Музика для двох – Людмила Скирда

Людмила Скирда
Музика для двох, 1986

ЗМІСТ

«Життя − вівтар…»
«Ой тумани мої, ой тумани…»
«Ховали друга партизани»
«Фанерна зірка на горбку»
«В село увірвались о шостій»
«А пластинка крутиться й хрипить»
«Це невеличке провінційне місто»
«Післявоєнні вечоринки»
«Ми зранку крутим «Ріо-Ріту»
«Де стояв батальйон ваш, хлоп’ята?»
«І захлинулась канонада»
«У парку музика звучала»
«Я вологу валізу»
«Ти простягнув мені мелісу»
«Якась печаль здавила серце»
«Як мудро владналось у світі»
«У партитурі ночі»
«Я знаю, прийде мить»
«Тут жив мій друг»
«Три імені, мов три камеї»
«І змиє хвиля пил доріг»
«Якби не смерть − чи вміли б цінувать»
«Як незатишно тут, монотонно»
«І от з-за хмари вихопився дощ»
«Я не звикну до цього, не звикну»
«Це все із галузі ілюзій»
«Чому той демон на сопілці грає»
«Я думаю − щó таке досвід»
«О муже мій, о друже мій, мій брате»
«Хай буде пристрасть − фанатичний шал»
«В житті, короткому, як сон»
«Ми помилились, нам здалось»
«Я не мстила ні разу»
«Ці п’ять вершин над жухлим степом»
«Праксителю! Коли б ти знав»
«Чегем в душі залишив щем»
«Є риби, що живуть на дні»
«Агатовий скакун Аскет»
«До вершин прослалась путь»
«Наш рейс відкладався»
«На дні ущелини, немов на дні могили»
«Про що співає молодий пастух»
«Біліша за сніги альпійські»
«Дельфіни наздогнали човен мій»
«Дозріває гранат, вистигає пісок»
«Складалось дивовижно вдало»
«Вологий пірс…»
«Так сонце падало між сосен»
«О наголос дощу!»
«Я ховаю купальник і ласти»
«Мить, зупинись!..»
«Коли на теплих крилах літній вечір»
«Світліша в нашім домі»
«Тільки б жить, тільки б голос твій чути»
«В саду ранет зірвався лунко»
«В цім світі між людей і між вітрів»
«Твоя рука легка і мирна»
«Листя двір наш і дім засипало»
«Ти поглянь довкола, милий»
«Дві краплини впали поряд»
«Проводжати, зустрічати»
«Готичний дім. Пустельний пляж»
«Ми попрощаємось з причалом»
«Це вчора було. Учора»
«Забути все − осіннє небо»
«О мій таємно рідний друг»
«Якісь навроки долі»
«Я тільки мрево над тобою»
«Утечем від зливи й граду»
«Нам ненависна суєта»
«Згори дорога бігла вниз»
«Над нами пропливуть роки»
«Я так безладно прагну пояснить»
«Пишу про тебе, щоб тебе відчути»
«Коли туман спаде і сад»
«Мій дорогий, мій найдорожчий»
«Ніби від холоду здригнулась»
«Прийди. Я відчиню вікно»
«Сердечна і палка молитва»
«Був сніг, і Дід Мороз, і ряжені»
«Чому зажурився, любий»
«Ти ідеш по вечірній алеї»
«Сонна яблуня в саду»
«Не вистачає світові любові»
«Коли погаснуть ліхтарі»
«Ти промовиш: «Прощатись не будем»
«Найважча з мук − це мука по тобі»
«Ніч вереснева…»
«Невже це все колись було зі мною?»
«Мужчина ніжності не просить»
«Твої очі сумні»
«Бджолиний хор, і кухоль з медом»
«Переглядаєм наші літні слайди»
«Я не скажу: «Мені легка робота»
«Оцю безумну висоту польоту
«Є книги ласкаві»
«Як відблиск космічний, у кожній людині»
«Дев’ять Дантових кіл…»
«Метелик зветься Поліксена»
«Ми Баха слухали в соборі»
«Це трапилось в осінню ніч…»
«Ми всі потроху лицедії»
«І проступає сонце крізь туман»
«Повернемось до музики…»
«Печале, ти в собі завжди ховаєш мудрість»
«Кожен з нас проруба свою просіку»
«Читаю Гоголя ночами»
«Перо моє, моє дитя невміле»
«Ці духмяні кущі золотого жасмину»
«Зів’яло тіло − думаймо про душу»
«Ах, озера вечірній блюз!»
«Є давня і лиха прикмета»
«Хто озвучив ці далі»
«Я під горіхом засинала»
«Липень засліплений золотом лип»
«О, мені не збагнути цю зелень»
«Запускали змія за селом»
«Вечірня дорога до ніг упаде»
«О, чому нас притягує небо»
«О ластівко!..»
«Наш молодий вишневий сад»
«І з кожним днем світліша радість»
«Я встала вдосвіта…»
«Троянда кольору печалі»
«Морозним шляхом йти на самоті»
«Маленькі радощі мої»
«Шуберт нашіптує щось неземне»
«Вже золотіє зрілості межа»
«Беру блокнот і думаю, що час»
«Місяць виплив повільно і тихо»

Життя − вівтар. Якщо ти не приніс
В цей спраглий світ жагу самопожертви,
Вважай, не жив, а народився мертвим,
Світ був для тебе, мов усохлий ліс.

Любове наша, де ти, озовись?
Врятуй-бо ж нас від привороту смерті.
Лиш ти одна даруєш нам безсмертя.
Лиш ти єдина − наша міць і вісь.

З мого вікна видніється гора,
Як мить прекрасна і як світ стара.
Через віки кому вона всміхнеться?

Нащадку мій! Цю землю, отчий край
Нікому на поталу не віддай.
Нехай тобі любові стане в серці.

«Ой тумани мої, ой тумани…»
Бачу батька в кривавих ранах.
Він летить на коні по полю,
Ніби зовсім не чує болю.

