Віра СУЛИМА: Поетичне паломництво як форма культурної євроінтеграції: австрійсько-німецький досвід Людмили Скирди

Українське літературознавство останніх десятиліть засвідчує сталий інтерес до багатоаспектного дослідження художніх інтерпретацій середньовічної та барокової літератури у творах письменників ХІХ—ХХІ ст. Видання «Синопсис досліджень із давньої української літератури (1991—2021)» (2024) представляє низку напрацювань із цього напряму, зокрема Івана Дзири, Володимира Антофійчука, Галини Випасняк та ін. [9]. Окремі аспекти зазначеної проблематики неодноразово висвітлювалися і на сторінках наукової періодики. Наприклад, Юлія Григорчук розглянула особливості авторської рецепції образів Христа та Богородиці в поезії Григорія Сковороди й Віри Вовк [2, 43]; розкриттю специфіки впливу давньоукраїнських міфологем на змістову й образну архітектоніку лірики Олега Ольжича присвячено дослідження Валерії Колодій [4, 50]; у цьому ж контексті заслуговує на увагу розвідка Олени Пелешенко, яка простежила наявність апокрифічних кодів та покутницьких мотивів у повісті «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького [8, 38].

Об’єктом цього дослідження обрано поетичний доробок Людмили Скирди — відомої української поетеси, літературознавиці, кандидата філологічних наук, критика й культуролога. Її творчість охоплює понад тридцять п’ять поетичних книг, виданих упродовж 1965—2021 рр.: п’ятнадцять — в Україні, двадцять одна — за кордоном (із них десять — двомовні). Вірші Л. Скирди перекладено дванадцятьма іноземними мовами. Окрім поетичних збірок, її бібліографія включає антології, літературознавчі та мистецтвознавчі статті. Пропонована розвідка зосереджена не на поетичних апеляціях сучасної авторки до паломницьких текстів доби Середньовіччя чи бароко, її мета полягає у виявленні в доробку Л. Скирди елементів біблійно-християнського наративу та образно-тематичних нашарувань латентного дискурсу ходінь — паломницького жанру, що концептуалізується в цьому контексті як поетичне паломництво та окреслює майже тридцятирічний період творчої активності Л. Скирди в Австрії, Німеччині, почасти в Японії та Китаї. Ця метафора перегукується з висловлюванням відомого японського письменника Рея Наканісі, який назвав творчість авторки «поетичною дипломатією найвищої проби» [11, 247]. Про творчість Л. Скирди в різні роки писали Наталія Костенко [5], Михайло Наєнко [6], Ольга Сухонос [16], Ольга Шаф [17] та ін.

Доцільно наголосити на тематично-ідейній спорідненості, яку відстежуємо між середньовічно-бароковими ходіннями ХІІ—XVIII ст. та сучасною поетичною рефлексією. Незважаючи на чималу часову дистанцію та жанрову специфіку, ці твори поєднує низка спільних авторських рис: допитливість, споглядально-аналітичний інтерес до подій і явищ різного масштабу, а також готовність фіксувати новий досвід — пригоди, погодні катаклізми, екзотичні враження, культурні контрасти, різностильові архітектурні ансамблі, типи людей, їхні звичаї тощо.

Жанр ходінь, зосереджений переважно на описі Святої землі, естетично обмежений літературним етикетом свого часу. Водночас, за влучним спостереженням Петра Білоуса, він «був самобутньою формою світовідчуття і художнього мислення» [9, 218]. Аналізуючи поетику ходінь, дослідник виокремлює ключові поняття: дорога, простір, час, дія, ситуації та колізії. Він також зауважує, що ця далека подорож була зумовлена не тільки бажанням здійснити прощу, як, скажімо, мандрівка русича ігумена Данила, а й офіційним дорученням від князя чи вищого церковного достойника пізнати й розповісти про християнські святині [3, 483].

