Ім’я цієї поетеси знають у Китаї, Японії, Південній Кореї, Грузії, Австрії, Польщі та інших країнах світу. А наскільки відома Людмила Скирда в Україні? Вона — філологиня, фахівчиня із сучасної української поеми, перша дослідниця лірики Євгена Плужника, авторка понад 30 книг поезії, молода брость шістдесятих, друга письменниця (після Шевченка), перекладена японською, і перша перекладена всіма мовами ООН, авторка перекладу на українську книги “Будуємо мости” Її Величності імператриці Японії Мітіко, володарка престижних літературних премій etc. Її голлівудська постава (такою її бачить у спогадах про молоді літа Михайло Наєнко, така вона й на світлинах), її невідпорний шарм з невід’ємним smile (“Everything is fine!”) та юним блиском в очах (попри поважний вік — 15 вересня цього року Людмилі Скирді виповнилося 75!), її яскраве й колоритне вбрання (полюбляє китайську етніку), незмінно червона помада й червоні, страшенно стильні окуляри — усе це бере в полон, захоплює, закохує й найупередженішого скептика. Її образ асоціюється з блиском, сяйвом (червоний, золотий — улюблені кольори). “…Коли я гарно виглядаю, вишукано вдягнута, коли все, що я роблю, приносить людям радість,– у мене виникає відчуття успіху”, — розкриває свої таємниці поетеса і додає: “Я вважаю, коли людина посміхається, вона успішна, оскільки це приносить радість оточуючим” Не менш, ніж зовнішність, приваблює її голос. Коли слухаєш, як вона читає свої поезії, як говорить на широкі теми, за короткий час проймаєшся симпатією, довірою до цієї жінки. Якби існував конкурс “Пані Українська Поезія”, то гран-прі безсумнівно мало б належати Людмилі Скирді! Бо ніколи ще українську поезію на вітчизняних теренах та у світі не представляла така яскрава особистість, така ефектна й комунікабельна жінка, така переконана патріотка українства, з одного погляду на яку усім стає ясно: Україна — прекрасна земля, країна з потужним культурним потенціалом.
Як так сталося? Людмила Скирда справді здійснила культурний прорив у гуманітарний простір Європи, Далекого Сходу, “аркодужно поєднала Схід і Захід” (як кажуть про неї) публікацією збірок своїх поезій про ці країни їхньою мовою, що закономірно призвело до інформаційного розголосу й привернення уваги до постаті української письменниці. Її “культурну дипломатію” важко переоцінити, особливо на шляху пошуку незалежною Україною власного місця у світі, нашої непростої “розідентифікації” з “рускім міром”, з огляду на гостру потребу формування позитивного іміджу нашої держави. Можна уявити, як мільйони іноземців, уперше почувши про Україну в репортажах про Людмилу Скирду (інформація про її виступи, інтерв’ю з нею, зокрема в КНР, публікувалися у виданнях з 5-10-мільйонними накладами!), тут-таки засоціювали нашу країну з фонтануючим оптимізмом і позитивом нашої співвітчизниці. Успіх Людмили Скирди зумовлює низка чинників: передусім поєднання її культуртрегерського бажання і можливостей, а саме доступу до того впливового кола, яке відкривається дружині Надзвичайного і Повноважного Посла України Юрія Костенка. До інгредієнтів успіху ще варто додати обрану стратегію “упокорення”, або краще “зваблення” чужого культурного ринку. Вона полягає передусім у ретельному попередньому вивченні чужоземної культури, згодом захопленого оспівування досягнень цієї культури в поезіях, співпраці з першорядними перекладачами й завершується публікацією книги віршів. Безсумнівно, кожна нація, як і людина, любить, коли нею захоплюються інші, коли підносять, цінують її надбання, тому й вдячно відповідає на любов десятикратною любов’ю: видають розкішно оформлені збірки (так, ліричні композиції Людмили Скирди в книзі “Натхненний вірш — чаруюча картина” (2012) видрукували на золотих сторінках, їх проілюстрували 25 найвидатніших художників Китаю), організовують презентації, інформаційну підтримку, численні інтерв’ю в медіа. А в кожній країні, де поетка перебувала під час дипломатичних каденцій її чоловіка, виходило не по одній такій книзі.