Я гукаю: «Тату, татусю!»
Добіжу, дожену, прорвуся…
Сон страшний, наче бій нескінченний,
Знову й знову вертає до мене.

Ховали друга партизани
Напровесні, в сирій землі.
Вітри гуділи над ярами,
Мов кулі вражі, навісні.

І пролунав наказ: «До бою!» −
Як грім, а може, заповіт.
Зі мною це було, з тобою
І з кожним, хто прийде у світ.

Фанерна зірка на горбку,
Горбок серед села.
Ми стоїмо − старий паслін
І я, мов хрущ, мала.

Бабуся айстри полива.
Вгорі гудуть джмелі.
Я відчуваю, як трава
Горить, пече мені.

В село увірвались о шостій −
Чітко, швидко і просто.
О сьомій на площу зігнали,
О восьмій село розстріляли.

Чуєте, люди, досі
Хтось з-під землі голосить.
Хтось там на дні криниці
Просить води напитись.

А пластинка крутиться й хрипить,
А вони то плачуть, то танцюють.
Три вдови. Але потрібно жить.
Перемога! І вони святкують.

Зупинився раптом патефон,
І зависла, як свинцева, тиша.
Пригадали сьомий батальйон,
Той, що із оточення не вийшов.

Це невеличке провінційне місто.
За вікнами то сніг, то листопад.
Ти придивись, пильніше придивися:
Отой юнак за шибкою − мій брат.

Ось він стоїть у кітелі військовім,
Чи зажуривсь, чи, може, пригадав
Той бій останній, те останнє слово
З вуст друга, що в Берліні поховав.

Післявоєнні вечоринки.
Мої улюблені пластинки −
Фокстрот, що зветься «Дядя Ваня»,
І танго «Вечір на лимані».

Чому я досі пам’ятаю,
Чому у серці не змовкає
Захриплий голос патефона
І так пече сльоза солона?

Ми зранку крутим «Ріо-Ріту»,
У нас вікно у сад відкрите.
Неділя. Мама молода.
Минули і війна, й біда.

Ця перша сукня з крепдешину
У квітах голубих і синіх
Так мамі личить. Спів і сміх.
Це травень. Сорок восьмий рік.

«Де стояв батальйон ваш, хлоп’ята?»
«Під горою в селі Бобилі».
Не лишилось ні древа, ні хати
На отій благодатній землі.

«Ви коли народились, хлоп’ята?»
І луна юний хор голосів:
«Народилися ми у двадцятім,
Полягли в сорок першім усі».

І захлинулась канонада,
І довгий поїзд медсанбату
Спинивсь, повільний і безсилий,
Під лісом вирили могили,
Під лісом мовчки поховали
Тих, що за ніч від ран сконали.
Ні мітингу, ані промов −
Лиш смерть, і біль, і мертва кров.
Коли шукаєш слів гучніших,
Зважай: бува сильніша тиша.

У парку музика звучала,
Було морозно, сніжно, голо.
І я б тебе не дочекалась,
Якби не музика довкола.

Як ненароком і поволі
Щось коригує всі начала.
Та музика, мов голос долі,
Нас освятила й поєднала.

Я вологу валізу
Опущу на бетон.
Чад, і бруд, і залізо,
У калюжах перон.

Обернусь. У тумані
Біла вежа міська,
Найніжніші герані,
Найчистіша ріка.

Ти простягнув мені мелісу.
Я піднесла до уст стебло.
Те зілля пахло п’янко й чисто,
Як пахне осінню село.

Автобус ледве ліз під гору
І хмари чаду випускав.
Це був звичайний день − вівторок,
Для суму не було підстав.

Якась печаль здавила серце.
За вікнами то дощ, то сонце.
Дитя сусідське грає скерцо,
А серцю боляче − чого б це?

Чи то задавнена образа?
Чи, може, потайна провина?
Отак нахлинуло відразу −
І невідомо, чи відхлине.

Як мудро владналось у світі!
Ми, діти, наївні й малі,
Йдемо по натягнутій ниті,
А думаєм, що по землі.

І, мабуть, найбільша удача
Людського буття-маяття −
Це те, що не взнаєм нізащо
Ми дату останнього дня.

У партитурі ночі
Є тема голосів.
Мільйони літ урочо
Звучить один мотив.

Над річкою і лісом,
Над морем і над полем
Хтось кличе: «Повернися!»
І відповідь: «Ніколи».

Я знаю, прийде мить
І доля запитає:
«Куди ж тебе пустить −
До пекла чи до раю?»

Із пекла чути гнів
Катів − я холодію.
Із раю − божий спів.
Я так співать не вмію.

Тут жив мій друг,
Якого вже нема.
Пітьма довкруг,
Довкруг сльота й зима.
Загасло світло.
Обірвався звук.
Тут жив мій друг…

Три імені, мов три камеї, −
Леліт. Лаура. Лорелея.

І змиє хвиля пил доріг
Зі вже безсилих рук і ніг.
І суть відкриється проста −
З любові слово пророста.
І втихомирить очі сон
У затишку дубових крон.
Гойднеться поле, і за мить
Між зір твоя душа летить.

Якби не смерть − чи вміли б цінувать
Цього життя надмірну благодать?
Чи вміли б так сміятись безпричинно,
Коли весняні повені нахлинуть?

Життя існує ніби поза нами.
Це легко так, немов пройти крізь браму.
І тільки смерть спроможна нагадать −
Ніщо в житті спочатку не почать.

Як незатишно тут, монотонно,
Дні біжать, хоч годинник завмер.
Необжитий, безладний, безсонний
Дім чужий, мов старий Агасфер.

Тричі він піднімався із праху,
Пил століть заховавсь по кутках.
Тут жили і стрільці, і монахи,
Кожен вбив або клин, або цвях.