Цінний матеріал для зіставних спостережень дає твір Василя Григоровича-Барського «Мандри по святих місцях Сходу з 1723 по 1747 рік», зокрема опис маршруту через альпійські простори в Австрії: Відень, Маріацелль, Брук-ан-дер-Лайта, Філлах, Санкт-Міхаель, Санкт-Лоренц тощо. Безперечно, автори ходінь різних епох відрізнялися як індивідуальними життєвими обставинами, так і геокультурним контекстом країн, із яких вони вирушали в дорогу, а також заздалегідь спланованою метою мандрівки, спонтанно чи усвідомлено обраним маршрутом. Це стосується авторів найвідоміших ходінь, які залишили несхожі та нерівнозначні за змістом і поетикою твори. В українській поезії доби модерну і постмодерну, і то лише у віддалених контурах, можна вловити фрагментарний, здебільшого мимовільний міжжанровий перегук із давньою паломницькою традицією.

Що ж до творчої біографії Л. Скирди, то концепт «поетичне паломництво» охоплює практично всі етапи її перебування в Австрії, Німеччині, Японії та Китаї. Проте найвиразніше він утілюється у творах австрійського періоду (1988—1994), який характеризується як інтенсивним творчим зростанням, так і активним діалогом із європейською аудиторією. Саме тоді поетеса публікує двомовні збірки «День душі», «Оливкова віть» і «Медитації біля Стефансдому», активно популяризує українську літературу: виступає на австрійському телебаченні (ORF), читає публічні лекції. Її поезія в цей період репрезентує особисті переживання та національну ідентичність у контексті європейського діалогу.

У творах німецького періоду (1994—1997) Л. Скирда продовжує реалізацію концепту поетичного паломництва та водночас розбудовує поетичну дипломатію (або ж, за іншим визначенням, «євроінтеграцію на крилах поезії» [16]). В цей час Німецько-українське товариство видає її двомовні збірки «Рейнські елегії» та «В обіймах югендстилю».

Японський період (2001—2006) відкриває перед поетесою нові горизонти споглядального досвіду. З-під її пера з’являються вірші-рефлексії, натхненні культурними ритуалами та природними феноменами, як-от розквітлою сакурою, коли «тисячі японців, мов древні прочани», поспішають вклонитися її цвітінню [15, 32].

На 2009—2012 рр. припадає китайський період, коли Л. Скирда фіксує надзвичайно колоритні урбаністично-природні картини, наприклад: «десять кілометрів трояндових кущів» у Пекіні, що буяли різнокольоровим квітом «в межах міста з суворим континентальним кліматом» [11, 206].

Із чотирьох означених творчих періодів поезія Л. Скирди австрійського та німецького циклів найпомітніше тяжіє до образно-тематичної парадигми давніх ходінь, зокрема, через акцентування на виразній історико-культурній спорідненості України з країнами Центральної Європи.

Тут варто процитувати вірш австрійського періоду «Героям слава!»:

Стоїть самотня церква на горі
На згадку про звитяжців-українців,
Які здолали ордища чужинців
У праведній і безпощадній прі.
<…>
І відкривався дивний краєвид
На місто, що пізнало стільки бід,
Допоки стало сильним і прекрасним.
О, Відне, пам’ятай про тих мужів,
Які прийшли на ці лани чужі,
Щоб врятувать Європу від напастей [13, 30].

Модерне й постмодерне поетичне паломництво хоч і не є обрядово-сакральним жанром у традиціях давніх ходінь, проте демонструє глибинну тяглість смислових і образних структур. Українські поети другої половини ХХ ст., зокрема шістдесятники та їхні молодші послідовники, серед яких і Л. Скирда, свідомо спиралися на християнсько-біблійну символіку і народно-язичницьку традицію, створюючи індивідуальну систему духовних та світоглядних сенсів. У збірці «Елегії вечірнього саду» читаємо:

О таємниця хліба і вина,
О вивершеність літа таємнича!
Цю чашу випиваємо до дна
І наливаєм келих рівно тричі [12].

