Vintage – Людмила Скирда

Людмила Скирда – Vintage
Лірика
2025

• Зміст
• До читачів
• Елегії вечірнього саду
• Древо життя
• «Коли тебе прониже біль чужий»
• «О кущ півоній під моїм вікном».
• «А землю називали просто – Русь»
• «О пісне, засвіти нам наші дні»
• «Всю ніч по даху барабанив дощ»
• «Я по дорозі до Яготина»
• «Верталася з дороги уночі».
• «Старий, як світ, мотив: ось Парцифаль…»
• «Ми кажемо: «Людина, а не звір…»
• «Один з пророків мороку віщав»
• «Одвічний диспут господа і чорта».
• «Чекання – тонізуючий бальзам»
• «Я у минулому, я з бантом»
• «Життя мина у невідкладних справах»
• «Я безпомильно старість впізнаю»
• «Уві сні посміхається син»
• «Провулок зветься Липський. Тут мій дім»
• «День догорав, і сонце, мов комета»
• «Бунтує серце, спать не хоче»
• «Немов казковий срібний ріг»
• «Яка трава! Я упаду в траву»
• «Нарешті поле молоде і росне»
• «Ти, місто, стало свідком всіх розлук»
• «У сутінках знайомий силует»
• «На станції метро «Лівобережна»
• «Чому я кожен рік тікаю з міста?»
• «Прекрасний час чекання свята»
• «Печальний труд – писать листи»
• «Кефір, хамса, желе і вінегрет»
• «Вже осінь. Ще спокусливо цвіте»
• «Тобі, любове, вірю, як раніше».
• Розлука (шість елегій)
• Елегія печалі
• Елегія для твоєї руки
• Елегія чекання
• Елегія в передчутті весни
• Елегія для твого імені
• Елегія зорі
• Вірші з мису Ай-Тодор
• «Будем слухати небо і ніч»
• «З чим обличчя твоє порівнять»
• «Схил гори, схожий на ковдру».
• «В твоїй руці чорний окраєць»
• «Цей дивний сад, цей райський трунок»
• «Я посміхаюсь тихо й ніжно»
• «Там кипарисова алея»
• «Селище котилось з гори…»
• «В літню ніч засинать на балконі»
• «Шипшина на горі горить».
• «Той липень зник, неначе сон»
• «О Боже, як зоря горіла»
• «Як дивно сад цей виник на горі»
• «Усе пам’ятає душа»
• «Калюж такий осінній блиск»
• «Ми готуєм нині піцу»
• «Чи справді серце відчувало»
• «Щезла, наче тінь, потреба».
• «О таємниця хліба і вина»
• Багряні алеї
• «Прощалось дерево із літом»
• «О, скільки ще попереду…»
• «Жовтий лист. Порожній сад»
• «Стою серед вогкого саду»
• «Минають друзі»
• «Я зупиняюсь на цій межі так»
• «Півдороги я пройшла й сказала»
• «Після дощу ми грілись при вогні»
• «Відтане річка»
• «Ну що між нами? Ти мовчиш похмуро»
• «Хто все життя годив своїй потребі»
• «Як мерзне дім! Як річка мерзне!»
• «Прогулянки повільні вздовж ріки»
• «Ви читали Фелліні? Він сни»
• «Мені назустріч дерево ішло»
• Спогади про сад
• І. «І от спокійно»
• ІІ. «Це так було давно… У ті часи»
• ІІІ. «Є в спогадах наших мета підсвідома»
• Нічний метелик
• Триптих про нічного метелика
• Пробудження
• У ритмі серця
• Разом з весною
• Тиша
• Мандри душі
• Таємниця
• Дума
• На обрії свята
• Діалог із собою
• Ars poetica
• Читаючи Гомера
• Якщо бурю пустити у вірш
• Чи чуєш?
• Зеніт.
• Сучасна містерія.
• О ця родинність дивовижна з часом!
• Покора
• Остання любов Пабло Пікассо.
• Життя, як воно є
• Ad astra
• Пісенька без слів
• Музей речей
• Гра в теніс
• Ранок.
• Поліфонія грози.
• «Це життя!» – лепечуть липи»
• Музика для двох
• «У парку музика звучала».
• «Я вологу валізу»
• «Ти простягнув мені мелісу»
• «Якась печаль здавила серце»
• «Як мудро владналось у світі»
• «У партитурі ночі»
• «Я знаю, прийде мить»
• «Тут жив мій друг»
• «Три імені, мов три камеї»
• «І змиє хвиля пил доріг».
• «Якби не смерть − чи вміли б цінувать»
• «Як незатишно тут, монотонно»
• «І от з-за хмари вихопився дощ»
• «Я не звикну до цього, не звикну»
• «Це все із галузі ілюзій»
• «Чому той демон на сопілці грає»
• «Я думаю − щó таке досвід»
• «О муже мій, о друже мій, мій брате».
• «Хай буде пристрасть − фанатичний шал»
• «В житті, короткому, як сон».
• «Ми помилились, нам здалось»
• «Я не мстила ні разу»
• «Ці п’ять вершин над жухлим степом»
• «Праксителю! Коли б ти знав»
• «Є риби, що живуть на дні»
• «Агатовий скакун Аскет»
• «До вершин прослалась путь»
• «На дні ущелини, немов на дні могили».
• «Про що співає молодий пастух»
• «Біліша за сніги альпійські»
• «Дельфіни наздогнали човен мій»
• «Дозріває гранат, вистигає пісок»
• «Складалось дивовижно вдало»
• «Вологий пірс…»
• «Так сонце падало між сосен»
• «О наголос дощу!»
• «Я ховаю купальник і ласти»
• «Мить, зупинись!..»
• «Коли на теплих крилах літній вечір»
• «Світліша в нашім домі»
• «Тільки б жить, тільки б голос твій чути»
• «В саду ранет зірвався лунко»
• «В цім світі між людей і між вітрів»
• «Твоя рука легка і мирна».
• «Листя двір наш і дім засипало»
• «Ти поглянь довкола, милий»
• «Дві краплини впали поряд»
• «Проводжати, зустрічати»
• «Готичний дім. Пустельний пляж»
• «Ми попрощаємось з причалом»
• «Це вчора було. Учора»
• «Забути все − осіннє небо»
• «О мій таємно рідний друг»
• «Якісь навроки долі»
• «Я тільки мрево над тобою».
• «Утечем від зливи й граду»
• «Нам ненависна суєта»
• «Згори дорога бігла вниз»
• «Над нами пропливуть роки»
• «Я так безладно прагну пояснить»
• «Пишу про тебе, щоб тебе відчути»
• «Коли туман спаде і сад»
• «Мій дорогий, мій найдорожчий»
• «Ніби від холоду здригнулась»
• «Прийди. Я відчиню вікно»
• «Сердечна і палка молитва»
• «Був сніг, і Миколай, і ряжені»
• «Чому зажурився, любий».
• «Ти ідеш по вечірній алеї».
• «Сонна яблуня в саду»
• «Не вистачає світові любові»
• «Коли погаснуть ліхтарі»
• «Ти промовиш: «Прощатись не будем».
• «Найважча з мук − це мука по тобі»
• «Ніч вереснева…»
• «Невже це все колись було зі мною?».
• «Мужчина ніжності не просить»
• «Твої очі сумні»
• «Бджолиний хор, і кухоль з медом»
• «Переглядаєм наші літні слайди»
• «Я не скажу: «Мені легка робота»
• «Оцю безумну висоту польоту
• «Є книги ласкаві»
• «Як відблиск космічний, у кожній людині»
• «Дев’ять Дантових кіл…»
• «Метелик зветься Поліксена»
• «Ми Баха слухали в соборі».
• «Це трапилось в осінню ніч…»
• «Ми всі потроху лицедії»
• «І проступає сонце крізь туман»
• «Повернемось до музики…».
• «Печале, ти в собі завжди ховаєш мудрість»
• «Кожен з нас проруба свою просіку».
• «Читаю Гоголя ночами»
• «Перо моє, моє дитя невміле»
• «Ці духмяні кущі золотого жасмину».
• «Зів’яло тіло − думаймо про душу»
• «Ах, озера вечірній блюз!».
• «Є давня і лиха прикмета»
• «Хто озвучив ці далі»
• «Я під горіхом засинала»
• «Липень засліплений золотом лип»
• «О, мені не збагнути цю зелень»
• «Запускали змія за селом»
• «Вечірня дорога до ніг упаде».
• «О, чому нас притягує небо»
• «О ластівко!..»
• «Наш молодий вишневий сад»
• «І з кожним днем світліша радість»
• «Я встала вдосвіта…»
• «Троянда кольору печалі»
• «Морозним шляхом йти на самоті»
• «Маленькі радощі мої»
• «Шуберт нашіптує щось неземне»
• «Вже золотіє зрілості межа».
• «Беру блокнот і думаю, що час»
• «Місяць виплив повільно і тихо»
• Оливкова віть
• Абетка рятівного світла
• «О важкі злотаві віти».
• «Чому вона пречиста і свята».
• «Знаю, розпогодиться»
• «На пагорби обухівські ляга»
• «Дитя заснуло. Спала спека»
• «Тезаурус дрібниць, скарб милий і безцінний»
• «Ніщо не віщує вендету»
• «Намоклі дуби, почорнілі»
• «Дивна зима цього року, мій друже».
• «А й справді, що воно таке – природа?»
• «Облога фіалок, облога конвалій»
• «О добрі вісті! Скоро скресне крига»
• «Як повільно й велично надходить весна»
• «Чистий Четвер. Чистий Четвер!»
• «Ще сніг лежить. А вже фіалки».
• «Доню моя, ти подібна сьогодні»
• «Не наслухалась ще, не втомилась»
• «Переповім тобі я зміст вікна»
• «Ми спускались по схилу гори золотої, як мед»
• «Боже! Хто це за вікном освітив фіранку?»
• «Мільйон вигадливих інтриг»
• «Людської долі таїна»
• «Чим заплатим за пізнє прозріння».
• «Я не можу читать мемуари»
• Портрет у білому
• I – «Я тричі позувала вам»
• II – «Цей чоловік, що схожий на апостола»
• III – «Ніжний шепіт, вітру легіт»
• «Один щасливий, ніби птах».
• «Він поливав ансельму»»
• «Я гину від гордині. Це ганьба»
• «Вікно виходило у двір, подібний на криницю»
• «У ніч безсонну гарна книга»
• «Невдовзі осінить мене»
• «На березі Евру терзали менади Орфея»
• «Отже, все вже відомо»
• «Коли до Бога нас веде біда»
• «Заступись за мене, Богородице!»
• «По зорях по урочих»
• Віденський вальс
• Чи, може, це здалось
• Ранкова зустріч
• Діалог на вічну тему
• Медитації з Фройдом
• Прогулянка після дощу
• Монастир «Gotweg»
• «На горі Бізамберг»
• «У зальцбурзькій фортеці на вершині».
• «Я одягаю плащ і капелюх»
• Загублені сліди
• Вечірня елегія
• Вілла «Гермес»
• Зима в Лаксембурзі
• Січень
• Ялинка в «Альбертіні»
• Було те давно…
• Удвох
• Елегія на хіднику
• Вірші у сутінках
• Роздум на весняній терасі
• Великодня елегія
• І знову дивний сон
• Містерія у «Пальменхаузі».
• Alte Donau
• Світанок ув Орті
• Уроки сонця
• Трійця у монастирі «Святе серце»
• Наша ніч
• День душі
• Вічні запити життя
• Мотив у стилі бароко
• Скарга
• Таємниця
• Краса і любов
• Шепіт хвилі нічної
• «Коли вечірня прохолода».
• «Ми розженемо кров в аортах»
• «Як води Евріпа, мінлива погода»
• «Я граю «мікст» із ворогом моїм»
• «Іще душа німа. Ще й досі не озвалась».
• «П’ю дивний чар троянд – краса мене рятує».
• «Фонтан нагадував лампаду»
• «О вітер з моря в розпалі літа!».
• «На березі вмирають анемони»
• «Сузір’їв золоті хребти»
• «Тут, у тихім саду»
• «Горді пагорби Андалузії»
• «Все замовкло. Втомилось. Заснуло.»
• «Воно встає, як богатир»
• «Чому печаль вінчає карнавал»
• «І ось подув важкий сирокко»
• «Дощі зненацька оточили нас»
• «І підхопила на крило нас часу течія»
• «Наше озеро, наше літо»
• «Легке зітхання, сміх мовчання»
• «Що за доля нам судилася, мій милий?».
• «Його руки міцні і сухі, наче віття дерев»
• «І те, що писалось»
• «Важко і гаряче дихає сад»
• «Ми підійшли до озера: воно»
• «Я втомить тебе боюсь»
• «Неухильно час минав»
• «Нас дощ у лісі наздогнав»
• «Нас розвіяло, друже, по світу»
• «Буває мить, буває мить»
• «Не знаю, чи назву колись словами».
• «Тільки погляд, тільки осінь»
• «Чи є слова, які б перемогли»
• «Я згадала: на стіні»
• «На кінцевій зупинці я сяду в трамвай»
• «Наче рамена свічника»
• «І як це кохання до тебе прийшло?»
• «Як все живе, й душа всихає»
• «Я прокинусь вночі і до ранку не сплю»
• «Я сіла на лаву»
• «Я дивлюсь на себе збоку»
• «Усе випадково»
• «Наші діти дорослі»
• «Я знову оживу. Я ще цвістиму»
• «Саде мій благословенний»
• «Райський кущ півоній»
• «Все можна аналізувати»
• «Мене нема. Я вся – любов»
• «Я не вмру, не щезну, не зникну»
• «Пробач мені, Боже, цей гріх, цю провину»
• «Найбільший скептик в світі – людський розум»
• Про автора

• ---

  До читачів

  «Vintage»… – це книга про час, коли ми жили в іншому світі, світі, в якому не було фейсбуку й ютубу, в якому не знали, хто такі Маск і Цукерберг, Курцвейл і Ярвін, де не було дронів і ребів, де не чули про «темне просвітництво», де нас ще не впіймали тенети невидимої павутини, що спричинилася до чи не підриву, ще вчора стабільних засад, ліберальної демократії. Ми в гадці не мали ситуації, коли виборами у США можна керувати з Москви, коли лібералізм, що ще вчора переконливо утверджував свою перемогу над комунізмом і фашизмом, буде підданий нищівному остракізму з боку нової генерації людства. Цей новий світ, у який ми потрапили сьогодні, не може, не хоче і не буде культивувати гуманітарні цінності старої цивілізації. І ми бачимо, як буквально на наших очах відбувається деградація колишніх основ її політичних механізмів. І ООН, і НАТО й інші міжнародні структури вже не виконують свою місію запобіганню кризових ситуацій у світі. Вони просто здулись як повітряні кульки і поступились місцем технологіям не лише інформаційним, а і біологічним (досить згадати ковідне безумство). Так, ми потрапили у світ, де питання особистої безпеки знято раз і назавжди. Ми перебуваємо під цілодобовим контролем з одного боку, а з другого – ми ні за яких умов не зможемо запобігти новим спробам винищення нас як виду. Ми повинні зрозуміти, що нова реальність несе загрозу втрати самої Свободи, в ім’я якої відбувались численні революції і принесено колосальні жертви.

  Що ж попереду??? Передбачати майбутнє – це невтішна справа. Я за неї не беруся. Очевидно одне, що до майбутнього світ просувається божевільно швидко, як ніколи у людській історії. Тобто, рухається вперед і вперед, але куди??? Чи можна запобігти диктатурі глобальних корпорацій? Диктатурі цифри? Як захистити демократію і чи треба це робити? Які державні системи грядуть? Чи є моральні сили у людства протистояти злу??? На ці питання неодмінно відповість майбутнє і, з огляду на шалений ритм життя сьогодні, це буде невдовзі. Ніколи не думала, що я перетворюся на людину на роздоріжжі – праворуч підеш ??? ліворуч підеш ??? А поки я завмерла у позі Сарасваті і вирішила видати «Vintage». Ця книга переповнена подібними запитаннями у більш м’якому філософічному варіанті: «Де розум? Де правічний сенс добра?», «Чому ж вам досі істина проста ще не відкрилась? Прокляті уста, що нехтують уроки Парцифаля», «Де ж розуму могутнє верховіття?», «Сильніший хто – добра чи зла пророк? Життя – це маята чи поступ гордий?» і т. п.

  Треба сказати, що я завжди вірила у силу розуму, тобто вірила у ту, як стало відомо лише зараз, достоту загадкову субстанцію, що її продукують синапси і нейрони мозку, але як ??? Розум мені здавався всесильним. Так жило колись людство – палка душа, холодний розум … Хто міг подумати, що невдовзі ШІ візьме на себе відповідальність за планування бойових дій або ж формування концепції економічного розвитку. Ми жили у світі, де ЛЮДИНА – вінець творіння, вважалася вершиною земного біосу. І, о жах – виявляється вже не вершина, а грішне і нерозважливе створіння. Саме тому так ностальгічно озивається в душі оце романтичне ретро паломництво у молодість, у час, коли кількість друзів зашкалювала і не було таких телефонних книг, аби вмістити усі телефони і адреси, коли прем’єра в опері оберталась на подію року, коли поява книги Вінграновського у книгарні «Поезія» збирала величезні черги, а ця книга зникала протягом кількох годин, коли образи Григорія Гавриленка ставали центром палких дискусій, а мозаїки Алли Горської консолідували «сили опору».

  Як давно це було і як приємно згадувать про те, що це було взагалі, було життя, наповнене теплотою людських сердець і красою світлої творчості. А може це просто синдром воєнного часу? Адже те життя мало свої величезні «але», які торкнулись мене персонально. Звинувачення у націоналізмі, заборона захисту дисертації про репресованого поета Євгена Плужника, десять років мовчання у пресі, двадцять років відсутності можливості виїхати за кордон з чоловіком-дипломатом. Вже давно немає КДБ, на тому світі й сексоти, що вправлялись в доносах, але ми отримали новий контроль, контроль цифри, тепер вже не вибірковий, а тотальний, який буде супроводжувати нас до останнього подиху.

  «З розвитком технологій, – пише Ю. Харрарі, – трапилось дві речі. По-перше, коли кремнієві ножі поступово розвинулись в ядерні ракети, стало ще небезпечніше дестабілізувати соціальний порядок. По-друге, коли печерні настінні розписи поступово трансформувалися в телевізійні передачі, стало легше дурити людей. У найближчому майбутньому саме алгоритми вирішуватимуть за нас, хто ми є і що саме маємо знати про себе». Зрозуміло одне, що перед людством виникає колосальна кількість питань, на які поки що відповідей немає або їх не передбачено. І головне з них – існування воєн. Як, яким чином вони «вписуються» у досі нечуваний прогрес людства? Адже штучний інтелект ніби дарує людству нову силу для плідного реформування життя, а насправді зростають можливості зброї масового знищення, руйнівних технологій. Тут і ринок, і абсурд, і цинізм утворюють міцний і прагматичний союз:

  Свавілля парадоксів – це прогрес.
  Як результат – не катаклізм, так стрес.
  Вже світ трясе безумна лихоманка.
  Де розум? Де правічний сенс добра?
  Товаришу, єднаймося, пора!
  Адже Земля сьогодні смерті бранка.

  Сорок років тому написані ці рядки, а по суті вони наповнились реальним змістом саме сьогодні, коли світ стоїть на порозі третьої світової, коли Україна вже стікає кров’ю, коли апокаліптична дійсність стає твоїм і побутом, і буттям.
  І все-такі бути сучасником цього вселенського процесу надзвичайно цікаво! Бо твоя віра в Людину не щезла, не зникла, вона є, вона тут у твоєму зболеному серці і саме вона дає сили жить! А головне… все ясніше і конкретніше в моїй уяві увиразнюється образ майбутньої України як держави національної, світлої і могутньої. Я заплющую очі і бачу мою землю, землю неймовірної краси, мирну і багату. Я мрію про це кожен день і знаю, що всі мої мрії неодмінно збудуться!

  Не забувай про Україну,
  Молю Всевишнього Отця.
  Земля благословенна ця
  Боголюбива, благочинна.
  Це, справді, сонячна дитина
  У батька нашого. Кінця
  Не знає працелюбність ця,
  Що осяває кожну днину.
  Пошли прозріння, любий Отче,
  Усім, кого злий дух зурочив.
  Відтак народу силу дай
  Постать могутньо і красиво,
  Щоб спромогтись на справжнє диво,
  Якого вартий бо наш край.

  Людмила Скирда

  Елегії вечірнього саду

  Древо життя

  * * *

  Коли тебе прониже біль чужий
  І не за себе, за когось тривога
  Покличе у виснажливу дорогу,
  Дійди і змерзлу душу відігрій.
  Ми живемо лиш доти, зрозумій,
  Допоки є дороги і тривоги,
  Допоки нас не подола облога
  Байдужості і карб залишить свій.
  Є віра − це коли твоя рука
  Стискає міцно вірну руку друга,
  Це єдності така свята напруга,
  Що їй ніяка ноша не важка.
  Ми живемо лиш доти, зрозумій,
  Допоки нам болить чийсь біль чужий.

  * * *

  О кущ півоній під моїм вікном,
  У прохолодних, дощових краплинах.
  Пелюстки ніжні, схожі на пір’їни,
  Уквітчані смарагдовим зелом.
  О кущ півоній, ніжності крилом
  Все втихомирить − суперечки й
  кпини, −
  Як марево, безплотний, безневинний,
  Він стане благодаті джерелом.
  За ніч змінився світ. Поглянь довкруг:
  Пейзаж з вікна впізнати неможливо.
  Розцвів клематіс, облетіла слива,
  І зав’язь позбивало з диких груш.
  Змінився світ? − здивовано питаю.
  «Змінилась ти!» − луна відповідає.

  * * *

  А землю називали просто − Русь.
  Оцю ріку, мов літепло зігріту,
  Ліси, поля, а ще зелений вітер
  І цей народ, що у біді не гнувсь.
  О Десно, я до тебе повернусь
  В щедротну пору, у спекотнім літі
  Я на горі, немов душа відкритій,
  На шлях свій і на долю озирнусь.
  Так, Ігорів похід − давно минуле,
  Але минуле славне − не заснула,
  А благодатна і родюча нива.
  Отак, як і зерно по колу ходить,
  Мов кров у синьожилах колобродить,
  Ця дивна сила, це стосиле диво.

  * * *

  О пісне, засвіти нам наші дні,
  Перед тобою всі ми безборонні,
  Зачнись в душі, немов дитя у лоні,
  Не покидай в юрмі й самотині.
  Ми вічні учні. Мудрості навчи.
  Як світ оцей від бід оборонити.
  О мамо-пісне, ми назавжди діти,
  Втішай-бо наші болі і плачі.
  Як тихо. І туман такий легкий,
  Неначе дотик рідної руки.
  На вітах стигнуть яблука червоні.
  Душа мов прозріває від краси.
  І розумієш, що живеш, єси,
  Дитя земне в зеленій світу кроні.

  * * *

  Всю ніч по даху барабанив дощ,
  Тривога й смуток огорнули хату.
  Здавалось, що когось ведуть на страту
  І страчують невинного когось.
  На ранок сонця золотий огром
  Піднявся з-за гори й завис над садом,
  І чудодійних струмів міріади
  Запульсували над землі чолом.
  «О диво дивне!» − шепотіла я.
  Співаймо сонцю славу і осанну.
  «Хай буде завжди сонечко над
  нами», −
  Промовило, всміхаючись, дитя.
  Слова прості й наївні, мов трава,
  І, як життя, святі оті слова.

  * * *

  Я по дорозі до Яготина
  Читала історичне листування
  Мужчини й жінки. Хроніку кохання.
  Він був поет. Вона − чужа жона.
  Ми випили дешевого вина
  І знову в путь. Ось лист її останній.
  О, як мені болить їх розставання.
  У цій розлуці винна лиш вона.
  На повороті до бензоколонки
  Мені здалось: порвуться посторонки
  Від нашої шаленої їзди.
  Чужі життя. Чужі любові й біди
  Збулись для того, аби нам світити
  Чи, може, рятувать від самоти.

  * * *

  Верталася з дороги уночі.
  Вже вийшов місяць, і сова гукала,
  І сіра скирта уві сні зітхала,
  І дуб дрімав у срібному плащі.
  Світилися жасминові кущі,
  І дика рожа, гостра і зухвала,
  Дитинно та беззахисно припала
  До тину, мов душею до душі.
  Як затишно було мені іти
  Доріженькою спокою і згоди,
  Навчатись рівноваги у природи,
  Розвиднілось аби на всі світи.
  Та серце застережливо навчає:
  «Життя людське тривога сповиває».

  * * *

  Старий, як світ, мотив: ось Парцифаль…
  Цей необачний лицар, нелукавий,
  Пройшов крізь муки й терни, та не славу
  Хотів здобуть, а пресвятий Грааль.
  Той шлях страшний, що вів у вічний рай,
  Застеріга: «Життя − не є забава.
  Вбивати − завжди злочин, а не право.
  Цю істину збагни. Врятуй свій край».
  І Парцифаль-небога зрозумів:
  Любов зціляє душу, а не гнів.
  І лиш потому досягнув Грааля.
  Чому ж вам досі істина проста
  Ще не відкрилась? Прокляті уста,
  Що нехтують уроки Парцифаля.

  * * *

  Ми кажемо: «Людина, а не звір…»
  Мовляв, звіряче − це страшне в людині.
  А як оті, спокійні і сумлінні,
  Перед якими крейдяний папір,
  Світ формул і молекул манить зір
  У сфери таємничі, щоб дитині
  Хворобу прищепить, і в поколіннях
  Хай плодяться потвори й буде мир.
  Зла іпостасі нині незбагненні.
  Не звірі й дикуни бездушні й темні,
  А сума знань веде у безпросвіття.
  Як віднайтись в трагічній круговерті,
  Коли життя саме шукає смерті?
  Де ж розуму могутнє верховіття?

  * * *

  Один з пророків мороку віщав:
  «Мов Агасфер, ген смерті віковічний.
  Народжувать, але й вбивати звично.
  Життя − це найтрагічніша з вистав».
  Реакції і песимізму сплав
  Над людством висне не одне сторіччя.
  Та дух життя сильніш людину кличе,
  І ще ніхто цей дух не подолав.
  Акація цвіте і мушмула,
  Моя душа зітхнула й зацвіла.
  І я згадала, ні, уздріла ясно:
  У білій льолі дитинча біжить,
  Зелені трави, трави та блакить.
  І голос мами − музика прекрасна.

  * * *

  Одвічний диспут господа і чорта:
  Так що ж є цнота й що таке порок?
  Сильніший хто − добра чи зла пророк?
  Життя − це маята чи поступ гордий?
  Мислителів задумана когорта
  Нам залишила не один урок,
  Але сентенцій золотий вінок
  Не приглушило войовниче forte.
  Так Фауст й Мефістофель досі в нас.
  Один гука: «Була в почині дія!»
  А другий іронічно нахабніє,
  Мовляв, діла не порятують вас
  Від смерті, що чатує за порогом…
  О, ділом стань, важка моя тривого!

  * * *

  Чекання − тонізуючий бальзам,
  Настояний на зіллі сподівання
  В дитинстві, що жада зачудування,
  Коли весь білий світ – казковий храм.
  Як нині це назвать, як передам
  Несамовитість самоподолання?
  Від себе дива жду. Оце чекання
  Лишається зі мною сам на сам.
  Від всесвіту до світла у вікні –
  Вже вкотре пройдено цей шлях
  повчальний.
  Та досвід чийсь – для мене темна тайна,
  Загиблий скарб, що спить на глибині.
  Пізнать себе, себе збагнуть я прагну,
  Продертись крізь кору. Пройти крізь
  магму.

  * * *

  Я у минулому, я з бантом.
  Червоний коник, жовтий м’яч.
  Я плачу. Каже хтось: «Не плач».
  І простяга блискучі фанти.
  Зайшла у двір. Цвіли троянди.
  Кричали діти: «Цур, не квач».
  Все, як тоді. Футбольний матч
  І дві замурзані команди.
  Як часом кличе нас минуле.
  Бере за руку і веде
  В той двір, де сонечко руде
  Над каруселлю спалахнуло,
  І зупинилось, і всміхнулось,
  Як більш ніколи і ніде.

  * * *

  Життя мина у невідкладних справах.
  Спливуть хвилини – і життя мине.
  Линовище турбот довкруг мене.
  Воістину невтримність світом править
  Чи зможу зупинить безжальну лаву,
  А чи залишу торжище сумне?
  Кудись мене зацьковано жене
  Докучливого дріб’язку облава.
  І все-таки люблю тебе, життя!
  Яке не є – моє й прожите мною.
  Я заплачу найвищою ціною
  За всі свої чуття й передчуття,
  Щоб тупотіли ніженьки малі
  По тихих травах матері-землі.

  * * *

  Я безпомильно старість впізнаю.
  На дні очей – холодні попелища,
  Над ними вітер проминання свище.
  «Кінчається життя», – я говорю.
  Я поглядаю на дочку свою.
  О юності божественне кострище,
  Усе початок. З кожним кроком вище
  Її зоря, яку боготворю.
  Початок і кінець – це полюси,
  Між котрими розіп’ята людина.
  Невже і я на цім розп’ятті гину?
  В душі своїй шукаю голоси
  Початку і кінця. Та біль вщухає,
  І тільки безкінечність дослухаю.

  * * *

  Уві сні посміхається син.
  Від проміння вікно золоте.
  І жасмин, і жасмин, і жасмин
  Безоглядно, безцінно цвіте.
  О, буває гірким, як полин,
  Це життя, але вірмо у те,
  Що жасмин, так жасмин, так жасмин
  Розцвіте, розцвіте, розцвіте!
  Не плекайте осмуту свою.
  Я вам добру пораду даю.
  Повторіть: «Все мине, все мине…»
  «Все мине, все мине…» – повторіть.
  Колихнеться жасминова віть
  І зажуру умить прожене.

