Я не прихильник “розчленування” поетичного світу і тому не буду аналізувати тексти. Я поділюсь своїми враженнями від зустрічей з Людмилою Скирдою і спробую відтворити дивовижний і невловимий, як аромат квітки, образ чудесної слов’янської поетеси.
Вперше я побачив Людмилу Скирду у Парижі. Була осінь 2003 року. Йшов дощ, м’який, теплий і надзвичайно стильний, оскільки я споглядав його крізь вітрини славетного кафе “Ротонда”. Точніше, я милувався Парижем крізь сяючу завісу вересневого дощу. Біля входу прошурхотів срібний Мерседес, з нього вийшла жінка у сріблистому костюмі, радісна і щаслива. Її супроводжували двоє супутників. Жінка випромінювала чар, притаманний лише самодостатнім і реалізованим особистостям. Вона весь час якось мило всміхалась і посмішка ця виказувала і шляхетність духу, і витончений аристократизм. Невдовзі компанія повернулась до авта, яке розчинилось у дощі…
За рік у Токіо мій приятель запросив мене на засідання японського Пенклубу, яке традиційно проходило в одному з хмарочосів в районі Імператорського палацу. Коли ми зайшли до зали, на сцені я побачив і моментально впізнав Людмилу Скирду. У вишуканому шовковому костюмі лимонного кольору вона виглядала просто блискуче. Це була лекція про Україну, українську літературу і українську культуру. В той самий час – це була потрясаюча піаракція, оскільки японські письменники були зачаровані українською гостею. До речі, про все це написав чудову статтю славетний Рей Наканісі в газеті японської інтелігенції з тримільйонним накладом “Юкан Фудзі”.
Природно, що на цей раз ми познайомилися і це було дуже схоже на подарунок долі. Між нами виникло колосальної сили тяжіння – любов до Японії, про яку ми говорили і можемо говорити безкінечно.
Японія завжди у кожного своя, а тому наші бесіди отримували якійсь подвійний магнетизм. Кожний відкривав іншому щось невідоме, ділився своєю любов’ю. Мене просто вразила ерудиція української поетеси, її неординарні підходи до всіх аспектів японського буття, її працездатність і юний азарт, оскільки “занурення в Японію” – процес титанічно важкий. Це тисячі сторінок текстів, тисячі музеїв, тисячі кілометрів доріг…
Завдяки своєму чоловікові, Послу України в Японії Юрію Костенку, Людмила мала унікальні можливості і активно їх використовувала. Мені доводилось спілкуватись з багатьма послами різних країн, але ця пара залишила неповторне враження і своєю популярністю в Японії, і своїм чисто людським шармом.
У Людмили Скирди є вірш: “Ти можеш усім поділитись з другом. Але вірш – лише твій”. Я надзвичайно гостро відчував це, тому що для мене поле творчості було недосяжне. Проте, скільки радості ми відчували під час реалізації наших фотопроектів, походів на “блошині” ринки, відвідин антикварних магазинів й просто гламурних ресторанчиків. Один з них, “Місогігава” у Кіото, (відкритий мені Людмилою), де пригощають кайсеки по-французькі, належить, гадаю, до когорти кращих у світі.
Людмила Скирда, справді, в Японії зробила багато. Переклад книги Її Величності Імператриці Японії Мітіко “Будувати мости” українською мовою, три власні книги віршів “Сад любові і сонця”, “Чарівна мушля”, “Дзуйхіцу від сакури”, лекції в університетах, передачі на TV, інтерв’ю і презентації – все це не може не вражати. Та найбільший сенс вірші Людмили Скирди набувають для людей, які люблять Японію, японську культуру, японську самобутність. Такого точного заглиблення у шари і національного характеру, і національної історії Японії в зарубіжній поезії я не зустрічав.
Японія – дивовижно популярний об’єкт у сучасному світі. Я не помилюсь, коли скажу, що щорічно на планеті з’являються тисячі різного роду видань, присвячених цій країні. Та Україна перша зайняла унікальну поетичну нішу і досвід цей безцінний.
Твори, що пропонуються читачеві, не можуть не залишити витончений флер у душі кожного читача, не можуть зникнути безслідно, тому що це твори про прекрасне, тому що це справжня поезія!
Марк Керуак