Наповнення келиха вином і поминання тут набуває особливого звучання. «Відійшли у вічності тумани» — так поетеса означує репресії та втрату творчого покоління 1920—1930-х років, чия світоглядна й етична позиція, як і творчі пошуки, були взірцем для шістдесятників. Однак зла доля пересіяла й перевіяла їх самих.
У поезіях австрійського періоду трапляються слова-символи, які кодують увесь текст, надаючи, здавалось би, побутовим епізодам євангельського змісту. Асоціативні ряди (таємничі змовники, розправа чи арешт) викликають паралелі з апостолами, козаками та сучасними мучениками. Як і давньоукраїнські автори-паломники, Л. Скирда шукає в текстах Святого Письма відповіді на складні історико-філософські й антропологічні питання в час, коли знівельовано майже всі морально-
етичні цінності:

Предків забуто, прадіда й діда,
В голому полі могили розрито.
<…>
Боже, невже стишать шал лиш руїни?
Сльози Марії, страх Магдалини,
Смерті судоми, кара всевишня
І ратнеє поле — надій попелище [14].
(«Втрачено віру, втрачено совість»)

Як і у творах паломницької літератури, у віршах Л. Скирди наявні конкретні топонімічні, культурно-історичні та інші реалії країни перебування, що відображено в назвах збірок: «Медитації біля Стефансдому», «Рейнські елегії», «В обіймах югендстилю». Поезія «Стефансдом» переносить читача до собору Святого Стефана у Відні, що був збудований в середині ХІІ ст. і який могли бачити й паломники-русичі:

Святий Стефаній, висохлий, як мощі,
Стоїть на цій міській ошатній площі
І думає: «Довкола суєта…
Що не роби — вогнем печи, залізом,
А сатана сміється над карнизом —
Ні смерті не боїться, ні хреста» [13, 7].

У цих поетичних рядках — алюзія на сатану, який, за Євангелієм від св. Матвія, спокушав Ісуса, поставивши «Його на наріжника храму» (Мт., 4:5). А далі — історична пам’ять про мучеництво святого Стефана переплітається з убивчими силогізмами про духовний занепад. Нагадаю: святий Стефан Першомученик — один із сімдесяти апостолів, що першим прийняв мученицьку смерть за віру Христову (був засуджений і каменований членами синедріону, яких, попри це, пробачив перед смертю). Мотив прощення акцентовано й у творі Л. Скирди, щоправда з одним характерним смисловим зміщенням:

Старий Стефаній чорний від журби.
Він стільки бачив крові, сліз, ганьби,
Що мусив би співать хвалу достатку,
В якому пребува його народ.
А він усе повторює: «Mein Gott,
Помилуй праотців їх і нащадків» [13, 7].

У цьому творі привертає увагу ще одна деталь — осмислення віку святого Стефана: для відвідувачів собору ХХ ст. він «дідуган, від часу почорнілий», «висохлий, як мощі». Це дещо розходиться з відомою іконографічною традицією, яка зображала Стефана молодим і безбородим, як-от на картинах Вітторе Карпаччо та Рембрандта. Проте саме у віденському соборі святий Стефан уже більше двох тисяч літ відстоює відданість духовним завітам Христа.

У вірші «Трійця у монастирі Святий Хрест» не менш промовисто схоплено перехід від першого естетичного враження — незвичної краси готичного храму, витончених вітражів, барвистих розписів і позолоти скульптурних композицій — до особливого духовного просвітління, молитовного осяяння. Ідеться про відвідування монастиря Святого Хреста (заснований 1133 р.), що розташований у Гайліґенкройці, неподалік Відня. Особливого значення тут набуває історичний контекст: 1182 р. король Балдуїн IV (нащадок Балдуїна І, що з почестями прийняв посланця Русі ігумена Даниїла) подарував герцогові Австрії Леопольду Хрест із фрагментами Животворного Хреста Господнього, який тепер зберігається у цьому монастирі. Цей та інші факти засвідчують багатовікову тяглість християнської традиції в Європі та очевидні підстави для української літератури осмислювати паломницький наратив у діалозі з європейським. У поезії Л. Скирди «Gottweg в передгір’ї — то Божа дорога» такі теми розгортаються в лаконічних образах:

На світлій вершині, на древнім подвір’ї
Над світом удвох, мов птахи надвечірні.
<…>
А поряд велична дзвіниця собору,
Якій не страшні ні Содом, ні Гоморра.
Як просто усе, як усе зрозуміло —
Є небо, земля і божественна сила [13, 15].

Привертає дослідницьку увагу й твір «Мотив у стилі бароко» про Шенбрунн як символ сили й величі імперії. Л. Скирда іронічно акцентує контраст між позолотою влади і тра гічною долею колонізованих народів:

Ці мармуровії хорали
Во славу вам звучать.
Мад’яри, чехи, українці
На цім плацу, на цім гостинці
Під плитами лежать [13, 9—10].