  * * *

  Провулок зветься Липський. Тут мій дім.
  Навпроти вікон два старих платани.
  Я зупинюся, під платаном стану
  І буду тихо розмовляти з ним.
  Чи пам’ятаєш батька ще живим?
  Коли спадали вранішні тумани,
  Він посміхався: «Ще цвітуть платани,
  Тож не страшний нам холод жодних
  зим».
  Усе минуло. Не спинилась мить.
  Поміж акацій гойдалка летить,
  Летять роки, немов казкові птиці,
  Щезаючи повільно назавжди.
  А ти бунтуєш, не скорився ти.
  Жива вода тобі ночами сниться.

  * * *

  День догорав, і сонце, мов комета,
  Скотилось в сад над синьою рікою.
  Сад спалахнув красою неземною,
  І річка стала схожою на Лету.
  В жовтогарячих осені тенетах
  Цвіла тераса, а на ній з дочкою
  Сиділа юна мама, і весною
  Повіяло на береги сонета.
  Зима була б сувора й монотонна,
  Коли б в її снігах не зріло гроно
  Бузку чи, може, яблуневий цвіт.
  Коли б крізь наші будні й наші біди
  Нам світанково не всміхались діти,
  Немов тепла і злагоди привіт.

  * * *

  Бунтує серце, спать не хоче,
  Час перемелює, мов жорна.
  Та ось хвилина неповторна –
  Зійшла зоря, прозріли очі.
  Бездонний світ вікна щоночі
  Звучить манливо, як валторна.
  Там – всесвіту струна мажорна,
  Тут – вічний віз турбот гримкоче.
  Спекотна ніч. Немов пустеля,
  В душі лиша не солов’їні трелі,
  А полум’я, багряне, як любов.
  І над розкішним перезрілим садом
  Містерію шалену зорепаду
  І цю жагу – все пережити знов.

  * * *

  Немов казковий срібний ріг
  Просипався на землю тиху,
  І я знайшла собі утіху –
  Дивитись крізь вікно на сніг.
  Я думала, що сніг зберіг
  В собі двобій добра і лиха.
  Він ласкою і смертю дихав
  І засипав мій слід й поріг.
  О непорочна білизна…
  Брудна, розхристана весна
  З тобою не до порівняння.
  Та скроні в обручі долонь.
  Шепчу: «Вогонь, вогонь, вогонь,
  Щоб рух, та сонце, та буяння».

  * * *

  Яка трава! Я упаду в траву,
  Щоб серцем до землі, й порину в тишу.
  І все в мені, клітини найдрібніші,
  Підтвердять суть просту, що я живу.
  Неначе спринтер, стрічку розірву,
  З розгону опинюсь в обіймах вишні,
  Й печаль моя, немов сніги торішні,
  Зійде, аби явить мене нову.
  Мій друже! Киньмо геть свої гризоти.
  Квітує гречка. Сяє мед у сотах.
  Дзвенить повітря, ніби тятива.
  Всесильна ця наснаженість природи
  Вливається в душі таємні броди
  І поверта незаймані слова.

  * * *

  Нарешті поле молоде і росне.
  Там, вдалині, за обрієм, я бачу
  На тлі небес, від заходу гарячих,
  В тумані золотім кружляють сосни.
  Дух деревію стримано сухий,
  Пах полину терпкий і аскетичний.
  До нього так жіночність м’яти личить
  І стежка – несподіванок сувій.
  І розумом хотілось осягнуть –
  Чому і звідки спів надії лине,
  А ризик і азарт квітчають путь?
  Пощо сміється серце безупинно
  І, приглушивши роздуми, гукає:
  «Прийшла весна! Тебе любов вітає».

  * * *

  Ти, місто, стало свідком всіх розлук,
  Що ранили моє життя понині.
  Тож заклинаю, нібито святиню,
  Цю площу, цей бульвар, цей виднокруг:
  Позбавте муки наболілий слух –
  Чуть, як вгрузає, наче в грунт коріння,
  В мій світлий день розлук чорносплетіння,
  Що так подібне до сплетіння рук.
  Воістину, щоб душу зберегти
  Від попелища втрат і суєти,
  Живи відкрито, наче древо в полі.
  Щось промине, а щось нове гряде.
  Від бурі не сховаєшся ніде.
  Будь незборимим на вітрищах долі.

  * * *

  У сутінках знайомий силует
  В кінці алеї… Воскрешаю словом
  Далекий вечір, очі, руки, брови
  І вірші, бо мене чекав поет.
  О магія зими! Який секрет
  Приховано у дійстві снігопаду?
  Чому мені до божевілля радо
  Вдивлятися в цей дар, цей шал, цей лет?
  І я сказала: «Любий, відпусти
  Мене за білим чаклуном брести
  І згаснуть в світі тихо, мов свіча.
  Але тобі світитиме повік
  Над нашим містом вічно юний сніг,
  Що доторкнеться до твого плеча».

  * * *

  На станції метро «Лівобережна»,
  Де протяги веселі над пероном,
  З якого видно навіть лаврські дзвони,
  В цей день було усе, як і належить.
  Був натовпу потік необережний,
  Дискутував базар, цвіли балкони,
  І сонця диск пронизливо-червоний
  Повільно опускавсь за древні вежі.
  Ніде й ніхто на мене не чекав.
  Я йшла, як кажуть, і ловила гав.
  Така собі дозвілля пантоміма.
  Сміялась, і стрибала по воді,
  І цілувала проліски бліді.
  Воістину, весна неповторима!

  * * *

  Людмила Скирда
  Чому я кожен рік тікаю з міста?
  Приходить час, нестерпним день стає,
  Печаль хапа за горло і снує
  Зі споминів чаруюче намисто.
  Це ностальгія. Їду до села,
  Ступаю на поріг земного раю.
  А серце мов у дзвони калатає:
  О боже, як давно я тут була.
  І я кажу: «Incipit vita nova!»*
  Але не вірте, це прийшлось до слова.
  Приречено до міста повернусь.
  І в товчії безжальній і нестримній
  Я раптом пригадаю поклик півня
  І посміхнусь, до себе посміхнусь.
  *
  Починається нове життя (лат.).

  * * *

  Прекрасний час чекання свята.
  Зітхаєш: «Зникла десь фольга».
  Як запопадливий слуга,
  Вишукуєш ялинці шати.
  Пахуче древо прикрашати,
  Коли за вікнами юга,
  Коли нестерпна гри жага
  Диктує правила і жарти.
  Ти чарівник, ти добрий джин.
  Радієш: «Срібний серпантин!»
  І сяєш, ніби скарб знайшов.
  А я від ніжності німа.
  Ну що слова? Та й слів нема.
  І розумію: це любов.

  * * *

  Печальний труд – писать листи,
  Коли розлука безкінечна,
  Про все на світі чемно й гречно,
  Так, ніби й сліду самоти.
  Чекати – в сутінках брести.
  О мій далекий, кожен вечір
  Я, мов тягар, беру на плечі
  Ядучу тишу німоти.
  Але приходить світлий час,
  І доля знов єднає нас,
  І ми щасливі, наче діти.
  Де мука, що вогнем пекла?
  Нема, розвіялась, втекла,
  Бо надійшла пора любити.

  * * *

  Кефір, хамса, желе і вінегрет,
  Салат «Весна», сир «Чеддер» і лангети,
  Сосиски, масло, хліб і сигарети…
  Це звалося: зупинка Чоп. Буфет.
  Порожня зала. Протяги. Паркет
  Залузаний. Чому ж все прагне лету –
  Фіранка з вікон, дим від сигарети,
  Душа із тіла? Загадка? Секрет?
  І раптом за вікном з’явився сніг,
  Ліг на перон і на вагони ліг –
  І стало в світі неймовірно біло.
  Я б довго біль свій стишить не могла,
  Коли б ота зима не вберегла
  Мене для тебе, з болю відродила.

  * * *

  Вже осінь. Ще спокусливо цвіте
  Рожева айстра на чужім балконі.
  Ще вулканічність жовтня на припоні –
  Вже елегійність вересня гряде.
  Я думаю: в яких краях і де
  Життя торкне мені морозом скроні?
  Ще квітне айстра на чужім балконі –
  Вже снить весною дерево руде.
  Тож заздрю древу, що й на схилі віку
  У травні вибухає юним криком
  І чує спрагу в кожному листку.
  А чи не так діла малі й великі
  Залишаться по кожнім чоловіку
  І проростуть крізь смерті тінь хистку!

  * * *

  Тобі, любове, вірю, як раніше.
  Ти сонце, що вертає до життя,
  Ти музика мого серцебиття,
  І просто посмішка, і просто тиша.
  Ти зірка над землею найсвітліша.
  Троянда істини, вінець буття.
  І у бутті найвищий судія,
  І міра існування теж найвища.
  Мов ніжним квітом диха білий світ,
  Коли ти поряд, а коли в дорозі –
  Моя душа конає у знемозі.
  Все перейшло в ніщо, і тільки слід
  Від дотику твого горить вночі,
  Неначе рана на моїм плечі.

  Розлука
  Шість елегій

  * * *

  Елегія печалі

  Мене з’їдає відчуття вини.
  Я винна, але чим я завинила?
  Люблю тебе, і ця любов, мов брила,
  Для тебе заважка. О, зупини
  На мить ходу і обернись до мене,
  Поглянь: я – безпорадна; ось рука,
  Ні, не рука, а ніжності ріка.
  Я – тінь твоя німа та безіменна.
  Цей вересень навчив нас пробачать.
  Пробач мені гірку сльозу. До болю
  Душа, мов нерв, защемлена тобою,
  Тому не вмію лагідність зіграть.
  Пробач мені за сумніви і сум,
  За муку, що зоветься недовіра.
  Адже любов – терпіння і офіра,
  А не вінець терновий чорних дум.
  Я просто звикла у душі нести
  Надмір твого тепла, надлишок ласки.
  Мудрішаю і надягаю маску
  Примирливу святої простоти:
  Тебе нема – ну що ж, тебе нема,
  Ти є – прекрасно, повернувся – свято.
  Але за що мене живу розп’ято?!

  * * *

  Елегія для твоєї руки

  Ти, мов злива, у спеку рятуєш
  Всохле дерево душі.
  Ти, мов бджола,
  Звідусіль вертаєш до мене
  І несеш золотий нектар
  Ти, мов ранок,
  Даруєш снагу помислам
  І бадьорість тілу.
  Цей вірш для твоєї руки,
  Ще не стертої байдужими
  рукостисканнями,
  Ще не зігрітої чужим теплом,
  Руки з таким на диво чітким
  Рель’єфом гір і рік,
  Низин і озер,
  Стежин і доріг.
  Коли будеш плисти по морю
  Чи летітимеш у хмарах,
  Коли ітимеш під сонцем
  Чи під місяцем,
  Пам’ятай, що життя
  Не можна скинуть,
  Мов подертий одяг.
  Бо ж іншої такої руки
  Не існує в світі.

  * * *

  Елегія чекання

  Така сама, аж чорно, чуєш, милий?
  Я так втомилась все життя чекать,
  Неначе в серці меч по рукоять:
  Іще не мертва, але й жить несила.
  Моя душа, мов екзотичний кущ,
  Що пережив експерименти щеплень,
  В двох вимірах живе між «зимне»
  й «тепле».
  Душа, сліпа від сліз, неначе хрущ.
  А може, все інакше, й суть у тім,
  Що ця печаль – найбільша ласка долі,
  Тобі любов дарована. Поволі
  Ти все збагнеш. У дзвоні золотім
  Настане день, великий день весни.
  І добра вість до нашого порога.
  То муж верта з далекої дороги.
  Благословенна будь, сльоза жони.

  * * *

  Елегія в передчутті весни

  Я знов чекаю… Це полон
  Душі і мозку, серця й ока.
  Розлука чорна і жорстока,
  Вона диктує свій закон:
  Забути, відійти, пустить
  На волю молоде безсоння,
  Щоб не сивіли з туги скроні,
  Щоб світ не видававсь за кліть.
  Це, врешті, можна зрозуміть,
  Адже життя у нас єдине,
  І розставання – не спочинок,
  Літа ж ідуть, за миттю мить.
  Ми старієм. І пристрасть та,
  Що, наче полум’я, прекрасна,
  З роками невблаганно гасне,
  І нам лишиться суєта.
  Так глузд зі мною говорив.
  Я розуміла – все логічно,
  Та серцем знала: буде вічно
  Любові світлої порив
  Світить. Так буде вічно сад
  Вмиватись навесні росою,
  А напуватиме снагою
  Коріння саду снігопад.
  Чекаєм зустрічі, немов
  Чекає сад цвітіння біле.
  Сніги розлуки будять сили –
  І душу потряса любов.

  * * *

  Елегія для твого імені

  Ніхто на цій землі
  Не покохав би мене сильніше, ніж ти.
  Тож не дивно, що ім’я твоє
  Промовляю, мов заклинання.
  Так було, так є і так буде:
  Син, мов соняшник за сонцем,
  Обертатиметься на голос коханої.
  Брат, як віл поперед погонича,
  Тягтиме віз родини своєї,
  І мамине серце
  Належатиме кожному з нас.
  Тільки ти, любий,
  Називаєш мене єдиною.
  Тож не дивно, що ім’я твоє
  Промовляю, мов заклинання.
  Ось юний вітер надимає фіранку,
  Ніби мережане вітрило.
  Папір на моєму столі
  Злітає у повітря.
  Я з порога пірнаю
  У зелені хвилі весняного хлорофілу,
  І ти йдеш мені назустріч
  У сорочці кольору безгріховного
  дитинства,
  В білій мов сніг сорочці.
  Ця мить така сліпуча,
  Що боляче очам.
  Тож не дивно, що ім’я твоє
  Промовляю, мов заклинання.

  * * *

  Елегія зорі

  Чи це біоритм журавля?
  Чи тайна якась мене кличе?
  А може, людина-зоря?
  Це світло зорі на обличчі?
  Мій промінь до тебе летить.
  Твій промінь його зустрічає.
  Ця мить над землею горить
  І душу чиюсь зігріває.
  О, сутність безсмертя проста!
  Та не у бронзових погруддях
  І не в позолоті хреста.
  Це наше світіння у людях!

  Вірші з мису Ай-Тодор

  * * *

  Будем слухати небо і ніч,
  Кущ жоржини і сутінки дому,
  Допоможем дощу молодому,
  Що до нас посилає свій клич.
  Хай проллється між стебел і віт,
  Хай промовить гроза своє слово,
  Хай душа вирушає на лови
  Див земних. О над світом політ!
  Як перлинна дощу чистота
  Огорта твоє рідне обличчя,
  Як природа говорить велично,
  Нас в щасливих дітей оберта.
  Злива музики лине навстріч.
  Як звучить незбагненно й крилато
  Ця стежина у зарості м’яти!
  Будем слухати небо і ніч…

  * * *

  З чим обличчя твоє порівнять,
  Порівняти твою незрівнянність?
  О очей невтолима захланність –
  Кожний порух у себе ввібрати.
  Зберегти ту хвилину, ту мить,
  Коли морем пливеш, смаглочолий.
  Цю блакить, цю стежину, це море
  Як душею обнять, не згубить?
  Де наймення знайти, як назвать
  Срібну музику літнього ранку,
  Коли ти відхиляєш фіранку
  І всміхаєшся: «Треба вставать…»

  * * *

  Схил гори, схожий на ковдру,
  Пошиту з прямокутних клаптиків
  Усіх можливих відтінків зеленого,
  Або на топографічну карту,
  Між регіонами якої проведено
  Пунктири кольору рудої глини,
  Або на старовинний рукопис
  З гнучкою бароковістю округлих слів,
  Або на гігантський орган,
  Що звучить переможно
  Мільйонами сонячних сурм.
  Це – виноградник!

  * * *

  В твоїй руці чорний окраєць,
  Посипаний сіллю, мов зірками.
  Біля старого млина
  Ми бенкетуємо:
  Їмо хліб
  І запиваємо
  Настояною на травах ніччю.

  * * *

  Цей дивний сад, цей райський
  трунок,
  На скелях буйне свято флори,
  Немов розкішний подарунок
  На берег викинуло море.
  О молода зоря удачі,
  Зійди і засвіти сьогодні.
  Спросоння дика пава плаче,
  І стогне пінія самотня.
  О, зріжте гілочку чинари,
  Зробіть сопілку на розраду,
  Щоб йшла за вами, ніби чари,
  Ця музика нічного саду.
  Ці таємничі звуки й тіні
  Природи, як душа, живої.
  Лаванди хмара темно синя,
  Смарагдове крило секвойї.

  * * *

  Я посміхаюсь тихо й ніжно.
  Це море – голуба вода.
  Його крило таке розкішне,
  Над ним корона золота.
  Між морем і землею згода.
  Пустельний берег. Двоє нас.
  Неначе дві високі ноти,
  Що зазвучали водночас.
  О море древнє, де твій корінь,
  Мов дерево, плодюче ти!
  На хвилях – крилах непокори –
  Не всім судилось доплисти.
  Не всім збороть шалену воду
  (О наші гонори малі!),
  Щоб вибороть собі свободу
  Твердої, теплої землі.
  Воздасть, а може, покарає
  Ця незбагненна глибина.
  Та знову пливемо, шукаєм,
  Яка ж вона, яка ж вона…

  * * *

  Там кипарисова алея
  Збігала в море,
  Цвіли магнолії круг неї
  Геть мармурові.
  Ротонда біла випливала –
  Ледь елегічна.
  І ніжно шию вигинала –
  Така класична.
  Боги стояли, посірілі
  Від злив і часу.
  І ти, мов бог, пірнав у хвилі
  І плавав брасом.
  В забутім закутку – фонтан.
  Чому забутий?
  Так музика бере у бран,
  Яку не чути.
  Минуле ходить по слідах
  Чи ми в минулім?
  Цей парк, цей сад –
  Зелений дах,
  небес півкуля.

  * * *

  Селище котилось з гори до моря біло голубими будівлями, мов дитячі кубики з перекинутої кимось коробки. Цей кубістський гармидер на березі перетворювався на мармуровий палац, побудований в якомусь екзотичному стилі.
  Жорстка земля Криму, мов терпугом, відполірувала підошви наших сандалій, і наш спуск на берег, мабуть, нагадував скоріше слалом, аніж пішохідну прогулянку.
  Сірі кролі перебігали вулицю і, мов ртутні кульки, тікали з-під ніг. За невисокими тинами з черепашника варили аличеве варення, сушили білизну і «крутили» Софію Ротару. Архітектурна винахідливість господарів впадала в око. Будинки були обліплені з усіх боків мансардами з дикту, верандами і голуб’ятниками. Літні кухні і сарайчики, в яких вільно розгулювали кури, кролі і собаки, були гостинно розчинені. Кількість відчинених дверей і вікон на такому родинному флагмані свідчила про те, що його мешканці мають відкриті душі і не бояться протягів.
  Звідси, з цієї вулички, на якій все – від кизилового куща, що вперто продирався крізь камінні брили, до гарусних серветок на сервантах – свідчило про здорову стабільність побуту і людського життя, узбережжя з його безплідною курортною проминальністю не було видно зовсім. Ультрамарин морської далечини був надмірним, мов у Матісса.
  Білі простирадла рвались у небеса одержимо, мов у Маркеса.

  * * *

  В літню ніч засинать на балконі,
  Що над садом південним навис,
  Засинать між чинар і магнолій.
  Море. Місяць. Причал. Кипарис.
  Тільки ти, тільки я в цілім домі.
  Тільки ми – тільки я, тільки ти.
  Нас трима, мов на теплій долоні,
  Цей балкон, що пливе у світи.
  Море нам посила прохолоду,
  Чисто диха його глибина.
  Місяць стеле доріжку на воду.
  Срібна, ніби перлина, вона.
  На причалі ні звуку. Відчалив
  Білий човен. Заснув кипарис.
  Тільки ти, тільки я, тільки чари
  Цих небес зачарована вись.

  * * *

  Шипшина на горі горить,
  І дощ її не гасить.
  Вгинається від плоду віть,
  І злива контрабасить
  В ущелинах, де між дубів
  Понапинала струни
  Вода, що вийшла з берегів,
  До божевілля юна.

  * * *

  Той липень зник, неначе сон,
  Нам залишив це вміння
  Співати пісню в унісон
  Під голубим склепінням.
  Нашіптувать легкі слова –
  Колиска, каравела.
  І відчувать: в тобі жива
  Снага весла весела.
  О, легковажність – в шал пірнать,
  Летіть між хвиль зі скелі,
  І виринать, і завмирать
  На голубій тарелі.
  Чи не безумство: заплисти
  У шторм – це виклик долі.
  І знать, що переможеш ти
  В нерівному двобої…
  Там в парку музика цвіла,
  Мов китиці жасминні.
  Співачка в білому була,
  А музикант – у синім.
  Одвіку не палав маяк
  Так гаряче, так ясно.
  І віщував нам зодіак
  Життя легке й прекрасне.

  * * *

  О Боже, як зоря горіла
  І гроно соком наливалось!
  Нам дозволялось мати крила,
  Нам все на світі дозволялось.
  І ніч над нами нахилялась,
  І цілувала у чоло,
  І все пливло, все оберталось,
  І повторитись не могло.
  Вже ранок надимав вітрила.
  О скільки змін у світі сталось!
  Але ніщо не повторилось –
  Лише кінчалось й починалось.

  * * *

  Як дивно сад цей виник на горі.
  Він схожий був на снігову хмарину,
  Котру спинили за якусь провину
  Й прип’яли назавжди до скель Зугрі.
  Як дім цей теплий виник поміж скель –
  З вікном у небо, й голубим балконом,
  І виногроном на стіні червоним, –
  Найкращий із усіх земних осель.
  Між горами і небесами я
  Спостерігала нічну часу плинність.
  Скотилась в ніч наморена земля –
  А вже світанку золота дитинність.
  Ще юності в тобі живий стрибок
  Над прірвою, над вогнищем любові.
  Вже обережніше лаштуєш крок,
  І тихше голос долі а чи крові.
  Ще в пам’яті безпомічність крила,
  Падіння страх, образи лють безсила.
  А нині я лечу. Я всіх простила.
  О славна путь, що сили нам дала.

  * * *

  Усе пам’ятає душа –
  Прозріння, і потрясіння,
  І злети у небеса,
  І дикі з небес падіння.
  Усе пам’ятає рука
  І зважує, мов на терезах:
  Ось друг твою руку шука,
  Ось ворога дотик, мов лезо.
  Усе пам’ятає цей дім,
  В нім вогнище не загасало.
  Немов під крилом, у нім
  Рука і душа спочивали.

  * * *

  Калюж такий осінній блиск.
  Ми одягнули светри.
  А на причалі грає диск
  Фокстроти в стилі ретро.
  Юнак з веслом і піонер
  Із гіпсу прикрашали
  Той парк, що нарекли Дюльбер
  Чи греки, чи татари.
  Відходив катер на Форос.
  І я тобі сказала:
  «Форос, немов античний торс,
  Місцевість досконала».
  Ми сіли в катер й попливли,
  Засмаглі, в білих светрах.
  А навздогін пливли з імли
  Фокстроти в стилі ретро.

  * * *

  Ми готуєм нині піцу
  І тремо на тертку сир.
  Сир прозорий, мов живиця,
  Хтось на славу сир зварив.
  Потім робим пляцок з тіста.
  О прадавнє ремесло!
  У південнім диво-місті
  Ремесло це розцвіло.
  Нарізаємо томати –
  Диски кольору зорі.
  Сіль і перець слід додати
  Вже по всьому, при столі.
  Ось наповнює кімнату
  Запах теплий і густий.
  Нам його не передати
  І не переповісти.
  Витягаємо жаровню
  І чманіємо на мить –
  Корж, рум’яний, спеклий, повний,
  Як вогонь, шипить й пашить.
  Нарізаємо повільно
  Це кострище, цей вогонь,
  Обпікаємо не сильно
  Ніжні пелюстки долонь.
  Наливаємо в бокали
  Молоде хмільне вино.
  Так нам ті заповідали,
  Що жили давним-давно.

  * * *

  Чи справді серце відчувало,
  Чи це була природи милість –
  Усе на світі співпадало
  Із тим, чого мені хотілось.
  Спросоння посміхались діти,
  Був тихим і погідним ранок,
  Все не закінчувалось літо
  І потопав у квітах ганок.
  Був штиль на морі і на суші,
  Далеко – очі завидющі.
  Та вся в полоні у краси
  Я чула друзів голоси.
  Як терпко пахнув кущ самшиту,
  Як тепло яблуня всміхалась.
  Коріння, листя, трави, квіти
  Довірливо за мною слались.
  О світу непідробна щирість,
  О хлорофілу вічна чаша!
  Твоя снага і легкокрилість
  Повік пребудуть в душах наших.

  * * *

  Щезла, наче тінь, потреба
  В товаристві жартувать,
  Дивувати і до себе
  Милість друзів навертать.
  Любий, при столі присядьмо,
  Подивімось на дітей,
  По голівках їх погладьмо
  З дня у день, так, з дня у день.
  Обніми мене за плечі,
  Посміхнись, бо тільки ти
  Можеш засвітити вечір
  Теплим світлом доброти.
  Впізнаєм себе у дітях.
  От і все. Навіщо ми?
  Коли вже існуєм в світі
  Обезсмертені дітьми.
  Поможи продовжить диво
  Цих липневих вечорів.
  Захисти від снігу й зливи,
  Від самотності вітрів.

  * * *

  О таємниця хліба і вина,
  О вивершеність літа таємнича!
  Цю чашу випиваємо до дна
  І наливаєм келих рівно тричі.
  Даваймо, друже, пом’янемо тих,
  Що відійшли у вічності тумани.
  Їх зоряні, печальні каравани
  Пливуть над світом, над життям живих.
  Тепер – за нашу землю, за святе
  Її терпіння, за коріння наше,
  За все живе, що нині в ній росте,
  За все, що буде, підіймаймо чашу.
  Останню чару вип’єм за любов.
  На цій землі – то найдивніше диво!
  Даваймо вип’єм за любов щасливу –
  Це донор людства, рятівнича кров!

  Багряні алеї

  * * *

  Прощалось дерево із літом,
  Вже злотом і багрянцем вкрите,
  Ласкаво листя лопотіло,
  Воно прощатись не хотіло,
  Не вірило у слів полуду,
  Бо в нім жило чекання чуда.
  Здавалось, ось невдовзі ранок
  Укриє знову цвітом рани.
  Та замість цвіту збуй-вітрище
  По саду шарудить і свище.
  Зітхнуло дерево, і треба ж –
  Його душа злетіла в небо.
  Так я подумала, коли
  Побачила самотні віти,
  Хотіла дерево зігріти
  І притулилась до кори.
  І вчула – дерево живе,
  У нім струмують дивні соки,
  Енергії такі високі,
  Що зігрівають і мене.
  О сиве дерево, скажи,
  Хто з нас над мерзлою водою
  Хитає гірко головою?
  Ми різні, а тому чужі.
  Ти вириваєшся з пітьми
  І зацвітаєш ніжно й біло.
  А я всміхаюсь, посивіла,
  Уся в передчутті зими.

  * * *

  «О, скільки ще попереду…» –
  Прошепотів листок над вухом
  І, мов золота пташка,
  Знявся з гілки й полетів.
  «Коли шлях пройдено до половини,
  Краще не озиратись назад», –
  Сухо сказав кизиловий кущ
  І подивився на мене
  З байдужою ввічливістю.
  «Киньте філософувати.
  Це просто меланхолія
  І вона закономірна,
  Адже зараз осінь», –
  Припинила дискусію
  Вічнозелена сосна.
  Їй з гори
  Все було видно і зрозуміло.
  І вперше в житті
  Лікарняна білизна зими
  Видалась мені
  Святковою чистотою.

  * * *

  Жовтий лист. Порожній сад.
  Місяць зветься листопад.
  Тужить скрипочка за літом.
  Танго зветься «Компарсіта».
  Я самісінька в кімнаті
  За машинкою, мов дятел.
  Людмила Скирда
  У кімнаті тепло й тихо,
  Злагода довкола диха.
  Затишно, й кути негострі –
  Це мій таємничий острів.
  Не дивуйся, придивися –
  Добрий час тут зупинився.
  Мить надходить своєчасно,
  Й люстро каже: «Ти – прекрасна».
  І уже ніщо на світі
  Не заступить цеї миті.

  * * *

  Стою серед вогкого саду,
  Що дихає мені в обличчя прілим
  листям.
  Отже, сутність саду оголено.
  Вже впав останній листок,
  Вже кручі засипано зорями.
  І хмари подібні на буй-турів,
  І тиша глибока, мов рана.
  І шлях мій вкорочено ще на одну весну.
  Я відчуваю, як спазм перехоплює
  горло.
  Це біль говорить у мені,
  Біль життя.