Я не сплю, мов на когось чатую.
Що це? Крик, браму гість відчиня.
Пада загнаний кінь, хтось лютує
І дає пів землі за коня.

І от з-за хмари вихопився дощ
У золоті, мов дож венеціанський.
Все попливло у мимовільнім танці
І закружляло по бруківці площ.

Немов тягар з душі моєї впав.
Невже буває радісна покута
Пролитись, наче дощ, на душу люту,
Яку учора кревно зневажав?!

Я не звикну до цього, не звикну:
Двері поряд, і поряд вікна,
Поряд йдуть на роботу й з роботи,
І столи їх стоять навпроти,
Для обох небеса над землею,
І жоржини в саду, і лілеї,
Кожен має дружину й сина −
І негідник, і справжня людина.

«Це все із галузі ілюзій:
Любов довічна, море друзів, −
Сказав мені старий товариш. −
Ти мов у сні, ти наче мариш».

З ним сперечатися не стала.
Була весна, ми йшли бульваром.
Я думала: що ж переваже −
Зневіри чи любові чаша?

Чому той демон на сопілці грає?
Спитала я людину, що блукає
По світу, як невтомний пілігрим.
Він відповів: «Хай грає, бог із ним».

«Злий дух не був би злим, − рекли уста, −
Коли б не існувала доброта.
Ви чуєте мелодію прекрасну −
Її дарує нам душа нещасна».

Я думаю − щó таке досвід? −
Упавши в траву горілиць.
Він, мабуть, формується просто
З мільйона життєвих дрібниць.

І те, що ми серцем пізнали,
І те, що зумієм пізнать,
Чи можна, уклавши в аннали,
У спадок комусь передать?

О муже мій, о друже мій, мій брате!
Найвища мудрість − вміти пробачати.
Заплатимо за всі образи всує
Любов’ю. Лиш вона нас порятує

Від сірого намулу чвар і злоби,
Мізерії, бездонної «утроби».
Лише вона підніме нас до світла,
Що в ньому суть життя, як віть розквітла.

Хай буде пристрасть − фанатичний шал,
Це під її крилом душа зростає.
О, полум’я багряне, ніби лал,
Лише у нім із мертвих воскресаю.

Хай буде пристрасть − істинного клич,
Урочої стріли свята напруга,
Що розрива земну округлість лука
І музику несе в космічну ніч.

В житті, короткому, як сон,
Зроби найголовніше:
Знайди себе, свій ритм, свій тон,
Свою мету найвищу.

Немає вибору. Життя
Не дасть нам озирнутись.
Сто варіантів каяття
І лише один − відбутись.

Ми помилились, нам здалось,
Що світять ліхтарі.
Світити справді навчимось
Ми тільки у зорі.

Її уроки кожен з нас
Завча, пока жиє.
Точніше, доки в нас не згас
Вогонь, що світлом є.

Я не мстила ні разу,
Не рекла: «Азм воздам».
Пробачаю образи
Друзям і ворогам.

Це не пересторога
Й всепрощенства синдром.
Просто це перемога
Любові над злом.

Ці п’ять вершин над жухлим степом,
Ця ніч, неначе бісер, чорна,
І це густе осіннє небо −
Все неповторне, неповторне.

Біжить сріблисто серпантина,
Самшитом пахне, пахне кмином.
І як пульсує кущ кизилу −
Реактор неземної сили!

Праксителю! Коли б ти знав,
В «Єсентуках міський курзал
Оточують твої боги −
Той без руки, той без ноги.

Яке видовище сумне −
Опале листя, дощ іде.
Яке видовище прекрасне −
Бог Аполлон ліворуч каси.

Чегем в душі залишив щем,
Мене розчарував Чегем.
Була сльота. Шкварчав шашлик.
Між гір лунав то спів, то крик.
Туристів жадібна навала
Чегемські светри купувала.
І гори, велетні крислаті,
Стояли, ніби винуваті.

Є риби, що живуть на дні,
В намулі і у тиші.
Є риби справді мовчазні,
І ніжні є, і хижі.

Та я оспівую форель
За дивний карб її:
Усе життя, усе життя
Супроти течії.

Агатовий скакун Аскет
Нарешті вирвався вперед.
Албег і Лотос відстають,
Їх обійшли Регат і Ртуть.

Я ще не бачила такої
Краси палкої і живої.
О часе мій, під небом синім
Ти збережи коня людині.

До вершин прослалась путь,
Несходима путь віками.
Хмари килимом пливуть
Попід нами і над нами.

Не дійшли. На півпуті
Зупинились у знемозі.
В небі зорі молоді,
Пил правічний на дорозі.

Наш рейс відкладався,
Нас дощ запопав ¬−
Летіли ми з Кисловодська.
Колізія та ж, що її оспівав
Колись Володимир Висоцький.

Ні сісти, ні встати − така товчія,
І в цій суєті катаклічній
Спалахують, мов подарунок життя,
Прекрасні людські обличчя.

У всьому є глибший, прихований зміст.
Що діється ¬− те на краще.
І прагнула я, наче впертий софіст,
Щоб дощ не кінчався нізащо.

На дні ущелини, немов на дні могили,
Я, зменшена до розміру комахи,
Подумала: усі ми станем прахом.
Мій оптимізм ці гори розчавили.

Та, стоячи на голубій вершині,
Впокорена легкими небесами,
Подумала: ніхто не бачив брами,
За котрою, мовляв, не буть людині.

Про що співає молодий пастух,
На пишну гору женучи отару?
Та пісня повна таїни і чару
Або, точніше, повна тайних мук.

О, так співати здатен лиш поет,
Змовкає звук, і тане силует.

Біліша за сніги альпійські
Лижня зимова олімпійська.

Що нас ріднить і що єднає
На цім гірськім пречистім плаї?

В червонім шоломі й бузковім
Ми різні, різнокольорові.

Але потужне біополе
По колу водить нас, по колу.

