Елегії вечірнього саду – Людмила Скирда

Людмила Скирда

Елегії вечірнього саду

З М І С Т

ДРЕВО ЖИТТЯ
«Коли тебе прониже біль чужий»
«О кущ півоній під моїм вікном»
«А землю називали просто – Русь»
«О пісне, засвіти нам наші дні»
«Всю ніч по даху барабанив дощ»
«Я по дорозі до Яготина»
«Верталася з дороги уночі»
«Старий, як світ, мотив: ось Парцифаль…»
«Хвала прогресу й розуму хвала!»
«Ми кажемо: «Людина, а не звір…»
«Один з пророків мороку віщав»
«Одвічний диспут господа і чорта»
«Чекання – тонізуючий бальзам»
«Я у минулому, я з бантом»
«Життя мина у невідкладних справах»
«Я безпомильно старість впізнаю»
«Уві сні посміхається син»
«Провулок зветься Липський. Тут мій дім»
«День догорав, і сонце, мов комета»
«Бунтує серце, спать не хоче»
«Немов казковий срібний ріг»
«Яка трава! Я упаду в траву»
«Нарешті поле молоде і росне»
«Ти, місто, стало свідком всіх розлук»
«У сутінках знайомий силует»
«На станції метро «Лівобережна»
«Чому я кожен рік тікаю з міста?»
«Прекрасний час чекання свята»
«Печальний труд – писать листи»
«Кефір, хамса, желе і вінегрет»
«Вже осінь. Ще спокусливо цвіте»
«Тобі, любове, вірю, як раніше»
Розлука (сім елегій)
Елегія печалі
Елегія для твоєї руки
Елегія чекання
Елегія для дому
Елегія в передчутті весни
Елегія для твого імені
Елегія зорі
Вірші з мису Ай-Тодор
«Будем слухати небо і ніч»
«З чим обличчя твоє порівнять»
«Схил гори, схожий на ковдру»
«В твоїй руці чорний окраєць»
«Цей дивний сад, цей райський трунок»
«Я посміхаюсь тихо й ніжно»
«Там кипарисова алея»
«Селище котилось з гори…»
«В літню ніч засинать на балконі»
«Шипшина на горі горить»
«Той липень зник, неначе сон»
«О боже, як зоря горіла»
«Як дивно сад цей виник на горі»
«Усе пам’ятає душа»
«Калюж такий осінній блиск»
«Ми готуєм нині піцу»
«Чи справді серце відчувало»
«Щезла, наче тінь, потреба»
«О таємниця хліба і вина»
БАГРЯНІ АЛЕЇ
«Прощалось дерево із літом»
«О, скільки ще попереду…»
«Жовтий лист. Порожній сад»
«Стою серед вогкого саду»
«Минають друзі»
«Я зупиняюсь на цій межі так»
«Півдороги я пройшла й сказала»
«Після дощу ми грілись при вогні»
«Той дім, обвитий виноградом»
«Відтане річка»
«Ну що між нами? Ти мовчиш похмуро»
«Хто все життя годив своїй потребі»
«Як мерзне дім! Як річка мерзне!»
«Прогулянки повільні вздовж ріки»
«Ви читали Фелліні? Він сни»
«Мені назустріч дерево ішло»
Спогади про сад
І. «І от спокійно»
ІІ. «Це так було давно… У ті часи»
ІІІ. «Є в спогадах наших мета підсвідома»
Вечір після дощу
«Я вологу валізу»
«Світліша в нашім домі»
«У парку музика звучала»
«В саду ранет зірвався лунко»
«Мов жінка тиха і сумна»
«Над нами пропливуть роки»
«Мужчина ніжності не просить»
«Як мудро владналось у світі!»
«У партитурі ночі»
«Липень засліплений золотом лип»
«Забути все – осіннє небо»
«Я знаю, прийде мить»
«Я під горіхом засинала»
«Готичний дім, пустельний пляж»
«Сірий дощ. Я на веранді сірій»
«Тільки б жить, тільки б голос твій чути»
«Вже золотіє зрілості межа»
«Весна рішуча, мов бунтар»
НІЧНИЙ МЕТЕЛИК
Триптих про нічного метелика
Пробудження
У ритмі серця
Разом з весною
Тиша
Мандри душі
Таємниця
Дума
На обрії свята
Діалог із собою
Ars poetica
Читаючи Гомера
Якщо бурю пустити у вірш
Чи чуєш?
Зеніт
Сучасна містерія
О ця родинність дивовижна з часом!
Покора
Остання любов Пабло Пікассо
Життя, як воно є
Ad astra
Триптих у молочному магазині
Пісенька без слів
Музей речей
Гра в теніс
Ранок
Поліфонія грози
«Це життя!» – лепечуть липи»

ДРЕВО ЖИТТЯ

Коли тебе прониже біль чужий
І не за себе, за когось тривога
Покличе у виснажливу дорогу,
Дійди і змерзлу душу відігрій.

Ми живемо лиш доти, зрозумій,
Допоки є дороги і тривоги,
Допоки нас не подола облога
Байдужості і карб залишить свій.

Є дружба − це коли твоя рука
Стискає міцно вірну руку друга,
Це єдності така свята напруга,
Що їй ніяка ноша не важка.

Ми живемо лиш доти, зрозумій,
Допоки нам болить чийсь біль чужий.

О кущ півоній під моїм вікном,
У прохолодних, дощових краплинах.
Пелюстки ніжні, схожі на пір’їни,
Уквітчані смарагдовим зелом.

О кущ півоній, ніжності крилом
Все втихомирить − суперечки й
кпини, −
Як марево, безплотний, безневинний,
Він стане благодаті джерелом.

За ніч змінився світ. Поглянь довкруг:
Пейзаж з вікна впізнати неможливо.
Розцвів клематіс, облетіла слива,

І зав’язь позбивало з диких груш.
Змінився світ? − здивовано питаю.
«Змінилась ти!» − луна відповідає.

А землю називали просто − Русь.
Оцю ріку, мов літепло зігріту,
Ліси, поля, а ще зелений вітер
І цей народ, що у біді не гнувсь.

О Десно, я до тебе повернусь
В щедротну пору, у спекотнім літі
Я на горі, немов душа відкритій,
На шлях свій і на долю озирнусь.

Так, Ігорів похід − давно минуле,
Але минуле славне − не заснула,
А благодатна і родюча нива.

Отак, як і зерно по колу ходить,
Мов кров у синьожилах колобродить,
Ця дивна сила, це стосиле диво.

О пісне, засвіти нам наші дні,
Перед тобою всі ми безборонні,
Зачнись в душі, немов дитя у лоні,
Не покидай в юрмі й самотині.

Ми вічні учні. Мудрості навчи.
Як світ оцей від бід оборонити.
О мамо-пісне, ми назавжди діти,
Втішай-бо наші болі і плачі.

Як тихо. І туман такий легкий,
Неначе дотик рідної руки.
На вітах стигнуть яблука червоні.

Душа мов прозріває від краси.
І розумієш, що живеш, єси,
Дитя земне в зеленій світу кроні.

Всю ніч по даху барабанив дощ,
Тривога й смуток огорнули хату.
Здавалось, що когось ведуть на страту
І страчують невинного когось.

На ранок сонця золотий огром
Піднявся з-за гори й завис над садом,
І чудодійних струмів міріади
Запульсували над землі чолом.

«О диво дивне!» − шепотіла я.
Співаймо сонцю славу і осанну.
«Хай буде завжди сонечко над
нами», −

Промовило, всміхаючись, дитя.
Слова прості й наївні, мов трава,
І, як життя, святі оті слова.

Я по дорозі до Яготина
Читала історичне листування
Мужчини й жінки. Хроніку кохання.
Він був поет. Вона − чужа жона.

Ми випили дешевого вина
І знову в путь. Ось лист її останній.
О, як мені болить їх розставання.
У цій розлуці винна лиш вона.

На повороті до бензоколонки
Мені здалось: порвуться посторонки
Від нашої шаленої їзди.

Чужі життя. Чужі любові й біди
Збулись для того, аби нам світити
Чи, може, рятувать від самоти.

Верталася з дороги уночі.
Вже вийшов місяць, і сова гукала,
І сіра скирта уві сні зітхала,
І дуб дрімав у срібному плащі.

Світилися жасминові кущі,
І дика рожа, гостра і зухвала,
Дитинно та беззахисно припала
До тину, мов душею до душі.

Як затишно було мені іти
Доріженькою спокою і згоди,
Навчатись рівноваги у природи,

Розвиднілось аби на всі світи.
Та серце застережливо навчає:
«Життя людське тривога сповиває».

Старий, як світ, мотив: ось Парцифаль…
Цей необачний лицар, нелукавий,
Пройшов крізь муки й терни, та не славу
Хотів здобуть, а пресвятий Грааль.

Той шлях страшний, що вів у вічний рай,
Застеріга: «Життя − не є забава.
Вбивати − завжди злочин, а не право.
Цю істину збагни. Врятуй свій край».

І Парцифаль-небога зрозумів:
Любов зціляє душу, а не гнів.
І лиш потому досягнув Грааля.

Чому ж вам досі істина проста
Ще не відкрилась? Прокляті уста,
Що нехтують уроки Парцифаля.

«Хвала прогресу й розуму хвала!» −
Гукаємо. Але не поспішайте
Прогрес одвічний одягнути в шати
Верховного жерця. Його діла −

Це Аріадни нить, яка вела
До поступу крізь темні мури, грати.
Та Оппенгеймер посміхався радо,
І формула кінця на лист лягла.

Сваволя парадоксів − це прогрес.
Як результат − не катаклізм, так стрес.
Вже світ трясе нейтронна лихоманка.

Де розум? Де правічний сенс добра?
Товаришу, єднаймося, пора!
Адже Земля сьогодні Смерті бранка.

Ми кажемо: «Людина, а не звір…»
Мовляв, звіряче − це страшне в людині.
А як оті, спокійні і сумлінні,
Перед якими крейдяний папір,

Світ формул і молекул манить зір
У сфери таємничі, щоб дитині
Хворобу прищепить, і в поколіннях
Хай плодяться потвори й буде мир.

Зла іпостасі нині незбагненні.
Не звірі й дикуни бездушні й темні,
А сума знань веде у безпросвіття.

Як віднайтись в трагічній круговерті,
Коли життя саме шукає смерті?
Де ж розуму могутнє верховіття?

Один з пророків мороку віщав:
«Мов Агасфер, ген смерті віковічний.
Народжувать, але й вбивати звично.
Життя − це найтрагічніша з вистав».

Реакції і песимізму сплав
Над людством висне не одне сторіччя.
Та дух життя сильніш людину кличе,
І ще ніхто цей дух не подолав.

Акація цвіте і мушмула,
Моя душа зітхнула й зацвіла.
І я згадала, ні, уздріла ясно:

У білій льолі дитинча біжить,
Зелені трави, трави та блакить.
Та голос мами − музика прекрасна.

Одвічний диспут господа і чорта:
Так що ж є цнота й що таке порок?
Сильніший хто − добра чи зла пророк?
Життя − це маята чи поступ гордий?