  * * *

  Минають друзі.
  Ти іще не віриш.
  Ти ладен сам здобутись на поклон.
  Два кроки, порятунок, телефон…
  І раптом вибухає криза міри.
  О, міра є – любить і пробачать:
  «Сьогодні не помітила гордині,
  А завтра він іще до третіх півнів
  Відрікся. А чому? Уста мовчать».
  Так з болем говорила другу я
  За чашкою мусянджевого чаю:
  «Дволикість все частіше помічаю,
  Яка нам світ надвоє поділя».
  А мій товариш втомлено, але
  Щасливо й світло думці посміхався,
  Та раптом запитав, мов вибачався:
  «Ти любиш друзів? В тебе друзі є?»
  Я розгубилась. В мене друзі є.
  Їх не любить – то гріх на душу брати.
  «Ти згодна, що любить – це
  пробачати?»
  Я ладна пробачать, але, мій брате,
  Цю формулу примирливість снує.
  Де істина – в погорді чи в пожертві?
  А може, у покорі й милосерді?
  Сідало сонце. Вистигав наш чай.
  Ми попрощались. Мармурові сходи.
  Чавунна брама. Листопад. Негода.
  І синьою гондолою трамвай…

  * * *

  Я зупиняюсь на цій межі так,
  Ніби зупиняюсь на березі Стіксу.
  Я запитую у власного серця:
  «Невже тобі не хочеться вернути назад,
  І весело стрибать на галявині,
  І радо іржать, мов лоша,
  Що вирвалось зі стайні?
  Невже тобі не хочеться
  Забути усі мудрі уроки життя,
  Мов кульбабку, здмухнути досвід у повітря,
  І, мов Колумб, прокласти нові шляхи
  На карті долі?
  Невже тобі не шкода отого
  Розбитого у пошуках суті чола
  Чи обдертих об жорству байдужості
  Ліктів і колін?
  Чи не забагато ти випило
  Трунку розчарувань?
  Чи не замало тих, кого називають
  друзями?
  Пам’ятаєш той січень,
  Коли ти, мов метелик,
  Летіло на зелених крильцях
  Понад засніженими дахами міста
  І було закохане
  У кожне дерево і кожен трамвай?
  Невже ти повірило легковажній синичці,
  Що цвірінькає вранці на балконі:
  «Все ще буде, все ще буде».
  Невже ти повірило?»

  * * *

  Півдороги я пройшла й сказала:
  «Ну, а далі спалено мости».
  А з тамтого берега гукала
  Старість.
  Каже: «Можна й доплисти».
  Зупинилась. Неживою стала.
  Поспішать до старості у бран?
  А з тамтого берега гукала
  Старість.
  Каже: «Доню – це ж талан».
  Придивилась… Та земля безплідна
  Не пустила жодного назад.
  Озирнулась… Тут, допоки видно,
  Світ цвіте, ніби весняний сад.
  Розумію неможливість чуда.
  Та дозволь між прохолодних туй
  Я побуду, я іще побуду,
  Доле, хоч хвилину подаруй.

  * * *

  Після дощу ми грілись при вогні,
  І очі, що не знали заборони,
  Терпляче, наче неводом безсонним,
  Мене ловили очі ті ясні.
  Я входила, як входять у ріку
  Безумець, що в житті шукає згуби,
  В твоє мовчання, в твої очі, любий,
  В твою печаль, як марево, легку.
  Вогонь співав, і пахло чебрецем.
  Що значила ця мить у цьому світі?
  Що наші душі тайною сповиті
  Й освячені вогнем а чи дощем.
  Ти поряд був, і скрізь, і довкруги.
  Мене гойдали таємничі води.
  О, як їм праглось вітру і свободи,
  Закутим у мовчання береги!

  * * *

  Відтане річка,
  Сніг розтане,
  І сад прокинеться від сну.
  Ніщо не відігріє ранню
  На скронях сніжну
  білизну.

  * * *

  Ну що між нами? Ти мовчиш похмуро.
  Між нами ніч, неначе вража рать.
  Це я тобі наврочила тортури
  Любить мене, бажать, але не мать.
  За ту сльозу, що на сніги упала,
  І пропекла, і розтопила сніг.
  За те стебло, що з снігу проростало
  І замерзало біля наших ніг.
  За ту зорю на чорнім небосхилі,
  Що нам світила у різдвяну ніч.
  За ті слова, за ті слова безсилі:
  «Поклич мене, і я прийду, поклич».
  За ту жебрацьку, ту жорстку дорогу,
  Де кожен крок лиша в душі тавро,
  Що від твого і до мого порога
  І від мого порога до твого.
  Ну що між нами? Ти мовчиш похмуро.
  Між нами ніч, неначе вража рать.
  Це я тобі наврочила тортури
  Любить мене, бажать, але не мать.

  * * *

  Хто все життя годив своїй потребі,
  Хто на землі жив, мов на сьомім небі,
  Хто вмів сміятись, як ніхто на світі,
  Ні разу не забив коліна й лікті,
  Хто народивсь улюбленцем фортуни,
  Орфеєм, що торка чарівні струни,
  Гераклом, назавжди непереможним,
  Безумно ризикуючим, спроможним
  На будь-яке шаленство чи на втіху,
  Сказав мені безпомічно і тихо:
  «Прислухайся: в природі безголосся.
  Це – осінь, люба».
  Так, це, любий, осінь.

  * * *

  Як мерзне дім! Як річка мерзне!
  Чому зачинене вікно,
  В якому я цвіла? Все щезло,
  Неначе й зовсім не було.
  Невже все тільки сон, і літо,
  Мов подих ласки, відійшло,
  А сад, моїм теплом зігрітий,
  Не пам’ятає про тепло?
  Ще вчора на терасі білій
  Дзвеніли тихі голоси,
  І обертався профіль милий
  Лицем нестерпної краси.
  Отут під липами сміялась
  Смаглява жінка в гамаку.
  Там – десь, колись – я оберталась
  На тиху пам’яті ріку.
  Несу цей дім і сад на хвилях,
  Сміх, шепіт, і троянди кущ,
  І липи дві осиротілі,
  Й сліди осиротілих душ.

  * * *

  Прогулянки повільні вздовж ріки,
  О наші з вами тихі променади!
  Ви кажете, що голубі наяди
  Оберігають води й береги.
  Я вірю в міфи, вірю, що вода
  До мене буде доброю і Лари
  Мій дім врятують від лихого чару,
  Тож обмине нас кривда і біда,
  А може, треба так, мов ця ріка,
  Текти спокійно, не боятись долі
  І поглядать на час ледь-ледь, поволі,
  Немов мудрець, що сенс життя шука.
  Ми зупинились, а ріка тече,
  Аж гору срібла хвиля нагортає.
  Вона не знає, ще не знає, ще
  Своєї долі й майбуття не знає.

  * * *

  «Ви читали Фелліні? Він сни
  Розшифровує, ніби кросворд».
  За вікном білий кущ бузини,
  За кущем видно сад і город.
  «Виявляється, сон – це прасуть
  Наших душ і майбутнього код».
  За вікном дику стебла ростуть,
  Кропива, лепеха і осот.
  «Ну, якщо особисто, то я
  В сни не вірю». – «О, ні, не скажи…
  Це, звичайно, занадто – прасуть.
  Може, просто – втома душі».
  Я вдивляюсь у сад і город,
  Дослухаю розмову здаля.
  Кропива, лепеха і осот…
  Від дощів розімліла земля.

  * * *

  Мені назустріч дерево ішло.
  Воно було старе і вузлувате.
  Сад ще стояв у пурпурових шатах,
  Немов жар-птиця розпростер крило
  Над світом, та тьмяніла ув очах
  Сльоза прощання чи звичайний страх,
  Що це блаженство, цей краси екстаз
  Назавтра зникне блискавично, враз.
  І дерево, угледівши мене
  І розпізнавши суть мою і вдачу,
  Промовило: «Голубко, будь терпляча.
  Краса мине, і молодість мине,
  І тільки те залишиться повік,
  Що у душі плекає чоловік.
  І тільки те не вхопить смертна мить,
  Що у душі для іншого горить».

  Спогади про сад

  * * *

  І

  І от спокійно,
  Зваживши усе
  І вгамувавши,
  Щоб не заважали,
  Всі пристрасті,
  Розсудливо сказала:
  «Час і поему б написать,
  Та це пекельний труд…»
  Отож взяла перо,
  Рукою обіперлась об чоло
  І вивела каліграфічний ряд,
  Лише три слова:
  «Спогади про сад».

  Мій чоловік подумав і спитав:
  «Який це сад? Я пам’ятаю став.
  Не сад, а ліс… Побіля лісу поле…»

  Хороший мій, це так було давно.
  Я ніби опускаюся на дно
  Минулого, де стільки щастя й болю.

  Мій давній друг, розумний, мов Сократ,
  Сказав мені: «Уже було про сад».
  І посміхнувся чемно-іронічно.

  Я відказала: «Та хіба ж це гріх?
  Писать про сад – утіха із утіх.
  Ми смертні, тож і пишемо про вічне».

  І я сама, замислившись на мить,
  Збагнула цю спокусу – пережить
  Минуле знову, підманути долю.

  Крізь чад прощань і часу непроглядь
  Наважитись живе живим назвать
  І видобуть з руїн, покритих млою.

  * * *

  ІІ

  Це так було давно… У ті часи,
  Коли вагомість русої коси
  Я, мов єдину в світі, відчувала.

  Іще не йшлося про вагомість слів,
  Про те, щó розгубив чи зрозумів.
  Це був дебют – все вперше, все начало.

  Якраз опівдні, залишивши дім
  (Цей шлях на все життя лишивсь моїм),
  Я піднімалась вгору по бульвару.

  Як легко римувать: балет і лет,
  Тож не ходу, а голубий балет
  Я дарувала щедро тротуару.

  Дівча цибате, бісеня ясне
  (Як важко в нім мені пізнать себе),
  Яке зубрило правила з латині

  І, від утоми падаючи з ніг,
  Писало вірші про любов і сніг,
  На щастя, бо вони існують нині.

  Пора навчання, радість пізнання.
  Тобі наука двері відчиня
  І закликає відкривати сутнє.

  Виводить, мов отемнену, на світ,
  Долає сліпоти твоєї гніт.
  Її коріння вічне і могутнє.

  Увечері, наслухавшись порад,
  Виходили із «храму» просто в сад,
  Кінчались лекції, надворі вечоріло.

  І в кожнім русі, у єстві жила
  Пташина легкість, сонячність стебла
  І юності невідворотна сила.

  У мене був красивий добрий пес.
  Він був аж доти, доки враз не щез,
  Пропав кудись, а може, просто вкрали.

  Я плакала – не сльози, а ріка.
  Розлука перша, мов полин, гірка.
  Лиш сесія від туги врятувала.

  У мене був надійний, добрий друг.
  Ми поклялись на вірність. Та не вщух
  Ще клятви пал, він взяв і оженився.

  Я так раділа, хай щастить… Проте
  Він оженився і забув про те,
  У чому самозречено клялися.

  І ворог був у мене, але він
  Не розмовляв, а вивергав лиш дзвін.
  Це був годинник, наче світ, старий.

  Він був аж до, аж до передбуття
  І, мабуть, надто добре знав життя,
  Щоб пробачати безтурботність вій.

  Ще й посмішку, і вічну суєту,
  І це паріння в небі на льоту.

  Він з докором дививсь, як при столі
  Сиджу ночами й пісеньку мугичу,
  Чекаю на натхнення, музу кличу
  І… відкладаю заміри свої.

  А, власне, що воно таке – т а л а н т?
  І раз… і два… і стати на пуант,
  Красивий жест безплотною рукою?

  Чи, може, це по мармуру різьба
  До мозолів, до поту? Чи сівба
  На тій ріллі, що встане за тобою?

  Про що писати? Про любов і сніг?
  Світає. Знов годинник переміг.

  Облишмо творчість. Повертатись час
  До тих подій, що надихнули нас.
  Був жовтень. І, повірте, восени
  Я відчувала подихи весни,
  Зі мною відбувались дивні речі.

  І, якщо вірить у передчуття,
  Я точно знала, що моє життя –
  Ще не життя, а лиш життя предтеча.

  Уранці ніби зойк порушив сон.
  Прокинулась. Заходивсь телефон.
  Зриваюсь з ліжка. Геть закони млості.

  О милі голоси із далини
  (Я шанувала цих людей), вони
  Запрошують за місто нас, у гості.

  Ми прибули родиною якраз
  В той час, коли призначено, і нас
  Так радо, так безхитрісно зустріли.

  Я зрозуміла, що люблю цей дім,
  І суєту, і вічний хаос в нім,
  Й старого саду золоті вітрила.

  Нас частували чимось при столі,
  Та вітром відчинило двері, і…
  І по алеї саду йшов мужчина.

  Він нас побачив і прискорив крок,
  Нежданий і прекрасний, ніби бог,
  Або, точніш, прекрасний, мов дитина!

  Пробудження благословенна мить.
  Вона гряде, її не зупинить!
  Це все було, немов стрибок з трампліна.

  Смертельний ризик – аж холодний піт…
  Та водночас божественний політ
  Душі, яка назустріч світлу лине.

  Сад зазвучав небесно, мов орган.
  О найсолодший, пожаданий бран
  Очей, що посміхнулись переможно.

  А може, це міраж? Так не бува?
  Ні, все було. Минуле ожива.
  І кожний порух відтворити можна…

  Уваги до проблеми жанру:

  Це лірика… але ж не в тому суть.
  Чіткий сюжет в поемі мусить буть.
  Сюжет, конфлікт – от і маленька драма.

  Та як це важко з дорогих прикмет
  Побудувать чіткий, стрункий сюжет,
  Зібрать життя і помістить у раму.

  От, власне, й надійшла гранична мить,
  Коли ми сповідь мусим зупинить.

  Замість поеми – цикл. Або, точніш,
  Замість поеми – цей предовгий вірш.

  * * *

  ІІІ

  Є в спогадах наших мета підсвідома:
  Безжальному Хроносу, може, й Харону
  Довести, що ми, мов колись, молоді.

  Ніхто не змінився. Ніщо не зникає.
  Душа відчуває. Рука пам’ятає.
  І суду над нами нема і судді.

  Є в спогадах наших мета потаємна:
  Звільнить свою душу від болю і щему,
  Щоб далі гортати Сівіллині книги.

  А може, спогадуєм лиш задля того,
  Аби розгадать тайну роду людського
  І сутнє уздріти під панциром криги.

  Є в спогадах наших мета споконвічна:
  Чи мить зупинить, чи відбитись у вічнім.
  Минає людина – лишається сад.

  І все в нім повториться знову і знову,
  Бо світу цього незнищенна будова,
  І ритм проростання, і злагоди лад…

  Нічний метелик

  Триптих про нічного метелика

  І
  Вночі він з’являвся нечутно
  І підлітав до троянди,
  Гордої, мов іспанська грандеса.
  Струнка і строга, вся в білому,
  Вона видавалась холодною і байдужою.
  Та, не обертаючи голови,
  Кожною своєю кровинкою знала,
  Що він десь поряд. І завмирала в чеканні.
  Метелик опускався так низько,
  Що повітря починало трепетать
  У неї на устах, щоках і чолі,
  Лоскотало вії,
  Пульсувало між пелюстками.
  І тоді, долаючи відстань,
  Вона рушала йому назустріч.
  Стебло тужавіло і починало рости.
  Ось вже майже з кущ шипшини,
  Вже вище за бузок,
  Здіймається над старою черешнею,
  І велетенський горіх залишається
  Десь на землі.
  Ось і тополя, мов дитяча пірамідка,
  Край дороги. А далі небо…
  Від висоти у троянди паморочилась
  голова,
  Але відстань між ними не зменшувалась.
  Метелик був поряд, близький і недосяжний,
  Мов зірка…
  «О любове!» – зітхнете ви.
  Ні, коли б це була любов,
  Все виглядало б значно простіше.
  Ви здивуєтесь: «В такому випадку
  Що ж це?» –
  «Ще не названа таємниця», –
  відповім я.

  * * *

  ІІ
  Ти вийшов із брами.
  Я вийшла із брами.
  Між нами пустеля,
  Безодня між нами.
  Подай мені руку,
  Натомлений птахо.
  Ступаю назустріч,
  Неначе на плаху.
  Якими вітрами
  Нас вкупу прибило?
  Ти вийшов із брами,
  Далекий і милий.
  Чия це забава,
  А може, сваволя?
  Я вийшла із брами,
  Така моя доля.
  Ми поряд, ми близько
  Ми ніжні, мов лані.
  О тиха любове!
  Любове остання…

  * * *

  ІІІ
  Наваривши борщу,
  Насмаживши котлет,
  Вимивши підлогу
  І вгамувавши дітей,
  Жінка сіла до столу
  Складати план
  Культурно-масової роботи
  У студентському гуртожитку.
  І все було б нічого…
  Та раптом перо затремтіло,
  Застрибало і зупинилось на папері.
  На ручці сидів метелик
  З срібними крильцями…
  О нежданий гостю!
  О дорогоцінне диво!
  Мій метелику вночі,
  Моя винагородо…

  * * *

  Пробудження

  Ну що, коли знову, як вперше, життя
  До мене прекрасне лице обертає.
  Немає ні смерті, ні пекла, ні раю.
  Є тільки життя і весни вороття!
  Життя моє! Сонечко рідне моє!
  Та ж можна прожить і тебе не помітить:
  Турботи, хвороби, робота і діти –
  Для захвату просто душі не стає.
  І все-таки кожному зоряний час
  Слова продиктує на диво подібні:
  «Життя, ти прекрасне, мов поле у квітні.
  Прости нас, люби нас, не зраджуй-бо нас!»

  * * *

  У ритмі серця

  Мій коню, лети навмання, без доріг,
  Мене не жалій, коли вчується крик,
  Неси, мій шалений, на вічну межу,
  Де слово останнє своє прокажу.
  Яка чорнота! Чорні небо й земля.
  Мій сніжний, ти сяєш, неначе зоря.
  Мій вірний, не бійся падіння чи ран,
  Лети, хай завія, і злива, й туман.
  Безумна гонитва супроти вітрів,
  Зі мною радій, коли вчується спів.
  Ми смерть обженем і життя обженем,
  А страх і непевність з дороги зметем.
  О ризик, твій жар обвіває чоло.
  Мій коню, ти доля моя і крило!

  * * *

  Разом з весною

  О, чому голубіша блакить,
  Ніж учора і, мабуть, ніж завтра.
  Звідки вміння це – зір полонить,
  Мить прекрасну навік зупинить:
  Ось ріка, ось гора, далі Лавра.
  Посіріли сніги й побрели
  Між дерев, обдираючи шкіру.
  О зими неминуча офіра
  В переддень того свята, коли
  Закипить в синьожилах весна,
  Світ обернеться тричі довкола.
  Це щороку якась дивина!
  Та невже ж це весна?! Це вона,
  Ніби вітер блакитний над полем!

  * * *

  Тиша

  Вночі, немов на рубежі
  Сьогодні й завтра, пекла й раю,
  Душа присутність відчуває
  Якоїсь іншої душі.
  Хто засвітив мені свічу
  Вогнем безплотним та безгрішним?
  Дивлюсь на неї і мовчу, –
  Яке оте мовчання ніжне.
  Ні, це не мій, чужий сюжет:
  Вікно і ніч, свіча і жінка,
  В сльозах розчулення хустинка
  І недописаний сонет.
  Все так. Але горить свіча.
  Хто засвітив її – не знаю.
  Плече присутність відчуває
  Родинного тобі плеча.

  * * *

  Мандри душі

  І от прийшла в моє життя зима.
  Я ще не знала, я любить хотіла,
  Але рука була важка й безкрила,
  Отак прийшла в моє життя зима.
  Це відчуття так складно порівнять
  З чим-небудь ще на цій землі лукавій.
  Я зникла, наче нота у октаві,
  Мене нема, а в світі благодать.
  А в світі сніг, а в місті біло-біло,
  І небо синє, а мене нема.
  Моя душа втекла, і я сама,
  Мов дзвін порожній, на вітрах зомліла.
  Що відбулось? Ще вчора я була,
  Мій розум був легкий, ледь іронічний,
  Спивати щастя – це було так звично,
  За роком рік, мов тихий сплеск весла.
  Що ж нині? Під ногами пливуни,
  В руці безсилля, кволодухість в слові.
  Ти, мов ізгой, все проти тебе в змові,
  Лиш тільки сни твої ще, тільки сни.
  Не дай вам боже крізь таке пройти.
  І все ж бо прагніть народитись вдруге,
  Відчути світ, неначе доторк друга.
  О братня спільність – білий світ і ти!
  Це неймовірно. Сцена для кіно.
  Коли діагноз, що кінець летальний
  І що потрібен догляд госпітальний –
  Раптово відчиняється вікно,
  І бачиш ти, як в мандрах посивіла,
  Душа твоя стоїть осиротіло.
  І ти збагнеш, що твій єдиний статок
  Оця душа – тебе першопочаток…
  Безплідна очевидність небуття.
  Це називають кризою, простоєм.
  Ні, це як вмерти, це було зі мною…
  О вороття від смерті до життя!

  * * *

  Таємниця

  О скільки поетів, достойних мужів
  Це небо над лісом осіннім співають.
  Та ноту узять, мов найвищу з вершин,
  Оту найчистішу, що вивів Максим,
  І осінь, і небо їм не дозволяють.
  Вже вкотре виходжу у цьому житті
  Весну зустрічать і німію у слові.
  Та ж сама земля, ті ж дороги круті,
  Та вічне уздріть у людській суєті
  Мені не дано. Це судилось Павлові.
  Поезіє! Що ти є – труду тягар
  Чи помах крила над святою душею,
  А може, ти мука одвічна, вівтар,
  Що прийме життя моє тихе за дар?
  Та все ж наречи-бо сестрою своєю.

  * * *

  Дума

  Старезне дерево при дорозі,
  Немов кобзар,
  Що зупинився перепочити.
  Один, серед степу,
  Пронизаного вітрами,
  Мов посіченого шаблюками,
  Прислухайся,
  То сива дума землі твоєї
  Тече крізь тебе, мов час,
  Повільно і безсмертно.

  * * *

  На обрії свята</92>
  Друзі вірні мої,
  Діти, птаство святе,
  Мій коханий,
  дивіться –
  Цей сніг, це вікно,
  І перо на столі,
  І герань, що цвіте,
  Стануть віршем колись
  Все одно, все одно.
  Ваші душі безцінні
  І ніжність долонь,
  Голосів милозвуччя
  Не кануть на дно.
  Снігурів мерехтіння
  І в грубці вогонь
  Стануть віршем колись
  Все одно, все одно.

  * * *

  Діалог із собою

  Не спиться. Чому? Я вікно відчинила,
  І осінь руда, наче тепле лоша,
  Листком, мов жорстким язиком, зачепила
  Долоні мої. Місяць ніч прикрашав.
  Птахи відлітали. Їх лет був нечутний.
  І тиша, немов на тонкій волосині,
  Зависла над світом, що спав непробудно,
  Тремтіла над часом, що в русі нестримнім.
  А мисль шкарубка продиралась крізь душу:
  Чи варто писати, чи можу, чи мушу?
  Її відганяла затято від себе,
  Та знову в’їдалась: чи варто, чи треба?
  Спізнати себе. Перекраяти долю.
  З дочкою за руку гуляти у сквері.
  Слова, наче зграю, пустити на волю.
  Хіба це для них – ряботіть на папері?
  Цю осінь, яка не влізає в поему
  І рветься з рядків золотими вітрами,
  Її, відчайдушно прекрасну до щему,
  Звільнити – хай бродить полями й лісами.
  Та думка нова ніби встала на варту:
  Якщо не писать – може, й жити не варто?
  Твій розум і хист, твої соки і сили –
  Це вірші, які по тобі залишились.
  А втім, може, годі? Цей світ оспівали
  Великі майстри у пеанах і одах,
  Вже все заримовано: води й причали,
  І врода коханої, й дерева врода.
  Листок відкладаю – забудьмо про щебет.
  (Іронія точна, але незлобива).
  Та раптом над світом малиновий трепет…
  Світає!
  Прокиньтесь!
  Погляньте ж бо! Диво!

  * * *

  Ars poetica

  У мене є дарована зоря –
  Вона зі мною скрізь, у всіх дорогах,
  Коли сама, коли німа тривога
  Перегорта листки календаря,

  Шукаючи числа магічну суть,
  Коли душа як посестра дороги,
  Коли сама, коли німа тривога, –
  Лише вона засвітить темну путь.

  І задзвенить рядок, і зазвучить
  Мелодія між берегів канону,
  На дужих крилах ритму і закону
  Законами уярмлена блакить.

  І відстань від землі і до зорі
  Та ж сама, що й від суєти до тиші,
  Або від мене і до того вірша,
  Який прошепотять уста мої.

  * * *

  Читаючи Гомера

  Властивість розуму, а мо’,
  Душі потреба:
  Дивитись у старе трюмо
  І бачить небо.

  Так, ніби не лишилось скла –
  Натомість простір,
  І там, у просторі, земля,
  Незнаний острів.

  Я у трюмо, мов у вікно,
  Бува, шугаю.
  Так водолаз пірна на дно,
  Скарби шукає.

  І простягає із води
  Не діадему,
  А копійчину за труди,
  Лиш півдіргема.

  Вдивляюсь й ніби впізнаю
  Це тепле море.
  Я вже бувала в цім краю,
  Блукала в горах.

  Міста південні і порти.
  Ліси й печери…
  Це справді еллінські вітри
  Чи вірш Гомерів?

  * * *

  Якщо бурю пустити у вірш

  Якщо бурю пустити у вірш,
  Їй назустріч всі двері відкрити,
  Протяг миттю прошиє граніти
  Стін важких і мурованих ніш.

  Дріб’язкове підніме, мов пил,
  Випадкове жбурне на бетон,
  Злий, мов тур, роботящий, як віл.
  Вітер віршу вертає озон.

  Коли вірш мій, мій дім, не здола
  Сила дика і вистоїть він,
  Повернусь до порога – хула
  Не торкнеться цих вікон і стін.

  А коли замість вікон і стін
  Залишилася купа сміття,
  До порога того, до руїн
  Вже не буде мені вороття.

  * * *

  Чи чуєш?

  Між тих дерев, і квітів, і кущів,
  Що оточили нас, неначе птаство,
  Я думала: між нами і прекрасним
  Якась межа рокована лежить.

  Стебло зелене і повені речей,
  Ти чистоти і вічності основа.
  Чому мені не зрозуміла мова,
  Якою привітаєш ранок цей?

  Буває, обеззброєні слова,
  Немов на грані існування й смерті,
  Тоді нам промовляють знаки стерті:
  Рух, шелест, гомін, серед них трава,

  І джерело, і звук, і прохолода
  Дубових крон над паленінням скронь,
  І шепіт листя: «Годі, прохолонь».
  Тоді до нас звертається природа…

  * * *

  Зеніт

  І

  «А що є суєта?» – мене спитали.
  «Це кволодухість», – зразу відказала.
  «А, може, це отой одвічний рух,
  Що нас гартує, тож гартує дух?» –
  «О, друже мій, є на межі цинізму,
  Здавалось би, логічні силогізми».

  ІІ

  Жив чоловік в трудах, був незлобливий,
  Орав, як часом кажуть, свою ниву.
  Нікому яму не копав він зроду
  І не шукав в житті мілкого броду,
  Не відав мук затятої гордині,
  Таким він був, таким він є донині.
  Він не любив, коли гукали «браво!».
  І все ж потрапив ув обійми слави.
  О диво, мабуть, не чекав він зроду, –
  Немов небесна манна, нагороди
  Посипались на голову обранця,
  Від оплесків трясло, як в лихоманці,
  Та чоловік цей посміхався стиха –
  Він жити вмів лиш просто, ніби дихав.
  Пил зоряний струсив із пліч і ніг
  І чистим став на рідний свій поріг.
  Душа щаслива. Їй мета горіла,
  Її пекло, терзало, їй боліло.
  Це істина, а може, наша доля –
  Видобувать прекрасне з мук і болю.

  ІІІ

  «Ви хочете сказать, що проросте
  Крізь терни суєти стебло святе?» –
  «Так, суєта тоді нам необхідна,
  Коли душа порожня та безплідна».

  * * *

  Сучасна містерія

  Ці троє тримають гітари,
  Мов зляканих птахів
  Із золотими хвостами струн,
  Птахів, що злітають боязко,
  Але не вище стелі,
  І знову опускаються
  На ще дитячі долоні
  З прозорими пальцями,
  Птахів, що б’ються крильми
  У вікна
  І знову потрапляють
  До рук юнаків
  У срібних скафандрах.
  Містерія ХХ віку:
  Жар-птиця
  У скляній кліті
  Палацу спорту.

  О ця родинність дивовижна з часом!

  О ця родинність дивовижна з часом!
  І часу загодованість в душі.
  Подібні лопухи і спориші
  В епоху Тао і в епоху Тассо.
  Що ж робить неподібними вірші?
  Ота родинність незбагненна з часом.
  Чи я змогла б стать донькою Афін?
  О білокриле диво Парфенону,
  Вплітати пісню у твою корону
  І славити богів, богів, богів?
  Чи я б змогла на бісівський шабаш
  Летіти над нічним Середньовіччям
  І, при вогні схиляючи обличчя,
  Чаклунське зілля пить зі срібних чаш?
  Чи, пов’язавши золотий тюрбан,
  Усе життя всміхатись майстру стиха?
  Флоренція так безтурботно диха,
  Вогнем безсмертним оповивши стан.
  Не думаю, бо дивне відчуття
  Мене, мов біль, пронизує щоразу.
  Не розірвати кревні узи з часом,
  В якому проросло моє життя.
  Він проступа, як в старості душа,
  На вилицях, на скронях, в кожній зморшці.
  І вже не схоронити в оболонці,
  Що доoкруж байдужості іржа
  Утворює потроху справжній біль,
  Трагічний біль величного сторіччя,
  Коли своє у хвилях катаклічних
  Зникає враз назавжди й звідусіль.
  І шепотять уста, немов закляття:
  «Ми квіт землі, ми плід землі, ми браття».

  * * *

  Покора

  Так і не вирішили вчора:
  Скажімо, під крилом сім’ї
  Гординя ліпше чи покора,
  Борня чи зморшки на чолі?

