значок попередження
ВАШ БРАУЗЕР ЗАСТАРІЛИЙ!

Даний сайт використовує новітні технології Інтернету, тому він потребує сучаний, швидкий браузер!
Будь ласка, спробуйте, Firefox або Chrome!

Вже майже рік я перебуваю під сильним враженням від “Come On…” – доповіді Римського клубу 2018 року. Вона справді особлива. Я б сказав – архаїко-інноваційна. Хоч як дивно звучить поєднання цих слів. Якщо максимально мінімізувати вербальний потік, то це заклик до духовності, до “нового Просвітництва”, до гармонійної цивілізації, до принципово нової парадигми розвитку людства шляхом подолання грандіозної кризи, в яку вступає планета Земля.

Оця врочиста маніфестарність тексту, ця іншість у порівняння з попередніми доповідями, мабуть, і чіпляє за живе, оскільки віртуозно виображує смислове осердя нашого майбуття.

Як виявляється, швидких і радикальних шляхів подолання вже існуючої кризи “повного світу” просто немає. Наш порятунок – зміна нашого світогляду. В якому ж напрямку пропонують “дрейфувати” людству? Передовсім у напрямку розумної, гармонійної, часто-густо релігійної духовности, духовности  нового штибу. Не ритуалізовані догми, а новітній прорив у рятівне іншобіччя. На думку вчених, саме це може врятувати людство. Адже, в нашій цивілізації, яка сформувалась за умов “порожнього світу” (вільні території, нечисленне населення, безліч ресурсів і т.п.), нічого не змінилось і тоді, коли цей світ кардинально змінився і перетворився на “повний світ” (брак води, перенаселення, зникнення ресурсів, екологічні виклики).

Чи не є заклик змінити світогляд землян певною утопією у час роботизації і штучного інтелекту, у час прискореного Часу? Виявляється, що ні. Ми вже сьогодні маємо вражаючі приклади інспірації свідомості людства технічним прогресом, коли протягом тридцяти-сорока років було досягнуто повну комп’ютеризацію світу, що, по суті, є однією з найрадикальніших трансформацій свідомості за  всю нашу цивілізаційну історію.

Ще швидшим, ще результативнішим має бути процес наближення людини до мікро та макрокосмосів довкілля. Планета, природа, їх збереження – все це має стати консолідуючою ідеєю глобалізованого світу. Іншого шляху порятунку просто не існує.

От ми й підійшли до головного – до “Клавіру літнього дня”, книги Людмили Скирди про природу, про її силу і красу, про її доброту і ніжність, про радість контактувати з нею, про її одухотвореність і загадковість. Дивно, як тремтливо і глибоко справжня поезія відчуває і реагує на, здавалось би, прадавні архетипи, а по суті, цілокупність супер новітніх  субстанцій і стихій. Тому що поезія Людмили Скирди – це завжди пульсація, це мембрано подібний простір, це світ, в якому не існує проминальности, натомість – на все є відгук серця: від подиху вітру до доторку пелюстки. Це і є отой новий, рятівний світогляд, за яким так наполегливо шукають кращі мізки світу. Таким чином, новий світогляд – це, по суті, нове потрактування вже давно існуючого – від прадавнього  тотемізму до сучасного синтоїзму.

У цьому сенсі поезія Людмили Скирди – справді унікальне явище.  Де б не жила поетеса, (а її ойкумена простяглася від Атлантичного до Тихого океану), природа залишалась стрижневою і найбажанішою темою перед лицем абсолюту або ж ідеалу існування. Чого вартий вірш “Це акацій густий аромат”, який відкриває книгу “Клавір літнього дня”.

Це акацій густий аромат,

Це метелик на квітці петуній,

Це ранковий і сонний ще сад,

Це грози чи луна, чи відлуння,

Це якесь дуже ніжне тепло,

Це якась дуже тепла погідність,

Це нев’януче м’яти зело,

Це малинність, чорничність, ожинність,

Це зірок золотий зорепад,

Це озер прохолодна спокуса,

Це обвали пташиних рулад,

Це пора, що звучати примусить

І гніздо ластів’яче вгорі,

І мачинку злотаву в городі,

І лопух, і полин, й пирії,

Й павучка, що засохнув на глоді.

Це душі чистота й висота

Від єднання з цим світом зеленим,

Це поезії вічна мета –

Зупинити цю мить незбагненну.

Як ніжно окреслено тут “діткливу літню бутність”, ту “екзистенційну осібність”, те “ідилічно-пасторальне позамежжя”, в якому живемо і яке не помічаємо. Новий світогляд – це помічати і боготворити. Адже ми живемо в Антропоцені в період, коли саме ми, люди, визначаємо долю планети, коли ніхто і не від кого не вільний, коли на зміну відстороненому спогляданню приходить чуттєвість і особистісність. От і у мене постійно виникає бажання цитувати, цитувати, цитувати ці поезії. Тому, дорогі друзі, занурюйтесь у вірші, які пахнуть травами, спалахують квітами, сяють водами, шепочуть листям, звучать пташиними руладами, смакують яблуками, втішають мудрістю, вражають ерудицією, бентежать пристрасністю. Одним словом, на вас чекає зустріч з Високою Поезією, що вказує Шлях.

Озираючись на світову поезію і сьогодення, і минулого, навряд чи ви знайдете аналоги медитаціям Людмили Скирди. Мабуть тому, що зазвичай поети рідко адресують свої послання космогонічному світу, де ти не будеш почутий, а воліють звертатись до світу людей, де ти будеш помічений неодмінно. У цьому відношенні цікавий феномен фейсбуку. Коли римована драма кохання чи зради, скажімо, за лічені хвилини збирає гроно лайків. У той час, як медитація про вечірні сутінки чекатиме на свого “гурмана”. Поезія Людмили Скирди для “гурманів” і має надзвичайно оптимістичну перспективу, оскільки ми найближчим часом повинні всі стати “гурманами”, тобто навчитись дослухати не лише свої інтровертні історії, а й відчувати світ як частину себе самого.

І тут ми, люди, безумовно будемо наближатись до Сходу. До нього вже давно наблизилась Людмила Скирда, книги якої було перекладено  і в Японії, і в Китаї, і в Південній Кореї. Саме Схід і лише Схід пропонує людству найуспішнішу модель виживання – культ природи. Усі ці “гори і води”, “квіти і птахи”, які існують не віками, а тисячоліттями, в недалекому майбутньому стануть нашими мідіаторами і у просторі небесних сфер, і у земній бутності. Справді довгий шлях пройшло людство аби повернутись до рятівних витоків, до природи.

А ще надзвичайно важливою, чи не основоположною засадою в усіх цих процесах буде трансформація постмодерністської свідомості від гіперреальності до реальності, від симулякрів до фактів і т.п. Нелегкий це буде шлях, але ми мусимо його пройти неодмінно. А такі книги, як “Клавір літнього дня” Людмили Скирди, можуть править за дороговказ. Тож збираймося у дорогу!

завантаження
×