Мислителів задумана когорта
Нам залишила не один урок,
Але сентенцій золотий вінок
Не приглушило войовниче forte.

Так Фауст й Мефістофель досі в нас.
Один гука: «Була в почині дія!»
А другий іронічно нахабніє,

Мовляв, діла не порятують вас
Від смерті, що чатує за порогом…
О, ділом стань, важка моя тривого!

Чекання − тонізуючий бальзам,
Настояний на зіллі сподівання
В дитинстві, що жада зачудування,
Коли весь білий світ – казковий храм.

Як нині це назвать, як передам
Несамовитість самоподолання?
Від себе дива жду. Оце чекання
Лишається зі мною сам на сам.

Від всесвіту до світла у вікні –
Вже вкотре пройдено цей шлях
повчальний.
Та досвід чийсь – для мене темна тайна,

Загиблий скарб, що спить на глибині.
Пізнать себе, себе збагнуть я прагну,
Продертись крізь кору. Пройти крізь
магму.

Я у минулому, я з бантом.
Червоний коник, жовтий м’яч.
Я плачу. Каже хтось: «Не плач».
І простяга блискучі фанти.

Зайшла у двір. Цвіли троянди.
Кричали діти: «Цур, не квач».
Все, як тоді. Футбольний матч
І дві замурзані команди.

Як часом кличе нас минуле.
Бере за руку і веде
В той двір, де сонечко руде

Над каруселлю спалахнуло,
І зупинилось, і всміхнулось,
Як більш ніколи і ніде.

Життя мина у невідкладних справах.
Спливуть хвилини – і життя мине.
Линовище турбот довкруг мене.
Воістину невтримність світом править

Чи зможу зупинить безжальну лаву,
А чи залишу торжище сумне?
Кудись мене зацьковано жене
Докучливого дріб’язку облава.

І все-таки люблю тебе, життя!
Яке не є – моє й прожите мною.
Я заплачу найвищою ціною

За всі свої чуття й передчуття,
Щоб тупотіли ніженьки малі
По тихих травах матері-землі.

Я безпомильно старість впізнаю.
На дні очей – холодні попелища,
Над ними вітер проминання свище.
«Кінчається життя», – я говорю.

Я поглядаю на дочку свою.
О юності божественне кострище,
Усе початок. З кожним кроком вище
Її зоря, яку боготворю.

Початок і кінець – це полюси,
Між котрими розіп’ята людина.
Невже і я на цім розп’ятті гину?

В душі своїй шукаю голоси
Початку і кінця. Та біль вщухає,
І тільки безкінечність дослухаю.

Уві сні посміхається син.
Від проміння вікно золоте.
І жасмин, і жасмин, і жасмин
Безоглядно, безцінно цвіте.

О, буває гірким, як полин,
Це життя, але вірмо у те,
Що жасмин, так жасмин, так жасмин
Розцвіте, розцвіте, розцвіте!

Не плекайте осмуту свою.
Я вам добру пораду даю.
Повторіть: «Все мине, все мине…»

«Все мине, все мине…» – повторіть.
Колихнеться жасминова віть
І зажуру умить прожене.

Провулок зветься Липський. Тут мій дім.
Навпроти вікон два старих платани.
Я зупинюся, під платаном стану
І буду тихо розмовляти з ним.

Чи пам’ятаєш батька ще живим?
Коли спадали вранішні тумани,
Він посміхався: «Ще цвітуть платани,
Тож не страшний нам холод жодних
зим».
Усе минуло. Не спинилась мить.
Поміж акацій гойдалка летить,
Летять роки, немов казкові птиці,

Щезаючи повільно назавжди.
А ти бунтуєш, не скорився ти.
Жива вода тобі ночами сниться.

День догорав, і сонце, мов комета,
Скотилось в сад над синьою рікою.
Сад спалахнув красою неземною,
І річка стала схожою на Лету.

В жовтогарячих осені тенетах
Цвіла тераса, а на ній з дочкою
Сиділа юна мама, і весною
Повіяло на береги сонета.

Зима була б сувора й монотонна,
Коли б в її снігах не зріло гроно
Бузку чи, може, яблуневий цвіт.

Коли б крізь наші будні й наші біди
Нам світанково не всміхались діти,
Немов тепла і злагоди привіт.

Бунтує серце, спать не хоче,
Час перемелює, мов жорна.
Та ось хвилина неповторна –
Зійшла зоря, прозріли очі.

Бездонний світ вікна щоночі
Звучить манливо, як валторна.
Там – всесвіту струна мажорна,
Тут – вічний віз турбот гримкоче.

Спекотна ніч. Немов пустеля,
В душі лиша не солов’їні трелі,
А полум’я, багряне, як любов.

І над розкішним перезрілим садом
Містерію шалену зорепаду
І цю жагу – все пережити знов.

Немов казковий срібний ріг
Просипався на землю тиху,
І я знайшла собі утіху –
Дивитись крізь вікно на сніг.

Я думала, що сніг зберіг
В собі двобій добра і лиха.
Він ласкою і смертю дихав
І засипав мій слід й поріг.

О непорочна білизна…
Брудна, розхристана весна
З тобою не до порівняння.

Та скроні в обручі долонь.
Шепчу: «Вогонь, вогонь, вогонь,
Щоб рух, та сонце, та буяння».

Яка трава! Я упаду в траву,
Щоб серцем до землі, й порину в тишу.
І все в мені, клітини найдрібніші,
Підтвердять суть просту, що я живу.

Неначе спринтер, стрічку розірву,
З розгону опинюсь в обіймах вишні,
Й печаль моя, немов сніги торішні,
Зійде, аби явить мене нову.

Мій друже! Киньмо геть свої гризоти.
Квітує гречка. Сяє мед у сотах.
Дзвенить повітря, ніби тятива.

Всесильна ця наснаженість природи
Вливається в душі таємні броди
І поверта незаймані слова.

Нарешті поле молоде і росне.
Там, вдалині, за обрієм, я бачу
На тлі небес, від заходу гарячих,
В тумані золотім кружляють сосни.

Дух деревію стримано сухий,
Пах полину терпкий і аскетичний.
До нього так жіночність м’яти личить
І стежка – несподіванок сувій.

І розумом хотілось осягнуть –
Чому і звідки спів надії лине,
А ризик і азарт квітчають путь?

Пощо сміється серце безупинно
І, приглушивши роздуми, гукає:
«Прийшла весна! Тебе любов вітає».

Ти, місто, стало свідком всіх розлук,
Що ранили моє життя понині.
Тож заклинаю, нібито святиню,
Цю площу, цей бульвар, цей виднокруг:

Позбавте муки наболілий слух –
Чуть, як вгрузає, наче в грунт коріння,
В мій світлий день розлук чорносплетіння,
Що так подібне до сплетіння рук.

Воістину, щоб душу зберегти
Від попелища втрат і суєти,
Живи відкрито, наче древо в полі.

Щось промине, а щось нове гряде.
Від бурі не сховаєшся ніде.
Будь незборимим на вітрищах долі.

У сутінках знайомий силует
В кінці алеї… Воскрешаю словом
Далекий вечір, очі, руки, брови
І вірші, бо мене чекав поет.

О магія зими! Який секрет
Приховано у дійстві снігопаду?
Чому мені до божевілля радо
Вдивлятися в цей дар, цей шал, цей лет?

І я сказала: «Любий, відпусти
Мене за білим чаклуном брести
І згаснуть в світі тихо, мов свіча.

Але тобі світитиме повік
Над нашим містом вічно юний сніг,
Що доторкнеться до твого плеча».

На станції метро «Лівобережна»,
Де протяги веселі над пероном,
З якого видно навіть лаврські дзвони,
В цей день було усе, як і належить.

Був натовпу потік необережний,
Дискутував базар, цвіли балкони,
І сонця диск пронизливо-червоний
Повільно опускавсь за древні вежі.

Ніде й ніхто на мене не чекав.
Я йшла, як кажуть, і ловила гав.
Така собі дозвілля пантоміма.

Сміялась, і стрибала по воді,
І цілувала проліски бліді.
Воістину, весна неповторима!

Чому я кожен рік тікаю з міста?
Приходить час, нестерпним день стає,
Печаль хапа за горло і снує
Зі споминів чаруюче намисто.

Це ностальгія. Їду до села,
Ступаю на поріг земного раю.
А серце мов у дзвони калатає:
О боже, як давно я тут була.

І я кажу: «Incipit vita nova!»*
Але не вірте, це прийшлось до слова.
Приречено до міста повернусь.

І в товчії безжальній і нестримній
Я раптом пригадаю поклик півня
І посміхнусь, до себе посміхнусь.

Прекрасний час чекання свята.
Зітхаєш: «Зникла десь фольга».
Як запопадливий слуга,
Вишукуєш ялинці шати.

Пахуче древо прикрашати,
Коли за вікнами юга,
Коли нестерпна гри жага
Диктує правила і жарти.

Ти чарівник, ти добрий джин.
Радієш: «Срібний серпантин!»
І сяєш, ніби скарб знайшов.

А я від ніжності німа.
Ну що слова? Та й слів нема.
І розумію: це любов.

Печальний труд – писать листи,
Коли розлука безкінечна,
Про все на світі чемно й гречно,
Так, ніби й сліду самоти.

Чекати – в сутінках брести.
О мій далекий, кожен вечір
Я, мов тягар, беру на плечі
Ядучу тишу німоти.

Але приходить світлий час,
І доля знов єднає нас,
І ми щасливі, наче діти.

Де мука, що вогнем пекла?
Нема, розвіялась, втекла,
Бо надійшла пора любити.

Кефір, хамса, желе і вінегрет,
Салат «Весна», сир «Чеддер» і лангети,
Сосиски, масло, хліб і сигарети…
Це звалося: зупинка Чоп. Буфет.

Порожня зала. Протяги. Паркет
Залузаний. Чому ж все прагне лету –
Фіранка з вікон, дим від сигарети,
Душа із тіла? Загадка? Секрет?

І раптом за вікном з’явився сніг,
Ліг на перон і на вагони ліг –
І стало в світі неймовірно біло.

Я б довго біль свій стишить не могла,
Коли б ота зима не вберегла
Мене для тебе, з болю відродила.

Вже осінь. Ще спокусливо цвіте
Рожева айстра на чужім балконі.
Ще вулканічність жовтня на припоні –
Вже елегійність вересня гряде.

Я думаю: в яких краях і де
Життя торкне мені морозом скроні?
Ще квітне айстра на чужім балконі –
Вже снить весною дерево руде.

Тож заздрю древу, що й на схилі віку
У травні вибухає юним криком
І чує спрагу в кожному листку.

А чи не так діла малі й великі
Залишаться по кожнім чоловіку
І проростуть крізь смерті тінь хистку!

Тобі, любове, вірю, як раніше.
Ти сонце, що вертає до життя,
Ти музика мого серцебиття,
І просто посмішка, і просто тиша.

Ти зірка над землею найсвітліша.
Троянда істини, вінець буття.
І у бутті найвищий судія,
І міра існування теж найвища.