Ми ризикнем, хоч мало шансів,
Є ряд безпечніших дистанцій.

Та нас притягує манливо
Лиш те, що майже неможливо.

Дельфіни наздогнали човен мій.
Які веселі ці підводні гості!
Заполонили безберегий простір,
Немов кортеж на гладі голубій.

Я зупинила, вражена, весло.
Мені так легко зроду не було.

Дозріває гранат, вистигає пісок,
Всі човни затягнули у елінг.
Забивають фанерою літній лоток,
І глуха по-осінньому зелень.

Море хвилю накотить, холодну, важку,
Так буденно для неї і звично
Від кросовок сліди змить на вогкім піску,
Мов сліди астронавтів космічних.

Складалось дивовижно вдало
Життя, яке я проживала
У білім домі, в синій бухті,
Що звалась чи Лугті, чи Лỳгті.

Я прокидалася о шостій,
Мене будили милі гості
У вигляді шпаків і чайок −
Їх прилітали цілі зграї.

О, тут щодня, щомиті радо
Краса очам являла свято,
Розкішне, кольорове тло.
Та з кожним днем усе страшніше
Вслухатися і чути тишу.
Мовчить душа. Всиха перо.

Вологий пірс. Біля причалу човен.
Сріблисте море, наче у Сіслея.
На березі різкий пташиний гомін
І тиха кипарисова алея.

Я так люблю гіркавий запах кави,
Що проплива в повітрі вечоровім,
І пароплавів ляскання іржаве,
І тишу цю, що не назвати словом.

Над бухтою скелястою злітає
Рожева чайка. Мить − і сонце сяде.
Таємна сила знов не відпускає,
Яка ж вона солодка, ця принада.

Яка ж вона чіпка й невідворотна,
А може, і довіку незбагненна,
Хоч кожну квітку, і пташину кожну,
І кожний кущ я знаю поіменно.

Так сонце падало між сосен
На просіки чи на алеї,
Що ліс (я не забула й досі)
Подібен був до Пропілеїв.

У ліс врізалася затока,
На берег набігали хвилі.
Душа була, мов сон, глибока,
А сон легкий, мов ночі білі.

О наголос дощу!
На кожній стебелинці,
По хвої і хвощу,
По маку й материнці.

А чи не так любов,
Що до небес підносить,
Все істинне в тобі
Відкриє й наголосить.

Я ховаю купальник і ласти.
Шторм на морі. Всі пляжі закриті.
Я кажу: «Прощавай, моє літо!»
І кажу: «Моя осене, здрастуй!»

На вітрах так незатишно соснам
Золотим, ніби сонцем налитим.
Я кажу: «Прощавай, моє літо,
Здрастуй, осене!» Так, це вже осінь.

Час вертати додому, до міста,
Що навстріч простяга мені віти.
Я кажу: «Прощавай, моє літо!»
І змовкають слова в падолисті.

«Мить, зупинись!» І зупинилась мить.
Мис Ай-Тодор. Двадцять четверте липня.
Мотив забутий із вікна летить,
Немов ось-ось обірветься і стихне.

Фотограф у сомбреро, почекай.
Я хочу цей пейзаж запам’ятати.
Щасливий ранок. Море. Пес Карай
І далина бузково-синювата.

Минуть роки. Запилений альбом
Дістану з шафи, і душа всміхнеться.
Щасливий ранок. Ай-Тодор. Усе це
Було життям, а нині стало сном.

Коли на теплих крилах літній вечір
Несе у світ беззахисну зорю,
Ти руки поклади мені на плечі,
Я голову приборкано схилю.

Розімкнеться смарагдове склепіння
Старезних лип, і небо зазвучить,
Як тільки може глибина осіння,
Як тільки здатна несуєтна мить.

Світліша в нашім домі,
Така коротка ніч.
Хтось добрий, невідомий
Тут запалив сто свіч.

До світла свіч додати
Нам треба світло дня,
Щоб остаточно знати,
Що світиться Земля.

Тільки б жить, тільки б голос твій чути,
Тільки б нам перебуть до зими,
Де й найдужчі весняні громи
Не замінять нам старості чуда.

Наш балкон заростає плющем.
Я в’яжу, ти читаєш газету,
Милосердя − девіз наш і кредо…
Доживемо? О так, доживем!

В саду ранет зірвався лунко,
Сад літом, тишею пропах,
Моє чоло в твоїх цілунках,
Неначе небо у зірках.

Коли розлука непомітно
Настигне нас, то навіть в снах
Моя сльоза тобі світитиме,
Неначе сонце в небесах.

В цім світі між людей і між вітрів,
Де наші долі світлі і нетлінні,
Де наша доня посміхнулась синьо,
Де радість і добро долають гнів;

У світі голубино-веснянім,
Де б’ють джерела і дзвенять трамваї,
Де дітлахи морозиво купляють,
Де комарі неначе навісні,

Я кожен день, вітаючи зорю,
Що, ніби іскра, полум’ям займає
Дахи навпроти, мир благословляю
І кожну мить його боготворю.

Твоя рука легка і мирна,
Таким крило повинно буть.
Душа твоя − бездонна прірва,
В яку несила зазирнуть.

Як неминуче час наш лине…
А в нім всього − біди й снаги.
Роки любові − мов хвилини,
І дні чекання − як віки.

Дивлюсь на тебе, і сльоза в моїх очах
Така неждана.
Ти спиш… Вже золотіє ранок…

Листя двір наш і дім засипало,
Ти сміявся крізь шибку веранди,
Я останні троянди зрізала,
Дивовижні осінні троянди.

Все складалось на краще. Зима
Проведе з нами курс летаргії.
Ми забудем троянди осінні,
Допоможе нам біла пітьма.

Час минув, і земля у квіту,
Але спогад не кида нас, грішних.
Ти смієшся, щасливий і ніжний.
Я зрізаю троянди в саду.