Тезу про поетичне паломництво актуалізують й інші твори Л. Скирди, в яких оприявнюються християнські образи, мотиви й алюзії. Зокрема — через гірку зневіру та докори:

Ніде й ніколи не було
На цій землі земного раю.
Які краї не пригадаю —
Одвіку скрізь царює зло [14].
(«Ніде й ніколи не було…»)
Також — через мотиви духовного відчаю і надії на спасіння:
Де наш Бог, де Господь наш пресвітлий?
Де наш Отче, наш брат во Христі?
— Він паплюжений, гнаний, убитий,
Ні, повішений на ліхтарі [14].
(«Де наш Бог, де Господь наш
пресвітлий?»)

Водночас це і звертання до Богородиці про заступництво особисте, про покров для всіх українців. Це і нерозуміння, чому Мати Божа боронить цей грішний світ. Це і прості слова, адресовані Богові, слова, що здатні повернути людині сили і відчуття нового Різдва.

Історію відомого австрійського композитора Франца Шуберта, унікальної постаті, овіяної легендами про ексцентричність поведінки й навіть «дружбу з сатаною», Л. Скирда розгортає у вірші «Таємниця». Тут образ Шуберта як символ духовної та мистецької потуги набуває нового значення, а завершують твір рядки про віденський стародавній парк, у якому оркестр виконує один із творів знаменитого австрійця:

Ми сидимо за столиком удвох.
Для нас лунає «Гімн Святого Духа».
Здається, Всесвіт ці акорди слуха,
Цей дивовижний вічності пролог [13, 17].

У поезії актуалізовано світоглядну контраверсійність Європи між її духовною величчю й водночас моральною деградацією, проте вічні мистецькі цінності, як-от музичні одкровення Шуберта, залишаються універсальними в просторі й часі.

Вірш-балада «Бал крізь сльозу» перекидає місток у 90-ті роки, коли тема невідомої для європейців України почала зсихатися шагреневою шкірою. Події розгортаються на віденському балу, атмосферу якого Л. Скирда відтворила промовистими й точними деталями — від витончених напоїв і наїдків, привезених із різних країн, до карнавальних персонажів, часто відверто оголених, й обміну невимушеними репліками із випадковими знайомцями тощо. Поетеса згадує, як під час балу його господар знайомить авторку та її чоловіка з послом Франції і його дружиною. На фразу «Ми з України» була реакція: «“Україна?” — замислилась пані. / Це для не ї було у тумані». Аби розвіяти «туман» нерозуміння, авторка намагається пояснити, що така країна є, проте марними виявились навіть згадки про Тараса Шевченка, Дніпро, давню Русь…

І тоді — тест останньої проби…
Я промовила слово «Чорнобиль».
Пані скрикнула, ніби дитя:
«О Чорнобиль, о горе, о бідні,
Взявся попелом квіт ваш у квітні,
Стала мертвою ваша земля…» [13, 38].

Цей вірш-спогад відтворює один із традиційних передріздвяно-передноворічних віденських балів, який завершується відчуттям солодкої втоми й гіркими думками авторки про тягар на душі — «якийсь катаклічний / Страх життя, що нас мучить одвічно, / Що забутись у сні не дає» [13, 38]. Після Чорнобильської катастрофи для багатьох українців ця трагедія передусім асоціюється із зіркою Полин, яка згадується в Об’явленні св. Івана Богослова: «…впаде з неба зірка Полин і від неї згіркне третя частина вод, від якої помре багато людей» (Об. св. Ів., 8:10—11).