Мов ніжним квітом диха білий світ,
Коли ти поряд, а коли в дорозі –
Моя душа конає у знемозі.

Все перейшло в ніщо, і тільки слід
Від дотику твого горить вночі,
Неначе рана на моїм плечі.

Р о з л у к а
Сім елегій

ЕЛЕГІЯ ПЕЧАЛІ

Мене з’їдає відчуття вини.
Я винна, але чим я завинила?
Люблю тебе, і ця любов, мов брила,
Для тебе заважка. О, зупини
На мить ходу і обернись до мене,
Поглянь: я – безпорадна; ось рука,
Ні, не рука, а ніжності ріка.
Я – тінь твоя німа та безіменна.
Цей вересень навчив нас пробачать.
Пробач мені гірку сльозу. До болю
Душа, мов нерв, защемлена тобою,
Тому не вмію лагідність зіграть.
Пробач мені за сумніви і сум,
За муку, що зоветься недовіра.
Адже любов – терпіння і офіра,
А не вінець терновий чорних дум.
Я просто звикла у душі нести
Надмір твого тепла, надлишок ласки.
Мудрішаю і надягаю маску
Примирливу святої простоти:
Тебе нема – ну що ж, тебе нема,
Ти є – прекрасно, повернувся – свято.
Але за що мене живу розп’ято?!

ЕЛЕГІЯ ДЛЯ ТВОЄЇ РУКИ

Ти, мов злива, у спеку рятуєш
Всохло дерево душі.
Ти, мов бджола,
Звідусіль вертаєш до мене
І несеш золотий нектар
Ти, мов ранок,
Даруєш снагу помислам
І бадьорість тілу.
Цей вірш для твоєї руки,
Ще не стертої байдужими
рукостисканнями,
Ще не зігрітої чужим теплом,
Руки з таким на диво чітким
Рель’єфом гір і рік,
Низин і озер,
Стежин і доріг.
Коли будеш плисти по морю
Чи летітимеш у хмарах,
Коли ітимеш під сонцем
Чи під місяцем,
Пам’ятай, що життя
Не можна скинуть,
Мов подертий одяг.
Бо ж іншої такої руки
Не існує в світі.

ЕЛЕГІЯ ЧЕКАННЯ

Така сама, аж чорно, чуєш, милий?
Я так втомилась все життя чекать,
Неначе в серці меч по рукоять:
Іще не мертва, але й жить несила.

Моя душа, мов екзотичний кущ,
Що пережив експерименти щеплень,
В двох вимірах живе між «зимне»
й «тепле».
Душа, сліпа від сліз, неначе хрущ.

А може, все інакше, й суть у тім,
Що ця печаль – найбільша ласка долі,
Тобі любов дарована. Поволі
Ти все збагнеш. У дзвоні золотім
Настане день, великий день весни.
І добра вість до нашого порога.
То муж верта з далекої дороги.
Благословенна будь, сльоза жони.

ЕЛЕГІЯ ДЛЯ ДОМУ

Я бачу сон. Стоять руїни,
Пил вічності у шпарах стін,
І проростає безневинно
Між сірих брил гіркий полин.

Свинцеве небо нависає
І давить до землі, а я,
Знесилена, сліди шукаю
Якогось іншого буття.

Та все намарно, все облудно,
Бездушний Хронос не зберіг
І крихітки отого чуда,
Що звалось дім, вікно, поріг.

Я прокидаюсь. Сонце в домі.
Довкола тиша золота,
Вікно і стіл, перо і промінь,
І злагоди легка хода.

Все, як учора, мирно, звично,
Ні холоду, ні самоти,
І поруч дороге обличчя,
Якого в світі не знайти.

Я думаю: за всіх обставин,
В обвалах дружб, надій, кохань
До каменя нестиму камінь,
Збудую дім, скажу: «Повстань

Із пороху, одвічна мріє,
Про мир і хліб, про сад і дах!»
І знову світ зазеленіє,
І знов душа, мов білий птах.

ЕЛЕГІЯ В ПЕРЕДЧУТТІ ВЕСНИ

Я знов чекаю… Це полон
Душі і мозку, серця й ока.
Розлука чорна і жорстока,
Вона диктує свій закон:

Забути, відійти, пустить
На волю молоде безсоння,
Щоб не сивіли з туги скроні,
Щоб світ не видававсь за кліть.

Це, врешті, можна зрозуміть,
Адже життя у нас єдине,
І розставання – не спочинок,
Літа ж ідуть, за миттю мить.

Ми старієм. І пристрасть та,
Що, наче полум’я, прекрасна,
З роками невблаганно гасне,
І нам лишиться суєта.

Так глузд зі мною говорив.
Я розуміла – все логічно,
Та серцем знала: буде вічно
Любові світлої порив

Світить. Так буде вічно сад
Вмиватись навесні росою,
А напуватиме снагою
Коріння саду снігопад.

Чекаєм зустрічі, немов
Чекає сад цвітіння біле.
Сніги розлуки будять сили –
І душу потряса любов.

ЕЛЕГІЯ ДЛЯ ТВОГО ІМЕНІ

Ніхто на цій землі
Не покохав би мене сильніше, ніж ти.
Тож не дивно, що ім’я твоє
Промовляю, мов заклинання.
Так було, так є і так буде:
Син, мов соняшник за сонцем,
Обертатиметься на голос коханої.
Брат, як віл поперед погонича,
Тягтиме віз родини своєї,
І мамине серце
Належатиме кожному з нас.
Тільки ти, любий,
Називаєш мене єдиною.
Тож не дивно, що ім’я твоє
Промовляю, мов заклинання.
Ось юний вітер надимає фіранку,
Ніби мережане вітрило.
Папір на моєму столі
Злітає у повітря.
Я з порога пірнаю
У зелені хвилі весняного хлорофілу,
І ти йдеш мені назустріч
У сорочці кольору безгріховного
дитинства,
В білій мов сніг сорочці.
Ця мить така сліпуча,
Що боляче очам.
Тож не дивно, що ім’я твоє
Промовляю, мов заклинання.

ЕЛЕГІЯ ЗОРІ

Чи це біоритм журавля?
Чи тайна якась мене кличе?
А може, людина-зоря?
Це світло зорі на обличчі?

Мій промінь до тебе летить.
Твій промінь його зустрічає.
Ця мить над землею горить
І душу чиюсь зігріває.

О, сутність безсмертя проста!
Та не у бронзових погруддях
І не в позолоті хреста.
Це наше світіння у людях!

Вірші з мису Ай-Тодор

Будем слухати небо і ніч,
Кущ жоржини і сутінки дому,
Допоможем дощу молодому,
Що до нас посилає свій клич.

Хай проллється між стебел і віт,
Хай промовить гроза своє слово,
Хай душа вирушає на лови
Див земних. О над світом політ!

Як перлинна дощу чистота
Огорта твоє рідне обличчя,
Як природа говорить велично,
Нас в щасливих дітей оберта.

Злива музики лине навстріч.
Як звучить незбагненно й крилато
Ця стежина у зарості м’яти!
Будем слухати небо і ніч…

З чим обличчя твоє порівнять,
Порівняти твою незрівнянність?
О очей невтолима захланність –
Кожний порух у себе ввібрати.

Зберегти ту хвилину, ту мить,
Коли морем пливеш, смаглочолий.
Цю блакить, цю стежину, це море
Як душею обнять, не згубить?

Де наймення знайти, як назвать
Срібну музику літнього ранку,
Коли ти відхиляєш фіранку
І всміхаєшся: «Треба вставать…»

Схил гори, схожий на ковдру,
Пошиту з прямокутних клаптиків
Усіх можливих відтінків зеленого,
Або на топографічну карту,
Між регіонами якої проведено
Пунктири кольору рудої глини,
Або на старовинний рукопис
З гнучкою барокковістю округлих слів,
Або на гігантський орган,
Що звучить переможно
Мільйонами сонячних сурм.
Це – виноградник!

В твоїй руці чорний окраєць,
Посипаний сіллю, мов зірками.
Біля старого млина
Ми бенкетуємо:
Їмо хліб
І запиваємо
Настояною на травах ніччю.

Цей дивний сад, цей райський
трунок,
На скелях буйне свято флори,
Немов розкішний подарунок
На берег викинуло море.

О молода зоря удачі,
Зійди і засвіти сьогодні.
Спросоння дика пава плаче,
І стогне пінія самотня.

О, зріжте гілочку чинари,
Зробіть сопілку на розраду,
Щоб йшла за вами, ніби чари,
Ця музика нічного саду.

Ці таємничі звуки й тіні
Природи, як душа, живої.
Лаванди хмара темно-синя,
Смарагдове крило секвойї.

Я посміхаюсь тихо й ніжно.
Це море – голуба вода.
Його крило таке розкішне,
Над ним корона золота.

Між морем і землею згода.
Пустельний берег. Двоє нас.
Неначе дві високі ноти,
Що зазвучали водночас.

О море древнє, де твій корінь,
Мов дерево, плодюче ти!
На хвилях – крилах непокори –
Не всім судилось доплисти.

Не всім збороть шалену воду
(О наші гонори малі!),
Щоб вибороть собі свободу
Твердої, теплої землі.

Воздасть, а може, покарає
Ця незбагненна глибина.
Та знову пливемо, шукаєм,
Яка ж вона, яка ж вона…

Там кипарисова алея
Збігала в море,
Цвіли магнолії круг неї
Геть мармурові.

Ротонда біла випливала –
Ледь елегічна.
І ніжно шию вигинала –
Така класична.

Боги стояли, посірілі
Від злив і часу.
І ти, мов бог, пірнав у хвилі
І плавав брасом.

В забутім закутку – фонтан.
Чому забутий?
Так музика бере у бран,
Яку не чути.

Минуле ходить по слідах
Чи ми в минулім?
Цей парк, цей сад –
Зелений дах,
небес півкуля.

Селище котилось з гори до моря біло-голубими будівлями, мов дитячі кубики з перекинутої кимось коробки. Цей кубістський гармидер на березі перетворювався на мармуровий палац, побудований в якомусь екзотичному стилі.

Жорстка земля Криму, мов терпугом, відполірувала підошви наших сандалій, і наш спуск на берег, мабуть, нагадував скоріше слалом, аніж пішохідну прогулянку.

Сірі кролі перебігали вулицю і, мов ртутні кульки, тікали з-під ніг. За невисокими тинами з черепашника варили аличеве варення, сушили білизну і «крутили» Софію Ротару. Архітектурна винахідливість господарів впадала в око. Будинки були обліплені з усіх боків мансардами з дикту, верандами і голуб’ятниками. Літні кухні і сарайчики, в яких вільно розгулювали кури, кролі і собаки, були гостинно розчинені. Кількість відчинених дверей і вікон на такому родинному флагмані свідчила про те, що його мешканці мають відкриті душі і не бояться протягів.

Звідси, з цієї вулички, на якій все – від кизилового куща, що вперто продирався крізь камінні брили, до гарусних серветок на сервантах – свідчило про здорову стабільність побуту і людського життя, узбережжя з його безплідною курортною проминальністю не було видно зовсім. Ультрамарин морської далечини був надмірним, мов у Матісса.