Ти поглянь довкола, милий,
Щось шепочуть стебла лілій,
Вітер з моря теплий, ніжний,
І в плодах японські вишні.

Ці рясні кущі азалій,
Ці бузково-сині далі,
Ця зоря на небосхилі −
Все говорить з нами, милий.

Чуєш, голос іронічний
Нагадав нам: «Ви не вічні».
Та одразу голос дужчий
Нас втіша: «Ви невмирущі!»

І звучить орган природи
В світі злагоди і вроди,
І його велична мова
Править нам за колискову.

Дві краплини впали поряд,
Проросли життям навічно.
Дві краплини, наче зорі,
Впали на землі обличчя.

Двоє стебел зеленіє,
А між них по моріжку
Добрий бузько, мов надію,
Доню носить в сповитку.

Сонце, злагода, маля
Й двоє стебел − ти і я.

Проводжати, зустрічати,
Одягать святкові шати,
Потім знову проводжати
І чекати, і чекати…
Подрузі жалілась я:
«Це життя і є сім’я».
А вона мене втішала:
«Ти сама навіщувала
Таку долю і кохання,
Бо писала: «Я − чекання».

Готичний дім. Пустельний пляж.
І тиші розпростерті крила.
Мене хвилює цей пейзаж,
Мов голос твій і твоє тіло.

Безвітряно. Цвіте лоза.
Ще мить − і в дім проллється світло.
Таке високе, чисте й світле,
Що ти б сказав: «Це − небеса!»

Ми попрощаємось з причалом
І не повернемось туди,
Де шторм на морі в дев’ять балів
І всі дороги − до біди.

Де ліс не знає, що накоїв,
Де дім байдужий, мов число,
Де пес Анчар породи злої,
А день − мов часове табло.

Це вчора було. Учора.
Ми залишали море.
Із хвилі морської вийшли
Рідні назавжди і ніжні.

Берега вогке срібло.
Тихе вечірнє світло.
Чайка самотня над пірсом.
Відстань між нами, відстань.

Забути все − осіннє небо
І суєту прожитих днів.
Лежать й дивитися на тебе
Крізь ніжність трав, крізь міць дубів.

І дослухать вечірню тишу,
І розуміть, що у житті
Очей не буде голубіших,
Ніж ці, лукаві і святі.

О мій таємно рідний друг,
Тобі не простягаю рук,
Твоїх очей давно не бачу,
Лиш чую про твої удачі».

«О рідна таїно моя,
Свої удачі навмання
Віддав би кожному охоче,
Щоб тільки бачить твої очі».

Якісь навроки долі,
І знову я сама,
І повторяю з болем:
Без тебе світ ¬¬− пітьма.

Мов у смертельній зморі,
До сонця і до неба
Шепчу слова суворі:
Пітьма − це світ без тебе.

Я тільки мрево над тобою.
Любить мене? О, не спіши,
Ти найдорожчою ціною
Заплатиш за порив душі.

Я тільки мрево, тільки мрія −
Це все, чим стати я змогла.
Я ніби хмарка золотію
У присмерку твого чола.

Утечем від зливи й граду,
Забредем в кав’ярню «Лада»,
Будем пить духмяний чай.
Чом смутна я − не питай.

Старовинні гобелени,
Трохи диско, бармен чемний.
Тільки серце потерпає −
Чом смутний ти − не питаю.

Нам ненависна суєта,
Нам остогидли пута краму.
Пронизлива блакить над нами.
До неї путь важка й крута.

Та кожна ще жива душа,
Мов ластівка перед грозою,
Хоч раз, а вирветься між зорі,
Хоч раз пірне у небеса.

Згори дорога бігла вниз.
Каштани у пітьмі світились.
Тут наші погляди зустрілись,
Зустрілись і не розійшлись.

Ця пауза тривала мить.
Але буває ж − за хвилину
Ми перестали буть чужими.
О ні, таке не пояснить.

Я озирнулась: ах, весна!
Він ледве вскочив до трамвая.
Я імені його не знаю.
Він імені мого не зна.

Над нами пропливуть роки,
Проллється часу чисте злото,
І профіль твій, і тінь руки,
І голосу осіння нота.

Невже минуть, невже втечуть,
Неначе кануть в тиху Лету,
Невже життя твоє, мов ртуть,
Яка розбіглась по паркету?

Я так безладно прагну пояснить
Тобі мій настрій. Сентименти. Спалах.
Учора я притишено блукала
У тім саду, де карусель скрипить.

Де сивий дід, немов правічний гном,
Подарував нам фантастичну мушлю.
Пригадуєш? Було порожньо, скрушно.
Пригадую…

Пишу про тебе, щоб тебе відчути,
Пишу, мов лебедицею ячу,
Спиваю чашу вічної отрути,
Але від болю не кричу. Мовчу.

Пишу про тебе, щоб не забувати, −
Це наче заклинання чи гіпноз.
Розлука − це мороз пекельний втрати,
Смертельної самотності мороз.

Коли туман спаде і сад
Повстане просто неба,
Коли надворі листопад,
Я думаю про тебе.

І я не знаю у житті
Хвилин, за ці п’янкіших, −
Лишатися на самоті
І промовлять до тиші.

Мій дорогий, мій найдорожчий,
Над полем сіє теплий дощик,
Я розкажу тобі про поле,
Мій найдорожчий, моя доле.

Отут блукала в самотині.
Моя сльоза горить і нині,
На квітці маку пломеніє.
Її повік дощі не змиють.

Ніби від холоду здригнулась,
Коли твого плеча торкнулась −
Такий далекий і чужий.

А може, це лише здалося,
Береться інеєм волосся,
Й сон по-зимовому тривкий.

Прийди. Я відчиню вікно,
І простягну до тебе руки,
І поцілую у чоло,
Як і належить в ніч розлуки.

А потім зникне все. І все
Наповниться інакшим змістом.
Твоє таке чуже лице…
І це таке нерідне місто.