  Дама в тюрбані, мов шахиня, спитала:
  Що таке гординя?
  Людське достоїнство, відвага,
  А може – це самоповага?

  Їй відповів спокійно муж:
  Кохана, тему цю не руш. –
  Вона замовкла, очі долу,
  Для непокірних – справжня школа.

  Тоді озвалась дама в синім.
  Вона сказала, що гординя –
  Це порятунок і фортеця
  Від злого язика і серця.

  Поет, максималіст у всьому,
  Прогнавши геть ліричну втому,
  Промовив, ні скоріш прорік
  (Талановитий чоловік):

  Я гордість визнаю! Людині
  Пасує гордість – не гординя. –
  Його жона всміхнулась мило
  І біль в зіницях затаїла.

  Ще довго ми дискутували,
  І посміхались, і сварились,
  Неначе в лісі заблукали,
  Мов у дитинстві забарились.

  І ті, що явно вигравали,
  Були веселі і зухвалі,
  Неначе щось-таки втрачали –
  Ледь сумніву а чи печалі.

  Ти поглядом до мене линув
  Очей бездонних, ніби море.
  Я знала, що любов – безцінна
  В короні тихої покори.

  * * *

  Остання любов Пабло Пікассо

  Я заздрю художнику: рух олівця –
  І з білого хаосу, ніби крізь шибку,
  Проступить овал дорогого лиця,
  Озветься мелодія голосом скрипки.

  О світла і музики ніжний тандем,
  Ця легкість приблизна між духом і тілом.
  Модель ми впізнали, але не збагнем,
  Чого тут бракує і що тут надміру.

  Ця жінка, що в різьбленім кріслі сидить,
  Звичайна, як інші, але одночасно
  Вона до безумства, до крику прекрасна,
  Над нею безсмертя нев’януча віть.

  Бракує… надміру – неточність у слові.
  Це вибух любові, любові, любові.

  * * *

  Життя, як воно є

  Все змінилось на землі,
  І тільки казки лишились ті ж самі.
  Мрії реалізовано, але ми
  Не хочемо розлучатись із мріями.
  Вже вкотре розповідаємо дітям
  Про чарівне дзеркальце, хоч вони
  Щовечора дивляться телевізор,
  Про літаючий килим, хоч вони
  Бачили літаки,
  Про політ Мюнгаузена на ядрі,
  Хоч їм добре відомо, що на Місяці
  Вже побувала людина. Ми, пестунці
  парового опалення.
  Ми, заряджені енергією
  Холодного душу, гарячої кави
  І свіжої газети,
  Ми, виголені електробритвою
  І зачесані електрофоном,
  Ми, укомплектовані цейсівськими
  діоптріями,
  Валідолом у кишені
  І електронним годинником,
  Ми, мов у реанімаційному відділенні,
  Підключені десятками шлангів
  До системи штучного виживання,
  Ми, на яких романтика
  Все ще діє, мов свіжа нарзанна ванна,
  Ми не знаємо інших казок.

  * * *

  Ad astra

  Погляньте,
  Як два життя
  Наближаються
  Одне до одного.
  Темні і гарячі
  Ріки судин
  Ще не злилися,
  І м’язи не переплелись,
  Мов коріння сосен.
  І поцілунки кожен несе
  При собі, мов кліть
  З дикими птахами.
  Ще слова, ніби заблукла отара,
  Шукають свого поводиря,
  Ще світ прісний,
  Наче контурна карта.
  Погляньте,
  Як ці двоє
  Наближаються
  Одне до одного,
  Долаючи стерильні закони
  Пологових залів,
  Звільняючись з пергаментів
  Пелюшкових згортків,
  Тікаючи з-під батьківської опіки,
  Мов цвіркуни з-під долоні.
  Ці двоє, на яких затято
  Кидались дитячі хвороби,
  Які обморожували носи,
  Ламали суглоби
  І труїлися зеленими дичками,
  Ці аборигени, прикрашені
  Синцями і латками,
  Не зупиняються ні на мить.
  Погляньте,
  Дві долі
  Наближаються
  Одна до одної:
  О, які теплі у тебе коліна!
  Яка шия у тебе, люба!
  Як пахне картопляний цвіт!
  Як дивно співа верболіз!
  Ти подібний до оленя, милий!
  Ти, мов сарна злотава, кохана! –
  «Схоже,
  Що оцей зустрічний марафон
  І є найбільше диво життя», –
  Подумав штучний супутник Землі,
  Запущений у 1962 році.

  * * *

  Пісенька без слів

  Підстрижене під бокс, оце мале
  (Зеленкою замазані коліна)
  Сидить на призьбі і ковта малину, –
  Яке воно кумедне і худе.

  Це я. Мені минуло рівно п’ять,
  Я вже читаю по складах букварик,
  Дрібна і довгоноса, мов комарик,
  Люблю найбільше в світі малювать.

  Мені купила голубий альбом
  Бабуся в автолавці на базарі,
  І я перемальовую букварик
  За величезним, ніби слон, столом.

  Як дивно нині цей альбом гортать –
  Зелені кози, голубі телята.
  Два олівці – все, чим була багата
  Та автолавка. Але як горять

  Ці води лазурові, дощ і сніг
  І як дуби смарагдові привітно
  Всміхаються і простягають віти.
  Двадцятий вік. П’ятидесятий рік.

  Дитя, ясне і тихе, мов трава,
  Мугиче пісеньку сумну і тиху.
  Ще все попереду – печаль і втіха,
  Життя складе до пісеньки слова.

  * * *

  Музей речей
  Ми повертались прохолодним сквером,
  Про існування котрого забули.
  О, це було ще до нової ери,
  Те, що ми нині назвемо – минуле.
  Здавалося, мене впізнали липи,
  Злотавий сніг нам голови осипав,
  Мене впізнали ці кущі жасмину,
  В мені признали підлітка, дитину.
  Поглянула на друга і зітхнула:
  «Скажи мені, а що таке минуле?»
  Він був похмурий, ніби Колізей,
  Тож відповів: «Минуле – це музей».
  Ну що ж, тоді рушаємо в музей.
  Заходьте, прошу, ось де перша зала.
  «Дитинство» – нас табличка сповіщала.
  Всі експонати – із життя дітей.
  Погляньте – ось бордовий капюшон.
  Цей виріб з плюшу куплено у Львові.
  Цей капюшон, що має колір крові,
  Цінуйте, мов з рубіну кабошон.
  А ось в кутку блідо-рожевий пупс,
  Немов амур із фрески Сальвіатті.
  Шедевром сорокових, в жовтім платті,
  Цю іграшку назвати не боюсь.
  Цей велетенський шкіряний диван,
  Мов капище язичницького храму.
  У сни мої тут прочинялась брама,
  В солодкі сни феєрій і оман.
  Скакалка, м’яч і голуба слюда –
  Здавалось би, прості і звичні речі,
  Але їм час позолотив уста,
  Ліг золотом на голови і плечі.
  Реліквії безцінні. Час іде,
  Усе в природі проминальність знає,
  Пил зоряний музей речей вкриває,
  І вічність щулить око золоте.
  Душею розкошуєм у минулім.
  Там все до болю рідне й дороге,
  Чуття не загрузають у намулі
  Образ і чвар. Воістину легке
  Оте крило паломництв і вертань…
  Та знов жага дерзань і починань!

  * * *

  Гра в теніс

  Ця гра моя. Знервовано партнер
  Зав’язує шнурівку на кросівках
  І погляда спідлоба у мій бік.
  Цей, в окулярах, славний чоловік
  Програть не хоче. Він хустинку з шовку
  Виймає із кишені і чоло
  Ледь-ледь торка – було чи не було…

  Ну що ж, зіграєм, друже, мов колись,
  Коли у дружбі й вірності клялись,
  Коли ми ще були сентиментальні.
  А корти наші звались привокзальні,
  Мов горобці, стрибали між калюж,
  Єдиний статок мали – ніжність душ.
  Ми нині в білім, ні, у сніжно-білім.
  Це так ефектно на засмаглім тілі.
  Ми ввічливо-люб’язні, толерантні,
  А втім, холодні, мов кришталь в серванті.
  Це, мов розпад, ерозія душі.
  Невже чужі? Невже давно чужі?

  Ця гра моя. Я посилаю м’яч,
  Я посилаю м’яч і відчуваю,
  Що серце дика сила розриває.
  Подача-вибух, ні, подача-плач.
  Ми – не чужі. Прощаю, тож пробач.
  Все суєта, та суєта минає.
  А ніжність душ – найвища із удач!

  * * *

  Ранок

  Воно ще триває, воно ще триває –
  Прекрасне життя, так подібне до раю.
  Прокинутись вранці і в першому слові
  Впізнати – це голос моєї любові.
  А потім почути, мов сонце уздріти,
  Небесні пташки за стіною – то діти.
  І далі, мов диво ввібрати очима –
  То мамина посмішка неповторима.
  І, двері розкривши у сніг-завірюху,
  Осліпнуть від теплого погляду друга.
  Ніколи не знати нудьги і гризоти,
  Бо світить священне кострище роботи.
  Поглянуть на небо, високе і тихе.
  Це мир. Дім спокійно і лагідно диха.

  * * *

  Поліфонія грози

  Я подумала сьогодні:
  На життєву круговерть
  Ми тому, напевно, згодні,
  Що стоїть за нею смерть.

  Ця невидима примара,
  Найтемніша таїна,
  Наші болі і покари
  Підсолоджує вона:

  «Потерпи, мовляв, козаче.
  Як не є, а ти – живий.
  Гірше, коли ворон кряче,
  Плаче коник вороний».

  …За вікном темніше стало,
  Я ступила на поріг –
  Злива небо розверзала
  І стьобала, як батіг.

  І помножена вітрами,
  І розділена на все,
  Злива силу набирала,
  Напувала все живе.

  Чорні хмари грозовисті
  Проливались в ручаї,
  І вода цвіла на листі,
  Мов сльоза на вівтарі.

  * * *

  «Це життя!» – лепечуть липи»

  «Це життя!» – лепечуть липи,
  Лопухи і нагідки.
  «Це життя!» – промовчать риби,
  Ховрашки, зайці, вовки.

  «Це життя!» – земля зітхала,
  Сповнена снагою вщерть.
  Це життя! – І я сказала.
  «Це життя!» – сказала смерть!

  Музика для двох

  * * *

  У парку музика звучала,
  Було морозно, сніжно, голо.
  І я б тебе не дочекалась,
  Якби не музика довкола.

  Як ненароком і поволі
  Щось коригує всі начала.
  Та музика, мов голос долі,
  Нас освятила й поєднала.

  * * *

  Я вологу валізу
  Опущу на бетон.
  Чад, і бруд, і залізо,
  У калюжах перон.

  Обернусь. У тумані
  Біла вежа міська,
  Найніжніші герані,
  Найчистіша ріка.

  * * *

  Ти простягнув мені мелісу.
  Я піднесла до уст стебло.
  Те зілля пахло п’янко й чисто,
  Як пахне осінню село.

  Автобус ледве ліз під гору
  І хмари чаду випускав.
  Це був звичайний день − вівторок,
  Для суму не було підстав.

  * * *

  Якась печаль здавила серце.
  За вікнами то дощ, то сонце.
  Дитя сусідське грає скерцо,
  А серцю боляче − чого б це?

  Чи то задавнена образа?
  Чи, може, потайна провина?
  Отак нахлинуло відразу −
  І невідомо, чи відхлине.

  * * *

  Як мудро владналось у світі!
  Ми, діти, наївні й малі,
  Йдемо по натягнутій ниті,
  А думаєм, що по землі.

  І, мабуть, найбільша удача
  Людського буття-маяття −
  Це те, що не взнаєм нізащо
  Ми дату останнього дня.

  * * *

  У партитурі ночі
  Є тема голосів.
  Мільйони літ урочо
  Звучить один мотив.

  Над річкою і лісом,
  Над морем і над полем
  Хтось кличе: «Повернися!»
  І відповідь: «Ніколи».

  * * *

  Я знаю, прийде мить
  І доля запитає:
  «Куди ж тебе пустить −
  До пекла чи до раю?»

  Із пекла чути гнів
  Катів − я холодію.
  Із раю − божий спів.
  Я так співать не вмію.

  * * *

  Тут жив мій друг,
  Якого вже нема.
  Пітьма довкруг,
  Довкруг сльота й зима.
  Загасло світло.
  Обірвався звук.
  Тут жив мій друг…

  * * *

  Три імені, мов три камеї, −
  Леліт. Лаура. Лорелея.

  * * *

  І змиє хвиля пил доріг
  Зі вже безсилих рук і ніг.
  І суть відкриється проста −
  З любові слово пророста.
  І втихомирить очі сон
  У затишку дубових крон.
  Гойднеться поле, і за мить
  Між зір твоя душа летить.

  * * *

  Якби не смерть − чи вміли б цінувать
  Цього життя надмірну благодать?
  Чи вміли б так сміятись безпричинно,
  Коли весняні повені нахлинуть?

  Життя існує ніби поза нами.
  Це легко так, немов пройти крізь браму.
  І тільки смерть спроможна нагадать −
  Ніщо в житті спочатку не почать.

  * * *

  Як незатишно тут, монотонно,
  Дні біжать, хоч годинник завмер.
  Необжитий, безладний, безсонний
  Дім чужий, мов старий Агасфер.

  Тричі він піднімався із праху,
  Пил століть заховавсь по кутках.
  Тут жили і стрільці, і монахи,
  Кожен вбив або клин, або цвях.

  Я не сплю, мов на когось чатую.
  Що це? Крик, браму гість відчиня.
  Пада загнаний кінь, хтось лютує
  І дає пів землі за коня.

  * * *

  І от з-за хмари вихопився дощ
  У золоті, мов дож венеціанський.
  Все попливло у мимовільнім танці
  І закружляло по бруківці площ.

  Немов тягар з душі моєї впав.
  Невже буває радісна покута
  Пролитись, наче дощ, на душу люту,
  Яку учора кревно зневажав?!

  * * *

  Я не звикну до цього, не звикну:
  Двері поряд, і поряд вікна,
  Поряд йдуть на роботу й з роботи,
  І столи їх стоять навпроти,
  Для обох небеса над землею,
  І жоржини в саду, і лілеї,
  Кожен має дружину й сина −
  І негідник, і справжня людина.

  * * *

  «Це все із галузі ілюзій:
  Любов довічна, море друзів, −
  Сказав мені старий товариш. −
  Ти мов у сні, ти наче мариш».

  З ним сперечатися не стала.
  Була весна, ми йшли бульваром.
  Я думала: що ж переваже −
  Зневіри чи любові чаша?

  * * *

  Чому той демон на сопілці грає?
  Спитала я людину, що блукає
  По світу, як невтомний пілігрим.
  Він відповів: «Хай грає, Бог із ним».

  «Злий дух не був би злим, − рекли уста, −
  Коли б не існувала доброта.
  Ви чуєте мелодію прекрасну −
  Її дарує нам душа нещасна».

  * * *

  Я думаю − щó таке досвід? −
  Упавши в траву горілиць.
  Він, мабуть, формується просто
  З мільйона життєвих дрібниць.

  І те, що ми серцем пізнали,
  І те, що зумієм пізнать,
  Чи можна, уклавши в аннали,
  У спадок комусь передать?

  * * *

  О муже мій, о друже мій, мій брате!
  Найвища мудрість − вміти пробачати.
  Заплатимо за всі образи всує
  Любов’ю. Лиш вона нас порятує
  Від сірого намулу чвар і злоби,
  Мізерії, бездонної «утроби».
  Лише вона підніме нас до світла,
  Що в ньому суть життя, як віть розквітла.

  * * *

  Хай буде пристрасть − фанатичний шал,
  Це під її крилом душа зростає.
  О, полум’я багряне, ніби лал,
  Лише у нім із мертвих воскресаю.

  Хай буде пристрасть − істинного клич,
  Урочої стріли свята напруга,
  Що розрива земну округлість лука
  І музику несе в космічну ніч.

  * * *

  В житті, короткому, як сон,
  Зроби найголовніше:
  Знайди себе, свій ритм, свій тон,
  Свою мету найвищу.

  Немає вибору. Життя
  Не дасть нам озирнутись.
  Сто варіантів каяття
  І лише один − відбутись.

  * * *

  Ми помилились, нам здалось,
  Що світять ліхтарі.
  Світити справді навчимось
  Ми тільки у зорі.

  Її уроки кожен з нас
  Завча, пока жиє.
  Точніше, доки в нас не згас
  Вогонь, що світлом є.

  * * *

  Я не мстила ні разу,
  Не рекла: «Азм воздам».
  Пробачаю образи
  Друзям і ворогам.

  Це не пересторога
  Й всепрощенства синдром.
  Просто це перемога
  Любові над злом.

  * * *

  Ці п’ять вершин над жухлим степом,
  Ця ніч, неначе бісер, чорна,
  І це густе осіннє небо −
  Все неповторне, неповторне.

  Біжить сріблисто серпантина,
  Самшитом пахне, пахне кмином.
  І як пульсує кущ кизилу −
  Реактор неземної сили!

  * * *

  Праксителю! Коли б ти знав,
  У місті цім старий вокзал
  Оточують твої боги −
  Той без руки, той без ноги.

  Яке видовище сумне −
  Опале листя, дощ іде.
  Яке видовище прекрасне −
  Бог Аполлон ліворуч каси.

  * * *

  Є риби, що живуть на дні,
  В намулі і у тиші.
  Є риби справді мовчазні,
  І ніжні є, і хижі.

  Та я оспівую форель
  За дивний карб її:
  Усе життя, усе життя
  Супроти течії.

  * * *

  Агатовий скакун Аскет
  Нарешті вирвався вперед.
  Албег і Лотос відстають,
  Їх обійшли Регат і Ртуть.

  Я ще не бачила такої
  Краси палкої і живої.
  О часе мій, під небом синім
  Ти збережи коня людині.

  * * *

  До вершин прослалась путь,
  Несходима путь віками.
  Хмари килимом пливуть
  Попід нами і над нами.

  Не дійшли. На пів путі
  Зупинились у знемозі.
  В небі зорі молоді,
  Пил правічний на дорозі.

  * * *

  На дні ущелини, немов на дні могили,
  Я, зменшена до розміру комахи,
  Подумала: усі ми станем прахом.
  Мій оптимізм ці гори розчавили.

  Та, стоячи на голубій вершині,
  Впокорена легкими небесами,
  Подумала: ніхто не бачив брами,
  За котрою, мовляв, не буть людині.

  * * *

  Про що співає молодий пастух,
  На пишну гору женучи отару?
  Та пісня повна таїни і чару
  Або, точніше, повна тайних мук.

  О, так співати здатен лиш поет,
  Змовкає звук, і тане силует.

  * * *

  Біліша за сніги альпійські
  Лижня зимова олімпійська.

  Що нас ріднить і що єднає
  На цім гірськім пречистім плаї?

  В червонім шоломі й бузковім
  Ми різні, різнокольорові.

  Але потужне біополе
  По колу водить нас, по колу.

  Ми ризикнем, хоч мало шансів,
  Є ряд безпечніших дистанцій.

  Та нас притягує манливо
  Лиш те, що майже неможливо.

  * * *

  Дельфіни наздогнали човен мій.
  Які веселі ці підводні гості!
  Заполонили безберегий простір,
  Немов кортеж на гладі голубій.

  Я зупинила, вражена, весло.
  Мені так легко зроду не було.

  * * *

  Дозріває гранат, вистигає пісок,
  Всі човни затягнули у елінг.
  Забивають фанерою літній лоток,
  І глуха по-осінньому зелень.

  Море хвилю накотить, холодну, важку,
  Так буденно для неї і звично
  Від кросівок сліди змить на вогкім піску,
  Мов сліди астронавтів космічних.

  * * *

  Складалось дивовижно вдало
  Життя, яке я проживала
  У білім домі, в синій бухті,
  Що звалась чи Лугті, чи Лỳгті.

  Я прокидалася о шостій,
  Мене будили милі гості
  У вигляді шпаків і чайок −
  Їх прилітали цілі зграї.

  О, тут щодня, щомиті радо
  Краса очам являла свято,
  Розкішне, кольорове тло.
  Та з кожним днем усе страшніше
  Вслухатися і чути тишу.
  Мовчить душа. Всиха перо.

  * * *

  Вологий пірс. Біля причалу човен.
  Сріблисте море, наче у Сіслея.
  На березі різкий пташиний гомін
  І тиха кипарисова алея.

  Я так люблю гіркавий запах кави,
  Що проплива в повітрі вечоровім,
  І пароплавів ляскання іржаве,
  І тишу цю, що не назвати словом.

  Над бухтою скелястою злітає
  Рожева чайка. Мить − і сонце сяде.
  Таємна сила знов не відпускає,
  Яка ж вона солодка, ця принада.

  Яка ж вона чіпка й невідворотна,
  А може, і довіку незбагненна,
  Хоч кожну квітку, і пташину кожну,
  І кожний кущ я знаю поіменно.

  * * *

  Так сонце падало між сосен
  На просіки чи на алеї,
  Що ліс (я не забула й досі)
  Подібен був до Пропілеїв.

  У ліс врізалася затока,
  На берег набігали хвилі.
  Душа була, мов сон, глибока,
  А сон легкий, мов ночі білі.

  * * *

  О наголос дощу!
  На кожній стебелинці,
  По хвої і хвощу,
  По маку й материнці.

  А чи не так любов,
  Що до небес підносить,
  Все істинне в тобі
  Відкриє й наголосить.

  * * *

  Я ховаю купальник і ласти.
  Шторм на морі. Всі пляжі закриті.
  Я кажу: «Прощавай, моє літо!»
  І кажу: «Моя осене, здрастуй!»

  На вітрах так незатишно соснам
  Золотим, ніби сонцем налитим.
  Я кажу: «Прощавай, моє літо,
  Здрастуй, осене!» Так, це вже осінь.

  Час вертати додому, до міста,
  Що навстріч простяга мені віти.
  Я кажу: «Прощавай, моє літо!»
  І змовкають слова в падолисті.

  * * *

  «Мить, зупинись!» І зупинилась мить.
  Мис Ай-Тодор. Двадцять четверте липня.
  Мотив забутий із вікна летить,
  Немов ось-ось обірветься і стихне.

  Фотограф у сомбреро, почекай.
  Я хочу цей пейзаж запам’ятати.
  Щасливий ранок. Море. Пес Карай
  І далина бузково-синювата.

  Минуть роки. Запилений альбом
  Дістану з шафи, і душа всміхнеться.
  Щасливий ранок. Ай-Тодор. Усе це
  Було життям, а нині стало сном.

  * * *

  Коли на теплих крилах літній вечір
  Несе у світ беззахисну зорю,
  Ти руки поклади мені на плечі,
  Я голову приборкано схилю.

  Розімкнеться смарагдове склепіння
  Старезних лип, і небо зазвучить,
  Як тільки може глибина осіння,
  Як тільки здатна несуєтна мить.

  * * *

  Світліша в нашім домі,
  Така коротка ніч.
  Хтось добрий, невідомий
  Тут запалив сто свіч.

  До світла свіч додати
  Нам треба світло дня,
  Щоб остаточно знати,
  Що світиться Земля.

  * * *

  Тільки б жить, тільки б голос твій чути,
  Тільки б нам перебуть до зими,
  Де й найдужчі весняні громи
  Не замінять нам старості чуда.

  Наш балкон заростає плющем.
  Я в’яжу, ти читаєш газету,
  Милосердя − девіз наш і кредо…
  Доживемо? О так, доживем!

  * * *

  В саду ранет зірвався лунко,
  Сад літом, тишею пропах,
  Моє чоло в твоїх цілунках,
  Неначе небо у зірках.

  Коли розлука непомітно
  Настигне нас, то навіть в снах
  Моя сльоза тобі світитиме,
  Неначе сонце в небесах.

  * * *

  В цім світі між людей і між вітрів,
  Де наші долі світлі і нетлінні,
  Де наша доня посміхнулась синьо,
  Де радість і добро долають гнів;

  У світі голубино-веснянім,
  Де б’ють джерела і дзвенять трамваї,
  Де дітлахи морозиво купляють,
  Де комарі неначе навісні,

  Я кожен день, вітаючи зорю,
  Що, ніби іскра, полум’ям займає
  Дахи навпроти, мир благословляю
  І кожну мить його боготворю.

  * * *

  Твоя рука легка і мирна,
  Таким крило повинно буть.
  Душа твоя − бездонна прірва,
  В яку несила зазирнуть.

  Як неминуче час наш лине…
  А в нім всього − біди й снаги.
  Роки любові − мов хвилини,
  І дні чекання − як віки.

  Дивлюсь на тебе, і сльоза в моїх очах
  Така неждана.
  Ти спиш… Вже золотіє ранок…

  * * *

  Листя двір наш і дім засипало,
  Ти сміявся крізь шибку веранди,
  Я останні троянди зрізала,
  Дивовижні осінні троянди.

  Все складалось на краще. Зима
  Проведе з нами курс летаргії.
  Ми забудем троянди осінні,
  Допоможе нам біла пітьма.

  Час минув, і земля у квіту,
  Але спогад не кида нас, грішних.
  Ти смієшся, щасливий і ніжний.
  Я зрізаю троянди в саду.

  * * *

  Ти поглянь довкола, милий,
  Щось шепочуть стебла лілій,
  Вітер з моря теплий, ніжний,
  І в плодах японські вишні.

  Ці рясні кущі азалій,
  Ці бузково-сині далі,
  Ця зоря на небосхилі −
  Все говорить з нами, милий.

  Чуєш, голос іронічний
  Нагадав нам: «Ви не вічні».
  Та одразу голос дужчий
  Нас втіша: «Ви невмирущі!»

  І звучить орган природи
  В світі злагоди і вроди,
  І його велична мова
  Править нам за колискову.

  * * *

  Дві краплини впали поряд,
  Проросли життям навічно.
  Дві краплини, наче зорі,
  Впали на землі обличчя.

  Двоє стебел зеленіє,
  А між них по моріжку
  Добрий бузько, мов надію,
  Доню носить в сповитку.

  Сонце, злагода, маля
  Й двоє стебел − ти і я.

  * * *

  Проводжати, зустрічати,
  Одягать святкові шати,
  Потім знову проводжати
  І чекати, і чекати…
  Подрузі жалілась я:
  «Це життя і є сім’я».
  А вона мене втішала:
  «Ти сама навіщувала
  Таку долю і кохання,
  Бо писала: «Я − чекання».

  * * *

  Готичний дім. Пустельний пляж.
  І тиші розпростерті крила.
  Мене хвилює цей пейзаж,
  Мов голос твій і твоє тіло.

  Безвітряно. Цвіте лоза.
  Ще мить − і в дім проллється світло.
  Таке високе, чисте й світле,
  Що ти б сказав: «Це − небеса!»

  * * *

  Ми попрощаємось з причалом
  І не повернемось туди,
  Де шторм на морі в дев’ять балів
  І всі дороги − до біди.

  Де ліс не знає, що накоїв,
  Де дім байдужий, мов число,
  Де пес Анчар породи злої,
  А день − мов часове табло.

  * * *

  Це вчора було. Учора.
  Ми залишали море.
  Із хвилі морської вийшли
  Рідні назавжди і ніжні.

  Берега вогке срібло.
  Тихе вечірнє світло.
  Чайка самотня над пірсом.
  Відстань між нами, відстань.

  * * *

  Забути все − осіннє небо
  І суєту прожитих днів.
  Лежать й дивитися на тебе
  Крізь ніжність трав, крізь міць дубів.

  І дослухать вечірню тишу,
  І розуміть, що у житті
  Очей не буде голубіших,
  Ніж ці, лукаві і святі.

  * * *

  «О мій таємно рідний друг,
  Тобі не простягаю рук,
  Твоїх очей давно не бачу,
  Лиш чую про твої удачі».

  «О рідна таїно моя,
  Свої удачі навмання
  Віддав би кожному охоче,
  Щоб тільки бачить твої очі».

  * * *

  Якісь навроки долі,
  І знову я сама,
  І повторяю з болем:
  Без тебе світ − пітьма.

  Мов у смертельній зморі,
  До сонця і до неба
  Шепчу слова суворі:
  Пітьма − це світ без тебе.

  * * *

  Я тільки мрево над тобою.
  Любить мене? О, не спіши,
  Ти найдорожчою ціною
  Заплатиш за порив душі.

  Я тільки мрево, тільки мрія −
  Це все, чим стати я змогла.
  Я ніби хмарка золотію
  У присмерку твого чола.

  * * *

  Утечем від зливи й граду,
  Забредем в кав’ярню «Лада»,
  Будем пить духмяний чай.
  Чом смутна я − не питай.

  Старовинні гобелени,
  Трохи диско, бармен чемний.
  Тільки серце потерпає −
  Чом смутний ти − не питаю.

  * * *

  Нам ненависна суєта,
  Нам остогидли пута краму.
  Пронизлива блакить над нами.
  До неї путь важка й крута.

  Та кожна ще жива душа,
  Мов ластівка перед грозою,
  Хоч раз, а вирветься між зорі,
  Хоч раз пірне у небеса.

  * * *

  Згори дорога бігла вниз.
  Каштани у пітьмі світились.
  Тут наші погляди зустрілись,
  Зустрілись і не розійшлись.

  Ця пауза тривала мить.
  Але буває ж − за хвилину
  Ми перестали буть чужими.
  О ні, таке не пояснить.

  Я озирнулась: ах, весна!
  Він ледве вскочив до трамвая.
  Я імені його не знаю.
  Він імені мого не зна.