Білі простирадла рвались у небеса одержимо, мов у Маркеса.

В літню ніч засинать на балконі,
Що над садом південним навис,
Засинать між чинар і магнолій.
Море. Місяць. Причал. Кипарис.

Тільки ти, тільки я в цілім домі.
Тільки ми – тільки я, тільки ти.
Нас трима, мов на теплій долоні,
Цей балкон, що пливе у світи.

Море нам посила прохолоду,
Чисто диха його глибина.
Місяць стеле доріжку на воду.
Срібна, ніби перлина, вона.

На причалі ні звуку. Відчалив
Білий човен. Заснув кипарис.
Тільки ти, тільки я, тільки чари
Цих небес зачарована вись.

Шипшина на горі горить,
І дощ її не гасить.

Вгинається від плоду віть,
І злива контрабасить

В ущелинах, де між дубів
Понапинала струни

Вода, що вийшла з берегів,
До божевілля юна.

Той липень зник, неначе сон,
Нам залишив це вміння
Співати пісню в унісон
Під голубим склепінням.

Нашіптувать легкі слова –
Колиска, каравела.
І відчувать: в тобі жива
Снага весла весела.

О, легковажність – в шал пірнать,
Летіть між хвиль зі скелі,
І виринать, і завмирать
На голубій тарелі.

Чи не безумство: заплисти
У шторм – це виклик долі.
І знать, що переможеш ти
В нерівному двобої…

Там в парку музика цвіла,
Мов китиці жасминні.
Співачка в білому була,
А музикант – у синім.

Одвіку не палав маяк
Так гаряче, так ясно.
І віщував нам зодіак
Життя легке й прекрасне.

О боже, як зоря горіла
І гроно соком наливалось!
Нам дозволялось мати крила,
Нам все на світі дозволялось.

І ніч над нами нахилялась,
І цілувала у чоло,
І все пливло, все оберталось,
І повторитись не могло.

Вже ранок надимав вітрила.
О скільки змін у світі сталось!
Але ніщо не повторилось –
Лише кінчалось й починалось.

Як дивно сад цей виник на горі.
Він схожий був на снігову хмарину,
Котру спинили за якусь провину
Й прип’яли назавжди до скель Зугрі.

Як дім цей теплий виник поміж
скель –
З вікном у небо, й голубим балконом,
І виногроном на стіні червоним, –
Найкращий із усіх земних осель.

Між горами і небесами я
Спостерігала нічну часу плинність.
Скотилась в ніч наморена земля –
А вже світанку золота дитинність.

Ще юності в тобі живий стрибок
Над прірвою, над вогнищем любові.
Вже обережніше лаштуєш крок,
І тихше голос долі а чи крові.

Ще в пам’яті безпомічність крила,
Падіння страх, образи лють безсила.
А нині я лечу. Я всіх простила.
О славна путь, що сили нам дала.

Усе пам’ятає душа –
Прозріння, і потрясіння,
І злети у небеса,
І дикі з небес падіння.

Усе пам’ятає рука
І зважує, мов на терезах:
Ось друг твою руку шука,
Ось ворога дотик, мов лезо.

Усе пам’ятає цей дім,
В нім вогнище не загасало.
Немов під крилом, у нім
Рука і душа спочивали.

Калюж такий осінній блиск.
Ми одягнули светри.
А на причалі грає диск
Фокстроти в стилі ретро.

Юнак з веслом і піонер
Із гіпсу прикрашали
Той парк, що нарекли Дюльбер
Чи греки, чи татари.

Відходив катер на Форос.
І я тобі сказала:
«Форос, немов античний торс,
Місцевість досконала».

Ми сіли в катер й попливли,
Засмаглі, в білих светрах.
А навздогін пливли з імли
Фокстроти в стилі ретро.

Ми готуєм нині піцу
І тремо на тертку сир.
Сир прозорий, мов живиця,
Хтось на славу сир зварив.

Потім робим пляцок з тіста.
О прадавнє ремесло!
У південнім диво-місті
Ремесло це розцвіло.

Нарізаємо томати –
Диски кольору зорі.
Сіль і перець слід додати
Вже по всьому, при столі.

Ось наповнює кімнату
Запах теплий і густий.
Нам його не передати
І не переповісти.

Витягаємо жаровню
І чманіємо на мить –
Корж, рум’яний, спеклий, повний,
Як вогонь, шипить й пашить.

Нарізаємо повільно
Це кострище, цей вогонь,
Обпікаємо не сильно
Ніжні пелюстки долонь.

Наливаємо в бокали
Молоде хмільне вино.
Так нам ті заповідали,
Що жили давним-давно.

Чи справді серце відчувало,
Чи це була природи милість –
Усе на світі співпадало
Із тим, чого мені хотілось.

Спросоння посміхались діти,
Був тихим і погідним ранок,
Все не закінчувалось літо
І потопав у квітах ганок.

Був штиль на морі і на суші,
Далеко – очі завидющі.
Та вся в полоні у краси
Я чула друзів голоси.

Як терпко пахнув кущ самшиту,
Як тепло яблуня всміхалась.
Коріння, листя, трави, квіти
Довірливо за мною слались.

О світу непідробна щирість,
О хлорофілу вічна чаша!
Твоя снага і легкокрилість
Повік пребудуть в душах наших.

Щезла, наче тінь, потреба
В товаристві жартувать,
Дивувати і до себе
Милість друзів навертать.

Любий, при столі присядьмо,
Подивімось на дітей,
По голівках їх погладьмо
З дня у день, так, з дня у день.

Обніми мене за плечі,
Посміхнись, бо тільки ти
Можеш засвітити вечір
Теплим світлом доброти.

Впізнаєм себе у дітях.
От і все. Навіщо ми?
Коли вже існуєм в світі
Обезсмертені дітьми.

Поможи продовжить диво
Цих липневих вечорів.
Захисти від снігу й зливи,
Від самотності вітрів.

О таємниця хліба і вина,
О вивершеність літа таємнича!
Цю чашу випиваємо до дна
І наливаєм келих рівно тричі.

Даваймо, друже, пом’янемо тих,
Що відійшли у вічності тумани.
Їх зоряні, печальні каравани
Пливуть над світом, над життям живих.

Тепер – за нашу землю, за святе
Її терпіння, за коріння наше,
За все живе, що нині в ній росте,
За все, що буде, підіймаймо чашу.

Останню чару вип’єм за любов.
На цій землі – то найдивніше диво!
Даваймо вип’єм за любов щасливу –
Це донор людства, рятівнича кров!

БАГРЯНІ АЛЕЇ

Прощалось дерево із літом,
Вже злотом і багрянцем вкрите,
Ласкаво листя лопотіло,
Воно прощатись не хотіло,
Не вірило у слів полуду,
Бо в нім жило чекання чуда.
Здавалось, ось невдовзі ранок
Укриє знову цвітом рани.
Та замість цвіту збуй-вітрище
По саду шарудить і свище.
Зітхнуло дерево, і треба ж –
Його душа злетіла в небо.
Так я подумала, коли
Побачила самотні віти,
Хотіла дерево зігріти
І притулилась до кори.
І вчула – дерево живе,
У нім струмують дивні соки,
Енергії такі високі,
Що зігрівають і мене.
О сиве дерево, скажи,
Хто з нас над мерзлою водою
Хитає гірко головою?
Ми різні, а тому чужі.
Ти вириваєшся з пітьми
І зацвітаєш ніжно й біло.
А я всміхаюсь, посивіла,
Уся в передчутті зими.

«О, скільки ще попереду…» –
Прошепотів листок над вухом
І, мов золота пташка,
Знявся з гілки й полетів.
«Коли шлях пройдено до половини,
Краще не озиратись назад», –
Сухо сказав кизиловий кущ
І подивився на мене
З байдужою ввічливістю.
«Киньте філософувати.
Це просто меланхолія
І вона закономірна,
Адже зараз осінь», –
Припинила дискусію
Вічнозелена сосна.
Їй з гори
Все було видно і зрозуміло.
І вперше в житті
Лікарняна білизна зими
Видалась мені
Святковою чистотою.

Жовтий лист. Порожній сад.
Місяць зветься листопад.

Тужить скрипочка за літом.
Танго зветься «Компарсіта».

Я самісінька в кімнаті
За машинкою, мов дятел.

У кімнаті тепло й тихо,
Злагода довкола диха.

Затишно, й кути негострі –
Це мій таємничий острів.

Не дивуйся, придивися –
Добрий час тут зупинився.

Мить надходить своєчасно,
Й люстро каже: «Ти – прекрасна».

І уже ніщо на світі
Не заступить цеї миті.

Стою серед вогкого саду,
Що дихає мені в обличчя прілим
листям.
Отже, сутність саду оголено.
Вже впав останній листок,
Вже кручі засипано зорями.
І хмари подібні на буй-турів,
І тиша глибока, мов рана.
І шлях мій вкорочено ще на одну весну.
Я відчуваю, як спазм перехоплює
горло.
Це біль говорить у мені,
Біль життя.

Минають друзі.
Ти іще не віриш.
Ти ладен сам здобутись на поклон.
Два кроки, порятунок, телефон…
І раптом вибухає криза міри.
О, міра є – любить і пробачать:
«Сьогодні не помітила гордині,
А завтра він іще до третіх півнів
Відрікся. А чому? Уста мовчать».
Так з болем говорила другу я
За чашкою мусянджевого чаю:
«Дволикість все частіше помічаю,
Яка нам світ надвоє поділя».
А мій товариш втомлено, але
Щасливо й світло думці посміхався,
Та раптом запитав, мов вибачався:
«Ти любиш друзів? В тебе друзі є?»
Я розгубилась. В мене друзі є.
Їх не любить – то гріх на душу брати.
«Ти згодна, що любить – це
пробачати?»
Я ладна пробачать, але, мій брате,
Цю формулу примирливість снує.
Де істина – в погорді чи в пожертві?
А може, у покорі й милосерді?
Сідало сонце. Вистигав наш чай.
Ми попрощались. Мармурові сходи.
Чавунна брама. Листопад. Негода.
І синьою гондолою трамвай…

Я зупиняюсь на цій межі так,
Ніби зупиняюсь на березі Стіксу.
Я запитую у власного серця:
«Невже тобі не хочеться вернути назад,
І весело стрибать на галявині,
І радо іржать, мов лоша,
Що вирвалось зі стайні?
Невже тобі не хочеться
Забути усі мудрі уроки життя,
Мов кульбабку, здмухнути досвід у повітря,
І, мов Колумб, прокласти нові шляхи
На карті долі?
Невже тобі не шкода отого
Розбитого у пошуках суті чола
Чи обдертих об жорству байдужості
Ліктів і колін?
Чи не забагато ти випило
Трунку розчарувань?
Чи не замало тих, кого називають
друзями?
Пам’ятаєш той січень,
Коли ти, мов метелик,
Летіло на зелених крильцях
Понад засніженими дахами міста
І було закохане
У кожне дерево і кожен трамвай?
Невже ти повірило легковажній синичці,
Що цвірінькає вранці на балконі:
«Все ще буде, все ще буде».
Невже ти повірило?»