Культуртрегерська стратегія Людмили Скирди відрізняється, наприклад, від дещо драматичного пафосу репрезентації української літератури Оксани Забужко за кордоном — саме вітально-оптимістичним, любовно-гармонійним посилом налагоджування культурного діалогу, такого собі “мосту дружби”. Не так про особисту славу йдеться Людмилі Скирді, а про представлення своєї держави в широких світах, про “промоушен” України. Принаймні цю мотивацію поетка озвучує на числених зустрічах та в пресі.
“Про що пише Людмила Скирда? Про природу, мистецтво, любов”, — говорить професор Михайло Наєнко. Він неодноразово наголошує на “позитивній позачасовості” її текстів Лірика Людмили Скирди 1960-1980-х років, багато в чому співзвучна творчості її колежанок по перу — Ірини Жиленко, Світлани Жолоб, Ганни Турелик, Лідії Кульбак, Світлани Йовенко та інших (кому значно менше “пощастило на старті”, користуючись відомим висловом Оксани Забужко), переконує в тому, що її світ — фемінінний. Поезія Л. Скирди фемінінна передусім на рівні когнітивного поля ліричних рефлексій. Скажу простіше: її творам, як і фемінінній українській ліриці цієї доби, властивий когнітивний пріоритет краси в природі, в людських стосунках, у мистецтві, а також цінності душевної теплоти, дружби, любові, материнства, гармонії в душі й у домі, переживання щастя від усього вищеназваного, прагнення самозаглиблення… Названі координати фемінінного художнього мислення виразні в поезії Людмили Скирди 1960-1980-х, вони й зумовлюють цю вітально-сонячну, світлу “позачасову” ауру, пояснюють відсутність актуальних громадянських тем. “…Де б я не жила, — зізнається вона, — предметом моєї поезії завжди є краса світу, а не її, так би мовити, протилежність. Я не вмію писати про дисгармонійне, апокаліптичне, тривожне. Лише цілковита гармонія буття — землі та неба, людини та природи, душі та тіла — дають мені радість та натхнення”.
Професорка Наталія Костенко резюмує смислові орієнтири творчості Людмили Скирди: “Природа і культура, любов і творчість – у поєднанні цих начал авторка шукає гармонії між собою і світом”.
Лірична героїня Людмили Скирди “відштовхується” від природи, знаходить відповідний емоційний тон і далі вже переорієнтовується на самоосягнення, переживання душевної (дис)гармонії за актуалізації тем витоків і перебігу особистої історії, любові, материнства, дому, творчості.
Воно ще триває, воно ще триває —
Прекрасне життя, так подібне до раю.
Прокинутись вранці і в першому слові
Впізнати — це голос моєї любові.
А потім почути, мов сонце уздріти,
Небесні пташки за стіною — то діти.
І далі, мов диво ввібрати очима –
То мамина посмішка неповторима.
І, двері розкривши у сніг-завірюху,
Осліпнуть від теплого погляду друга.
Ніколи не знати нудьги і гризоти,
Бо світить священне кострище роботи.
Поглянуть на небо, високе і тихе.
Це мир. Дім спокійно і лагідно диха.
(“Ранок”).
Тонка спостережливість, емпатійна теплота до природи, властиві фемінінному наративу Людмили Скирди, реалізовані, зокрема, у багатому на тактильну сенсорику порівнянні: “І осінь руда, наче тепле лоша, / Листком, мов жорстким язиком, зачепила / Долоні мої…”. У занонсованій поезії “Діалог із собою” ситуація нічного безсоння перед розчиненим у осінню ніч вікном пробуджує в ліричної героїні щемкі роздуми про доцільність її занять творчістю в подальших строфах:
А мисль шкарубка продиралась крізь душу:
Чи варто писати, чи можу, чи мушу?
Її відганяла затято від себе,
Та знову в’їдалась: чи варто, чи треба?
Спізнати себе. Перекраяти долю.
З дочкою за руку гуляти у сквері.
Слова, наче зграю, пустити на волю.
Хіба це для них — ряботіть на папері?
Цю осінь, яка не влізає в поему
Й стирчить із рядків золотими вітрами,
Її, відчайдушно прекрасну до щему,
Звільнити — хай бродить полями й лісами.
Та думка нова, ніби встала на варту:
Якщо не писать — може, й жити не варто?
Твій розум і хист, твої соки і сили —
Це вірші, які по тобі залишились.
А втім, може, годі? Цей світ оспівали
Великі майстри у пеанах і одах,
Вже все заримовано: води, й причали,
І врода коханої, й дерева врода.