Сердечна і палка молитва
Зірвалась з уст того русина,
Який побачив вперше світло,
Що довкруги Софії лине.

Отак і я, тебе зустрівши,
Шепчу прості слова подяки
За те, що не зустрівся інший
Під віщим знаком зодіака.

Був сніг, і Дід-Мороз, і ряжені −
На перевалі карнавал.
Будинок між гірськими кряжами
Мені нагадував вігвам.

Я серед грішних й нецілованих
Пройшла, мов тінь серед людей,
Запам’ятавши погляд втомлених
І зосереджених очей.

Хтось танцював, а хтось насвистував,
Гриміла музика, як грім.
Я йшла стежиною імлистою,
Щаслива поглядом твоїм.

«Чом зажурився, любий,
Що сталося з тобою?
Яку найшов ти згубу
Над синьою водою?»

«О люба, то не згуба,
Я скучив за тобою.
Вода мене голубить,
Мов стала ти рікою».

Ти ідеш по вечірній алеї.
Пада дощ. Листя вже облетіло.
Це алея печалі моєї,
Це ріка, що усохла й зміліла.

От і осінь. Неждана негода.
Ти зникаєш, мов промінь, зникаєш.
І безвихідь диктує природа.
І звикаєш до цього, звикаєш.

«Сонна яблуня в саду.
Я до тебе не прийду.
Темна зелень трав нічних,
Місяць вийшов. Вітер стих».

«У саду мореля сонна
І півонія червона.
Прийдеш, люба, прийдеш, мила.
Так судилось нам, судилось».

Не вистачає світові любові,
Але надміру сліз, надміру крові.
Оцей прекрасний світ, оцей дитинний,
Не може вберегти од бід людина.

І знову нас розлука розлучає:
Мені тебе, тебе не вистачає.
І знаєш ти − ця мука не мине:
Тобі не вистача мене… мене…

Коли погаснуть ліхтарі,
А місто міцно спить,
Приходять в місто звіздарі
Свої дива чинить.
В смішних костюмах доміно
Вони не знають сну,
Підкинуть мамі у вікно
Троянду запашну.
А хлопчику, що чемним був
І кашу їв за двох,
Допоки хлопчик не заснув,
Розкажуть казку «Ох!»,
Так шепотіла сину я,
Він посміхавсь у сні
І раптом: «Ох! Це ж звідкіля
Троянда на вікні?»

Ти промовиш: «Прощатись не будем».
І збіжиш по натруджених сходах.
Це реальність, а решта − облуда,
Чи покара, чи нагорода.

Я замру за дверима. Не скрикну,
Не заплачу − чекала, знала…
Раптом вітер розчинить вікна
Так, неначе вони закричали.

Найважча з мук − це мука по тобі.
Яка вона чіпка, яка всевладна.
Вгрузає в душу, мов коріння саду,
Спиває соки вогкої землі.

Але, допоки мука ця жива
І розум у безвиході палає,
Душа, мов сад, плодами вибухає,
Мудрішає і важчає душа.

Ніч вереснева. Осінь черлена.
Думай про мене. Думай про мене.
Ранок січневий. Небо студене.
Думай про мене. Думай про мене.
Полудень травня. Сонце весняне.
Думай про мене. Згадуй, коханий.
Вечір липневий. Я заклинаю:
Думай про мене, втрачений раю.

Невже це все колись було зі мною?
Була гора, точніше, був узвіз,
По котрому я піднімалась вгору,
Завжди угору і ніколи вниз.

Було вікно, за ним співала тиша.
Невже існує досі це вікно?
Чому печаль від радості тривкіша?
А третього нам просто не дано.

Мужчина ніжності не просить,
Не кличе на нерівну прю.
Ось він виходить просто в осінь,
І я його боготворю.

Ось він зникає у алеї,
Спадає листя, мов завіса.
І лине тиша над землею,
Кудись тече дорога сиза.

Твої очі сумні,
Наче квіти осінні,
Вже не сняться мені,
Смерть не зна воскресіння.

Ми згоріли дотла.
Дощ. Намоклі трамваї.
Мисль жорстка.
Пам’ять зла.
А душа ще чекає.

Бджолиний хор, і кухоль з медом,
І кошик стиглих полуниць…
Сховаюсь під кошлатим пледом
І знов згадаю до дрібниць

Цей літній натюрморт. Буває,
Повітря наче не стає −
Я наше літо пригадаю,
Перегорну життя своє.

Переглядаєм наші літні слайди.
Невже це ми? Не віримо самі.
Вже листя облетіло, вже зима йде.
Мине лиш мить − і буде по зимі.

О, проминальність часу невмолима!
Чому ж її душа не визнає
І зазирає в завтра, мов дитина:
«А що там буде?» Щось-таки там є…

Я не скажу: «Мені легка робота».
Вона важка, вона важка мені.
І, мабуть, повторятиму це доти,
Допоки світ пребуде в тишині.

Не може бути біль легким, не може
Рука не відчувать вагу пера,
Так само, як душа − вагу добра
Чи нѐнависті крижану порошу.

Оцю безумну висоту польоту
Над світом, на очах всього народу
(Таке бува хіба що уві сні)
Ми не забудем, доки ми живі.

Оті слова, що легко з уст злітали
І наче вибух душу розверзали,
Оті слова, що їм нема ціни,
Ми не забудем, доки ми живі.

І розставання строге, мов покута,
Ми не забудем, друже, не забудем.
І осінь, що заклякла на ріллі,
Залишмо в серці, доки ми живі.

Є книги ласкаві,
Є книги жорстокі,
Є книги неслави,
Є книги пророків.

Читаю «Кобзар»…
О, звідкіль це, звідкіль?!
Ні слова задар −
Тільки біль, тільки біль…

Як відблиск космічний, у кожній людині
Є сила, що звалась колись «кундаліні».