Півдороги я пройшла й сказала:
«Ну, а далі спалено мости».
А з тамтого берега гукала
Старість.
Каже: «Можна й доплисти».

Зупинилась. Неживою стала.
Поспішать до старості у бран?
А з тамтого берега гукала
Старість.
Каже: «Доню – це ж талан».

Придивилась… Та земля безплідна
Не пустила жодного назад.
Озирнулась… Тут, допоки видно,
Світ цвіте, мов Гефсіманський сад.

Розумію неможливість чуда.
Та дозволь між прохолодних туй
Я побуду, я іще побуду,
Доле, хоч хвилину подаруй.

Після дощу ми грілись при вогні,
І очі, що не знали заборони,
Терпляче, наче неводом безсонним,
Мене ловили очі ті ясні.

Я входила, як входять у ріку
Безумець, що в житті шукає згуби,
В твоє мовчання, в твої очі, любий,
В твою печаль, як марево, легку.

Вогонь співав, і пахло чебрецем.
Що значила ця мить у цьому світі?
Що наші душі тайною сповиті
Й освячені вогнем а чи дощем.

Ти поряд був, і скрізь, і довкруги.
Мене гойдали таємничі води.
О, як їм праглось вітру і свободи,
Закутим у мовчання береги!

Той дім, обвитий виноградом,
Нам посміхнувся тихо й радо,
Сховав у листі пурпуровім,
Просив мовчать, ловив на слові.
Осінній протяг на веранді
Гуляв, неначе на шаланді.
На столику роман відкрито
Про Майстра і про Маргариту.
Нам добре, але слід чекати
На суд грядущий, на Пілата.
Ти посміхаєшся: «Облуда!
Не буде суду, буде чудо!»
Ніч, кавник з носиком відбитим
І книга «Майстер й Маргарита».

Відтане річка,
Сніг розтане,
І сад прокинеться від сну.
Ніщо не відігріє ранню
На скронях сніжну
білизну.

Ну що між нами? Ти мовчиш похмуро.
Між нами ніч, неначе вража рать.
Це я тобі наврочила тортури
Любить мене, бажать, але не мать.

За ту сльозу, що на сніги упала,
І пропекла, і розтопила сніг.
За те стебло, що з снігу проростало
І замерзало біля наших ніг.

За ту зорю на чорнім небосхилі,
Що нам світила у різдвяну ніч.
За ті слова, за ті слова безсилі:
«Поклич мене, і я прийду, поклич».

За ту жебрацьку, ту жорстку дорогу,
Де кожен крок лиша в душі тавро,
Що від твого і до мого порога
І від мого порога до твого.

Ну що між нами? Ти мовчиш похмуро.
Між нами ніч, неначе вража рать.
Це я тобі наврочила тортури
Любить мене, бажать, але не мать.

Хто все життя годив своїй потребі,
Хто на землі жив, мов на сьомім небі,
Хто вмів сміятись, як ніхто на світі,
Ні разу не забив коліна й лікті,
Хто народивсь улюбленцем фортуни,
Орфеєм, що торка чарівні струни,
Гераклом, назавжди непереможним,
Безумно ризикуючим, спроможним
На будь-яке шаленство чи на втіху,
Сказав мені безпомічно і тихо:
«Прислухайся: в природі безголосся.
Це – осінь, люба».
Так, це, любий, осінь.

Як мерзне дім! Як річка мерзне!
Чому зачинене вікно,
В якому я цвіла? Все щезло,
Неначе й зовсім не було.

Невже все тільки сон, і літо,
Мов подих ласки, відійшло,
А сад, моїм теплом зігрітий,
Не пам’ятає про тепло?

Ще вчора на терасі білій
Дзвеніли тихі голоси,
І обертався профіль милий
Лицем нестерпної краси.

Отут під липами сміялась
Смаглява жінка в гамаку.
Там – десь, колись – я оберталась
На тиху пам’яті ріку.

Несу цей дім і сад на хвилях,
Сміх, шепіт, і троянди кущ,
І липи дві осиротілі,
Й сліди осиротілих душ.

Прогулянки повільні вздовж ріки,
О наші з вами тихі променади!
Ви кажете, що голубі наяди
Оберігають води й береги.

Я вірю в міфи, вірю, що вода
До мене буде доброю і Лари
Мій дім врятують від лихого чару,
Тож обмине нас кривда і біда,

А може, треба так, мов ця ріка,
Текти спокійно, не боятись долі
І поглядать на час ледь-ледь, поволі,
Немов мудрець, що сенс життя шука.

Ми зупинились, а ріка тече,
Аж гору срібла хвиля нагортає.
Вона не знає, ще не знає, ще
Своєї долі й майбуття не знає.

«Ви читали Фелліні? Він сни
Розшифровує, ніби кросворд».
За вікном білий кущ бузини,
За кущем видно сад і город.

«Виявляється, сон – це прасуть
Наших душ і майбутнього код».
За вікном дику стебла ростуть,
Кропива, лепеха і осот.

«Ну, якщо особисто, то я
В сни не вірю». – «О, ні, не скажи…
Це, звичайно, занадто – прасуть.
Може, просто – втома душі».

Я вдивляюсь у сад і город,
Дослухаю розмову здаля.
Кропива, лепеха і осот…
Від дощів розімліла земля.

Мені назустріч дерево ішло.
Воно було старе і вузлувате.
Сад ще стояв у пурпурових шатах,
Немов жар-птиця розпростер крило
Над світом, та тьмяніла ув очах
Сльоза прощання чи звичайний страх,
Що це блаженство, цей краси екстаз
Назавтра зникне блискавично, враз.

І дерево, угледівши мене
І розпізнавши суть мою і вдачу,
Промовило: «Голубко, будь терпляча.
Краса мине, і молодість мине,
І тільки те залишиться повік,
Що у душі плекає чоловік.
І тільки те не вхопить смертна мить,
Що у душі для іншого горить».

СПОГАДИ ПРО САД

І
І от спокійно,
Зваживши усе
І вгамувавши,
Щоб не заважали,
Всі пристрасті,
Розсудливо сказала:
«Час і поему б написать,
Та це пекельний труд…»
Отож взяла перо,
Рукою обіперлась об чоло
І вивела каліграфічний ряд,
Лише три слова:
«Спогади про сад».

Мій чоловік подумав і спитав:
«Який це сад? Я пам’ятаю став.
Не сад, а ліс… Побіля лісу поле…»

Хороший мій, це так було давно.
Я ніби опускаюся на дно
Минулого, де стільки щастя й болю.

Мій давній друг, розумний, мов
Сократ,
Сказав мені: «Уже було про сад».
І посміхнувся чемно-іронічно.

Я відказала: «Та хіба ж це гріх?
Писать про сад – утіха із утіх.
Ми смертні, тож і пишемо про вічне».

І я сама, замислившись на мить,
Збагнула цю спокусу – пережить
Минуле знову, підманути долю.

Крізь чад прощань і часу непроглядь
Наважитись живе живим назвать
І видобуть з руїн, покритих млою.

ІІ
Це так було давно… У ті часи,
Коли вагомість русої коси
Я, мов єдину в світі, відчувала.

Іще не йшлося про вагомість слів,
Про те, щó розгубив чи зрозумів.
Це був дебют – все вперше, все начало.

Якраз опівдні, залишивши дім
(Цей шлях на все життя лишивсь моїм),
Я піднімалась вгору по бульвару.

Як легко римувать: балет і лет,
Тож не ходу, а голубий балет
Я дарувала щедро тротуару.

Дівча цибате, бісеня ясне
(Як важко в нім мені пізнать себе),
Яке зубрило правила з латині

І, від утоми падаючи з ніг,
Писало вірші про любов і сніг,
На щастя, бо вони існують нині.

Пора навчання, радість пізнання.
Тобі наука двері відчиня
І закликає відкривати сутнє.

Виводить, мов отемнену, на світ,
Долає сліпоти твоєї гніт.
Її коріння вічне і могутнє.

Увечері, наслухавшись порад,
Виходили із «храму» просто в сад,
Кінчались лекції, надворі вечоріло.

І в кожнім русі, у єстві жила
Пташина легкість, сонячність стебла
І юності невідворотна сила.

У мене був красивий добрий пес.
Він був аж доти, доки враз не щез,
Пропав кудись, а може, просто вкрали.

Я плакала – не сльози, а ріка.
Розлука перша, мов полин, гірка.
Лиш сесія від туги врятувала.

У мене був надійний, добрий друг.
Ми поклялись на вірність. Та не вщух
Ще клятви пал, він взяв і оженився.

Я так раділа, хай щастить… Проте
Він оженився і забув про те,
У чому самозречено клялися.

І ворог був у мене, але він
Не розмовляв, а вивергав лиш дзвін.
Це був годинник, наче світ, старий.

Він був аж до, аж до передбуття
І, мабуть, надто добре знав життя,
Щоб пробачати безтурботність вій.

Ще й посмішку, і вічну суєту,
І це паріння в небі на льоту.

Він з докором дививсь, як при столі
Сиджу ночами й пісеньку мугичу,
Чекаю на натхнення, музу кличу
І… відкладаю заміри свої.

А, власне, що воно таке – т а л а н т?
І раз… і два… і стати на пуант,
Красивий жест безплотною рукою?

Чи, може, це по мармуру різьба
До мозолів, до поту? Чи сівба
На тій ріллі, що встане за тобою?

Про що писати? Про любов і сніг?
Світає. Знов годинник переміг.

Облишмо творчість. Повертатись час
До тих подій, що надихнули нас.

Був жовтень. І, повірте, восени
Я відчувала подихи весни,
Зі мною відбувались дивні речі.

І, якщо вірить у передчуття,
Я точно знала, що моє життя –
Ще не життя, а лиш життя предтеча.

Уранці ніби зойк порушив сон.
Прокинулась. Заходивсь телефон.
Зриваюсь з ліжка. Геть закони млості.

О милі голоси із далини
(Я шанувала цих людей), вони
Запрошують за місто нас, у гості.

Ми прибули родиною якраз
В той час, коли призначено, і нас
Так радо, так безхитрісно зустріли.

Я зрозуміла, що люблю цей дім,
І суєту, і вічний хаос в нім,
Й старого саду золоті вітрила.

Нас частували чимось при столі,
Та вітром відчинило двері, і…
І по алеї саду йшов мужчина.

Він нас побачив і прискорив крок,
Нежданий і прекрасний, ніби бог,
Або, точніш, прекрасний, мов дитина!

Пробудження благословенна мить.
Вона гряде, її не зупинить!
Це все було, немов стрибок з трампліна.

Смертельний ризик – аж холодний піт…
Та водночас божественний політ
Душі, яка назустріч світлу лине.

Сад зазвучав небесно, мов орган.
О найсолодший, пожаданий бран
Очей, що посміхнулись переможно.

А може, це міраж? Так не бува?
Ні, все було. Минуле ожива.
І кожний порух відтворити можна…

Уваги до проблеми жанру:

Це лірика… але ж не в тому суть.
Чіткий сюжет в поемі мусить буть.
Сюжет, конфлікт – от і маленька драма.