  * * *

  Над нами пропливуть роки,
  Проллється часу чисте злото,
  І профіль твій, і тінь руки,
  І голосу осіння нота.

  Невже минуть, невже втечуть,
  Неначе кануть в тиху Лету,
  Невже життя твоє, мов ртуть,
  Яка розбіглась по паркету?

  * * *

  Я так безладно прагну пояснить
  Тобі мій настрій. Сентименти. Спалах.
  Учора я притишено блукала
  У тім саду, де карусель скрипить.

  Де сивий дід, немов правічний гном,
  Подарував нам фантастичну мушлю.
  Пригадуєш? Було порожньо, скрушно.
  Пригадую…

  * * *

  Пишу про тебе, щоб тебе відчути,
  Пишу, мов лебедицею ячу,
  Спиваю чашу вічної отрути,
  Але від болю не кричу. Мовчу.

  Пишу про тебе, щоб не забувати, −
  Це наче заклинання чи гіпноз.
  Розлука − це мороз пекельний втрати,
  Смертельної самотності мороз.

  * * *

  Коли туман спаде і сад
  Повстане просто неба,
  Коли надворі листопад,
  Я думаю про тебе.

  І я не знаю у житті
  Хвилин, за ці п’янкіших, −
  Лишатися на самоті
  І промовлять до тиші.

  * * *

  Мій дорогий, мій найдорожчий,
  Над полем сіє теплий дощик,
  Я розкажу тобі про поле,
  Мій найдорожчий, моя доле.

  Отут блукала в самотині.
  Моя сльоза горить і нині,
  На квітці маку пломеніє.
  Її повік дощі не змиють.

  * * *

  Ніби від холоду здригнулась,
  Коли твого плеча торкнулась −
  Такий далекий і чужий.

  А може, це лише здалося,
  Береться інеєм волосся,
  Й сон по-зимовому тривкий.

  * * *

  Прийди. Я відчиню вікно,
  І простягну до тебе руки,
  І поцілую у чоло,
  Як і належить в ніч розлуки.

  А потім зникне все. І все
  Наповниться інакшим змістом.
  Твоє таке чуже лице…
  І це таке нерідне місто.

  * * *

  Сердечна і палка молитва
  Зірвалась з уст того русина,
  Який побачив вперше світло,
  Що довкруги Софії лине.

  Отак і я, тебе зустрівши,
  Шепчу прості слова подяки
  За те, що не зустрівся інший
  Під віщим знаком зодіака.

  * * *

  Був сніг, і Миколай, і ряжені −
  На перевалі карнавал.
  Будинок між гірськими кряжами
  Мені нагадував вігвам.

  Я серед грішних й нецілованих
  Пройшла, мов тінь серед людей,
  Запам’ятавши погляд втомлених
  І зосереджених очей.

  Хтось танцював, а хтось насвистував,
  Гриміла музика, як грім.
  Я йшла стежиною імлистою,
  Щаслива поглядом твоїм.

  * * *

  «Чом зажурився, любий,
  Що сталося з тобою?
  Яку найшов ти згубу
  Над синьою водою?»

  «О люба, то не згуба,
  Я скучив за тобою.
  Вода мене голубить,
  Мов стала ти рікою».

  * * *

  Ти ідеш по вечірній алеї.
  Пада дощ. Листя вже облетіло.
  Це алея печалі моєї,
  Це ріка, що усохла й зміліла.

  От і осінь. Неждана негода.
  Ти зникаєш, мов промінь, зникаєш.
  І безвихідь диктує природа.
  І звикаєш до цього, звикаєш.

  * * *

  «Сонна яблуня в саду.
  Я до тебе не прийду.
  Темна зелень трав нічних,
  Місяць вийшов. Вітер стих».

  «У саду мореля сонна
  І півонія червона.
  Прийдеш, люба, прийдеш, мила.
  Так судилось нам, судилось».

  * * *

  Не вистачає світові любові,
  Але надміру сліз, надміру крові.
  Оцей прекрасний світ, оцей дитинний,
  Не може вберегти од бід людина.

  І знову нас розлука розлучає:
  Мені тебе, тебе не вистачає.
  І знаєш ти − ця мука не мине:
  Тобі не вистача мене… мене…

  * * *

  Коли погаснуть ліхтарі,
  А місто міцно спить,
  Приходять в місто звіздарі
  Свої дива чинить.
  В смішних костюмах доміно
  Вони не знають сну,
  Підкинуть мамі у вікно
  Троянду запашну.
  А хлопчику, що чемним був
  І кашу їв за двох,
  Допоки хлопчик не заснув,
  Розкажуть казку «Ох!»,
  Так шепотіла сину я,
  Він посміхавсь у сні
  І раптом: «Ох! Це ж звідкіля
  Троянда на вікні?»

  * * *

  Ти промовиш: «Прощатись не будем».
  І збіжиш по натруджених сходах.
  Це реальність, а решта − облуда,
  Чи покара, чи нагорода.

  Я замру за дверима. Не скрикну,
  Не заплачу − чекала, знала…
  Раптом вітер розчинить вікна
  Так, неначе вони закричали.

  * * *

  Найважча з мук − це мука по тобі.
  Яка вона чіпка, яка всевладна.
  Вгрузає в душу, мов коріння саду,
  Спиває соки вогкої землі.

  Але, допоки мука ця жива
  І розум у безвиході палає,
  Душа, мов сад, плодами вибухає,
  Мудрішає і важчає душа.

  * * *

  Ніч вереснева. Осінь черлена.
  Думай про мене. Думай про мене.
  Ранок січневий. Небо студене.
  Думай про мене. Думай про мене.
  Полудень травня. Сонце весняне.
  Думай про мене. Згадуй, коханий.
  Вечір липневий. Я заклинаю:
  Думай про мене, втрачений раю.

  * * *

  Невже це все колись було зі мною?
  Була гора, точніше, був узвіз,
  По котрому я піднімалась вгору,
  Завжди угору і ніколи вниз.

  Було вікно, за ним співала тиша.
  Невже існує досі це вікно?
  Чому печаль від радості тривкіша?
  А третього нам просто не дано.

  * * *

  Мужчина ніжності не просить,
  Не кличе на нерівну прю.
  Ось він виходить просто в осінь,
  І я його боготворю.

  Ось він зникає у алеї,
  Спадає листя, мов завіса.
  І лине тиша над землею,
  Кудись тече дорога сиза.

  * * *

  Твої очі сумні,
  Наче квіти осінні,
  Вже не сняться мені,
  Смерть не зна воскресіння.

  Ми згоріли дотла.
  Дощ. Намоклі трамваї.
  Мисль жорстка.
  Пам’ять зла.
  А душа ще чекає.

  * * *

  Бджолиний хор, і кухоль з медом,
  І кошик стиглих полуниць…
  Сховаюсь під кошлатим пледом
  І знов згадаю до дрібниць

  Цей літній натюрморт. Буває,
  Повітря наче не стає −
  Я наше літо пригадаю,
  Перегорну життя своє.

  * * *

  Переглядаєм наші літні слайди.
  Невже це ми? Не віримо самі.
  Вже листя облетіло, вже зима йде.
  Мине лиш мить − і буде по зимі.

  О, проминальність часу невмолима!
  Чому ж її душа не визнає
  І зазирає в завтра, мов дитина:
  «А що там буде?» Щось-таки там є…

  * * *

  Я не скажу: «Мені легка робота».
  Вона важка, вона важка мені.
  І, мабуть, повторятиму це доти,
  Допоки світ пребуде в тишині.

  Не може бути біль легким, не може
  Рука не відчувать вагу пера,
  Так само, як душа − вагу добра
  Чи нèнависті крижану порошу.

  * * *

  Оцю безумну висоту польоту
  Над світом, на очах всього народу
  (Таке бува хіба що уві сні)
  Ми не забудем, доки ми живі.

  Оті слова, що легко з уст злітали
  І наче вибух душу розверзали,
  Оті слова, що їм нема ціни,
  Ми не забудем, доки ми живі.

  І розставання строге, мов покута,
  Ми не забудем, друже, не забудем.
  І осінь, що заклякла на ріллі,
  Залишмо в серці, доки ми живі.

  * * *

  Є книги ласкаві,
  Є книги жорстокі,
  Є книги неслави,
  Є книги пророків.

  Читаю «Кобзар»…
  О, звідкіль це, звідкіль?!
  Ні слова задар −
  Тільки біль, тільки біль…

  * * *

  Як відблиск космічний, у кожній людині
  Є сила, що звалась колись «кундаліні».

  Так легко було мені серцем вбирати
  Розважливу мудрість «Махабхарáти»

  І знати: усе від людини в людині,
  Безсмертна вона і вовіки, і нині.

  * * *

  Дев’ять Дантових кіл…
  О, який реалізм!
  Шлях жахливих тортур
  Зверху вниз, зверху вниз.

  Тих впізнаю в лице,
  Цих душею згадаю.
  Дантів рай. А що ж це?
  І не вірю, й не знаю.

  * * *

  Метелик зветься Поліксена,
  Є Галатея, і Клімена,
  Ще Бризаїда є, і Фріна,
  Красуня ніжна і перлинна.

  Ви прилетіли, ніби з міфа
  Про Ахіллеса чи Сізіфа.
  І опустилися над садом
  Безсмертних віршів «Іліади».

  * * *

  Ми Баха слухали в соборі,
  Гула надворі хуртовина,
  А ми, немов одна родина,
  Були тривожні і суворі.

  Це був такий незвичний Бах,
  Напружений і аскетичний,
  Він говорив: «Життя − не вічне,
  Не бійтесь перейти у прах».

  Я знала опус цей про те,
  Що ми всесильні і безсмертні,
  Чому ж сьогодні я уперто
  Не бачу древа, що цвіте.

  Звучав орган, і падав сніг.
  А може, то в мені звучала
  Струна великої печалі,
  І Бах її не переміг.

  * * *

  Це трапилось в осінню ніч, коли
  На берег з гір сповзала прохолода,
  І вітер здичавілий дув зі сходу,
  І олені в гірських лісах гули.

  Я загасила на столі свічу,
  В ту ж мить у вікнах засвітилось небо.
  І місяць, ніби з колісниці Феба,
  Розлив довкола променів парчу.

  Я зрозуміла: це уроча ніч,
  Бо сяючі на чорному скрижалі
  Нагадують про те, що для печалі
  Немає місця в світі − ось в чім річ.

  Лиш радість подарує нам політ,
  Всесильність думки, і безмежність духу,
  І точність зору, і чутливість слуху…
  Лиш радість, друже, − шлях від себе в світ.

  * * *

  Ми всі потроху лицедії
  І, мабуть, добре розумієм −
  В театрі нашім, як на горе,
  Увесь глядацький зал − актори.

  Ми всі потроху белетристи,
  І режисери, і статисти,
  У кожного мільйонна роль −
  Це кін життя, це дійство доль.

  * * *

  І проступає сонце крізь туман,
  І вгадується яблуня крислата.
  Земля парує. Невиразність саду
  Якраз така, яку любив Сезанн.

  Туман спаде. Троянди спалахнуть.
  Зачнеться день, немов грядуща ера.
  І я згадаю вірш Аполлінера
  Про Анні, що любила гувернера,
  А потім подалась в далеку путь.

  * * *

  Повернемось до музики. Скажіть,
  Чому сьогодні ви обрали Гайдна?
  Ви мовчите. Якщо це справді тайна,
  Зіграйте тайну чи прошепотіть.

  Як світиться у сутінках рояль,
  І пальці ніби світло розминають,
  І музика зі світла воскресає,
  Так воскресає з радості печаль.

  Повернемось у музику. Лиш в ній
  Віднайдемо прекрасного коріння.
  Все з музики, всі наші воскресіння.
  О музико, в мені полум’яній!

  * * *

  Печале, ти в собі завжди ховаєш мудрість.
  Коли прийдеш, тебе не прожену.
  Поглянь, там, вдалині, безжальна многотрудність
  Прожитих днів без продиху і сну.

  Пильніше придивись, над буднями витають
  І віддана любов, і здійснена мета.
  Але чому, скажи, душа тебе жадає
  І вірить, що святі твої гіркі уста.

  * * *

  Кожен з нас проруба свою просіку,
  І приходить нарешті пора,
  Коли знаєш: безсонням і досвідом
  Досягається легкість пера.

  І полуда з очей опускається,
  І дорога, що вдаль пролягла,
  Ніби вперше в житті починається,
  Мов для тебе себе берегла.

  * * *

  Читаю Гоголя ночами,
  Допоки світло у вікні
  Не перегорне панораму
  Безцінних днів, осінніх днів.

  А потім Альбіноні ніжний
  Звучить в ранковій самоті,
  Допоки запинало сніжне
  Не вкриє вулички круті.

  Це, мабуть, вік смаки диктує,
  І, мабуть, зайві тут слова,
  Читаю Гоголя і чую:
  В нім Альбіноні ожива.

  * * *

  Перо моє, моє дитя невміле,
  Ти зайняте важким правічним ділом −
  На цій землі (вже вкотре) нелукаво
  Ти хочеш наш прекрасний світ возславить.

  Усе в нім рідне і усе безцінне:
  Листок, росинка, ягідка ожини,
  Довірливе, беззахисне, твоє.
  А ще сльоза, сльоза в цім світі є.

  * * *

  Ці духмяні кущі золотого жасмину.
  Цю безмовну, наповнену ніччю хвилину,
  Цей вологий, споріднений з тайною сад
  Не вернути назад, не вернути назад.

  Ми постарієм, друже, і станем мудріші.
  Нас полишать ілюзії й захват полише.
  Будем просто дивитись на світ і на сад.
  І хіба що у снах мить ця верне назад.

  * * *

  Зів’яло тіло − думаймо про душу,
  А я візьму і цей закон порушу.
  Скажу собі: у світі не зникає
  Ні світло тіла, ні душа безкрая.

  Відродимось, відбудемося знову
  В безсмерті ниви і в безсмерті слова.
  Відродимось, відбудемося… Сплін.
  В осіннім небі журавлиний клин.

  * * *

  Ах, озера вечірній блюз!
  На сто віків помолоділа.
  Який божественний союз
  Води, і музики, і тіла.

  Яка магічна глибина,
  І просторінь яка безкрая!
  Пірнаю й не знаходжу дна,
  Немов за долею шукаю.

  * * *

  Є давня і лиха прикмета.
  Та розум радісний поета
  Не хоче нині визнавати
  За нею права існувати.

  О ластівко, влітай до хати,
  Відрадо наша, наша ладо.
  Ти більше не віщунка смерті,
  Навік урочі знаки стерті.

  * * *

  Хто озвучив ці далі,
  Цей березовий ліс?
  Натиска на педалі
  Вітер, мов органіст.

  Зеленіють хорали…
  О святе ремесло −
  Аби те зазвучало,
  Що звучать не могло.

  * * *

  Я під горіхом засинала.
  Була мала, дитям була.
  Я всіх на світі шанувала:
  Від горобця і до орла.

  Я під горіхом прокидалась,
  Він щось веселе шелестів.
  І все на світі посміхалось.
  Бо світ малу мене любив.

  * * *

  Липень засліплений золотом лип,
  Липовий лепет і липовий схлип,
  Лагідна липа, ласкава лебідка
  Каже: «Негоже так бачитись зрідка.

  Де ти блукала, де ти бродила?
  Серце втомила, ноги вросила?»
  Легко зітхаю, вся золотію.
  Липі, мов мамі, душу відкрию.

  * * *

  О, мені не збагнути цю зелень,
  Цього кольору тайну гірку,
  Цього древа, що назване «нелинь»,
  Витривалості силу тривку.

  І чи зможу колись надивитись
  На щоденний пейзаж за вікном:
  Райські птиці на жилавих вітах,
  Райські кущі − фантом за селом.

  * * *

  Запускали змія за селом
  Дітлахи замурзано-засмаглі.
  Степ гудів, немов аеродром,
  Під крилом ховали «вуха» чаплі.

  Обігнав мене веселий гурт.
  Обійшов на першім повороті,
  Пилюга між нами, наче мур.
  От і все. Спинись і вимов: «Годі…»

  * * *

  Вечірня дорога до ніг упаде,
  Зроблю по ній крок − і згадаю тебе.
  Чому в ці хвилини спокою і тиші
  В душі озивається все найсвітліше?
  І навіть печаль розставання і втрати
  Якась нетутешня − легка і крилата.
  Під небом високим, мов небом налита,
  Я хочу з тобою про світ говорити.
  Єдиний притулок наш − лагідне лоно
  Природи всесильної і безборонної.
  Вона нам пробачить і нас не осудить,
  Вона необачна, мудріша, ніж люди.
  І душу твою, почорнілу від болю,
  Омиє сльозою, живою водою.
  І душу мою, мов усохлу стеблину,
  Навчить диву жити, світити нетлінно.
  Чому в ці хвилини спокою і тиші
  В душі озивається все найсвітліше?

  * * *

  О, чому нас притягує небо,
  Чисте небо липневого дня?
  Так, немов замість серця у тебе
  Б’ється крильми мале пташеня.

  Я лежу на землі, відчуваю
  Вогку владу тяжіння її.
  А насправді повільно злітаю,
  Залишаючи тінь на траві.

  * * *

  О ластівко! О геометр.
  Що креслиш ти у небі синім?
  Довершеність класичних ліній
  Вінчає блискавичний лет.

  О ластівко, ти диригент.
  Керуєш всім пташиним хором.
  Зорі музичний інструмент,
  Пестунка ніжної Аврори.

  * * *

  Наш молодий вишневий сад
  Осінній почина обряд.
  Він з кожним днем стає мудрішим,
  Оголюючи віти ніжні.

  Чому ж сміливість нас лишає,
  Лиш вгледимо у небі зграю,
  Пташину зграю одиноку.
  Чому нас полишає спокій?

  * * *

  І з кожним днем світліша радість,
  І з кожним днем гіркіш печаль,
  І дотиковіша принадність
  Дороги, що тече у даль.

  Не хоче серце поспішати.
  Я жадібно й повільно п’ю.
  Життя, неначе й непочате,
  І долю, ніби й не мою.

  * * *

  Я встала вдосвіта. Світало.
  Світало і життя минало.
  Невже цей сад, ця осінь рання,
  Ці небеса − лиш проминання?

  Дивилася крізь скло уважно
  На липу і криницю нашу,
  Дивилася й не впізнавала −
  Все проминало, проминало.

  І раптом, ніби грім небесний,
  Це ж я минаю, все воскресне!
  Це ж я в задумі романтичній
  Минуще підмінила вічним.

  * * *

  Троянда кольору печалі
  Сьогодні вранці зазвучала.
  Троянда сніжна в срібних росах
  Спізнала гостя blanka rosa.

  Я озирнулася довкола,
  За ніч довкола стало голо.
  І в цій густій осінній тиші
  Звучав троянди голос віщий.

  І душу відпустило тіло,
  І радість душу охопила.
  Сад облетів і змок до нитки,
  Та не кінчалось диво квітки.

  * * *

  Морозним шляхом йти на самоті,
  Свободою наповнювать легені,
  Спивать повітря, мов настій женьшеню,
  І відчувать, що невмируща ти.

  Я знаю: це омана. То злились
  Бадьорість духу і зими осанна.
  Моє зухвальство промине колись.
  Та будь благословенна ця омана!

  * * *

  Маленькі радощі мої:
  Три липи у дворі,
  Вогонь у грубці, снігурі
  І книги на столі.

  Замерзла в озері вода.
  Над полем тиша з тиш.
  Годинник сонно погляда
  На розпочатий вірш.

  * * *

  Шуберт нашіптує щось неземне,
  В грубці вогонь догорає,
  Вітер то стихне, то снігом війне,
  Пахне завареним чаєм.

  Знать, що нікому ти зла не вчинив
  І не подумав лихого.
  Знать, що у тебе нема ворогів…
  Ні, не буває такого.

  * * *

  Вже золотіє зрілості межа.
  Ощадна в друзях. В почуттях скупіша.
  Вікно і стіл. О раювання в тиші!
  Душа ясна і пристрасті чужа.

  Ні, все не так. Невтолена жага
  Тобою володіє невситимо.
  Вікно, і стіл, і Всесвіт за дверима,
  А в нім піщинка кожна дорога.

  * * *

  Беру блокнот і думаю, що час
  Предивну гру розпочина із нами.
  Він проплива, ні – прослиза крізь нас,
  Стає примарним, мов стає туманом.

  Ще вчора день був довгим і важким,
  Життя було розважливе й повільне.
  Сьогодні все летить, як вихор рвійний,
  Змива сліди, з облич здирає грим.

  І тільки сад так само розквіта,
  І бузина так само лебедіє.
  Лише природа поспішать не вміє.
  Як вічність, мудра й вічно молода.

  * * *

  Місяць виплив повільно і тихо,
  Зупинивсь між розлогих узвиш,
  Над рікою, що вічністю диха,
  Диха вільно, мов еллінський вірш.

  Я подумала: Боже, земля ця
  Часом зорана, мов переліг.
  Що є Вічність?
  Це, мабуть, сучасність.
  Що є Всесвіт? Це рідний поріг.

  Оливкова віть

  Абетка рятівного світла

  * * *

  О важкі злотаві віти,
  Саду дивні вітражі.
  Скільки ж нам лишилось жити?
  Мудра липо, розкажи.

  Я тебе благаю, дубе,
  Не змовкай, гуди, гуди.
  Не надійде мертва згуба,
  Доки ти існуєш, ти.

  Вербо тиха над водою,
  Глоду кущик у гаю,
  І паслін попід горою,
  Ви пребудьте, я молю.

  Неділиме і єдине –
  Ми, і сонце, і вода,
  І руда правічна глина,
  І калина молода.

  І капустянка ляклива,
  І повільні журавлі,
  І оця старезна слива
  Біля ганку у дворі.

  Ми єдине, ми предивне,
  Найдивніше диво з див.
  Ми до скону невіддільні
  Від полів і від садів.

  Але ми існуєм доти,
  Доки світ пречистим є.
  Що це, заповідь природи
  Чи провіщення чиє?

  * * *

  Чому вона, пречиста і свята,
  Могутня непорочністю своєю.
  Боронить і годує й обійма
  Цей світ гнилий, роз’їдений брехнею?

  Немов забувши про підступне зло,
  Природа, наче діва безневинна,
  Цілує паралітика в чоло
  Устами, на яких цвіте ожина.

  Чи порятує білий світ краса?
  Очистить гнійники, загоїть рани?
  Чи зійде благоденствія яса,
  А чи зайде і ця зоря над нами?

  * * *

  Знаю, розпогодиться,
  Вляжеться і стишиться.
  Збудеться задумане,
  Вірші ще напишуться.
  На душі розвидниться,
  Стрепенеться, зрушиться.
  Світлом опроміниться,
  Від ніжності примружиться.

  * * *

  На пагорби обухівські ляга
  Важкий туман. Все зимнішають ранки.
  Пливе ріка. На березі селянки.
  Незгасний сон. Невтолена жага…

  А нині я стою на цій землі,
  І древні липи, мов біблійні діви,
  Лепечуть щось ласкаве і щемливе.
  І знов життя запалює вогні.

  Це музика безплотна, мов душа.
  Це загадка, це доля многотрудна.
  Це світла радість, чи, точніше, чудо,
  Яке з’явилось і не залиша.

  * * *

  Дитя заснуло. Спала спека,
  І розімкнулась мушля ночі,
  Ввібравши все, близьке й далеке,
  І заховавши враже й отче.

  Було не темно і не світло,
  Скоріше, мабуть, світло-темно.
  А я хотіла присвітити,
  Свічу шукала надаремно.

  Та опівночі серед саду
  (Коли вже й не чекала я)
  Воскресло весело і радо
  Безсмертне сяйво солов’я.

  * * *

  Тезаурус дрібниць, скарб милий і безцінний.
  Ось ягідки суниць, ось матіоли іній,
  І гойдалка в саду, і ця стара криниця,
  І жовтий какаду у лазуровій клітці,
  І чашка голуба на білій скатертині,
  І на даху димар, і дим із нього синій,
  Троянди восени, а навесні фіалки,
  І виноград рясний, той, що довкруг альтанки,
  Ще озеро між гір, смарагдова діброва
  І на столі папір, який чекає слова.

  * * *

  Ніщо не віщує вендету
  Природи – її ми зрадили.
  Тільки єдина прикмета –
  Барометр серця падає.

  Ще трави густі у лузі,
  Ще зранку щебече синиця.
  Та в річці вода як в калюжі,
  З неї води не напиться.

  Брате мій, що це з нами?
  Чуєш, усе живе
  Ніби гукає: «Мамо,
  Мамо, врятуй мене!»

  * * *

  Намоклі дуби, почорнілі,
  Охриста шовкова трава,
  Сороки на ній чорно-білі,
  І сірі, неначе зола,

  Ворони гуртом походжають,
  Співають співучі дрозди,
  Літають шпаки понад гаєм
  І кличуть кудись, а куди?

  Не вийшла зима цього року –
  То сонячний день, то туман.
  Але не вщухає тривога,
  Немов забирає у бран.

  Не вірить душа чи не хоче
  Повірить в раптове тепло,
  В ці зоряні місячні ночі,
  Живе і зелене зело.

  * * *

  Дивна зима цього року, мій друже.
  Випаде сніг, а надвечір калюжі.
  Іній на ранок, краса невимовна,
  А уночі дощ періще невтомно.

  Вогкі дерева, вогкі стежини,
  Тиша важка між дубів ніби плине.
  Далі опалові, простір величний.
  Мов обіймає, і манить, і кличе.

  Тихо, безлюдно… Острів казковий…
  Наче правічна, гола діброва.
  Небо похмуре, низьке і свинцеве.
  Снігу чекають сонні дерева.

  І, довгожданий, ніжний, святковий,
  Він опустився враз на діброву.
  Легко зітхнула юна ялиця,
  Світ помолодшав, світ засвітився.

  Земле, душа твоя вічна й безстрашна,
  Ти заколисуєш пристрасті наші,
  Мов пригортаєш міцно до себе,
  Снігом вкриваєш, снігом і небом.

  В чому ж твоя таїна незбагненна?
  Сила пресвітла і сила претемна?
  Земле, притулок наш, теплі пенати,
  Ми ж бо приречені в тебе вертати.

  Ось і будинок, ганок, поріг…
  Падає сніг… Падає сніг…

  * * *

  А й справді, що воно таке – природа?
  Чи дощ, чи сніг, чи сонце, чи негода,
  Люби її, прекрасну і всевладну.
  Вона не зна ні відчаю, ні страху.

  Дарує нам снагу і рівновагу,
  Рятує у хвилину безпорадну.
  Отак блукать у лузі між дубів –
  Ні вітру, ні пташиних голосів.

  Зима немов завмерла на хвилину.
  І розуміть: цю річку, і луги,
  І непорочні голубі сніги
  Не обминуть, не зрадить, не покинуть.

  * * *

  Облога фіалок, облога конвалій –
  Це ліки найліпші від втоми й печалі.
  Це вої чарівні, ця армія ніжна
  Свій наступ веде планомірно й успішно.

  Сьогодні уранці я вийшла на ганок,
  А далі – ні кроку, там море фіалок.
  О милі мої, мої рідні чужинці!
  Чого ж ще бракує цій змореній жінці?

  * * *

  О добрі вісті! Скоро скресне крига.
  Відлига в місті, й на душі відлига.
  Неначе ми прорвались крізь облогу
  Байдужості й зимової тривоги.

  І почались метаморфози вічні,
  Тепло і радість ув очах зустрічних.
  Так ніби місто охопила змова
  Тих, хто на щастя віднайшли підкову.

  У склі вітрин, даруйте, що не звично,
  Спалахують картини фантастичні,
  Пливуть будинки, і пливуть балкони,
  Пливе на вікнах резеда червона.

  Чи жартома, аж ні, скоріш зі щемом
  Я запитала: «Любий, попливемо?»
  (Ми зупинились мовчки над рікою)
  – Так, попливем, але в ковчезі Ноя.

  * * *

  Як повільно й велично надходить весна,
  Так пливе золота каравела.
  І бринить тятива, і співає струна,
  Ніби вірш молодого Гомера.

  День прозоро-п’янкий, мов нектару ковток,
  Теплий бриз, юна млость, сині хвилі.
  І вагання солодке зробити ще крок,
  Щоб злетіти над морем у вирій.

  * * *

  Чистий Четвер, Чистий Четвер!
  Дощик пройшов. Чисто тепер.
  Легкість весняна. І знову душа
  По світлій дорозі у путь вируша.

  * * *

  Ще сніг лежить. А вже фіалки
  Виблискують, неначе скалки
  Сапфірові на моріжку.
  Ще ластівки не прилетіли,
  Та вже в цвіту, вже білокрила
  Магнолія серед бузку.

  Весна холодна цього року –
  Якась напасниця жорстока –
  То дощ, то вітер, то мороз…
  Та вгамувать вони не можуть
  Буяння молодої рожі
  І мурахви веселий крос.

  Прийшла пора. І перешкоди
  Не годні зупинить природу,
  Що наступає на фронтах,
  І мить за миттю, крок за кроком
  Сильнішають бадьорі соки
  У стеблах, вітах і квітках.

  І ми тепер разом з весною
  Мандруєм яром-долинóю,
  Переліском а чи ліском.
  І відчуваєм, мов спросоння,
  Яке безмежжя і осоння!
  І верби, верби над ставком…

  І все жагучіша потреба
  Буть поряд з лугом, поряд з небом,
  Не розлучатись ні на мить.
  І пить оцю снагу душею,
  І вірить, що в кінці алеї –
  Початок, радість і блакить!