Листок відкладаю — забудьмо про щебет.
(Іронія точна, але незлобива).
Та раптом над світом малиновий
трепет…
Світає! Прокиньтесь! Погляньте ж бо! Диво!
У цій поезії Людмили Скирди знаходимо ще одну фемінінну рису — хитання між творчим та материнським призначенням як несумісними, недовіра до власного поетичного хисту, і лише КРАСА цього світу (а не жадання слави) переконує ліричну героїню в неуникненності її творчого покликання.
А що сьогодні? Людмила Скирда відбулася і як поетка, і як мати та дружина, і як науковець та педагог. У ліриці, умовно кажучи, наступного творчого періоду, що розпочався після першого виїзду за кордон у 1988 році, художня манера поетеси дещо змінюється, усе більше нагадуючи подорожні нотатки, щоденник мандрівника (в інтерв’ю з М. Сидоржевським (2017) вона жартома порівнює свої тексти з путівником для туриста). Для “подорожніх” поезій дуже пасує “сюжетність”, до якої вдавалася поетеса й раніше, обираючи вихідним пунктом для рефлексії певну життєву ситуацію (часто суто побутову). Зріла поезія Людмили Скирди, однак, чарує інтонаційною легкістю, а подекуди — і віртуозністю вірша, прозорістю й простотою ліричного переживання, — власне, завдяки цій якості її тексти блискучо надаються до перекладу на будь-яку мову й легко адаптуються до освоюваного культурного контексту.
За що цінують Людмилу Скирду? За кордоном її творчість, знану з перекладів і максимально “розкручену” всіма можливими медіа ресурсами, оцінюють дуже високо, а саму поетку бачать фактично в перших лавах літературного процесу (адже в 2009 році Людмила Скирда презентувала українську поезію на Всесвітньому мистецькому фестивалі “Дельфійські ігри” в Південній Кореї — на вибір саме її кандидатури вплинула знов-таки її популярність за кордоном). Особи, які дотичні до її творчої ходи світом, а саме перекладачі, автори передмов, — мають доволі високий статус у державній, у культурній сферах. В Україні “фанклуб” Людмили Скирди доволі нечисельний. І що вражає: з уст першорядних літературознавців, як-от М. Наєнко, М. Ільницький та ін., звучать переважно панегірики — неясно навіть, самій поетці чи таки її поезії? Михайло Наєнко, до слова, не знає в сучасній Україні “іншої людини, яка була б стільки разів і на такому рівні “оспівана” найвидатнішими майстрами, широко відомими у світі”, і висловлює слушне спостереження: “Мабуть, був в усьому цьому чарі таланту ще й якийсь гіпноз…”. Під впливом чару Людмили Скирди — і її давні друзі Ірина Жиленко (її спогади в “Homo feriens”), Юрій Щербак. Спадають на думку лише суб’єктивно-емоційні причини такої завищеної оцінки творчості Людмили Скирди, бо її порівняння в студії М. Наєнка з хистом М. Рильського нести “пафос людяності й оптимізму, [її] відчуття гармонії світу, <…> [її] намагання осмислити непроминальні духовні й культурні цінності людства” без іронії читати важко, як і надто сміливе зіставлення її з молодим М. Бажаном, що пропонує польський “фанат” нашої поетеси Стефан Козак. Притягнутим видається і зближення Л. Скирди з традицією неокласиків у рецензії Н. Костенко (до речі, ледь не єдиній фаховій рецепції творчості поетеси). Утім, щоб не цілком зіпсувати ложкою дьогтю творчого профілю цієї дивовижної для України поетеси, цього найбільшого “інтегратора України в Європу” (Михайло Наєнко) з ніжним, ліричним, але й особливим голосом, хай дещо наївним, але чистим і справжнім, хочу висловити (свої особисті) вдячність ювілярці за титанічну роботу на ниві нашої культури, захоплення її всепереможною жіночістю (її чари діють!) та побажання плідної творчості та художнього визнання. І наостанок: такий простий і такий шедевральний вірш від Людмили Скирди:
Не вистачає світові любові,
Але надміру сліз, надміру крові,
Оцей прекрасний світ, оцей дитинний,
Не може вберегти од бід людина.
І знову нас розлука розлучає:
Мені тебе, тебе не вистачає.
І знаєш ти — ця мука не мине:
Тобі не вистача мене… Мене…
Ольга ШАФ
Слово просвіти