Та як це важко з дорогих прикмет
Побудувать чіткий, стрункий сюжет,
Зібрать життя і помістить у раму.

От, власне, й надійшла гранична мить,
Коли ми сповідь мусим зупинить.

Замість поеми – цикл. Або, точніш,
Замість поеми – цей предовгий вірш.

ІІІ
Є в спогадах наших мета підсвідома:
Безжальному Хроносу, може, й Харону
Довести, що ми, мов колись, молоді.

Ніхто не змінився. Ніщо не зникає.
Душа відчуває. Рука пам’ятає.
І суду над нами нема і судді.

Є в спогадах наших мета потаємна:
Звільнить свою душу від болю і щему,
Щоб далі гортати Сівіллині книги.

А може, спогадуєм лиш задля того,
Аби розгадать тайну роду людського
І сутнє уздріти під панциром криги.

Є в спогадах наших мета споконвічна:
Чи мить зупинить, чи відбитись у
вічнім.
Минає людина – лишається сад.

І все в нім повториться знову і знову,
Бо світу цього незнищенна будова,
І ритм проростання, і злагоди лад…

Вечір після дощу

Я вологу валізу
Опущу на бетон.
Чад, і бруд, і залізо,
У калюжах перон.

Обернусь. У тумані
Біла вежа міська,
Найніжніші герані,
Найчистіша ріка.

Світліша в нашім домі –
Така коротка ніч.
Хтось добрий, невідомий
Тут запалив сто свіч.

До світла свіч додати
Нам треба світло дня,
Щоб остаточно знати,
Що світиться земля.

У парку музика звучала,
Було морозно, сніжно, голо.
І я б тебе не дочекалась,
Якби не музика довкола.

Як ненароком і поволі
Щось коригує всі начала.
Та музика, мов голос долі,
Нас освятила й поєднала.

В саду ранет зірвався лунко,
Сад літом, тишею пропах,
Моє чоло в твоїх цілунках,
Неначе небо у зірках.

Коли розлука непомітно
Настигне нас, то навіть в снах
Моя сльоза тобі світитиме,
Неначе сонце в небесах.

Мов жінка тиха і сумна,
Так осінь в переддень згасання
Повстала край мого вікна,
Прощальним сповнена звучанням.

О, звідки ця печаль в мені,
Немов життя – суцільна втрата,
А те, що надалось придбати,
Лиш марево у далині.

Над нами пропливуть роки,
Проллється часу чисте злото,
І профіль твій, і тінь руки,
І голосу осіння нота

Невже минуть, невже втечуть,
Неначе кануть в тиху Лету,
Невже життя твоє, мов ртуть,
Яка розбіглась по паркету?

Мужчина ніжності не просить,
Не кличе на нерівну прю.
Ось він виходить просто в осінь,
І я його боготворю.

Ось він зникає у алеї,
Спадає листя, мов завіса.
І лине тиша над землею,
Кудись тече дорога сиза.

Як мудро владналось у світі!
Ми діти, наївні й малі,
Йдемо по натягнутій ниті,
А думаєм, що по землі.

І, мабуть, найбільша удача
Людського буття-маяття
Це те, що не взнаєм нізащо
Ми дату останнього дня.

У партитурі ночі
Є тема голосів.
Мільйони літ урочо
Звучить один мотив.

Над річкою і лісом,
Над морем і над полем
Хтось кличе: «Повернися».
І відповідь: «Ніколи».

Липень засліплений золотом лип,
Липовий лепет і липовий схлип,
Лагідна липа, ласкава лебідка,
Каже: «Негоже так бачитись зрідка.
Де ти блукала, де ти бродила?
Серце втомила, ноги вросила?»
Ледве зітхаю, вся золотію.
Липі, як мамі, душу відкрию.

Забути все – осіннє небо
І суєту прожитих днів.
Лежать й дивитися на тебе
Крізь ніжність трав, крізь міць дубів.

І дослухать вечірню тишу,
І розуміть, що у житті
Очей не буде голубіших,
Ніж ці, лукаві і святі.

Я знаю, прийде мить –
І доля запитає:
«Куди ж тебе пустить,
До пекла чи до раю?»

Із пекла чути гнів
Катів – я холодію.
Із раю – божий спів.
Я так співать не вмію.

Я під горіхом засинала,
Була мала, дитям була.
Я всіх на світі шанувала:
Від горобця і до орла.

Я під горіхом прокидалась,
Він щось веселе шелестів.
І все на світі посміхалось.
Бо світ малу мене любив.

Готичний дім, пустельний пляж
І тиші розпростерті крила…
Мене хвилює цей пейзаж,
Мов погляд твій і твоє тіло.

Безвітряно. Цвіте лоза.
Ще мить – і в дім проллється світло,
Таке високе, чисте й світле,
Що ти б сказав: «Це – небеса».

Сірий дощ. Я на веранді сірій
Барабаню пальцями по склу:
Раз-два-три, і раз-два-три, й чотири…
Пробігають зморшки по чолу.

Тьмяно. Срібна музика витає,
То годинник посивілий б’є.
Я питаю, сутінки питаю:
Може, в світі сірий янгол є?

Тільки б жить, тільки б голос твій чути,
Тільки б нам перебуть до зими,
Де найдужчі весняні громи
Не замінять нам старості чуда.

Наш балкон заростає плющем.
Я в’яжу, ти читаєш газету.
Милосердя – девіз наш і кредо…
Доживемо? О так, доживем!

Вже золотіє зрілості межа.
Ощадна в друзях, в почуттях скупіша.
Вікно і стіл… О раювання в тиші!
Пора ясна і пристрасті чужа.

Ні, все не так. Невтолена жага
Тобою володіє невситимо.
Вікно, і стіл, і всесвіт за дверима,
А в нім піщинка кожна дорога.

Весна рішуча, мов бунтар,
Змела в душі перестороги,
Перегортаю календар,
Вдихаючи азарт дороги.

На кожнім розі продають
Конвалії і сон кошлатий.
На кожнім кроці чуда ждуть
І від життя чекають свята.

НІЧНИЙ МЕТЕЛИК

ТРИПТИХ ПРО НІЧНОГО МЕТЕЛИКА

І
Вночі він з’являвся нечутно
І підлітав до троянди,
Гордої, мов іспанська грандеса.
Струнка і строга, вся в білому,
Вона видавалась холодною і байдужою.
Та, не обертаючи голови,
Кожною своєю кровинкою знала,
Що він десь поряд. І завмирала
в чеканні.
Метелик опускався так низько,
Що повітря починало трепетать
У неї на устах, щоках і чолі,
Лоскотало вії,
Пульсувало між пелюстками.
І тоді, долаючи відстань,
Вона рушала йому назустріч.
Стебло тужавіло і починало рости.
Ось вже майже з кущ шипшини,
Вже вище за бузок,
Здіймається над старою черешнею,
І велетенський горіх залишається
Десь на землі.
Ось і тополя, мов дитяча пірамідка,
Край дороги. А далі небо…
Від висоти у троянди паморочилась
голова,
Але відстань між ними не
зменшувалась.
Метелик був поряд, близький
і недосяжний,
Мов зірка…
«О любове!» – зітхнете ви.
Ні, коли б це була любов,
Все виглядало б значно простіше.
Ви здивуєтесь: «В такому випадку
Що ж це?» –
«Ще не названа таємниця», –
відповім я.

ІІ
Ти вийшов із брами.
Я вийшла із брами.
Між нами пустеля,
Безодня між нами.
Подай мені руку,
Натомлений птахо.
Ступаю назустріч,
Неначе на плаху.
Якими вітрами
Нас вкупу прибило?
Ти вийшов із брами,
Далекий і милий.
Чия це забава,
А може, сваволя?
Я вийшла із брами,
Така моя доля.
Ми поряд, ми близько
Ми ніжні, мов лані.
О тиха любове!
Любове остання…

ІІІ
Наваривши борщу,
Насмаживши котлет,
Вимивши підлогу
І вгамувавши дітей,
Жінка сіла до столу
Складати план
Культурно-масової роботи
У студентському гуртожитку.
І все було б нічого…
Та раптом перо затремтіло,
Застрибало і зупинилось на
папері.
На ручці сидів метелик
З срібними крильцями…
О нежданий гостю!
О дорогоцінне диво!
Мій метелику вночі,
Моя винагородо…

ПРОБУДЖЕННЯ

Ну що, коли знову, як вперше, життя
До мене прекрасне лице обертає.
Немає ні смерті, ні пекла, ні раю.
Є тільки життя і весни вороття!

Життя моє! Сонечко рідне моє!
Та ж можна прожить і тебе не помітить:
Турботи, хвороби, робота і діти –
Для захвату просто душі не стає.

І все-таки кожному зоряний час
Слова продиктує на диво подібні:
«Життя, ти прекрасне, мов поле у квітні.
Прости нас, люби нас, не зраджуй-бо нас!»

У РИТМІ СЕРЦЯ

Мій коню, лети навмання, без доріг,
Мене не жалій, коли вчується крик,
Неси, мій шалений, на вічну межу,
Де слово останнє своє прокажу.
Яка чорнота! Чорні небо й земля.
Мій сніжний, ти сяєш, неначе зоря.
Мій вірний, не бійся падіння чи ран,
Лети, хай завія, і злива, й туман.
Безумна гонитва супроти вітрів,
Зі мною радій, коли вчується спів.
Ми смерть обженем і життя обженем,
А страх і непевність з дороги зметем.
О ризик, твій жар обвіває чоло.
Мій коню, ти доля моя і крило!

РАЗОМ З ВЕСНОЮ

О, чому голубіша блакить,
Ніж учора і, мабуть, ніж завтра.
Звідки вміння це – зір полонить,
Мить прекрасну навік зупинить:
Ось ріка, ось гора, далі Лавра.

Посіріли сніги й побрели
Між дерев, обдираючи шкіру.
О зими неминуча офіра
В переддень того свята, коли

Закипить в синьожилах весна,
Світ обернеться тричі довкола.
Це щороку якась дивина!
Та невже ж це весна?! Це вона,
Ніби вітер блакитний над полем!

ТИША

Вночі, немов на рубежі
Сьогодні й завтра, пекла й раю,
Душа присутність відчуває
Якоїсь іншої душі.

Хто засвітив мені свічу
Вогнем безплотним та безгрішним?
Дивлюсь на неї і мовчу, –
Яке оте мовчання ніжне.

Ні, це не мій, чужий сюжет:
Вікно і ніч, свіча і жінка,
В сльозах розчулення хустинка
І недописаний сонет.

Все так. Але горить свіча.
Хто засвітив її – не знаю.
Плече присутність відчуває
Родинного тобі плеча.

МАНДРИ ДУШІ

І от прийшла в моє життя зима.
Я ще не знала, я любить хотіла,
Але рука була важка й безкрила,
Отак прийшла в моє життя зима.

Це відчуття так складно порівнять
З чим-небудь ще на цій землі лукавій.
Я зникла, наче нота у октаві,
Мене нема, а в світі благодать.

А в світі сніг, а в місті біло-біло,
І небо синє, а мене нема.
Моя душа втекла, і я сама,
Мов дзвін порожній, на вітрах зомліла.