Втішні рядки про «добру вість» для України звучать у творах Л. Скирди німецького періоду, саме тоді вона «перечитувала Рільке із “Книги прощ”». Загалом поетичне паломництво поетеси цього періоду виглядає набагато скромніше, а біблійно-християнську тему в несподіваному ракурсі продовжує образ Райнера Марії Рільке. «В історії українсько-європейських літературних зв’язків кінця ХІХ—ХХ ст, — писав Дмитро Наливайко, — одне з найцікавіших явищ — українські мотиви у творчості Райнера-Марії Рільке (1875—1926) — видатного австрійського поета, вплив якого на новітню європейську поезію дуже значний» [7, 719]. У 1899-му та 1900-му Рільке здійснив короткочасну подорож по Україні та Росії. Найбільше його цікавили «пам’ятки культури давньої Русі й української культури XVI—XVIII ст.» [7, 722]. Київські церкви й собори, заповнені натовпами прочан, «залишили глибокий слід у його поетичній пам’яті», надихнули на поетичні збірки «Часослов», «Книга картин», «Книга образів», де, зокрема, вміщена балада «Карл ХІІ їде по Україні», а також «вірш “Буря”… варіація на тему байронівської поеми “Мазепа”» [7, 723]. Згадана у творі Л. Скирди «Книга прощ» в іншому перекладі має назву «Книга про паломництво». Мандрам самого Рільке авторка присвятила такі рядки:

Колись в цей час збиравсь поет в далеку путь.
Йому забаглось інший край відкрить, збагнуть,
І брами Київ відчинив. Нехай цей гість
Нам принесе свою любов і добру вість.
Отак з’явилась «Книга прощ». Поет — дивак,
Над нашим містом він уздрів щасливий знак [13, 20].

Анна-Галя Горбач — письменниця, перекладачка й активістка української діаспори — зауважила: «Перекладаючи книгу Людмили Скирди “Рейнські елегії” (1996), я не раз дивувалася її здібності так глибоко увійти у чужу культуру і чуже буття, увиразнивши в них і найпрекрасніше, і найтиповіше…» [цит. за: 6, 2]. Така характеристика, безперечно, слушна і для інших творчих періодів поетеси.

У 1997 р. в Бонні світ побачила збірка «В обіймах югендстилю» [10], в якій Л. Скирда відтворює естетику модерну через тонке поетичне осмислення доби як стилю мислення та способу буття: тут і «вілла в дусі югендстилю», і «кущі троянд довкруг тераси», на якій поетеса пише вір ші «про Клостернойбург і Бад-Ішль», усвідомлюючи, що творча насолода від Нусдорфа — подарунок Всевишнього.

Поезія Л. Скирди «Досі рана» присвячена одній із наймоторошніших сторінок у європейській історії — німецькому концтабору Маутгаузен (1938—1945), до якого «з усієї Європи, від Кале до Алори» звозили невинних арештантів, де їх очікували «голод, холод, тортури, потім газові лазні…». Пройшли роки, і «з усієї Європи приїздять… в’язні… / …Очі ніби питають, мов пече їх провина. / Адже досі не знають: був то звір чи людина» [13, 56]. Поетеса акцентує незагоєність травми, що не обмежується історичним періодом чи національним простором, а постає як спільна пам’ять і відповідальність.

Маутгаузен, Вахау, Клостернойбург, Бад-Ішль, Нусдорф — топоніми, відомі вузькому колу туристів або знавцям історико-культурних пам’яток Європи, а в поетичній нарації Л. Скирди це своєрідна форма свідомого заземлення її власного образно-символічного натхнення. Аналізуючи твори поетеси за збіркою «О, Європо!», Неллія Кляйнберга в передмові слушно порівняла їх із «канцонами провансальських трубадурів, які запліднили не лише поезію Середньовіччя, а й, безперечно, мали вплив на поезію Відродження» [13, 3]. Справді, як і канцоні, поезіям Л. Скирди віденського й німецького періодів притаманна чітка строфічна будова, майже наскрізне римування, проте за тематикою і композиційно-образною структурою твори, залучені до нашого розгляду, — лірична поезія, натхненне художнє осмислення побаченого й пережитого, не без елементів фантазії. Почасти у творах цих періодів описовість розмивається тяжінням до метафоричного відтворення простору (природи, архітектури, побуту), а почасти трапляється реалістичне письмо, майже щоденниковий стиль, сповідальна відкритість, щирий самоаналіз, а також ширші історико-культурні чи філософські рефлексії. Саме цей синтез різних регістрів письма дає змогу аналізувати поетичний доробок Л. Скирди в межах концепту поетичного паломництва.