  * * *

  Доню моя, ти подібна сьогодні
  На ніжну троянду – квітку господню.
  Юність безгрішна – ніжність ранкова,
  Все ще в почині – і дія, і слово.
  Та я вже бачу і серцем знаю –
  З квіту такого зла не буває.

  * * *

  Не наслухалась ще, не втомилась
  Споглядать оцю ніжність тремку.
  Входжу в тебе, мов сходжу на крилас,
  Саде мій у рожевім вінку.
  Не наслухалась ще, не втомилась,
  Саде мій, а розлука гряде.
  Входжу в тебе, мов сходжу на крилас,
  Бо співає зело молоде.
  Не наслухалась ще, не втомилась…

  * * *

  Переповім тобі я зміст вікна,
  В яке дивлюсь щоранку і щоночі.
  Зміст цей простий і водночас урочий,
  Здається, є в нім певна таїна.

  Спочатку два дубки, а далі сад.
  Алея саду пролягла до річки.
  На березі ялиці і смерічки
  Й стара купальня – прихисток наяд.

  Оце і все. Але щодня дивлюсь
  На цю картину, ніби взяту в раму.
  І те, що бачу, не назвать словами.
  Та, власне, я за це і не берусь.

  То не природа – то вітальний дух.
  Він є – і все живе, і все радіє.
  Його нема – все гине в безнадії,
  Все в’яне: і троянда, і лопух.

  Вже ранок. У розчинене вікно
  Вливається казковий запах саду,
  Співає щиглик безтурботно й радо,
  Людині так, хоч плач, а не дано.

  Так, це життя… Та це і таїна.
  Це таємниця вічна, незглибима,
  Вдивляюся щасливими очима,
  Щодня читаю віщий зміст вікна.

  * * *

  Ми спускались по схилу гори, золотої,
  як мед,
  Яблуневі сади догорали в мусянджевих
  блисках,
  Світ був повен по вінця щасливих
  і добрих прикмет,
  Пахли сонцем дерева в розкішних
  плодах золотистих.
  Я здаля помічала шипшини багряні кущі,
  Ти мене пригощав перезрілим
  сапфіровим терном,
  І світилися стебла осіннім вогнем ефемерним
  Під ялицею в срібнім і вічнозеленім плащі,
  І здавалось, що нас обіймає рукою гора
  Й притиска до грудей обережно, повільно
  і ніжно,
  Ніби хоче сказать: «Ми єдине створіння
  безгрішне.
  Я жива, доки ви потребуєте ласки й добра».

  * * *

  Боже! Хто це за вікном освітив фіранку?
  Це троянди кущ, це той, що розквітнув зранку.
  Я виходжу в літній сад і від сонця сліпну:
  Це вже котрий рік підряд зацвітає липа.
  Озирнулась навкруги – онде попід тином
  Повний сили і снаги, ніжний кущ жасминний.
  А праворуч – нагідки, золота спекота,
  А на відстані руки – глоду прохолода.
  Всі здорові, всі живі, всі росою вмиті,
  На оцій святій землі, найдорожчій в світі.

  * * *

  Мільйон вигадливих інтриг
  Пізнав мадридський двір.
  А хтось на них купони стриг,
  Як кажуть, руки грів.

  Але цікавий парадокс,
  Урок для нас з тобою –
  Безсмертними лишились лиш
  Веласкеса герої.

  * * *

  Людські долі таїна
  Чи таїна народу.
  Одних негода обмина,
  Нема їм переводу.

  Неначе доля береже
  Від голоду і мору.
  Не знали воєн? Та невже?
  Гнилу не їли кору?

  А інших, ніби на хресті,
  Одвічно розпинають.
  Чи то чужинці, чи свої.
  Чи ті і ті навзаєм.

  Якась невидима печать,
  Страшне благословення –
  Терпіти муку, і мовчать,
  І вірить во спасіння,

  Перемагати врешті зло,
  Хоч жертви незліченні.
  Це все було, перебуло,
  Це як пісок у жмені.

  І все-таки народ з хреста,
  Той мученик одвіку,
  Отой, що з мертвих поставав, –
  Воістину великий.

  * * *

  Чим заплатим за пізнє прозріння,
  За реальність важку і гірку,
  За трагедії дух, що і нині
  Не залишив цю землю цупку.
  Запитання: що далі? хто винен?
  Котрі вперто читаєм в очах?
  І за тих, що вичікують німо,
  І за тих, що у шурфах кричать.

  * * *

  Я не можу читать мемуари.
  Розривається серце від болю.
  Півкраїни лежало на нарах,
  Півкраїни ішло за тобою.

  Хто ти? Звідки цей вищір звірячий?
  Це злодійство, немов божевілля!
  Оживають могили й неначе
  Розверзаються тихо й повільно.

  Портрет у білому

  Пам’яті Віктора Зарецького

  * * *

  І
  Я тричі позувала вам,
  Я тричі вас любила.
  Майстерня, гамір, та-ра-рам,
  І крила, крила, крила.
  На тепле світло у вікні,
  Аж легко, як згадаю,
  Мов з піднебесся, з вишини
  Злітались птаства зграї.
  Всі генії, всі диваки,
  Всі мали по Дантесу,
  В кишенях – тільки мідяки.
  Поети й поетеси…
  Між задавак-заводіяк
  Були ви жрець безсоння,
  Мов зодіаку добрий знак,
  Мов золотавий сонях.
  Ось три портрети на стіні:
  Сімнадцять, сорок, тридцять,
  Три квітки ніжні і сумні,
  Три жінки, три зірниці.
  Невже ця пава у бузках,
  З метеликом на лікті
  Пере білизну (просто жах!)
  І тре долівку віхтем?
  Я тричі позувала вам,
  Народжувалась тричі.
  Майстерня, гамір, та-ра-рам…
  То був не дім, а світлий храм,
  Миттєвості величні.

  * * *

  ІІ
  Цей чоловік, що схожий на апостола,
  Мені всміхнувся віддано і просто.
  Мовляв, віднині і довіку – твій.
  А може, то здалось мені. Не знаю,
  Та поряд з ним душею спочиваю
  В його саду на лаві голубій.
  Вже третій день він пише мій портрет.
  Я – в білому між золотих тенет,
  В ногах у мене півники бузкові.
  – Ти – український Клімт! – жартую я.
  О ні, о ні, то вигадка чиясь.
  Любить жінок – це радше голос крові. –
  Я згодна з ним. Любов – то Божий дар,
  Дорога, що веде нас на вівтар
  Пречистих дум, високого паріння.
  Без неї меркне все й втрачає сенс,
  Вона підносить душу до небес,
  А на землі ж бо є вінцем творіння.
  Сідає сонце. Гасне виноград,
  Що обвива старий паркан. І сад
  Поволі огорта вечірня сутінь.
  Ти миєш пензлі, пахне молочай.
  Не залишай, побудь, о постривай,
  Прекрасна мить, легка і незабутня.

  * * *

  ІІІ
  Ніжний шепіт, вітру легіт,
  О який солодкий гріх.
  Я вступила нині втретє
  І востаннє на поріг,
  На поріг твоєї хати,
  Що біліє у бузках.
  Я не годна розказати,
  Про оцей солодкий страх.
  Обступила нас розлука,
  Ніби військо, – звідусіль.
  Я не бачитиму друга,
  О який солодкий біль.
  Але поки, але поки,
  Ох, солодкий цей одчай.
  Ти всміхнувся яснооко:
  «Не забудь мене, вертай!»
  Повернулась мов у Мекку.
  Дім порожній, голий сад.
  Де ж товариш мій? «Далеко.
  Не повернеться назад», –
  Відказав холодний голос,
  Що лунав із висоти.
  Я з розлукою боролась,
  Прагла віднайти сліди.

  Потім стишилась, а потім
  Зрозуміла, що душа,
  Вириваючись із плоті,
  В путь прийдешню вируша.
  Тиха осінь бродить в полі,
  Ніч, як марево, легка,
  І горять, як очі, зорі.
  І тече, мов час, ріка.

  * * *

  Один щасливий, ніби птах –
  Весь час в польоті.
  А другий закінчив літа
  На ешафоті.
  Той дослужив до орденів,
  Онуки, діти…
  А цей – перевертнем не вмів –
  Як дикий вітер.
  Один любив-перелюбив
  Красунь найперших.
  А другий замітав сліди –
  Самотній вершник.
  Той проживе в здоров’ї вік,
  Гризот не знає.
  А цей нещасний чоловік
  Живцем копає.
  І хто ж бо вищий смисл буття
  Збагнуть зуміє?
  Коли одним лиш каяття
  І безнадія.
  А другим змалку до сивин,
  Мов по порядку:
  І мудрий батько, й вірний син,
  І ріг достатку.

  * * *

  Він поливав ансельму,
  Дивився у вікно.
  І думав: «Скульптор Гельман
  Потрібен все одно».

  Вже не було Марусі,
  Коханої жони.
  Вже не дзвонили друзі –
  Приходили у сни.

  А він вставав щоранку,
  Голився так, як звик,
  І відхиляв фіранку,
  Цей дивний чоловік.

  Ні грілок, ні компресів
  Не визнавав достоту.
  Ліпив він поетесу
  І вірив лиш в роботу.

  А поетеса зранку
  Спішила до майстерні:
  Відхилена фіранка,
  Розкриті навстіж двері.

  І милий, в теплій блузі,
  Бо сирість у підвалі,
  Він говорив: «Клянуся,
  Вас янголи прислали».

  Як все давно минуло,
  Неначе й не було.
  Якби не ця зажура,
  Не це в душі тепло.

  * * *

  Я гину від гордині. Це ганьба.
  Гординя, мов іржа, з’їдає душу,
  Трясе мене і гне, мов дику грушу.
  Тож не вона, а я її раба.

  Відроджуюсь, росту у доброті,
  Моя опора і моє спасіння
  У добрім слові, у дочці і сині,
  У всіх, кого любила у житті.

  Вони живуть в мені як дві сестри –
  Гординя й Доброта. Якісь навроки,
  Мов дві сестри – сердешна і жорстока.
  І розумію, що моя дорога –
  Під знаками Гордині й Доброти.

  * * *

  Вікно виходило у двір, подібний на криницю,
  На дні якої грав у тир народ наш блідолиций.
  Наш ватажок – Гемоглобін, вже був гомеопатом.
  Його рецепт: «Рубай паслін, в нім користі багато».
  Він голод знав, тому казав: «Щавель, кульбаба, м’ята –
  То найсмачніші серед страв, в них користі багато».
  І ми малі, немов кролі, зелене зілля гризли.
  На дні криниці, на землі, яку батьки наші пройшли
  До Одеру і Вісли.
  Я зазирну в своє вікно: пенал на підвіконні,
  І саморобне доміно, і квітка у вазоні.
  Залізне ліжко, гардероб, в куточку – етажерка.
  На ній копилка, з мушлів грот і голубе люстерко.
  Тут дівчинка жила колись, замріяна, мов сонях.
  Вона любила падолист і яблука червоні.
  І берегла один секрет, що над усі секрети:
  Щодня крутила фуете, бо марила балетом.
  Усе минуло назавжди, та раптом голос кличе
  В той двір, де шелестять дуби про суще і про вічне.

  * * *

  У ніч безсонну гарна книга –
  Неначе в лютому відлига.
  Читаю днесь Декамерон.
  І вічний заспів карнавалу

  Проймає божевільним шалом,
  Рішучо відганяє сон.
  Ну що то за дивак. Бокаччо!
  Неначе блазень, маг неначе –

  В одній душі мудрець й дитя.
  Він так уміє заморочить,
  Покепкувать з кумедних збочень
  І всіх привести до пуття.

  Куди ж бо ти, моя тривого?
  Вже бідолаха за порогом…
  Де ви, скорботні сновидіння?

  Влетів Морфей і теж регоче.
  Солодка італійська ноче,
  Як мед, густа, мов кобальт – синя!

  * * *

  Невдовзі осінить мене
  Магічна сила і незрима.
  І я струшу буття земне,
  Мов пил з одежі пілігрима.

  І промінь упаде з небес,
  І голос долетить раптово.
  Так світ колись
  з пітьми воскрес,
  Так народилось перше слово.

  * * *

  На березі Евру терзали менади Орфея.
  Це так необачно зрікатися сили своєї.
  А бідний музика незчувся, коли озирнувся.
  І врешті трагічний фінал незабаром
  відбувся.
  Це так необачно: зрікатися сили своєї,
  Та сумнів живе у душі. Він сильніш од
  єлею
  Хвальби, славослів’я, усіх панегіриків
  разом.
  Той сумнів і є першородна таланту окраса.

  * * *

  Вчувати блиск тих
  нових сторінок,
  Де все, що прийде, вписано
  таємно…
  Р.-М. Рільке

  Отже, все вже відомо:
  Від Гоморри і Содома,
  Від «варягів у греках»
  Й наших предків далеких.
  Від імперських амбіцій.
  І кострищ інквізицій,
  Галілея й Джотто –
  Все відомо достоту.
  Як шкодá тамплієрів,
  Розенкрейцерів шкода.
  Ці (в лапках) «людожери»
  Чули правду зі Сходу.
  Бо на сніжній вершині,
  У тібетській печері
  Вже існує сценарій
  Всіх майбутніх містерій.
  Хто ж вони, ті провидці?
  Де земля Біловоддя?
  Як до них нам пробиться,
  Не зірватись в безодню?
  Чи жадана підмога
  Зможе нас врятувати,
  Як віщують нам йоги,
  Як навчають архати?
  Але ми ще не знаєм
  І повірить не можем,
  Ми питаєм, питаєм –
  Чи поможеш нам, Боже?
  Ми питаєм, мов діти…
  Ми не вірим чужому.
  Але те, що закрите, –
  Вже махатмам відомо.
  Небо чорне й глибоке,
  Мов намет наді мною.
  Там в с е в и д я ч е о к о
  Потішає нас грою.

  * * *

  Коли до Бога нас веде біда,
  Коли душа в безвиході конає,
  Прості слова нам сили повертають
  І вже дорога не така крута.

  Коли ж до Бога нас веде любов,
  Уста твої не розверзла молитва.
  Не треба слів. Скінчилася гонитва –
  Душа твоя звільнилась від заков.

  * * *

  Заступись за мене, Богородице!
  Укріпи надією чи словом.
  Нашу землю огорни покровом.
  Може, світло в душах ще возродиться.

  Подивись: ми знов повільно гинемо.
  Як чума, нас косить вража сила.
  Та невже ж цю долю заслужили
  Наші діти і онуки синові?

  І кудись покута забарилася,
  І кудись здоровий глузд подівся,
  І гуляє по дорозі крівиця.
  Подивись на неї і жахнися.

  Зрозумій, як люди потомилися
  Від гризот, нестатків і наруги.
  Тож пробач їм всі гріхи. А муки,
  Їхні муки – щоб не повторилися.

  * * *

  По зорях по урочих
  Стежиною в полях
  Я вийшла серед ночі
  На запорізький шлях.

  І раптом зрозуміла
  Душі людської суть.
  Є в ній предивна сила,
  В ній пращури живуть.

  А під мечем чужинця,
  Під лезом палаша –
  Душа стає мов криця,
  Стає мов щит душа.

  Віденський вальс

  * * *

  Чи, може, це здалось!
  Святий Стефаній, висохлий, як мощі,
  Стоїть на цій міській ошатній площі
  І думає: «Довкола суєта…
  Що не роби – вогнем печи, залізом,
  А сатана сміється над карнизом –
  Ні смерті не боїться, ні хреста».
  Готичний розум визбирав трюїзми
  І з них будує вбивчі силогізми,
  Згідно яким невдовзі згине світ.
  Він вже гниє у твані насолоди.
  Пощо йому духовнії висоти?
  Пощо тужба про голод, недорід?
  Цей дідуган, від часу почорнілий,
  Мабуть, правий. Хтось обкарнав нам крила.
  Як не штурмуєм чисті небеса –
  Ніщо путяще з цього не виходить.
  Ми повертаємося у свої городи,
  Де миле все – троянди й дереза.
  Де затишок, де голуби вуркочуть,
  І де знак щастя – гнізда ластівочі,
  Пиріг з грибами, молоде вино,
  Пухке плече або рука надійна,
  Де час пливе повільно, супокійно,
  Тече повз дім, повз ганок, повз вікно.
  Старий Стефаній чорний від журби.
  Він стільки бачив крові, сліз, ганьби,
  Що мусив би співать хвалу достатку,
  В якому пребува його народ.
  А він усе повторює: «Mein Got,
  Помилуй праотців їх і нащадків».

  * * *

  Ранкова зустріч

  У Відні осінь. Вкотре я дивлюсь
  На цей провулок, золотом залитий.
  Каштани вчора визбирали діти,
  Сьогодні листя підміта дідусь,
  Подібний до грузинського кінто,
  Він голосно наспівує куплети.
  В кишенях від Макдональда пакети,
  А довгий ніс, мабуть, від Сірано.
  Я посміхнусь йому, а він мені.
  Оце і все, уся наша розмова.
  Чому ж та пісня, ніби колискова,
  Не раз мені звучатиме у сні?
  Чому не треба фраз і навіть слів,
  Аби двоє людей порозумілись?
  Ми справжній мові досі не навчились,
  Мові сердець, мові дерев, птахів…

  * * *

  Діалог на вічну тему

  «Я в юності перегоріла,
  Відшаленіла, відлюбила,
  І більш душа не спалахне,
  Не забринить, мов ніжна нота,
  Щоб всі дрібні земні турботи
  Ураз облишили мене».

  Ти посміхаєшся скептично:
  «Вогонь любові – то довічна
  І чиста сила у душі.
  Він не щезає, не зникає
  І вирватись на світ бажає,
  Мов ці весняні спориші».

  «Але ж минає рік за роком.
  Душа – немов у сні глибокім».
  «О ні, душа твоя не спить.
  А вірить в чудо неминуче
  І знає, мудрий Ерот влучить,
  У серці пісню воскресить».

  За вікнами отелю «Захер»
  Стоїть платан, неначе знахар,
  Поміж платанів, мабуть, цар.
  Такий могутній і крислатий,
  Що годен площу всю сховати,
  Від спеки врятувать задар.

  Ми зупинились під платаном.
  Ну що між нами? Nic між нами…
  Лиш хвиля злагоди. Лиш флер.
  А може, флірт? А може, сон це?
  Чи теплий промінь у віконці?
  Гра загадкових ніжних сфер?

  * * *

  Медитації з Фройдом

  Під кленом осіннім я книгу про Фройда
  читала.
  Довкола дві пави, дві пави довкола блукали.
  І небо було – ні хмаринки –
  блакитно-бездонне,
  І ніжну альтанку вінчала імперська корона.
  У Відні давно вже нема ні принцес,
  ні кронпринців.
  Але ці алеї, альтанки, фонтани усі ці
  Належать комусь, кого звідси не чути
  й не видно.
  І тільки душа пролітає, неначе лебідка.
  Ідуть дідусі, і гуляють старенькі бабусі.
  Із заздрістю й сумом на зграю птахів цих
  дивлюся.
  І думаю, Боже, всі фройдівські психоневрози
  На віденців схожі, неначе пирій на мімозу.
  Професор прийшов у цей світ, безсумнівно,
  завчасно.
  Побачив би він, як сьогодні вродило їх рясно
  На нашій землі, у совітському грішному «раї»,
  Старе і мале у мерзенних інстинктах конають.
  Вже сонце пригріло. Малеча шугає по саду.
  Ударили дзвони. Стефаній склика на пораду.
  І віриш, що буде так нині і буде вовіки.
  Для нас – бідолах – це дива, незбагненні
  й великі.
  Живуть собі люди… ні мітингів,
  ні демонстрацій,
  Ні черг, ні купонів, і жодних ілюзій,
  абстракцій.
  Про щастя майбутнє, про «землю горіхову»
  тощо.
  Про те, що життя –
  це суцільна і каторжна проща.
  Очима вбираю красу, що у парку панує,
  І знаю, що нею свій біль я вгамую, втамую.
  І вже відчуваю: тихесенько, ніби поволі
  Наповнює душу чи світло, чи бажана воля.

  * * *

  Прогулянка після дощу

  Осіннє диво Бельведера.
  Порожній парк. Ласкаві дні.
  Усе нагадує мені
  Про неіснуючу вже еру

  Повільних рухів і розмов,
  І променадів вздовж алеї,
  Концертів Моцарта, Сальєрі,
  І знову музики, і знов…

  * * *

  Монастир «Gotweg»

  Gotweg – по-німецьки – то Божа дорога.
  Ця назва пророча, і точна, і строга.
  На світлій вершині, на древнім подвір’ї
  Над світом удвох, мов птахи надвечірні.

  Під нами Дунай – далина несходима,
  Над нами небес золотаві вітрила.
  І думаєш: горе отим, хто не знають,
  Що небо і землю лиш храми єднають.

  А поряд велична дзвіниця собору,
  Якій не страшні ні Содом, ні Гоморра.
  Як просто усе, як усе зрозуміло –
  Є небо, земля і божественна сила.

  * * *

  На горі Бізамберг
  У зимовому лісі,
  Мов казковий узор,
  всі гілки заплелися.
  І, неначе крізь сіть,
  крізь перлинно-сріблисту,
  Було видно Дунай
  і на березі місто.
  Порт, базар, і собор,
  і сади у міжгір’ї,
  А над ними сніги,
  наче турмани білі.
  Ми удвох на горі.
  Тут безлюддя і тиша.
  Раптом що це? Газель
  привітати нас вийшла.
  А в кущах молодих
  чи шипшини, чи глоду
  Заспівали дрозди
  на тепло, на погоду.
  Ліс ожив, зазвучав,
  розступилися хмари.
  Ніжний промінь упав
  на могутні конари.
  Ну а наша печаль,
  мов пройшовши по грані,
  Піднялась в небеса –
  аби щезнуть в тумані.

  * * *

  У зальцбурзькій фортеці на вершині,
  З якої видно далі сині
  Озер дзеркальних, тихоплинних рік,
  Стояли ми й, немов у піднебессі,
  Прослухали оцю врочисту месу,
  Задуману в далекий вік і рік.

  Казкове місто нібито звучало,
  Усі фронтони і усі портали
  Співали славу сонячному дню.
  Строкаті дирижаблі з високості
  Спускалися, немов космічні гості.
  Мені здавалось часом, що я сню.

  І докази намарності життя
  В душі шукали ніби опертя.
  «Ну хто ти є?» – питали іронічно
  Оця краса, цей дивовижний світ,
  Що вже існує міріади літ.
  Я відказала: «Смертна ж бо, невічна».

  Але за мить я вірила і знала,
  Що ми єдині і моє начало
  Десь тут, десь є, десь близько так,
  до дрожу.
  І світ оцей живий і невмирущий
  Любовію минущих і грядущих
  Пресвітлих душ, що вірять в кару Божу.

  * * *

  Я одягаю плащ і капелюх,
  Я так боюсь осінніх завірюх,
  Коли шугає листя навіжено.
  Бо явище це миле і просте
  Нагадує мені аутодафе,
  А тиха площа – театральну сцену.

  Та раптом все впокорилось і фьон
  Лишає місто, ніби бастіон,
  Скуйовджене, розбурхане, замерзле.
  І сонце визирає з-понад хмар
  І осяває Ринг, на нім бульвар,
  Невпевнено веде магічним жезлом.

  Скінчилась драма. Сонячний фінал
  Нам день спокійний, теплий віщував,
  Я розгорнула віденську газету
  За столиком маленького кафе,
  Але усе не те, не те, не те.
  Усе не те. Душа жадає лету.

  * * *

  Загублені сліди

  О Пратер! Ах Пратер! Зелений мій брате,
  Франко і Олесь тут любили блукати.
  При місяці яснім, у сяєві зірки
  Тут музику слухав захоплений Рільке.
  О, скільки минуло відтоді та досі
  І музика знову, і знову тут осінь.
  І серце немов завмира на хвилину:
  Спинись, озирнись і возрадуйсь, людино!
  Це линуть до тебе крізь роки й сторіччя
  Чужої душі запитання одвічні.
  Хуткіше звільняйсь від німотних заков
  І слово своє до нащадків промов.

  * * *

  Вечірня елегія

  Віденський стілець,
  Веймарська тареля.
  В сріблі Бог-отець.
  От і вся оселя.

  За вікном зима,
  В час передвечірній
  Все в душі дріма,
  Що жадало в вирій.

  І надходить сон,
  І журба минає.
  Голубий півтон
  Десь за небокраєм.

  * * *

  Вілла «Гермес»

  На віллі «Гермес» дивний парк,
  синій став.
  Ця вілла, немов рятівний пароплав,
  У бурях подружніх була мов причалом,
  Із мандрів далеких крулівну чекала.
  І справді, пречистими росами вмита,
  З’являлась вона, мов сама Афродита,
  Чого їй, скажіть, бракувало у Відні?
  Бали і концерти, обличчя привітні.
  Пеани на честь молодої крулівни,
  Любов і шаноба, бо ти богорівна.
  Та люба дружина жила лиш чеканням:
  Залишити Відень, втекти на світанні
  До Рима, Танжеру, Тулузи чи Вільно.
  І день той приходив, той ранок свавільний,
  Коли виїздили карети із парку
  І мчали шалено повз арки і замки.
  Франц-Йосип женився на дивній красуні,
  Таку лиш зустрінеш на древній парсуні.
  Мов квітка якась екзотична, південна,
  Для двору лишалась вона незбагненна.
  То вірші читає, то музику пише,
  Малює, полює і вірить у Крішну.
  Всесильний монарх, що тримав пів Європи,
  В подружнім альянсі грав роль Пенелопи.
  Бо він місяцями чекав і тужив,
  Тамуючи голод любові і гнів.
  В одну із розлук, що була нескінченна,
  Він віллу «Гермес» будував навіжено.
  Бо вірив: у цю позолочену кліть
  Дружину, мов пташку, зуміє закрить,
  Але не вдалось, бо було невловиме
  Те мрево солодке, те тіло любиме.
  Та дика й співуча, близька і чужа,
  Палка й невсипуща жіноча душа.
  Не стала ця вілла сімейним гніздечком,
  Не зміг цісарівну узять під уздечку
  Всевладний монарх. І чарівна жона
  Жила як хотіла, для когось цвіла.
  Я днями блукаю по тихому саду.
  Тут все бездоганно – і ця колонада,
  І ніжна альтанка, й сріблястий фонтан,
  І цей безберегий за озером лан.
  Не знаю, можливо, я просто вразлива,
  Але почуваюсь тут легко й щасливо.
  І думаю, Боже, іронія долі,
  Я гріюсь при світлі чужої любові.
  А може, й насправді, о єресь святая,
  Ніхто і ніщо не вмира й не зникає.

  * * *

  Зима в Лаксембурзі

  Ідеєю кінця просякнуто наш хаос,
  Душа тверда й мовчуща, як граніт.
  Але стоїть цей парк. Усе, що нам дісталось,
  Від Габсбургів, що полоняли світ.

  Гармонія краси. Ці затишні алеї
  Довкруг озер, ці велетні дуби,
  І липи, й кедрачі були за панацею
  Від стресів, чи гризот, чи, може, від журби.

  Тремтить повітря, сяє сніг на вітах,
  Камінні леви ревно стережуть
  Маленький іподром, що марить літом
  І скакунами, жвавими, мов ртуть.

  І чується з далекої альтанки
  Мелодія забута і легка,
  Немов співуче видиво блука
  За китицями сніжної фіранки.

  І знову сніг, мов з рогу Альматеї.
  Замерзлий став, сліди від ковзанів.
  Здається, летимо понад землею
  І бачим найпрекрасніший зі снів.

  * * *

  Січень

  Ожива Пітер Брейгель –
  Це як марево, сон.
  Став замерзлий, і гребля,
  І холодний півтон.

  І здається, і віриш,
  Що завмерли віки.
  Ось де царствіє ліри –
  Снігурі й ковзани.

  Птах далекий кружляє,
  При нозі вірний пес.
  Ні, краса не минає!
  Світ ще повен чудес!

  * * *

  Ялинка в «Альбертіні»

  Вітер лютий, вітер хижий,
  Зовсім не різдвяний,
  Гнув дерева, рвав манішки,
  Полював за нами.

  Ми втекли, мов два злочинці,
  Шарпонули двері
  Й опинились, вірте жінці,
  В дивній галереї.

  Серед зали, мов у рамі,
  Світлосяйна зірка.
  Там стояла ніжна пані –
  Золота ялинка.

  Все довкруг немов звучало
  Переливним дзвоном.
  Розквітали, мов коралі,
  Вогники червоно.

  І дивилась так привітно
  Молода ялиця,
  Що було б напрочуд гірко
  З нею не зустріться.

  Я спитала: «Що віщує
  Зустріч ця неждана?»
  «Злагоду в душі і всує
  Й добру вість, кохана!»

  * * *

  Було те давно…

  Я хочу, щоб ти це побачила теж:
  І площу, і вежу, найліпшу із веж,
  Ялинку до неба у вогниках ніжних,
  Під нею буддиста – чита Рамакрішну,
  А осьде шотландець в спідниці картатій,
  А далі чарівні дівчата патлаті,
  Ще далі сміється юрба нескінченна.
  Це дійство різдвяне.
  Це – Відень. Це – Vienna.
  А потім свій виступ почнуть фігуристи,
  І вальс зазвучить новорічний, бо Крісмес.
  Співа катеринка, хрустять марципани,
  Все ніби знайоме і ніби незнане.
  Це схоже на казку, в дитинстві почуту.
  Це схоже на казку! І ніби полуда
  Світ застує наш. Його вже нема.
  Є місто казкове, а в місті зима.
  І я пригадала той вечір чудовий:
  Ми йшли по бульвару повз браму собору,
  Сніг падав і падав, скрипів під ногами.
  У світлі ліхтарнім світилася брама,
  А сніжна завіса немов сповивала
  І дзвони з мусянжу, й камінні портали.
  А потім заходили в теплу кімнату,
  Яку не берусь нині я описати.
  Це був Вавилон і уся комуналка,
  Що діється там – підглядала у шпарку.
  Та й справді, там діялось щось таємниче,
  Там каву варили, горіли там свічі,
  І вірші ночами читали до ранку,
  Що вкрай дратувало оту комуналку.
  Які ми щасливі були й безтурботні.
  Не вірилось, що наближається кодня.
  Розтоптані долі, покраяні крила,
  Та й тих, що вціліли, – ціпком молотили.
  Сьогодні ми є. Тож на що нарікати?
  Але в нас живе те перерване свято,
  Що дух звеселяло, що нас гуртувало,
  І стало початком, і стало началом.
  Живе в нас ота несподівана пісня.
  І це вже назавжди, і нині, і прісно.