Що відбулось? Ще вчора я була,
Мій розум був легкий, ледь іронічний,
Спивати щастя – це було так звично,
За роком рік, мов тихий сплеск весла.

Що ж нині? Під ногами пливуни,
В руці безсилля, кволодухість в слові.
Ти, мов ізгой, все проти тебе в змові,
Лиш тільки сни твої ще, тільки сни.

Не дай вам боже крізь таке пройти.
І все ж бо прагніть народитись вдруге,
Відчути світ, неначе доторк друга.
О братня спільність – білий світ і ти!

Це неймовірно. Сцена для кіно.
Коли діагноз, що кінець летальний
І що потрібен догляд госпітальний –
Раптово відчиняється вікно,

І бачиш ти, як в мандрах посивіла,
Душа твоя стоїть осиротіло.
І ти збагнеш, що твій єдиний статок
Оця душа – тебе першопочаток…

Безплідна очевидність небуття.
Це називають кризою, простоєм.
Ні, це як вмерти, це було зі мною…
О вороття від смерті до життя!

ТАЄМНИЦЯ

О скільки поетів, достойних мужів
Це небо над лісом осіннім співають.
Та ноту узять, мов найвищу з вершин,
Оту найчистішу, що вивів Максим,
І осінь, і небо їм не дозволяють.

Вже вкотре виходжу у цьому житті
Весну зустрічать і німію у слові.
Та ж сама земля, ті ж дороги круті,
Та вічне уздріть у людській суєті
Мені не дано. Це судилось Павлові.

Поезіє! Що ти є – труду тягар
Чи помах крила над святою душею,
А може, ти мука одвічна, вівтар,
Що прийме життя моє тихе за дар?
Та все ж наречи-бо сестрою своєю.

ДУМА

Старезне дерево при дорозі,
Немов кобзар,
Що зупинився перепочити.
Один, серед степу,
Пронизаного вітрами,
Мов посіченого шаблюками,
Прислухайся,
То сива дума землі твоєї
Тече крізь тебе, мов час,
Повільно і безсмертно.

НА ОБРІЇ СВЯТА

Друзі вірні мої,
Діти, птаство святе,
Мій коханий,
дивіться –
Цей сніг, це вікно,
І перо на столі,
І герань, що цвіте,
Стануть віршем колись
Все одно, все одно.

Ваші душі безцінні
І ніжність долонь,
Голосів милозвуччя
Не кануть на дно.
Снігурів мерехтіння
І в грубці вогонь
Стануть віршем колись
Все одно, все одно.

ДІАЛОГ ІЗ СОБОЮ

Не спиться. Чому? Я вікно відчинила,
І осінь руда, наче тепле лоша,
Листком, мов жорстким язиком, зачепила
Долоні мої. Місяць ніч прикрашав.
Птахи відлітали. Їх лет був нечутний.
І тиша, немов на тонкій волосині,
Зависла над світом, що спав непробудно,
Тремтіла над часом, що в русі
нестримнім.
А мисль шкарубка продиралась крізь
душу:
Чи варто писати, чи можу, чи мушу?
Її відганяла затято від себе,
Та знову в’їдалась: чи варто, чи треба?
Спізнати себе. Перекраяти долю.
З дочкою за руку гуляти у сквері.
Слова, наче зграю, пустити на волю.
Хіба це для них – работіть на папері?
Цю осінь, яка не влізає в поему
І рветься з рядків золотими вітрами,
Її, відчайдушно прекрасну до щему,
Звільнити – хай бродить полями й лісами.
Та думка нова ніби встала на варту:
Якщо не писать – може, й жити не
варто?
Твій розум і хист, твої соки і сили –
Це вірші, які по тобі залишились.
А втім, може, годі? Цей світ оспівали
Великі майстри у пеанах і одах,
Вже все заримовано: води й причали,
І врода коханої, й дерева врода.
Листок відкладаю – забудьмо про щебет.
(Іронія точна, але незлобива).
Та раптом над світом малиновий трепет…
Світає!
Прокиньтесь!
Погляньте ж бо! Диво!

ARS POETICA

У мене є дарована зоря –
Вона зі мною скрізь, у всіх дорогах,
Коли сама, коли німа тривога
Перегорта листки календаря,

Шукаючи числа магічну суть,
Коли душа як посестра дороги,
Коли сама, коли німа тривога, –
Лише вона засвітить темну путь.

І задзвенить рядок, і зазвучить
Мелодія між берегів канону,
На дужих крилах ритму і закону
Законами уярмлена блакить.

І відстань від землі і до зорі
Та ж сама, що й від суєти до тиші,
Або від мене і до того вірша,
Який прошепотять уста мої.

ЧИТАЮЧИ ГОМЕРА

Властивість розуму, а мо’,
Душі потреба:
Дивитись у старе трюмо
І бачить небо.

Так, ніби не лишилось скла –
Натомість простір,
І там, у просторі, земля,
Незнаний острів.

Я у трюмо, мов у вікно,
Бува, шугаю.
Так водолаз пірна на дно,
Скарби шукає.

І простягає із води
Не діадему,
А копійчину за труди,
Лиш півдіргема.

Вдивляюсь й ніби впізнаю
Це тепле море.
Я вже бувала в цім краю,
Блукала в горах.

Міста південні і порти.
Ліси й печери…
Це справді еллінські вітри
Чи вірш Гомерів?

ЯКЩО БУРЮ ПУСТИТИ У ВІРШ

Якщо бурю пустити у вірш,
Їй назустріч всі двері відкрити,
Протяг миттю прошиє граніти
Стін важких і мурованих ніш.

Дріб’язкове підніме, мов пил,
Випадкове жбурне на бетон,
Злий, мов тур, роботящий, як віл.
Вітер віршу вертає озон.

Коли вірш мій, мій дім, не здола
Сила дика і вистоїть він,
Повернусь до порога – хула
Не торкнеться цих вікон і стін.

А коли замість вікон і стін
Залишилася купа сміття,
До порога того, до руїн
Вже не буде мені вороття.

ЧИ ЧУЄШ?

Між тих дерев, і квітів, і кущів,
Що оточили нас, неначе птаство,
Я думала: між нами і прекрасним
Якась межа рокована лежить.

Стебло зелене і повені речей,
Ти чистоти і вічності основа.
Чому мені не зрозуміла мова,
Якою привітаєш ранок цей?

Буває, обеззброєні слова,
Немов на грані існування й смерті,
Тоді нам промовляють знаки стерті:
Рух, шелест, гомін, серед них трава,

І джерело, і звук, і прохолода
Дубових крон над паленінням скронь,
І шепіт листя: «Годі, прохолонь».
Тоді до нас звертається природа…

ЗЕНІТ

І
«А що є суєта?» – мене спитали.
«Це кволодухість», – зразу відказала.
«А, може, це отой одвічний рух,
Що нас гартує, тож гартує дух?» –
«О, друже мій, є на межі цинізму,
Здавалось би, логічні силогізми».

ІІ
Жив чоловік в трудах, був незлобливий,
Орав, як часом кажуть, свою ниву.
Нікому яму не копав він зроду
І не шукав в житті мілкого броду,
Не відав мук затятої гордині,
Таким він був, таким він є донині.
Він не любив, коли гукали «браво!».
І все ж потрапив ув обійми слави.
О диво, мабуть, не чекав він зроду, –
Немов небесна манна, нагороди
Посипались на голову обранця,
Від оплесків трясло, як в лихоманці,
Та чоловік цей посміхався стиха –
Він жити вмів лиш просто, ніби дихав.
Пил зоряний струсив із пліч і ніг
І чистим став на рідний свій поріг.
Душа щаслива. Їй мета горіла,
Її пекло, терзало, їй боліло.
Це істина, а може, наша доля –
Видобувать прекрасне з мук і болю.

ІІІ
«Ви хочете сказать, що проросте
Крізь терни суєти стебло святе?» –
«Так, суєта тоді нам необхідна,
Коли душа порожня та безплідна».

СУЧАСНА МІСТЕРІЯ

Ці троє тримають гітари,
Мов зляканих птахів
Із золотими хвостами струн,
Птахів, що злітають боязко,
Але не вище стелі,
І знову опускаються
На ще дитячі долоні
З прозорими пальцями,
Птахів, що б’ються крильми
У вікна
І знову потрапляють
До рук юнаків
У срібних скафандрах.
Містерія ХХ віку:
Жар-птиця
У скляній кліті
Палацу спорту.

О ЦЯ РОДИННІСТЬ ДИВОВИЖНА З ЧАСОМ!

О ця родинність дивовижна з часом!
І часу загодованість в душі.
Подібні лопухи і спориші
В епоху Тао і в епоху Тассо.
Що ж робить неподібними вірші?
Ота родинність незбагненна з часом.
Чи я змогла б стать донькою Афін?
О білокриле диво Парфенону,
Вплітати пісню у твою корону
І славити богів, богів, богів?
Чи я б змогла на бісівський шабаш
Летіти над нічним Середньовіччям
І, при вогні схиляючи обличчя,
Чаклунське зілля пить зі срібних чаш?
Чи, пов’язавши золотий тюрбан,
Усе життя всміхатись майстру стиха?
Флоренція так безтурботно диха,
Вогнем безсмертним оповивши стан.
Не думаю, бо дивне відчуття
Мене, мов біль, пронизує щоразу.
Не розірвати кревні узи з часом,
В якому проросло моє життя.
Він проступа, як в старості душа,
На вилицях, на скронях, в кожній зморшці.
І вже не схоронити в оболонці,
Що доoкруж байдужості іржа
Утворює потроху справжній біль,
Трагічний біль величного сторіччя,
Коли своє у хвилях катаклічних
Зникає враз назавжди й звідусіль.
І шепотять уста, немов закляття:
«Ми квіт землі, ми плід землі, ми браття».

ПОКОРА

Так і не вирішили вчора:
Скажімо, під крилом сім’ї
Гординя ліпше чи покора,
Борня чи зморшки на чолі?
Дама в тюрбані, мов шахиня, спитала:
– Що таке гординя?
Людське достоїнство, відвага,
А може – це самоповага?

Їй відповів спокійно муж:
– Кохана, тему цю не руш. –
Вона замовкла, очі долу,
Для непокірних – справжня школа.

Тоді озвалась дама в синім.
Вона сказала, що гординя –
Це порятунок і фортеця
Від злого язика і серця.

Поет, максималіст у всьому,
Прогнавши геть ліричну втому,
Промовив, ні скоріш прорік
(Талановитий чоловік):

– Я гордість визнаю! Людині
Пасує гордість – не гординя. –
Його жона всміхнулась мило
І біль в зіницях затаїла.

Ще довго ми дискутували,
І посміхались, і сварились,
Неначе в лісі заблукали,
Мов у дитинстві забарились.

І ті, що явно вигравали,
Були веселі і зухвалі,
Неначе щось-таки втрачали –
Ледь сумніву а чи печалі.

Ти поглядом до мене линув
Очей бездонних, ніби море.
Я знала, що любов – безцінна
В короні тихої покори.