Згадані вище (і не охоплені в цій розвідці) два плідні періоди у творчості Л. Скирди — японський і китайський — можна атрибутувати як поетичну дипломатію найвищої проби (Р. Наканісі), або визначити авторку та її доробок формулою homo viator (мандрівник), якою П. Білоус маркував подорожні записи В. Григоровича-Барського [1, 189]. Східні книги Л. Скирди, позначені новою пластикою художньої нарації, оригінальним поглядом на давні й новочасні цивілізації Японії та Китаю,
неод мінно знайдуть своїх дослідників.

Отже, аналіз поетичних збірок Л. Скирди австрійського та німецького періодів дає підстави для висновку про домінування в її авторському стилі своєрідної модальності паломницького письма, яке доцільно окреслити як поетичне паломництво. У текстах Л. Скирди простежується мимовільний міжжанровий перегук модерних поетичних творів із традиційними формами ходінь, що почасти реалізовано на образно-семантичному рівні, а також ширше — через авторську рецепцію біблійно-християнської культурної спадщини Європи. Поетичне паломництво постає як форма мандрівної рефлексії, що дозволяє авторці фіксувати свої враження від побаченого та залучати широкий історико-культурний і філософський контекст для осмислення національного й особистого досвіду. Таким чином, поетичні твори Л. Скирди репрезентують індивідуальний погляд на європейську культурну спадщину та образ української ідентичності, відкритої до цивілізаційного й духовного діалогу.

Віра СУЛИМА, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України

ЛІТЕРАТУРА
1. Білоус П. Василь Григорович-Барський: життя як мандрівка. Київ: Людмила, 2021. 220 с.
2. Григорчук Ю. Образи Христа й Богородиці в поезії Григорія Сковороди і Віри Вовк // Слово і Час. 2022. № 5. С. 43—54. https://doi.org/10.33608/02361477.2022.05.43-54.
3. Історія української літератури: У 12 т. Т. 1: Давня література (Х — перша половина ХVI ст.) / наук. ред. Ю. Пелешенко, М. Сулима. Київ: Наукова думка, 2014. 837 с.
4. Колодій В. Давня українська міфологія в ліриці Олега Ольжича // Слово і Час. 2023. № 6. С. 50—66. https://doi.org/10.33608/0236-1477.2023.06.50-66.
5. Костенко Н. Любов і світло, і невтомний труд (Людмила Скирда. Клавір літнього дня. Поезії. — Київ, 2018) // Collegium. 2019. № 31—32. С. 219—223.
6. Наєнко М. Поетична карма Людмили Скирди: літературно-критичні спостереження. Київ: Освіта України, 2016. 133 с.
7. Наливайко Д. Шукаючи єдності зі світом і людьми. Рільке і Русь // Наливайко Д. Україна очима Заходу. Київ: Грамота, 2008. С. 718—743.
8. Пелешенко О. Рецепція «Слова про дванадцять п’ятниць» у повісті «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького // Слово і Час. 2025. № 2. С. 38—51.
9. Синопсис досліджень із давньої української літератури (1991—2021) / упор. В. Сулима. Київ: Наукова думка, 2024. 439 с.
10. Скирда Л. В обіймах югендстилю. Бонн: Німецько-українське товариство, 1997. 102 с.
11. Скирда Л. Дзуйхіцу від сакури. Токіо: NAJUS, 2006. 247 с.
12. Скирда Л. Елегії вечірнього саду. Київ: Радянський письменник, 1976. 78 с. URL: https://liuskyrda.com.ua/elegiyi-vechirnogo-sadu-lyudmyla-skyrda/.
13. Скирда Л. О, Європо! Київ: Освіта України, 2019. 460 с. URL: https://liuskyrda.com.ua/o-yevropo/.
14. Скирда Л. Оливкова віть. Відень: Австрійсько-українське товариство, 1994. URL: https://liuskyrda.com.ua/olyvkova-vit-lyudmyla-skyrda/.
15. Скирда Л. Сад любові і сонця. Токіо: Choeisha, 2002. 124 с.
16. Сухонос О. Євроінтеграція на крилах поезії // Українська літературна газета. 2017. № 1. 13 січня. С. 18—19.
17. Шаф О. Фен-шуй по-українськи, або Культурна дипломатія від Людмили Скирди // Слово Просвіти. 2020. № 38. 17—23 вересня. С. 11.