  * * *

  Удвох

  В різдвяну ніч у кожного собору
  Є партія своя, свій тембр хору.
  Ще здалеку пізнаєш – де і хто.
  Когось втіша розважливий Стефаній
  Або Варвари спів під час літаній,
  А я люблю, коли звучить Петро.

  Рушаймо в ніч по Відню, в ніч різдвяну,
  Коли лунає Господу осанна,
  Коли душа летить у височінь.
  Забудьмо всі провини та образи,
  Відчуймо серцем, як нам добре разом,
  Яка довкруж краса й небесна синь.

  * * *

  Елегія на хіднику

  Ми зайшли у провулок казковий.
  Вів за руку мене, як дитя,
  Мій сивіючий муж. О любове,
  Я навіки твоя. Я – твоя.

  Пропливала зоря вечорова.
  Мій сивіючий муж. О любове,
  Пригорнув до плеча, ніби мовив:
  «Ти навіки моя. Ти – моя».

  * * *

  Вірші у сутінках

  Я перечитувала Рільке із «Книги прощ».
  За вікнами шумів свавільно весняний дощ.
  Холонув чай і пахло миртом, прокинувсь кіт.
  І не було між нами, вірте, ні верств, ні літ.

  Колись в цей час збиравсь поет в далеку
  путь.
  Йому хотілось інший край відкрить,
  збагнуть –
  І брами Київ відчинив, нехай цей гість
  Нам принесе свою любов і добру вість.
  Отак з’явилась «Книга прощ». Поет –
  дивак –
  Над нашим містом він уздрів щасливий
  знак.
  І я радію, мов дитя, хай пронесе
  Над нами горе і біду. І вірю в це.

  * * *

  Роздум на весняній терасі

  В свіжім злоті форзицій Відень тоне і тане.
  Як я хочу спиниться і вдихнути духмяне
  Зілля це великоднє, цей чаруючий трунок.
  Каже муж: «Не сьогодні.
  Гість чека з Камеруну».
  А вікно ресторану теж у злоті форзицій.
  Кожна пані тут пава, кожен пан –
  справжній лицар.
  Діаманти і злото, конкуруючи, грають,
  А мені кущ негордий, квіт форзиції сяє.
  Непомічена вийду на терасу весняну.
  Скоро крокуси зійдуть, гіацинти і канни.
  А в селі наддніпрянськім
  у біленькій сорочці
  Між зеленого рясту млосно диха первоцвіт.
  Я збагнула: доцільність наших дій
  не у слові.
  Лиш в природі є спільність доброти і любові.
  Таємнича, велична, ніжна і безсловесна.
  Наш рятунок правічний, світло в душах
  чудесне.

  * * *

  Великодня елегія

  На Великдень рано-вранці
  Ми блукали в Тюркеншанці
  Поміж грабів, поміж в’язів,
  Мов природи вічні в’язні.

  І світились в нетрях саду,
  Як церковнії лампади,
  Жовті крокуси весняні –
  Злото мрій на Божій длані.

  Я зітхнула: «Світе ясний!
  Нами править своєчасність.
  Знову зацвіла калина,
  Знов душа легка й безвинна».

  * * *

  І знову дивний сон

  Тут вже чекають на Великдень,
  Який невдовзі стріне Відень.
  У писанках весняна гілка,
  А на порозі мила жінка.

  Тут вирішено всі проблеми.
  Батьки – ласкаві, діти – чемні.
  І навіть кіт (йому це личить)
  Всміхається нам симпатично.

  Такі чудесні бутерброди,
  У вазах квіти, мед у сотах.
  Вино червоне, аж гаряче…
  Від захвату я ледь не плачу.

  Господар виключно люб’язний
  Мені сказав: «Я – хобі в’язень.
  Люблю гортать старі альбоми –
  Про наших предків світлий спомин».

  Він народився у Толедо.
  Сім’я й любов – життєве кредо.
  Горить камін, палають свічі –
  Й з’являється щось таємниче.

  Іде повільно, в супокої,
  Проводить по чолу рукою
  Й нашіптує так безневинно:
  «Усе це сон. Ти спиш, дитино».

  * * *

  Містерія у «Пальменхаузі»

  Скляний намет оранжереї
  Світився у кінці алеї,
  Неначе храм чи місце прощ.

  Щось фантастичне чи космічне
  (Метал і скло. Кінець сторіччя)
  Вогнями сяяло крізь дощ.

  «Оце і є наш «Пальменхауз»? –
  Спитала я і засміялась,
  Бо легкість душу обняла.

  Ти відповів, що так, напевно:
  «Будівля ж бо є промінентна,
  Мов острівець краси й теплá».

  А за хвилину веремія:
  Гертруда, Ерхард і Марія,
  Еліза, Олександр, Жерар.

  Два режисери, три актриси,
  Письменник знаний із Тунісу.
  Гостей навала – шик і шарм.

  Як виникла оця ідея
  Про свято ув оранжереї –
  Не знаю. То таємний жарт.

  Вечеря між араукарій,
  А ми усі немов гербарій,
  Де кожен – цінний експонат.

  Довкола пальми, олеандри…
  Неначе у далекі мандри,
  Рушаємо по квітнику.

  На орхідеї спить метелик…
  Яка краса тремтлива, леле!
  Зелений хоботок в пилку.

  І, мов у сні, за вечір тричі
  Я бачила твоє обличчя
  У різних ракурсах, але

  Ти був далеко, недосяжно
  Пив капучіно переважно
  І почувався, мабуть, зле.

  Та ось, мов прохолодний подув,
  Мов диригент ступив на подіум,
  Упала музика з небес.

  І все змішалось: квіти й зорі,
  Дерева, хмари, лиця й долі
  Астрологів і поетес.

  Ні, не змішалось, а з’єдналось
  І вже навіки так зосталось
  Летіти в безкінечну ніч.

  Енергія добра й таланту.
  Маленька зірка, жарт чи чар то,
  Чи, може, спів, чи, може, клич?

  * * *

  Alte Donau

  І знову серпень в розпалі, і знов
  Моя душа прогріта і зігріта,
  А прохолодні протяги дібров –
  Немов наркоз від «поцілунків» літа.

  І ще Дунай. Я не натішусь ним.
  Ріка повільна, а тому велична.
  Занурюю у ніжність вод обличчя,
  Немов з дороги вічний пілігрим.

  На березі лунає вальс бостон,
  Гасають дітлахи – казкові гноми,
  А я пливу. Яка солодка втома,
  Неначе бачу феєричний сон.

  Ні, я не звикну до цього життя.
  Для нас воно лишиться незбагненним.
  Ось рідні верби, поряд липи й клени,
  А решта – все із сфери небуття.

  Так не буває – мир і благодать,
  А поряд, за горами, – біль і горе.
  Тут щось не те. І давить непокора,
  І не дає в раю цім раювать.

  * * *

  Світанок ув Орті

  Чорнота. Лиш зоря над Дунаєм.
  Ми о цій таємничій порі
  Вийдем в ніч і в полях проблукаєм
  Аж до ранку. Коли косарі
  Пропливають по груди в тумані
  Й ніби тануть в тумані, мов спів.
  Душу – наче підносить на длані
  І землі, і краси, і віків.

  * * *

  Уроки сонця

  Долина фьонів – вітрів південних,
  То суще горе для нас, стражденних.
  Безсонні ночі, зигзаги тиску,
  Не знайдеш місце собі на ліжку,
  І руки терпнуть, і оксамитна
  Ця ніч бездонна, кінця не видно.

  Та тільки сонце зійде над обрій –
  Ми станем дужі, легкі й хоробрі.
  Зав’яжем вузол життя тугіше,
  Про ніч безладну ні слова більше.
  Дивись, дивуйся, ми ж діти раю.
  І голос долі: «Не відцураюсь».

  * * *

  Трійця у монастирі «Святе серце»

  І я сказала: «Їдьмо в монастир».
  Ти усміхнувся: «У який, кохана?» –
  «У той, що між дубів, мов світла панна,
  Стоїть смиренно на одній із гір».

  О, та гора смарагдова була
  Така привітна, ніби нас чекала.
  Все сяяло – дерева і портали:
  Вітали нас і квітка, і бджола.

  Стара алея нас вела у двір,
  В якому славний храм стоїть віками.
  Ми обережно прочинили браму –
  І враз щось ніби полонило зір.

  Чи то були казкові вітражі,
  Чи розписи, чи пурпурове злото,
  Чи дивовижна скульпторів робота,
  Чи те, що в храмі більше ні душі.

  Ми зупинились, вражені, і вмить
  Відчули, як бентежно, полохливо
  Душа неначе розправляє крила
  І ніби прагне в небеса злетіть.

  І нас не стало, ніби й не було –
  Ми розчинилися в любові світлій,
  У цій глибокій, мовчазній молитві,
  Що всіх єдна – людину і зело.

  * * *

  Наша ніч

  Десь Італія поряд, за гірським перевалом,
  Це Каринтії зорі нам вночі возсіяли.
  Ну а місяць, а місяць висить мов
  на гірлянді.
  Ти гукнув: «Подивися – це рядок
  з Леопарді».
  Пам’ятаєш: «Ночами небо ніби блищало.
  В цім було щось ефектне, елемент
  карнавалу.
  І виходили сарни із гущавин на луки,
  Ніби душі померлих, невловимі, як звуки».
  О Каринтіє давня, нерозгаданий краю!
  Тут слов’янські прапервні із Дніпра,
  із Дунаю,
  Але поряд і кельти, і варяги, і греки,
  І, звичайно, чарівні предки римлян
  далеких.
  Ти дала нам притулок в ніч липневу,
  казкову.
  Завтра знову в дорогу, зранку рушимо
  знову.
  Та ніщо і ніколи не затьмарить цей спогад,
  Бо краса незнищенна, як любов і природа.
  І чого б не зазнали, як, бува, не ведеться, –
  На любов і на вроду все ж душа
  відгукнеться.

  * * *

  День душі

  В долині, мов на дні душі, між пишних гір
  Бенедиктинці возвели цей монастир.
  Колони ніжні, вітражів розкішне тло.
  Ясне склепіння, щоб увись звертать чоло.
  Оті братове во хресті пасли овець,
  І кожен був тут лісоруб, і кожен жнець.
  Каменотес, співак, тесляр і будівник,
  І кожен до молитви звик й до праці звик.
  Притулок надавали всім. Хто тут бував –
  Не міг забуть казковий ліс і дивний став.
  Тут навіть чисті небеса, ця голубінь
  Ніби волали до душі: «Спинись, спочинь».
  Ми тут бродили між колон, як у діброві, –
  Легке повітря, тиша, лад, погідність
  в слові.
  І відчуття: все, що було, – лише предтеча
  Про себе правди і, мабуть, до себе втечі.

  * * *

  Вічні запити життя

  Якби оце уздріти міг Господь:
  Бенкети тіл, точніш, суцільна плоть –
  Ми стоїмо у залі Ренесансу.
  Корреджо, Тінторетто, Тіціан…
  Як сяє плоть, як забира у бран,
  Обпалює, немов протуберанці.

  Сюзанна і старі… Два коршаки
  Побіля Леди, білої, як піна.
  Жагуче лоно і розкішна спина.
  З купелі вийшла для перепочинку,
  Голюсінька на березі ріки.
  Вони ж сховались у кущах жасмину,
  Пасуть її очищами з-за тину.
  О сластолюбна, болісна жаго!
  Сюзанна їх не бачить, тож не знає,
  Як в корчах хіті старча плоть конає,
  Не відає призначення свого.

  Будьмо відверті – сцена еротична.
  Може, цей термін тут не зовсім звичний,
  Але є суть, вона ясна й проста.
  Так, Ренесанс пішов двома шляхами.
  Людина як вінець… Закриті брами,
  Тож відчинить! Є дух, але (між нами!)
  І тіло є. Хай квітне ж плоть свята!

  Тут поряд богорівний Рафаель.
  Він духу поклонявся, він людей
  Обожнював в буквальнім смислі слова.
  Його мадонни – це хіба жінки,
  Що знають пелюшки і тумаки?
  То зграя горлиць, неземних, казкових.
  Які вони дитинно безборонні!
  Як їм пасують ці тони червоні,
  Яка погідність сяє довкруги.
  Ні пристрасті, ні радості, ні туги…
  Для них так звично віщий голос слухать
  На березі лиману чи ріки.

  Вони, нам не говорячи нічого,
  Ніби рятують від низького й злого.
  Мовляв, дивіться, ось де ідеал
  Гармонії, краси, ясного духу.
  Хай він не меркне в дощ і завірюху
  І стишує наш гнів, наш безум й шал.

  Мадонна в лузі, і в садку Сюзанна…
  Їм проспівали генії осанну.
  Обидва мали рацію. Відтак
  Цей плюралізм Відродження приймаєм,
  Так є в житті. Інакше не буває.
  Але в тяжку хвилину ми волаєм:
  «О Господи, врятуй нас, неборак».

  До кого ми звертаємо заклання?
  До плоті, що святкує мить бажання,
  Чи до душі, що істину шука.
  Тривожна, полохлива, невсипуща –
  Прояснює нам суще і грядуще
  Наша душа, безплотна і важка.

  Та хтось колись промовив, що душа
  Не має жодних переваг над тілом.
  Я думаю інакше. Тіло біле –
  Це епізод, це тільки мить зотліла.
  Ні, не воно давало людству крила
  І рятувало людство від ножа.

  * * *

  Мотив у стилі бароко

  Палац Шенбрунн – вінець бароко.
  Ця мова існувала, доки
  Ряснів монархіями світ.
  Бо ті монархи у пенатах
  Страх як любили будувати,
  Любили мармур і граніт.
  І виник стиль цей еклектичний,
  В нім все яскраве, все незвичне.
  Європа ахнула – і враз
  Оті гірлянди з лоз і лілій
  Обвили все, окрім Бастілії, –
  Вона лишилась без прикрас.
  Ця хвиля запашна із півдня
  Невдовзі досягнула Відня.
  І Габсбургів похмурий дім
  Перетворивсь на дивовижний,
  Весь в алегоріях, як в пижмах,
  Й крилатий, ніби серафим,
  Оцей палац, Шенбрунн прекрасний,
  Що виник легко й своєчасно
  І ніби світові довів,
  Що Відень є і Відень буде,
  Його врятує від огуди
  Оце гніздов’я королів.
  Ходім до голубої зали:
  Тут відбувались карнавали –
  Ці фрески пишні, ці дари,
  Це займане багрянцем злото…
  О під’яремнії народи,
  За все платили ви.
  Платили ви і будували.
  Ці мармуровії хорали
  Во славу вам звучать.
  Мадяри, чехи, українці
  На цім плацу, на цім гостинці
  Під плитами лежать.
  Та, мабуть, буде необачно
  Промовить, ніби ти незрячий:
  «Шенбрунн – це морок, зло».
  Ні, це не так. Шенбрунн – то чудо,
  Допоки є на світі люди,
  Допоки є добро!

  * * *

  Скарга

  Прекрасний спорт – піти і загубитись.
  І так, щоб цілий день не віднайтись.
  Немов ураз від себе відректись
  Й чужим життям сповна насолодитись.
  Що це звучить так граціозно й ніжно?
  Ах, не впізнали – Шуберта «Форель».
  Її співа чарівний менестрель.
  Маленький хлопчик, що торгує різним
  На розі двох провулків мальовничих,
  Де кожен дім, вікно чи навіть фриз
  Немов зрослись, неначе сад, сплелись
  І стиха гомонять собі про вічне.
  О, ці провулки, цей камінний сад,
  Для вас приготували сто сюрпризів:
  Птахи з Таїті, квіти із Тунісу,
  Ну а для мене – антикваріат.
  Заходжу у підвальчик. Напівтьмяно.
  Але я бачу – сяє в глибині,
  Немов корал на океанськім дні,
  Рушник гуцульський, мов кривава рана.
  Він аж пашить червоним, аж кричить,
  Немов до мене руки простягає.
  Він так боїться – може, не впізнаю,
  Лишу його навіки між лахміть.
  В цей час до мене вийшов сам господар.
  Ах, диво, наш земляк, Мордко зі Сколе.
  Він так зрадів, о, він зрадів до болю
  І запросив на каву до господи.
  Ми піднялись на поверх вище. Тут,
  У цій самітній холостяцькій хаті,
  Старий сміявся й посилав прокляття
  На всіх святих, що є і що грядуть.
  І він казав, якщо на світі щось
  Було для нього справді найдорожче,
  То це у Сколе празникова площа,
  Де на Купала він зустрів когось.
  Чиє ім’я не взнав, бо більш не бачив:
  «О, я вчинив, як дурень, необачно.
  А, бач, зустрітись знов не довелось.
  І що воно за диво, та любов?
  Єдиний погляд, а допоки гріє.
  І що воно за диво, та надія?» –
  Питав Мордко і поглядом холов.
  Не гендлював – віддав мені Мордко
  Рушник гуцульський. Я була щаслива.
  Несла його, як пташеня тремтливе,
  А він горнувся до плеча мого.
  Тепер скажіть, хіба я не правá,
  Що часом треба в місті загубитись.
  Ходи за мною, мов чарівний витязь.
  Я знаю втаємничені слова.

  * * *

  Таємниця

  І прозвучала меса в Ліхтенталі.
  Франц Шуберт – це ім’я летіло далі:
  У Лінц і Грац, у Зальцбург і Тіроль.
  І навіть у Венеції гер Піркер,
  Як патріарх, благословив цю зірку
  І провістив найліпшу поміж доль.

  Але юнак вже мудрим був на диво.
  Він знав, що вдача слави вередлива,
  Отож не слід за нею упадать.
  І він поклав – писати лиш для друзів.
  О, як вони любили десь у лузі
  Його «Журбу» тихенько заспівать.

  Або поїхати у чарівний Грінцінг
  І пити пунш всю ніч, щоб через вінця
  Лилось вино і двиготіли стіни.
  А вранці повернутися додому,
  Немов якийсь напідпитку сірома,
  І раптом написать: «Salve Regina».

  Так, то була правдива таємниця:
  «Він з сатаною дружить наодинці.
  Це незбагненно! Звідки ця могуть?»
  Доскіпувались, думали, гадали
  І чорнороті здрайці і фескали,
  І різна інша людокаламуть.

  «Такий талант – і рівно нуль амбіцій!» –
  Французи дивувались і австрійці:
  «Не хоче вийти навіть на поклон…»
  Іще гримить оваціями театр,
  А він уже шугнув у темний Пратер,
  Вжива шампань, мадеру і озон.
  До нього смерть прийшла по листопаді,
  Були дерева голі і сукаті.
  Прийшла зненацька, в тридцять з гаком
  літ.
  Він все не вірив, жартував і кпинив,
  І схожий був він на малу дитину.
  Наспівував, шептав «Salve Regina».
  І тихо відійшов у інший світ.

  Кажуть, в той рік гуляв скажений вітер,
  Він сльози вмить з облич печальних витер,
  А Шуберта пісням – мов крила дав.
  І, мабуть, не було тоді оселі,
  Де б не співали ті пісні веселі.
  В них ожили його душа й талан.

  У Відні свято. В старовиннім парку
  Звучить оркестр. У пишних квітах арки.
  Ми сидимо за столиком удвох.
  Для нас лунає «Гімн святого духа».
  Здається, Всесвіт ці акорди слуха,
  Цей дивовижний вічності пролог.

  * * *

  Краса і любов

  Ви чули про Клімта?
  Не чули? О горе!
  Жінок малював він, одягнених в море.
  Чарівні наяди з пухнастим волоссям…
  Вони гіпнотично прекрасні і досі.
  А ось і художник в античнім хітоні.
  Він схожий на грека із Фівів чи Трої.
  Веслує човном, а в човні тонкостанна
  Емілія Фльоге – муза й кохана.
  Тоді, на початку сторіччя, у Відні
  Всі знали цю пару, птахів цих просвітніх.
  У світі, який вибухав щохвилини,
  Любов їх була – ніби світло нетлінне.
  Вони руйнували міщанські канони,
  Носили прозорі спідниці й хітони,
  Жили, мов на сцені, жили, ніби грали.
  І стиль цей чудний нарекли югендсталем.
  Минули роки, наче канули всує,
  Та знову у Відні Клімт владарює.
  На кожному кроці, на розі, за рогом
  Сміється крізь шибку Емілія Фльоге.
  Вони повернулись, точніше – воскресли,
  Жінки загадкові, наяди чудесні.
  А з ними і майстер, подібний на грека.
  Як бачим, дивився він досить далеко.
  Він знав, що людині, цій зірці ранковій,
  Найбільше бракує краси і любові.
  Тому малював лиш прекрасні обличчя.
  Їх світло було і палке, і незвичне.
  Суцвіття кохання, нев’янучі квіти,
  Так бачити вміє, хто вміє любити.
  Мораль зрозуміла усім до кінця:
  Любов і краса – ось прапервні митця.

  Шепіт хвилі нічної

  * * *

  Коли вечірня прохолода
  Спадає на приморський сад,
  Яка беззахисна природа
  В полоні заржавілих грат.

  Смеркає, і туман бузковий
  Від фіолетових суцвіть
  Пливе, легкий, як віще слово,
  Котре нікому не спинить.

  * * *

  Ми розженемо кров в аортах,
  Запустим серця метроном
  І вийдем на охристі корти,
  Перейняті спортивним злом.

  Я не пробачу вам ледачу
  Подачу з правого кута.
  О нетерпимість нетерпляча –
  Перемогти б.
  Пе-ре-мог-ла!

  * * *

  Як води Евріпа, мінлива погода.
  Ми вийшли з готелю. В кафе, що навпроти
  Під тентом смугастим ми випили кави.
  Стояла прекрасна погода, їй-право.

  Та раптом, мов з пащі Левіафана,
  Дихнули вітри, злі вітри за вітрами…
  Занесло на тент у сусіда панаму,
  Валяло стільці, шматувало рекламу.

  І знову за мить, мов нічого не сталось,
  Зненацька все стихло і все вгамувалось.
  Непевно було на душі, полохливо…
  Отак і в житті – то спека, то злива.

  * * *

  Я граю «мікст» із ворогом моїм.
  Воістину союз непереможний.
  І кожний рух наш і подача кожна –
  Довершений дует засмаглих тіл.

  Ми згодились на «мікст», бо гордим нам
  Потрібна як повітря перемога.
  Нас не здола ні втома, ні знемога.
  Останній гейм і найпростіша з драм:

  Суперники відверто програють.
  Ми переконливо перемагаєм.
  Але чому я згадую з відчаєм,
  Що мій партнер, швидкий, неначе ртуть, –

  Це ворог мій, так, ворог мій, з яким
  Супроти друга я сьогодні граю.
  Біль калата в душі і не змовкає.
  Близький тріумф ввижається гірким.

  * * *

  Іще душа німа. Ще й досі не озвалась
  На цю красу магнолій і чинар.
  Вона, неначе вічний плугатар,
  Із чорною ріллею поєдналась.

  * * *

  П’ю дивний чар троянд – краса мене рятує.
  Спиваю цвіт мімоз, текоми цвіт рясний.
  Невже цей ранок, день,
  цей вечір зникнуть всує?
  Ні, я їх збережу, спиню в душі своїй.

  * * *

  Фонтан нагадував лампаду
  На світлячкових ланцюжках.
  Вночі у нього зорі падали
  Й горіли – ніби в небесах.

  І я дивилась-додивлялася,
  Як в тьмянім світлі ліхтарів
  Кудись пливли і посміхалися
  Три аметистові зорі.

  Та ранок хвилею багряною
  Вже піднімався з-за гори.
  І у фонтані ніби танули
  Й повільно гасли три зорі.

  * * *

  О вітер з моря в розпал літа!
  Всі вікна й двері в ніч відкрито.
  І відчуваєш навіть в снах
  Південних водоростей пах.

  Я вийшла на нічну терасу
  І враз уздріла світло Марса.
  Якесь лихе передчуття
  В мені забилось, мов дитя.

  А трохи згодом все збулося,
  Буквально поруч на Форосі.
  І знов переконалась я:
  Горить над кожним з нас – зоря!

  * * *

  На березі вмирають анемони.
  Їх пелюстки приречено холонуть.
  Рибалки, що у путь баркас ладнають,
  Їх топчуть і ногами відкидають.

  Чому ці квіти із морського лона
  Прибила на пісок вода солона?
  Яка наруга сталась над красою
  По волі сили неземної, злої?

  Ми сидимо удвох на вогкім молі.
  Липнева спека слабшає поволі.
  І далечінь туманом оповита,
  І мить якась солодка й сумовита.

  * * *

  Сузір’їв золоті хребти.
  Ними ночами я мандрую.
  І все, що турбувало всує,
  Зникає, ніби назавжди.

  Мінливі зоряні світи.
  Мене рятують і лікують.
  І лиш вологий запах туї
  Та плеск прозорої води
  Нічного моря нагадають,
  Що на землі мене – чекають
  І що мене кохаєш ти.

  * * *

  Тут, у тихім саду,
  Між троянд і лілей
  Я збагнула одну
  Найпростішу з ідей.

  Лиш жертовність врятує
  Тебе і мине.
  Це єдина клейнода,
  Що не промине.

  * * *

  Горді пагорби Андалузії,
  Описати вас не беруся я,
  Просто стану тут, під оливою, –
  І зітхне душа: «А все ж диво є!»

  Вечоріє вже і церковний дзвін,
  Ніби з надр землі, долина з долин,
  І сяга небес, і зникає в них,
  Обійма окрес мертвих і живих.

  * * *

  Все замовкло. Втомилось. Заснуло.
  Лиш небесні хорали звучать.
  Спалахнула в безодні печать –
  Дві зорі, дві зорі над минулим.

  Я побачила, як полохливо,
  Як вони фанатично горять.
  Ні, ми ще не втомились чекать,
  Не втомилися вірить у диво.

  * * *

  Воно встає, як богатир
  Із золотим щитом на грудях,
  Й ступає по верхів’ях гір.
  Його пісні півсвіту будять.
  Його усмішка осяйна
  І незлобива, і вродлива.
  Воно встає! Пітьмі війна!
  Це наше сонце! Наше диво!

  * * *

  Чому печаль вінчає карнавал
  Щасливих мандрів? Що таке прощання?
  Це екзальтацій товариських шал
  Чи виклик тліну, виклик проминанню?

  Ще піднімаєм келихи хмільні,
  Ще віримо у тости поетичні,
  Ще карнавал – це дійство вулканічне –
  Запалює гірлянди і вогні.

  Та вже вино розлукою гірчить.
  І в товчії, що плине карнавально,
  Той сивий чоловік (бездонна мить)
  На мене глянув сумно і прощально.

  Чому так страшно вирушати в путь?
  Чи не тому, що серце мудре знає:
  Все, що мина, ніколи не вертає.
  Все, що було, не пам’ятай – забудь.

  * * *

  І ось подув важкий сирокко.
  У морі яхта одинока
  Кружляла, ніби альбатрос,
  Що здобич бачить в хвилі темній,
  Але зусилля всі даремні,
  Тож полювання не вдалось.

  В кав’ярні на розкішнім пляжі
  Спустили жалюзі, бо кажуть –
  З сирокко жарти небезпечні.
  «Тікайте всі куди хто може», –
  Гука берегова сторожа,
  Що вигляда не зовсім гречно.

  Спустів солярій і розарій,
  І стало тихо на бульварі,
  Тривожно шелестіли пальми.
  Я озирнулася до тебе,
  Мов любляча й слухняна Геба,
  Спитала поглядом: «Тікаймо?»

  Ти посміхнувсь – сама покора,
  І кинувся з розбігу в море,
  І зник у хвилі божевільній.
  А потім, як Геракл стосилий,
  Ступив на берег опустілий,
  І море дихало спокійно.

  Я простягнула мовчки руки:
  «Хлопчисько, в тебе вже онуки,
  Вже сивина довкруг чола».
  І ти сказав: «Все надто просто.
  Це був колись піратський острів,
  І ризик тут вершив діла».

  * * *

  Дощі зненацька оточили нас,
  Як враже військо.
  Я крізь мур прозорий
  Дивлюсь тепер на гори і на море,
  Що кольором нагадує топаз.
  І знову недочитаний роман
  Про тепле місто й пристрасті спекотні
  Розраджує моє життя самотнє,
  Як кажуть критики, бере у бран.
  Так вміє він один – Жоржі Амаду –
  Про неземну любов, про смерть і зраду,
  Ледь романтично й трохи іронічно.
  Про очі грішні й чисті, мов зірниці,
  Про юне тіло кольору кориці
  І про вітри попутні і зустрічні.
  Дощі ідуть. На жаль, прогноз невтішний.
  Таємна згода між дощем і мною.
  Дивлюсь, як на далекому узвишші
  Затягує вершину пеленою.

