і дуже раділа за Віктора. Він знайшов якийсь абсолютно своєрідний кут інтерпретації Клімта, вкорінив чужу манеру в український грунт. Це дало дуже цікавий ефект. Майже кожен портрет має певний декоративно-орнаментальний знак, детермінований у національній поетичній символіці. Хоч як би там було, але одразу видно, що автор – українець.
Наша зустріч відбулась лише за кілька років. Віктор жив на дачі у Кончі, а ми з чоловіком відпочивали у санаторії «Конча-Заспа». Це було зовсім поруч, і якось разом з моєю приятелькою художницею Олею Кравченко ми поїхали до Віктора. Стояв чудовий повний серпень. У Віктора і Майї, його нової дружини, було багато квітів, яблук, слив. Все квітло і пахло. Сад був трохи занедбаний, але від цього, може, ще романтичніший. Він виходив просто на берег якогось невеличкого ставка, за яким даленіли знамениті конча-заспівські луки. Віктор був дуже радий нашій зустрічі. Він помітно схуд, засмаг, очі були ще голубішими, волосся майже побіліло. Дивлячись на нього, я пригадала вислів, здається, Евріпіда: «Прекрасна осінь прекрасних». Справді, Віктор видався мені гарним, як ніколи. Другого дня ми почали «закінчувати» мій портрет. Я позувала йому прямо в саду. Величезний підрамник стояв на мольберті на тлі квітів, зелені. Співали птахи, світило сонце, зі ставка тягнуло прохолодою. Це вже не повернеться ніколи. Це були прекрасні миті мого життя, миті ще одного мого народження, свідком якого була я сама.
На полотні проступав витончений силует жінки в білій сукні, прикрашеній перлами, ніжної, мов казкова принцеса, якоїсь неземної. Обличчя було погідне, спокійне, просвітлене чистим внутрішнім світлом. Та й вся постать ніби світилась на золотому тлі. Віктор жартома сам себе підхвалював: «Ну от, нарешті намалював святу. Тепер можна збиратися до раю. Пропустять». Тоді ця фраза у мене не викликала жодного спротиву. Ідилія продовжувалась. Віктор писав мій портрет, я писала вірші для нього, ми були поруч, жартували, говорили одне одному якісь теплі слова, бо обоє були розчулені і зустріччю після довгої розлуки, і незвичною атмосферою піднесеності, і наближенням скорої розлуки.
Невдовзі портрет було завершено. І Віктор подарував його мені. Він згадував нашу зустріч на Хрещатику, говорив, що якби не я, то і цього періоду в його житті могло б і не бути, дякував, дякував, дякував. Це була унікальна людина – жодної манії величі, жодного позерства чи славолюбства. Він був легкий… легкий, мов метелик, дотик якого і не відчуєш на руці, але, побачивши, ахнеш від краси цього Божого створіння. Восени Віктор планував великий вернісаж і попросив залишити портрет у нього. Адже ми повертались до Відня. Ми від’їхали, а до Києва прибув швейцарський колекціонер, який вже давно приглядався до Віктора і хотів щось купити. Віктор мені розповідав про свої плани – мовляв, гроші мені не потрібні, а от якщо оцей самий Андре Фель видасть альбом моїх картин – буде здорово.
У країні повним ходом ішла перебудова, цей чудовий період, як хтось сказав, залицяння до свободи. Продаж своїх картин за кордон став можливим. Кажуть, Фель поставив умову – або все плюс мій портрет, або нічого взагалі. Віктор подумав і вирішив, що зробить копію до мого приїзду. А за кілька місяців Віктор помер. Вже під час роботи над моїм портретом він був невиліковно хворим, і його згадка про рай мала під собою абсолютно реальний грунт, про що я, звичайно, не догадувалась. Ще до смерті Віктора Оля Кравченко зробила з мого портрета єдиний слайд, і, дякуючи їй, ця робота була декілька раз репродукована. Зараз і цей слайд загублено.
Я часто думаю про те, як винахідливо переплітаються людські долі. З Віктором Зарецьким у моєму житті пов’язано цілих дві смуги – чорна і біла. Чорна розпочалась тоді, холодного зимового дня, коли ми ховали Аллу Горську і після похорону якої моє ім’я було занесене в таємні списки заборонених для друку і для всякого «росту» літераторів. Майже двадцять років тривала ця безпідставна обструкція. П’ять років пішло на те, аби добитись дозволу на захист дисертації, десять – на те, аби видати другу книгу поезій, а виїхати вперше за кордон я змогла лише на початку перебудови, у 1988 році. Я твердо знаю, що у моєму випадку було покарано просто людську порядність. Висловлення співчуття другу коштувало мені багатьох літ остракізму. Друга – світла – смуга, я вважаю, розпочалась з нашої зустрічі на Хрещатику. Це був добрий знак, освячений іменем найбільшого, найулюбленішого австрійського митця. І хто знає, може, енергія загадкових сфер виявилась настільки урочою, що невдовзі я виїхала до Австрії і залишалась там досить довго. Все, що було в моєму житті потім, подібне на прекрасну казку, безкінечно радісну і щасливу. Я відкривала для себе Європу, її велику і величну культуру, її історію, її минуле і сьогочасне. Я добре пригадую свої перші відвідини Kunsthistorische Museum у Відні, однієї з найбільших європейських художніх галерей. Потім будуть Лувр і Прадо, Національна галерея в Лондоні і Пінакотека у Мюнхені, Музей д’Орсі у Парижі та Фламандський музей в Антверпені, музей Пікассо в Барселоні і музей Мемлінга в Брюгге. Десятки галерей, великих і малих, відвідаю я потім. Але оцей перший прихід до Kunsthistorische Museum не забуду ніколи. Виявилось, що саме тут знаходяться мої улюблені картини, оспівані мною ох як задовго до цього моменту. «Мисливці на снігу» Пітера Брейгеля, «Мадонна в лузі» Рафаеля, «Алегорія» Вермейєра, «Вигляд з вікна майстерні» Фрідріха. Це якась фантастика, але справді, у моїй книзі «Сходи» ви знайдете масу художницьких ремінісценцій, ніби пов’язаних саме з цим музеєм, так само, як у книзі «Музика для двох» фігуруватимуть лише австрійські композитори від Моцарта до Малера. Що не кажіть, а наше життя оповивають таємниці. У цій білій смузі народився мій чудовий портрет у білому. Щоправда, Віктор пішов від нас назавжди також саме в цей, щасливий період мого життя. Але дивна річ, може тому, що я не була на його похороні, а може, так вирішено на небесах, я й досі не вірю, що Віктора нема з нами. В моїй уяві він залишився таким, яким я його запам’ятала того серпневого дня, коли мій портрет було завершено, – усміхненим, бадьорим, щасливим, схожим на доброго грецького бога Діонісія з виноградним гроном у руці. Таким він залишився і в моїх віршах.
* Велике місто, велика самотність (з лат.).