ОСТАННЯ ЛЮБОВ ПАБЛО ПІКАССО

Я заздрю художнику: рух олівця –
І з білого хаосу, ніби крізь шибку,
Проступить овал дорогого лиця,
Озветься мелодія голосом скрипки.

О світла і музики ніжний тандем,
Ця легкість приблизна між духом і тілом.
Модель ми впізнали, але не збагнем,
Чого тут бракує і що тут надміру.

Ця жінка, що в різьбленім кріслі сидить,
Звичайна, як інші, але одночасно
Вона до безумства, до крику прекрасна,
Над нею безсмертя нев’януча віть.

Бракує… надміру – неточність у слові.
Це вибух любові, любові, любові.

ЖИТТЯ, ЯК ВОНО Є

Все змінилось на землі,
І тільки казки лишились ті ж самі.
Мрії реалізовано, але ми
Не хочемо розлучатись із мріями.
Вже вкотре розповідаємо дітям
Про чарівне дзеркальце, хоч вони
Щовечора дивляться телевізор,
Про літаючий килим, хоч вони
Бачили літаки,
Про політ Мюнхаузена на ядрі,
Хоч їм добре відомо, що на Місяці
Вже побувала людина. Ми, пестунці
парового опалення.
Ми, заряджені енергією
Холодного душу, гарячої кави
І свіжої газети,
Ми, виголені електробритвою
І зачесані електрофоном,
Ми, укомплектовані цейсівськими
діоптріями,
Валідолом у кишені
І електронним годинником,
Ми, мов у реанімаційному відділенні,
Підключені десятками шлангів
До системи штучного виживання,
Ми, на яких романтика
Все ще діє, мов свіжа нарзанна ванна,
Ми не знаємо інших казок.

AD ASTRA

Погляньте,
Як два життя
Наближаються
Одне до одного.
Темні і гарячі
Ріки судин
Ще не злилися,
І м’язи не переплелись,
Мов коріння сосен.
І поцілунки кожен несе
При собі, мов кліть
З дикими птахами.
Ще слова, ніби заблукла отара,
Шукають свого поводиря,
Ще світ прісний,
Наче контурна карта.
Погляньте,
Як ці двоє
Наближаються
Одне до одного,
Долаючи стерильні закони
Пологових залів,
Звільняючись з пергаментів
Пелюшкових згортків,
Тікаючи з-під батьківської опіки,
Мов цвіркуни з-під долоні.
Ці двоє, на яких затято
Кидались дитячі хвороби,
Які обморожували носи,
Ламали суглоби
І труїлися зеленими дичками,
Ці аборигени, прикрашені
Синцями і латками,
Не зупиняються ні на мить.
Погляньте,
Дві долі
Наближаються
Одна до одної:
– О, які теплі у тебе коліна!
– Яка шия у тебе, люба!
– Як пахне картопляний цвіт!
– Як дивно співа верболіз!
– Ти подібний до оленя, милий!
– Ти, мов сарна злотава, кохана! –
«Схоже,
Що оцей зустрічний марафон
І є найбільше диво життя», –
Подумав штучний супутник Землі,
Запущений у 1962 році.

ТРИПТИХ У МОЛОЧНОМУ МАГАЗИНІ

І
Поет у черзі в магазині
Стоїть геть від морозу синій,
У дверях дме колючий вітер,
Він хоче двері зачинити,
Але бажання нездійсненне,
Бо покупців сила-силенна.
Поет наш позіха в долоню.
У нього дві маленькі доні,
Сьогодні відбував всеношну.
Цей магазин зветься «Молочний».
Отож він тут не випадково
Стоїть у черзі, хмурить брови.
Ось перед ним сусідка Зіна –
Від неї пахне нафталіном.
Щоранку він вдиха цей трунок
Спросоння, на голодний шлунок
Тут, у молочнім магазині,
Але про це не скаже Зіні.

ІІ
І раптом кудись зникло таке знайоме і звичне ранкове незадоволення. Перестала дратувать цівка молока, що текла з-під прилавка прямо під ноги покупцям, творячи винахідливі візерунки на нерівно укладеній кахляній підлозі. Він перестав чути істеричний дискант продавщиці, яка з одержимістю фаната виміщувала свою злість на кожному, не роблячи жодних винятків. Він перестав відчувати себе одним із сторожових постів, коли черга змикалась, мов фортифікаційна споруда перед бажаючим прорватись позачергово. Він якось непомітно і враз випав з цього одноразового колективу і залишився сам на сам із людиною зовсім незнайомою, але до болю близькою. Високий сивий чоловік років сімдесяти відходив від прилавка, в руці він тримав авоську з четвертинкою паляниці, пляшкою кефіру і дитячим сирком. Це була людина з дивним обличчям – погідно добрим і відчуженим водночас. Таких облич в магазині більше не було, і поет відразу відзначив це для себе. Чоловік повільно посувався крізь натовп, обережно тримаючи свій дієтичний раціон, і здавалось, довкруг нього існує якась невидима оболонка. Оболонка тиші. Справді, з жахом подумав поет, у світі немає нічого тихішого за самотність.

ІІІ
Присвіти йому вікно
У годину пізню,
Заспівай йому давно
Вже не чуту пісню.
Найсолодші сни пошли,
Хай він легко диха,
Хай проступить із імли
Ранок світло й тихо.
Хай не знає він облог
Розпачу і туги.
Хай усе, що може бог,
Зробить серце друга.
Хай пребуде у теплі,
При ясній годині,
Хай всміхається землі,
Птаху і дитині.
Хай не розверзе уста
Зойк, що зветься болем,
Істина проста й свята:
Vae soli*.

ПІСЕНЬКА БЕЗ СЛІВ

Підстрижене під бокс, оце мале
(Зеленкою замазані коліна)
Сидить на призьбі і ковта малину, –
Яке воно кумедне і худе.

Це я. Мені минуло рівно п’ять,
Я вже читаю по складах букварик,
Дрібна і довгоноса, мов комарик,
Люблю найбільше в світі малювать.

Мені купила голубий альбом
Бабуся в автолавці на базарі,
І я перемальовую букварик
За величезним, ніби слон, столом.

Як дивно нині цей альбом гортать –
Зелені кози, голубі телята.
Два олівці – все, чим була багата
Та автолавка. Але як горять

Ці води лазурові, дощ і сніг
І як дуби смарагдові привітно
Всміхаються і простягають віти.
Двадцятий вік. П’ятидесятий рік.

Дитя, ясне і тихе, мов трава,
Мугиче пісеньку сумну і тиху.
Ще все попереду – печаль і втіха,
Життя складе до пісеньки слова.

МУЗЕЙ РЕЧЕЙ

Ми повертались прохолодним сквером,
Про існування котрого забули.
О, це було ще до нової ери,
Те, що ми нині назвемо – минуле.
Здавалося, мене впізнали липи,
Злотавий сніг нам голови осипав,
Мене впізнали ці кущі жасмину,
В мені признали підлітка, дитину.
Поглянула на друга і зітхнула:
«Скажи мені, а що таке минуле?»
Він був похмурий, ніби Колізей,
Тож відповів: «Минуле – це музей».
Ну що ж, тоді рушаємо в музей.
Заходьте, прошу, ось де перша зала.
«Дитинство» – нас табличка сповіщала.
Всі експонати – із життя дітей.
Погляньте – ось бордовий капюшон.
Цей виріб з плюшу куплено у Львові.
Цей капюшон, що має колір крові,
Цінуйте, мов з рубіну кабошон.
А ось в кутку блідо-рожевий пупс,
Немов амур із фрески Сальвіатті.
Шедевром сорокових, в жовтім платті,
Цю іграшку назвати не боюсь.
Цей велетенський шкіряний диван,
Мов капище язичницького храму.
У сни мої тут прочинялась брама,
В солодкі сни феєрій і оман.
Скакалка, м’яч і голуба слюда –
Здавалось би, прості і звичні речі,
Але їм час позолотив уста,
Ліг золотом на голови і плечі.
Реліквії безцінні. Час іде,
Усе в природі проминальність знає,
Пил зоряний музей речей вкриває,
І вічність щулить око золоте.
Душею розкошуєм у минулім.
Там все до болю рідне й дороге,
Чуття не загрузають у намулі
Образ і чвар. Воістину легке
Оте крило паломництв і вертань…
Та знов жага дерзань і починань!

ГРА В ТЕНІС

Ця гра моя. Знервовано партнер
Зав’язує шнурівку на кросівках
І погляда спідлоба у мій бік.
Цей, в окулярах, славний чоловік
Програть не хоче. Він хустинку з шовку
Виймає із кишені і чоло
Ледь-ледь торка – було чи не було…

Ну що ж, зіграєм, друже, мов колись,
Коли у дружбі й вірності клялись,
Коли ми ще були сентиментальні.
А корти наші звались привокзальні,
Мов горобці, стрибали між калюж,
Єдиний статок мали – ніжність душ.
Ми нині в білім, ні, у сніжно-білім.
Це так ефектно на засмаглім тілі.
Ми ввічливо-люб’язні, толерантні,
А втім, холодні, мов кришталь в серванті.
Це, мов розпад, ерозія душі.
Невже чужі? Невже давно чужі?

Ця гра моя. Я посилаю м’яч,
Я посилаю м’яч і відчуваю,
Що серце дика сила розриває.
Подача-вибух, ні, подача-плач.
Ми – не чужі. Прощаю, тож пробач.
Все суєта, та суєта минає.
А ніжність душ – найвища із удач!

РАНОК

Воно ще триває, воно ще триває –
Прекрасне життя, так подібне до раю.
Прокинутись вранці і в першому слові
Впізнати – це голос моєї любові.
А потім почути, мов сонце уздріти,
Небесні пташки за стіною – то діти.
І далі, мов диво ввібрати очима –
То мамина посмішка неповторима.
І, двері розкривши у сніг-завірюху,
Осліпнуть від теплого погляду друга.
Ніколи не знати нудьги і гризоти,
Бо світить священне кострище роботи.
Поглянуть на небо, високе і тихе.
Це мир. Дім спокійно і лагідно диха.

ПОЛІФОНІЯ ГРОЗИ

Я подумала сьогодні:
На життєву круговерть
Ми тому, напевно, згодні,
Що стоїть за нею смерть.

Ця невидима примара,
Найтемніша таїна,
Наші болі і покари
Підсолоджує вона:

«Потерпи, мовляв, козаче.
Як не є, а ти – живий.
Гірше, коли ворон кряче,
Плаче коник вороний».

…За вікном темніше стало,
Я ступила на поріг –
Злива небо розверзала
І стьобала, як батіг.

І помножена вітрами,
І розділена на все,
Злива силу набирала,
Напувала все живе.

Чорні хмари грозовисті
Проливались в ручаї,
І вода цвіла на листі,
Мов сльоза на вівтарі.

«Це життя!» – лепечуть липи,
Лопухи і нагідки.
«Це життя!» – промовчать риби,
Ховрашки, зайці, вовки.

«Це життя!» – земля зітхала,
Сповнена снагою вщерть.
Це життя! – І я сказала.
«Це життя!» – сказала смерть!