  * * *

  І підхопила на крило нас часу течія.
  Вже сивий ти і у снігах вінок згубила я.
  Погляньмо, любий, у вікно. За шибкою мете,
  А там, на сході, вже цвіте проміння золоте.

  І запалали небеса, і спалахнув наш сад.
  І ти сказав: «Не озирайсь,
  не озирайсь назад.
  Дивись, попереду весна, попереду життя,
  Найкращі дні, найтихіші сни,
  найвища мить твоя».

  Я не повірила, лише всміхнулась, мов здаля:
  Прекрасне те, що нині є, – цей сад, оці поля.
  Ти з дітьми граєш у хокей, а я варю обід.
  Мете за шибкою, і сніг вгорта у біле світ.

  * * *

  Наше озеро, наше літо
  Нині густо снігами вкрито.
  А на березі древня ялиця
  Так нагадує білу дзвіницю.

  Впізнаєш? Ми були тут щасливі.
  Ми раділи і вітру, і зливі.
  Ми пірнали у води прозорі
  І на них завмирали в покорі.

  Все минуло, мов кануло в Лету.
  На льоду крутить хтось піруети.
  Цей романтик, дивак одинокий
  Випромінює смуток і спокій.

  Ми обходимо озеро наше,
  Боже, літо здається міражем.
  Як врочисто довкола, велично,
  Ніби музика лине космічна.

  * * *

  Легке зітхання, сміх, мовчання,
  І шепіт стишений невлад.
  Так поступово ранком раннім
  Стає порожнім літній сад.

  І ти мене за руку вивів
  У білу ніч чи білий день.
  Стояли осокори сиві
  На тій, найдовшій із алей.

  Ми не промовили ні слова.
  І лиш побачили здаля –
  Десниця Бога мармурова
  Шлях наш немов благословля.

  * * *

  Що за доля нам судилася, мій милий?
  От зустрілись і розбіглись, як в чаду.
  І гукать тебе, чекать тебе – несила,
  Мов жебрак, кудись дорогою бреду.
  Побреду – на розі вулиць, тут стояли,
  Там у сквері попрощались, розійшлись.
  І торкнуло серце вперше труйне жало,
  І дорога раптом щезла десь, кудись.
  Може, все лише ілюзія, лиш спомин?
  Не було, нема, не буде – все пітьма.
  Може, я в полоні вигадки, фантома,
  А довкруг не спекле літо, а зима.
  Може, нафантазувала, намолила
  Це тепло, оцей гіпноз очей і слів?
  Може, справді, все наснилось – ти
  щасливий,
  Ну а я щаслива тричі, поготів.
  Все доскіпуюсь – чому ж це не зникає?
  Не було ж, нема, не буде – суєта…
  Я не варта цього раю, цього раю,
  Цього раю я не варта, бо не та.
  Але серце чорний сумнів відпускає.
  Серце знає: щось існує… щось таке,
  Що словами не назвеш, бо не вгадаєш –
  То солодке до нестями, то гірке.
  Ти існуєш, ти існуєш, ти існуєш…
  Ти існуєш, мов повітря, мов земля.
  Хай не віриш і не відаєш, не чуєш,
  Але серце – ти існуєш – промовля.

  * * *

  Його руки міцні і сухі, наче віття дерев.
  О, як міцно тримав ув обіймах своїх
  він русалок і мев.
  А сьогодні стоїть і шукає слова, а уста –
  Наче гіпсова бинда – стискає важка
  німота.
  Покохав до нестями. Не знав,
  що подібне бува.
  Ніби жар розгрібає, ніяк не знаходить
  слова.
  Він не знає, що я, наче вічний
  з Афону чернець,
  Вже не вірю в слова, вірю тільки
  у мову сердець.

  * * *

  І те, що писалось,
  І те, як жилось,
  Ураз ніби димом
  Гіркавим взялось.

  Чому вікна друзів,
  Їх затишний дім
  Я бачу неначе
  У люстрі кривім.

  І навіть твоя
  Найрідніша рука
  Непевно мене
  До плеча притиска.

  * * *

  Важко і гаряче дихає сад,
  Ніч молода і грішна.
  Золотом сипле яблукопад,
  Яблукопад в Опішні.

  Дихає сад, як південний прибій,
  Ніби нашіптує тайну,
  Сповідь про те, як у м’яті густій
  Чулось зітхання прощальне.

  Хто ж ті коханці, пущені в ніч,
  Мов половецькі стріли?
  Хто ж ті сміливці, що зорям навстріч
  У м’яті густій летіли?

  * * *

  Ми підійшли до озера: воно
  Нагадувало сяючу лампаду,
  Що спалахнула лагідно і радо,
  Як часом вогник лампи крізь вікно.

  Стояла ніч спекотна, аж важка.
  Ми увійшли у прохолодні води.
  І це було немов ковток свободи,
  Освячення прекрасна мить легка.

  Ми попливли, ми мов пірнули в ніч
  І стали безтурботними, як діти,
  Ми ніби вчились світові радіти,
  Як пращури із давнини століть.

  * * *

  Я втомить тебе боюсь
  Поглядом, розмовою.
  Я до тебе прихилюсь
  Гілкою бузковою.

  «Що за дивний аромат?
  Звідки дух безгрішності?»
  Тільки вечір, тільки сад,
  Тільки подих ніжності.

  * * *

  Неухильно час минав,
  День за днем, буденно й звично.
  Крига стягувала став,
  Сіялась зимова мжичка.

  Стигли яблука в саду,
  Падала дозріла слива,
  Потім осінь сиротливо
  Награвала на дуду.

  Знову був прозорим сад,
  Снігом пагорби вкривало.
  За вікном юга співала
  Сорок вісім днів підряд.

  Рік минув, і знову рік…
  Неухильно час минає.
  Ти мене чекать прирік.
  Я тебе щодня чекаю.

  Не в журбі і не в чаду,
  Не у згубі безнадії.
  Я, чекаючи, живу
  І чекання це лелію.

  Час мов зведений курок.
  Поспішаймо ж, бо минущі.
  Кожна мить – до смерті крок.
  Кожен крок – тобі назустріч.

  * * *

  Нас дощ у лісі наздогнав,
  Ми змокли враз до нитки.
  Він шелестів, шумів, шептав,
  Питав нас, хто ми, звідки?

  – О, ми – свободи шукачі,
  Наш дім – цей кущ в росинках.
  – Так ви коханці-втікачі?
  – Ні, чоловік і жінка.

  * * *

  Нас розвіяло, друже, по світу.
  Всі дороги для нас відкрито.
  Лиш єдину ніяк не вгадаю,
  Ту, яка нас нарешті з’єднає.

  І тому я так часто бачу
  Божевільний сон, необачний.
  І тому ти летиш свавільно
  В необачний сон, божевільний.

  * * *

  Буває мить, буває мить –
  Її не перекажеш,
  Коли твоя душа тремтить,
  Неначе повна чаша.

  Поволі підступа снага,
  Ніби вода прибутна,
  І відліта кудись юга,
  І розквітає рута.

  І усвідомлюєш нараз,
  Що ти – мов гілка рання.
  Прийшла пора, надходить час
  Цвітіння і буяння.

  І погляд кожний твій і рух
  Легкі, мов подув майський,
  Запалюють в очах довкруг
  Нічні вогні купальські.

  І знаєш ти, і віриш ти:
  О так, існує диво –
  На цій землі, о цій порі
  Для тебе все можливе.

  * * *

  Не знаю, чи назву колись словами
  Оте мовчання, що лягло між нами,
  І таїну, що нас оповила.

  Ту добру силу чи солодку муку,
  Що роблять непомітною розлуку
  І видимою магію числа.

  Де ти тепер? За синіми морями?
  В краю Лі Бо а чи Омар Хайяма?
  Чи, може, знов на Канівській горі?

  Рушаю за тобою в путь незриму
  З упертістю святого пілігрима,
  Що знає храми всі і вівтарі.

  Я вірю: наша зустріч неминуча.
  Ти зрозумієш, і збагнеш, і влучиш
  У суть просту і давню, ніби світ:

  Лише оте, не назване словами,
  Приховане за сімома замками,
  Витримує випробування літ.

  * * *

  Тільки погляд, тільки осінь,
  Лиш ласкавий усміх уст…
  А живуть! Існують досі!
  Що б на це сказав Прокруст?

  Де ж існує миле мрево,
  Погляд, усміх, вітровій?
  Де тремтять злотаві древа?
  У душі… душі моїй…

  * * *

  Чи є слова, які б перемогли
  Твоє мовчання, світле і гірке.
  Мовчання несподіване, яке
  Вертає з небуття мене, з імли.

  * * *

  Я згадала: на стіні
  Мій портрет в твоєму домі.
  Хмари чорні, дощові.
  Квіти, як вогонь, червоні.
  Ми п’ємо зелений чай,
  Дивимось листівки Россі.
  Ти смієшся: «Постривай,
  Завтра ж осінь, завтра ж осінь».
  День. Відчинений балкон.
  Голуби сидять на бильцях.
  О, який легкий півтон
  Білого на срібних крильцях.
  Я згадала: на стіні
  Мій портрет в твоєму домі.
  Це наснилося мені.
  Ми з тобою не знайомі.

  * * *

  На кінцевій зупинці я сяду в трамвай.
  Ти тепер не гукай: «Зупинись, постривай!..»
  Я відтак не твоя. Я належу комусь,
  Хто жадає мене, на чий клич відгукнусь.

  А було це у сні. Те, чого не було.
  Цей божественний спів, це казкове тепло.
  Цей ласкавий туман ув осіннім саду.
  І над світом луна: «Я прийду, я прийду…»

  * * *

  Наче рамена свічника,
  Гілки тримають сяйво квітів.
  Над садом ніч, п’янка й легка,
  І солов’ї несамовиті.

  Навсібіч зèлені тягар,
  Й, неначе вимріяна учта,
  Росте в душі магічний чар
  Розважливо і неминучо.

  * * *

  І як це кохання до тебе прийшло?
  Як бджілка на квітку? Як сонця тепло?
  Як ревна молитва? Відказуй…
  «З небес мені сяйво щастя дано,
  І, крила згорнувши, упало воно
  На душу розквітлу відразу».

  * * *

  «Як все живе, й душа всихає», –
  Сказала я, зітхнувши гірко.
  «Твоя наївність потішає.
  Душа – це ж не стебло, а зірка».

  Ти відказав і усміхнувся.
  Ця усмішка єдина в світі.
  Душа – це не стебло у лузі.
  Душа – це сонце у зеніті.

  * * *

  Я прокинусь вночі і до ранку не сплю.
  Я тужу за тобою, тужу, бо люблю.
  Відчиняю вікно. Так самотньо мені…
  І пригадую… Що? Наші дні, наші дні.

  Пам’ятаєш наш сад? Жовтий кущ
  хризантем?
  Ти казав: «Це як сон. Це – правдивий
  Едем».
  Пам’ятаєш наш став, той смарагд поміж
  круч.
  Ти казав: «Поцілуй. Поцілуй, бо ж не
  муч».
  Пам’ятаєш дорогу на Витачів,
  По якій ми блукали безстрашно вночі,
  І криницю в бузках, і в городі рівчак,
  І гніздо ластів’яче – щасливий то знак.
  Ти повернешся скоро, за тиждень чи два.
  Я не буду шукать зрозумілі слова,
  Щоб тобі передать смуток мій і одчай,
  І промовлю лише: «Не питай, не питай…»
  Але ти все збагнеш. Ти-бо мудрий, як змій.
  І промовиш очима: «Навіки лиш твій».

  * * *

  Я сіла на лаву.
  Спочину, помрію…
  І раптом (це ж звідки?)
  «Ave Maria…»

  Так зветься троянда
  Оця біля мене.
  Оранжеве світло,
  Мрево зелене.

  Когось ти мені
  Нагадала, красуне.
  Того, кого згадую
  З легкістю й сумом.

  Того, а, проте,
  Грішна жінка не скаже
  Про нього ні слова,
  То тайна назавше.

  * * *

  Я дивлюсь на себе збоку:
  Ніжна, гожа, ясноока…
  Але, може, то облуда?
  Я за мить лиха і люта.

  Дивні це метаморфози:
  Negro rosa – blanka rosa…
  То, мов янгол, то – менада.
  Це якась дияволіада!

  Та на щастя – «In Ordnung alles»,
  В світі є психоаналіз.
  Тож мій друг, професор Норман,
  Пояснив оцей феномен.

  Він сказав: «Ти – ідеал!..
  Інь і Янь, вода й метал,
  Вибух – тиша, сміх – зажура…
  Ах! Яка клавіатура…
  Це не кара і не ноша.
  Ти – улюблениця Божа!»

  * * *

  Усе випадково:
  Божественна осінь,
  Казкова алея
  І мудра розмова
  Про тайни буття,
  Нерозгадані досі,
  І навіть мовчання –
  Усе випадково.

  Усе загадково:
  Цей сад золотавий,
  Мов острів забутий,
  Сія вечорово,
  І погляд несмілий,
  І слово небавом,
  І присмак сльози у словах –
  Загадково…

  * * *

  Наші діти дорослі,
  Ми іще молоді.
  Не постаріли досі
  І не збились в ході.

  Це найкращі хвилини
  Ті, коли ми удвох.
  Тож повторюй невпинно:
  З нами Бог, з нами Бог.

  * * *

  Я знову оживу. Я ще цвістиму.
  Я зазвучу, мов геніальна рима.
  Тебе здивую і здивую світ.
  Я ще скажу свої слова пророчі.
  І, може, ці гіркі, безсонні ночі
  Колись дадуть неповторимий цвіт.

  * * *

  Саде мій благословенний,
  Мій товаришу, мій брате.
  Друже любий, сивий клене,
  Подруго, вербо пухната!

  Тут лишилася б навіки,
  Стали б ви моя родина.
  Зранку – вічне ку-ку-ріку,
  Зночі – звичний запах тмину.

  І ні сварок, ні істерик,
  Ні дискусій про кохання.
  Тільки сонце, тільки серпень,
  Світле часу проминання.

  * * *

  Райський кущ півоній,
  Пригорни мене.
  Твоє світло повне,
  Ніжне, аж святе.

  Може, я зцілюся,
  Може, біль мине,
  Поки надивлюся
  На зело ясне.

  В чім моя провина?
  Квіти, підкажіть.
  Я, немов дитина,
  Не навчилась жить.

  Як мені подужать
  Безвість таїни…
  Врятувати душу
  Вірної жони?

  * * *

  Все можна аналізувати,
  Окрім любові мужа й брата,
  Окрім сльози, окрім біди.
  Сльозу візьми і розклади.

  А я не вірю, єсьмь-бо вперта.
  Пишу листи, кладу в конверти,
  Навчаю мудрості, бо знаю:
  Ніщо намарно не минає.

  О як наївно це, як смішно
  Переробити душу грішну.
  О як це смішно, як наївно.
  Та вірить серце безневинне.

  * * *

  Мене нема. Я вся – любов.
  Я ніжно пахну миртом.
  Повторюю це знов і знов:
  Я вся – любов, повірте.

  І коли ти мене ведеш
  Дорогою п’янкою,
  Твоя любов не знає меж,
  Бо ти ідеш зі мною.

  * * *

  Я не вмру, не щезну, не зникну…
  Відчиняю у простір вікна,
  Розчиняюсь в такій блакиті,
  Що буває лише на Криті.

  Вириваюсь із пут одчаю,
  Пробачаю усім, пробачаю.
  Адже біль цей навпіл із кров’ю
  Мене освятив любов’ю.

  * * *

  Пробач мені, Боже, цей гріх, цю провину, –
  За те, що я скнію душею, мов гину,
  За те, що не бачу ні сонця, ні неба,
  За те, що я плачу й забула про тебе.

  А ти не забув. Ти мене пам’ятаєш.
  Ти смуток од мене, мов пил, одгортаєш,
  За руку береш і, неначе дитя,
  Виводиш з пітьми на дорогу життя.

  * * *

  «Найбільший скептик в світі –
  людський розум, –
  Мені промовив Бенедикт Спіноза.
  (Розмова відбувалась уві сні). –
  Якщо звірятись на логічність думки,
  Прийдемо до печальних підрахунків
  І будуть наші висновки сумні.

  Завзято, вперто (кпину ні грамини),
  Доскіпуючись до першопричини,
  Наш розум, як алхімік, ні на мент
  Не полишав надії ділом й словом
  Нам пояснити суть світобудови
  І завершить складний експеримент.

  Але що далі, то було ясніше –
  Проблем все більше і питань все більше.
  І мусив розум визнати, що він,
  Пізнавши все чи майже все, – не знає,
  Чому людина гине і вмирає,
  Чому життя вінчають смерть і тлін.

  Відтак його приреченість не мучить,
  Став розум наш скептичним неминуче,
  Холодним і байдужим розум став.
  І між людей тепер не романтичність –
  Скептичність, сестро, саме так –
  скептичність,
  Мов сатана у пеклі, править бал».

  Я монолог прослухавши уважно,
  Йому відповіла, що серцем зважу
  Доцільність сумовитих міркувань,
  Що це стара і непоправна звичка –
  На світ довкруг дивитися трагічно,
  В м’якім фотелі цідячи шампань.

  Прокинулась. Над синьою горою
  Вставало сонце. Дихав світ весною,
  А біля дому розквітав мигдаль.
  Над морем чайка радісно кричала.
  Підходив білий катер до причалу.
  Підходив катер, і сріблилась даль.

  І я відчула, радістю зігріта,
  Що лиш любов єднає нас зі світом.
  О, спрага уст, пожадливість зіниць.
  Лише любов, лише любов, братове,
  Безсмертне почуття, пророче слово –
  Це ключ до всіх прекрасних таємниць.

  Повернемось на землю з емпіреїв
  Світ пізнавать не розумом – душею.

  ---

  Про автора

  Людмила Скирда – українська поетеса, вчений-літературознавець, педагог, літературний критик, культуролог, перекладач, член Національної спілки письменників України, лауреат міжнародних літературних премій імені Андрія Малишка, Григорія Сковороди, Володимира Винниченка, Івана Кошелівця, Заслужений діяч мистецтв України.

  У 1968 році Людмила Скирда закінчила філологічний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Перші вірші поетеси були опубліковані в газеті «Літературна Україна» у 1962 році. У 1963 році, ще школяркою, Людмила Скирда бере участь у Всесоюзній нараді молодих письменників у Москві. У 1965 році виходить перша книга поетеси «Чекання», яка викликає захоплені відгуки в іноземній пресі та жорстку критику у радянській. Так, український літератор і громадський діяч, видавець патріотичного часопису «Смолоскип» у Канаді Осип Зінкевич у своїх мемуарах згадує: «Гортаючи газети і журнали з України, я зовсім принагідно натрапив на вірш Людмили Скирди «Живеш і раптом». Я захопився цим віршем. Починається словами «Живеш і раптом непорозуміння…» і закінчується «Без мене буде дихать Україна, а я без України задихнусь». І так пише двадцятирічна студентка. Ставлю собі запитання: звідки вона така взялася? І знаходжу: з Кіровограда. Попрацював – на першу сторінку «Смолоскипа» за травень-червень даю цей вірш, а далі мою обширну статтю про неї та добірку її віршів». Справді, книга «Чекання» не тільки не загубилась серед книг славетних шістдесятників – Миколи Вінграновського, Ліни Костенко, Івана Драча, Бориса Олійника, Василя Симоненка, а й одразу зайняла своє особливе місце у літературному процесі. Вона презентувала своєрідну і талановиту урбаністичну лірику.
  Особливу увагу творчості Скирди приділили польські критики. Так, професор Єжи Єнджевич, видатний польський дослідник творчості Тараса Шевченка, переклав вірш «Уроки польської», який був надрукований у журналі «Пшиязнь». Відомий перекладач української літератури Флоріан Неуважний, зокрема, писав: «Розвиток української поезії настільки бурхливий і швидкий, що Ліна Костенко, Драч і Коротич – це вже сьогодні свого роду класики, а їх місце зайняло покоління нових молодих поетів з Людмилою Скирдою та Ігорем Калинцем на чолі». Професор Стефан Козак, найактивніший промотор української літератури в Польщі, присвятив творчості Людмили Скирди цілу лекцію у Варшавському університеті, в якій порівнював поетесу з молодим Миколою Бажаном. Поет і критик Остап Лапський в статті про Людмилу Скирду стверджував, що Скирда наслідує гуманізм Максима Рильського: «Це ті ліричні широти, на яких поезія Скирди і Рильського зустрічатимуться, її «я» – з його «людиною». Професор з Бордо Еміль Крюба також стає пропагандистом творчості Людмили Скирди. І таким чином її ім‘я стає досить-таки відомим за межами тодішнього СРСР, що не могло не викликати питань у радянських спецслужб.

  У 1968 році вступила до аспірантури Київського державного університету. З 1971 року працює викладачем на кафедрі історії української літератури філологічного факультету КДУ.

  У цей же час в життя Людмили Скирди входять найяскравіші представники творчої інтелігенції України – художники Віктор Зарецький, Алла Горська, Григорій Гавриленко, Борис Плаксій, скульптори Макс Гельман, Микола Рапай, Михайло Грицюк, письменники Валерій Шевчук, Ірина Жиленко, Лесь Герасимчук, Дмитро Павличко, Микола Вінграновський, Юрій Щербак, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Ільєнко, Леонід Осика, актори Наталя Лотоцька, Богдан Ступка, Марина Герасименко, Степан Олексенко.

  Проте, період романтичного ренесансу і відлиги тривав недовго. На всіх фронтах знову почала розгортатись боротьба з українським буржуазним націоналізмом. Цю вакханалію очолив емісар Кремля, секретар ЦК КПУ з ідеології Маланчук. Перший помічник Щербицького Віталій Врублевський у своїй книзі згадує: «Єдиним словом Маланчук дозволяв собі вирішувати долю письменника, журналіста, режисера, встановлюючи над ним власну особисту цензуру. Списки складались і весь час поповнювалися. Я умовив друзів, щоб вони їх принесли мені. Як з‘ясувалося, в них уже значилося близько 20 чоловік: Драч, Скирда, Гуцало, Горлач, Симоненко, Вінграновський, Борис Олійник, Некрасов, Тельнюк, Ліна Костенко, Харчук, Леонід Коваленко, Дмитренко, Голобородько, Дзюба, Бердник, Куліш, Сільвестров, Ященко, Грабовський». Саме у зв’язку з цим списком тривалий час Людмилі Скирді було заборонено захищати кандидатську дисертацію, оскільки робота була присвячена творчості репресованого поета Євгена Плужника. Справу вдалося довести до логічного кінця тільки у 1974 році після зняття Маланчука з посади. У 1977 році поетесу приймають до Спілки письменників СРСР і цього ж року вона отримує наукове звання доцента.

  З 1984 по 1988 рік Людмила Скирда вела авторську культурологічну програму «Живе слово» на УТ.

  З 1986 по 1988 рік вона перебуває у докторантурі, де завершує роботу над докторською дисертацією, присвяченою українській поемі.

  З 1988 року Людмила Скирда живе у Відні, де її чоловік – український дипломат Юрій Костенко обіймає посаду Постійного представника України при міжнародних організаціях, а невдовзі стає першим Надзвичайним і Повноважним Послом незалежної України в Австрійській Республіці.

  Поетеса починає активну культурну та творчу діяльність, спрямовану на налагодження дружніх контактів з українською діаспорою, австрійською інтелігенцією та ЗМІ, читає лекції з української літератури, веде програми на австрійському телеканалі ORF.

  Невдовзі з‘являються її книги віршів «Медитації біля Стефансдому» та «День душі» (переклад Вільгельма Тіло). У їх презентації взяли участь відомі австрійський поет Ернст Дегаспері, польська поетеса Єва Ліпська, музикант Лео Вітошинський, громадські і політичні діячі Австрії, дипломатичний корпус.

  У 1994 році чоловіка Людмили Скирди Юрія Костенка призначено Надзвичайним і Повноважним Послом України у ФРН і вона переїздить до Бонна, де продовжує свою творчу діяльність. У Німеччині виходять її книги «В обіймах югендстилю», «Рейнські елегії» (переклад Анни-Галі Горбач).

  У 1995 році творчі вечори поетеси пройшли у великих містах ФРН – Ганновері, Мюнхені, столиці країни – Бонні.
  У цей же час УКУ організує творчий вечір поетеси у Лондоні, який мав широкий медійний розголос.

  З 1997 по 2000 рік поетеса живе і працює в Києві.

  Видає книги «Ad astra» та «Рожевий янгол або композиції за кермом», друкує літературознавчі статті, есеї, інтерв’ю, зустрічається з читачами у різних куточках України.

  З 2001 року чоловіка Людмили Скирди Юрія Костенко було призначено Надзвичайним і Повноважним Послом України в Японії, куди поетеса переїздить і де живе і працює до 2006 року. За цей час вона видає книги «Сад любові і сонця», «Дзуйхіцу від сакури», «Чарівна мушля» (переклад Йодзі Міва, Костянтина Ткачова).

  Важливою подією в українсько-японських взаєминах був вихід українською мовою книги Її Величності Імператриці Японії Міміко «Будувати мости» в перекладі Людмили Скирди. На японському телебаченні творчості поетеси було присвячено кілька програм, її інтерв‘ю друкувались в японській пресі, презентації книг відбулись в найбільших містах Японії – Осаці, Кіото, Йокогамі та столиці країни – Токіо. В Японії Людмила Скирда продовжує викладацьку діяльність в університетах Кіото та Сока Гаккай.

  У 2006 році Людмила Скирда повернулась на Батьківщину, де продовжувала плідно працювати. У неї виходять книги в Об‘єднаних Арабських Еміратах, Греції, Італії, Південній Кореї.

  У 2009 році Людмила Скирда презентує українську поезію на Всесвітньому мистецькому фестивалі – Дельфійські ігри у Чеджу (Південна Корея).

  У 2009–2012 роках поетеса жила і працювала в КНР разом з чоловіком Юрієм Костенком, Послом України в Китаї. Видала у Пекіні чотири книги – «Подих Китаю», «Мелодії чотирьох сезонів», «Голоси Піднебесної» (переклад Гао Мана). У Пекіні з‘явилось й унікальне видання – художній альбом «Натхненний вірш – чаруюча картина», у якому 25 найвідоміших художників Китаю проілюстрували вірші поетеси своїми роботами.

  У КНР презентації книг Скирди проходили у багатомільйонних містах Пекіні, Шанхаї, Даляні, Сіані та інших. Як правило, це були грандіозні вечори у великих університетах (за 30 тисяч студентів), на яких були присутні тисячі слухачів, відбувались концерти, присвячені Україні, виступали політики, дипломати, вчені.

  Про Скирду пише один з найвідоміших китайських поетів Чень Хаосу, статті про неї з‘являються у найпопулярнішій газеті Китаю з багатомільйонним накладом – «Женьмінь жибао», велику увагу творчості Скирди приділяють англомовні видання – «Lookwe», «Globe Us», «Women of China», «Cultural Dialoque», «Voice of Friendship» тощо.

  Після повернення з Китаю Людмила Скирда видає «Бібліографію творчості», книги віршів «Сто сонетів», «Amor & Море» (іспанською мовою), «О, Ямато», «Сакура гуллари» (узбецькою мовою – друге видання), «О, Європо», «Solo of the sunny soul» (англійською мовою – друге видання), «Голоси Сакартвело», «Гори і води», «Осінній блюз для повного місяця». У Мюнхені вийшов художній альбом «Натхнення два крила» (2017) разом з молодою художницею Олесею Костюк.

  У 2016 році виходить монографія «Стою на своїй землі. Борис Олійник. Лірична та епічна творчість» (у співавторстві з професором Наталією Костенко).

  Цього ж року виходить монографія професора Михайла Наєнка «Поетична карма Людмили Скирди».
  Ім‘я Людмили Скирди є одним з небагатьох українських літературних імен, вже широко відомих закордоном. Її поезія ввібрала в себе вплив і європейських, і східних культур, що призвело до появи абсолютно унікального поетичного явища не тільки в контексті української літератури, але й літератур цілого світу.

  Книги Людмили Скирди перекладено англійською, італійською, японською, корейською, китайською, арабською, грецькою, узбецькою, іспанською, французькою, російською та німецькою мовами. Цей перелік включає в себе усі шість офіційних мов Організації Об‘єднаних Націй, а відтак, українську поетесу може читати увесь світ.

  Окремі вірші перекладались польською, фінською, португальською, угорською та румунською мовами.

  Людмила Скирда була першою письменницею Незалежної України, книги якої перекладено в Японії, Китаї, Республіці Корея, ОАЕ, Греції та інших країнах.

  Людмила Скирда – автор біля 40 книг-поезій.

  Людмила Скирда – автор понад 200 наукових статей і культурологічних есе, опублікованих в Україні та закордоном.

  Портрети Людмили Скирди писали відомі художники України: Григорій Гавриленко (1964, 1970, 1978), Віктор Зарецький (1965, 1968, 1986), Іван Марчук (1979), Павло Бедзір (1967), Ірина Макарова (1978), Микола Компанець (1979, 1985), Микола Рапай (1975).

  Скульптурні портрети поетеси – Макс Гельман (1968), Микола Рапай (1970, 1980). Мозаїчний портрет – Людмила Мєшкова (2005).

  У 1966 році Людмила Скирда зіграла роль у кінофільмі відомого українського поета та режисера Миколи Вінграновського «Берег надії».

  Свої твори Людмилі Скирді присвятили Дмитро Павличко, Володимир Дрозд, Ірина Жиленко, Юрій Щербак, Валерій Шевчук, Петро Осадчук, Юрій Рибчинський, Маріс Чаклайс, Радой Ралін, Роман Ткачук, Микола Сулима та інші.