Так легко було мені серцем вбирати
Розважливу мудрість «Махабхарáти»

І знати: усе від людини в людині,
Безсмертна вона і вовіки, і нині.

Дев’ять Дантових кіл…
О, який реалізм!
Шлях жахливих тортур
Зверху вниз, зверху вниз.

Тих впізнаю в лице,
Цих душею згадаю.
Дантів рай. А що ж це?
І не вірю, й не знаю.

Метелик зветься Поліксена,
Є Галатея, і Клімена,
Ще Бризаїда є, і Фріна,
Красуня ніжна і перлинна.

Ви прилетіли, ніби з міфа
Про Ахіллеса чи Сізіфа.
І опустилися над садом
Безсмертних віршів «Іліади».

Ми Баха слухали в соборі,
Гула надворі хуртовина,
А ми, немов одна родина,
Були тривожні і суворі.

Це був такий незвичний Бах,
Напружений і аскетичний,
Він говорив: «Життя − не вічне,
Не бійтесь перейти у прах».

Я знала опус цей про те,
Що ми всесильні і безсмертні,
Чому ж сьогодні я уперто
Не бачу древа, що цвіте.

Звучав орган, і падав сніг.
А може, то в мені звучала
Струна великої печалі,
І Бах її не переміг.

Це трапилось в осінню ніч, коли
На берег з гір сповзала прохолода,
І вітер здичавілий був зі сходу,
І олені в гірських лісах гули.

Я загасила на столі свічу,
В ту ж мить у вікнах засвітилось небо.
І місяць, ніби з колісниці Феба,
Розлив довкола променів парчу.

Я зрозуміла: це уроча ніч,
Бо сяючі на чорному скрижалі
Нагадують про те, що для печалі
Немає місця в світі − ось в чім річ.

Лиш радість подарує нам політ,
Всесильність думки, і безмежність духу,
І точність зору, і чутливість слуху…
Лиш радість, друже, − шлях від себе в світ.

Ми всі потроху лицедії
І, мабуть, добре розумієм −
В театрі нашім, як на горе,
Увесь глядацький зал − актори.

Ми всі потроху белетристи,
І режисери, і статисти,
У кожного мільйонна роль −
Це кін життя, це дійство доль.

І проступає сонце крізь туман,
І вгадується яблуня крислата.
Земля парує. Невиразність саду
Якраз така, яку любив Сезанн.

Туман спаде. Троянди спалахнуть.
Зачнеться день, немов грядуща ера.
І я згадаю вірш Аполлінера
Про Анні, що любила гувернера,
А потім подалась в далеку путь.

Повернемось до музики. Скажіть,
Чому сьогодні ви обрали Гайдна?
Ви мовчите. Якщо це справді тайна,
Зіграйте тайну чи прошепотіть.

Як світиться у сутінках рояль,
І пальці ніби світло розминають,
І музика зі світла воскресає,
Так воскресає з радості печаль.

Повернемось у музику. Лиш в ній
Віднайдемо прекрасного коріння.
Все з музики, всі наші воскресіння.
О музико, в мені полум’яній!

Печале, ти в собі завжди ховаєш мудрість.
Коли прийдеш, тебе не прожену.
Поглянь, там, вдалині, безжальна многотрудність
Прожитих днів без продиху і сну.

Пильніше придивись, над буднями витають
І віддана любов, і здійснена мета.
Але чому, скажи, душа тебе жадає
І вірить, що святі твої гіркі уста.

Кожен з нас проруба свою просіку,
І приходить нарешті пора,
Коли знаєш: безсонням і досвідом
Досягається легкість пера.

І полуда з очей опускається,
І дорога, що вдаль пролягла,
Ніби вперше в житті починається,
Мов для тебе себе берегла.

Читаю Гоголя ночами,
Допоки світло у вікні
Не перегорне панораму
Безцінних днів, осінніх днів.

А потім Альбіноні ніжний
Звучить в ранковій самоті,
Допоки запинало сніжне
Не вкриє вулички круті.

Це, мабуть, вік смаки диктує,
І, мабуть, зайві тут слова,
Читаю Гоголя і чую:
В нім Альбіноні ожива.

Перо моє, моє дитя невміле,
Ти зайняте важким правічним ділом −
На цій землі (вже вкотре) нелукаво
Ти хочеш наш прекрасний світ розславить.

Усе в нім рідне і усе безцінне:
Листок, росинка, ягідка ожини,
Довірливе, беззахисне, твоє.
А ще сльоза, сльоза в цім світі є.

Ці духмяні кущі золотого жасмину.
Цю безмовну, наповнену ніччю хвилину,
Цей вологий, споріднений з тайною сад
Не вернути назад, не вернути назад.

Ми постарієм, друже, і станем мудріші.
Нас полишать ілюзії й захват полише.
Будем просто дивитись на світ і на сад.
І хіба що у снах мить ця верне назад.

Зів’яло тіло − думаймо про душу,
А я візьму і цей закон порушу.
Скажу собі: у світі не зникає
Ні світло тіла, ні душа безкрая.

Відродимось, відбудемося знову
В безсмерті ниви і в безсмерті слова.
Відродимось, відбудемося… Сплін.
В осіннім небі журавлиний клин.

Ах, озера вечірній блюз!
На сто віків помолоділа.
Який божественний союз
Води, і музики, і тіла.

Яка магічна глибина,
І просторінь яка безкрая!
Пірнаю й не знаходжу дна,
Немов за долею шукаю.

Є давня і лиха прикмета.
Та розум радісний поета
Не хоче нині визнавати
За нею права існувати.

О ластівко, влітай до хати,
Відрадо наша, наша ладо.
Ти більше не віщунка смерті,
Навік урочі знаки стерті.

Хто озвучив ці далі,
Цей березовий ліс?
Натиска на педалі
Вітер, мов органіст.

Зеленіють хорали…
О святе ремесло −
Аби те зазвучало,
Що звучать не могло.

Я під горіхом засинала.
Була мала, дитям була.
Я всіх на світі шанувала:
Від горобця і до орла.

Я під горіхом прокидалась,
Він щось веселе шелестів.
І все на світі посміхалось.
Бо світ малу мене любив.

Липень засліплений золотом лип,
Липовий лепет і липовий схлип,
Лагідна липа, ласкава лебідка
Каже: «Негоже так бачитись зрідка.

Де ти блукала, де ти бродила?
Серце втомила, ноги вросила?»
Легко зітхаю, вся золотію.
Липі, мов мамі, душу відкрию.

О, мені не збагнути цю зелень,
Цього кольору тайну гірку,
Цього древа, що назване «нелинь»,
Витривалості силу тривку.

І чи зможу колись надивитись
На щоденний пейзаж за вікном:
Райські птиці на жилавих вітах,
Райські кущі ¬− фантом за селом.

Запускали змія за селом
Дітлахи замурзано-засмаглі.
Степ гудів, немов аеродром,
Під крилом ховали «вуха» чаплі.

Обігнав мене веселий гурт.
Обійшов на першім повороті,
Пилюга між нами, наче мур.
От і все. Спинись і вимов: «Годі…»

Вечірня дорога до ніг упаде,
Зроблю по ній крок − і згадаю тебе.
Чому в ці хвилини спокою і тиші
В душі озивається все найсвітліше?
І навіть печаль розставання і втрати
Якась нетутешня − легка і крилата.
Під небом високим, мов небом налита,
Я хочу з тобою про світ говорити.
Єдиний притулок наш − лагідне лоно
Природи всесильної і безборонної.
Вона нам пробачить і нас не осудить,
Вона необачна, мудріша, ніж люди.
І душу твою, почорнілу від болю,
Омиє сльозою, живою водою.
І душу мою, мов усохлу стеблину,
Навчить диву жити, світити нетлінно.
Чому в ці хвилини спокою і тиші
В душі озивається все найсвітліше?

О, чому нас притягує небо,
Чисте небо липневого дня?
Так, немов замість серця у тебе
Б’ється крильми мале пташеня.

Я лежу на землі, відчуваю
Вогку владу тяжіння її.
А насправді повільно злітаю,
Залишаючи тінь на траві.

О ластівко! О геометр.
Що креслиш ти у небі синім?
Довершеність класичних ліній
Вінчає блискавичний лет.

О ластівко, ти диригент.
Керуєш всім пташиним хором.
Зорі музичний інструмент,
Пестунка ніжної Аврори.

Наш молодий вишневий сад
Осінній почина обряд.
Він з кожним днем стає мудрішим,
Оголюючи віти ніжні.

Чому ж сміливість нас лишає,
Лиш вгледимо у небі зграю,
Пташину зграю одиноку.
Чому нас полишає спокій?

І з кожним днем світліша радість,
І з кожним днем гіркіш печаль,
І дотиковіша принадність
Дороги, що тече у даль.

Не хоче серце поспішати.
Я жадібно й повільно п’ю.
Життя, неначе й непочате,
І долю, ніби й не мою.

Я встала вдосвіта. Світало.
Світало, і життя минало.
Невже цей сад, ця осінь рання,
Ці небеса − лиш проминання?

Дивилася крізь скло уважно
На липу і криницю нашу,
Дивилася й не впізнавала −
Все проминало, проминало.

І раптом, ніби грім небесний,
Це ж я минаю, все воскресне!
Це ж я в задумі романтичній
Минуще підмінила вічним.

Троянда кольору печалі
Сьогодні вранці зазвучала.
Троянда сніжна в срібних росах
Спізнала гостя blanka rosa.

Я озирнулася довкола,
За ніч довкола стало голо.
І в цій густій осінній тиші
Звучав троянди голос віщий.

І душу відпустило тіло,
І радість душу охопила.
Сад облетів і змок до нитки,
Та не кінчалось диво квітки.

Морозним шляхом йти на самоті,
Свободою наповнювать легені,
Спивать повітря, мов настій женьшеню,
І відчувать, що невмируща ти.

Я знаю: це омана. То злились
Бадьорість духу і зими осанна.
Моє зухвальство промине колись.
Та будь благословенна ця омана!

Маленькі радощі мої:
Три липи у дворі,
Вогонь у грубці, снігурі
І книги на столі.

Замерзла в озері вода.
Над полем тиша з тиш.
Годинник сонно погляда
На розпочатий вірш.

Шуберт нашіптує щось неземне,
В грубці вогонь догорає,
Вітер то стихне, то снігом війне,
Пахне завареним чаєм.

Знать, що нікому ти зла не вчинив
І не подумав лихого.
Знать, що у тебе нема ворогів…
Ні, не буває такого.

Вже золотіє зрілості межа.
Ощадна в друзях. В почуттях скупіша.
Вікно і стіл. О раювання тиші!
Душа ясна і пристрасті чужа.

Ні, все не так. Невтолена жага
Тобою володіє невситимо.
Вікно, і стіл, і Всесвіт за дверима,
А в нім піщинка кожна дорога.

Беру блокнот і думаю, що час
Предивну гру розпочина із нами.
Він проплива, ні – прослиза крізь нас,
Стає примарним, мов стає туманом.

Ще вчора день був довгим і важким,
Життя було розважливе й повільне.
Сьогодні все летить, як вихор рвійний,
Змива сліди, з облич здирає грим.

І тільки сад так само розквіта,
І бузина так само лебедіє.
Лише природа поспішать не вміє.
Як вічність, мудра й вічно молода.

Місяць виплив повільно і тихо,
Зупинивсь між розлогих узвиш,
Над рікою, що вічністю диха,
Диха вільно, мов еллінський вірш.

Я подумала: боже, земля ця
Часом зорана, мов переліг.
Що є Вічність?
Це, мабуть, сучасність.
Що є Всесвіт? Це рідний поріг.