Поезія
Людмила Скирда - Осінній блюз для повного місяця

Осінній блюз для повного місяця – Людмила Скирда


Людмила Скирда – Осінній блюз для повного місяця
Лірика
2025

ЗМІСТ

АБЕТКА РЯТІВНОГО СВІТЛА

«…Я не втомлюсь розважливість вітать
І славити гармонії закони.
Я знаю, що святе природи лоно
І лиш вона дарує благодать»
Людмила Скирда

«Осінній блюз для повного місяця» – ця назва знову і знову повертає мене до прекрасної Японії, в якій я прожила, мабуть, найгармонічніші роки свого життя. До японської поезії з її обожнюванням природи, саме природи, а не себе у природі, як це характерно для поезії західної, до японського фольклору і улюбленої багатовікової народної традиції Цукімі мацурі – свята милування місяцем. Для мене це особливе свято, оскільки воно відзначається 15 вересня, у мій день народження. Вважалось, що в цей день ніч найбільш яскрава, а тому і Повня найкрасивіша. Милування місяцем з давніх-давен було головною подією осіннього сезону, коли завершувалось збирання врожаю, і люди, за звичаєм, влаштовували трапезу при місячному сяйві, возносячи вдячність Богу за гарний врожай. Споконвіку вважалось, що саме Місяць приносить людям щастя. Без знання історії цього звичаю будуть незрозумілими тисячі віршів, присвячених саме осінньому Місяцю та й осені взагалі.

Пригадую, як не раз ми відвідували древні столиці Ямато Нару і Кіото саме під час Цукімі мацурі й зі захватом слухали легенду про зайця, що живе на Місяці, про чарівного зайця, що збирає місячний лавр, товче його у ступі і готує з нього дивовижні ліки, які продовжують і життя, і красу. Тому під час Цукімі бажано вмитися нічною росою і відтак вирішити усі геронтологічні і косметичні проблеми.

Осінь, Повня, фантастичні краєвиди, ніжні звуки сямисена, чарівні дівчата в яскравих строях, якась урочисто загадкова атмосфера – все це залишилось в серці назавжди і багато в чому визначило ідею створення книги про осінь або осінньої книги. Звичайно, ці вірші писались не під впливом японської поезії, але вони легко лягають у поняття поезії сезонної. З одного боку, є певна штучність у такому підході, але з іншого – це абсолютно органічна історія, адже щороку ми проживаєм Осінь. Оскільки книга не писалась саме в цей час, збиралась з написаного колись, вона і настроєво, і ритмічно, і тематично являє собою доволі строкатий контент, але всю її об’єднує і, я б сказала, пронизує єдиний своєрідний надих, а саме ідея незнищенності природи. Десь вагоміше, десь ефемерно легко, десь просто до болю діткливо.

Природу я обожнюю. Саме вона залишається для мене критерієм якоїсь вищої істини, адже це не просто прадавній архетип людської свідомості, не лише вічна філософська тема – це духовна потреба самої сутності нашої душі, яка жива доти, доки жива природа:

Ми єдине, ми предивне,
Найдивніше диво з див.
Ми до скону невіддільні
Від полів і від садів.
Адже ми існуєм доти.
Доки світ пречистим є.
Що це, заповідь природи
Чи провіщення чиє?

Навала оскаженілого сусіда на Україну – це страшна трагедія для нашої землі абсолютно в усіх вимірах. Та найвразливіша – для довкілля, для наших розкішних і плодючих земель, для наших повноводних і чистих рік, для нашого цілющого повітря.
Незалежно від того, досягає ракета цілі чи ні, вона катастрофічно отруює і забруднює землю, сфери, води тощо. Та шкода, що вже вразила нашу землю екологічно, на жаль, не може бути знешкодженою ще десятиліття, а може й більше. Техногенні збитки, за наявності коштів, компенсуються блискавично швидко, на відміну від екологічного колапсу, що практично відновленню не піддається. Так стверджують вчені.

Інтуїтивно я це знала завжди. Мої вірші, написані десятки років тому, саме про це! «Ніщо не віщує вендету природи – її ми зрадили. Тільки єдина прикмета – барометр серця падає…». Або «…Чому вона, пречиста і свята, могутня непорочністю своєю, боронить і годує, обійма цей світ гнилий, роз’їдений брехнею?» Я б могла процитувати десятки власних віршів Про Це, але сьогодні це вже не література, а гірка і очевидна реальність, реальність трагічна і болить вона нестерпно:

…Ще трави густі у лузі,
Ще зранку щебече синиця.
Та в річці вода як в калюжі,
З неї води не напиться.
Брате мій, що це з нами?
Чуєш, усе живе
Ніби гукає:
«Мамо,
Мамо, врятуй мене!»

Ще не так давно ідеї збереження планети і природи широко обговорювались на міжнародних майданчиках як ідеї, що здатні консолідувати глобалізований світ. Сьогодні теоретичні площини перетворились на реальну дійсність. В цій дійсності щось похитнулось… Шальки терезів вже не утримують екзистенційно-пасторальну рівновагу, а відчутно похилились в бік чи не морфології шпенглерівського песимізму.

Чому саме сьогодні виникла ідея «Осіннього блюзу для повного місяця»? Передбачаю це запитання і спробую на нього відповісти за допомогою блискучого аналітика культури, професора Ніколи Франко Баллоні, який писав: «Поезія Людмили Скирди для «гурманів» і має надзвичайно оптимістичну перспективу, оскільки ми найближчим часом повинні всі стати «гурманами», тобто навчитись дослухати не лише свої інтровертні імпульси, а і відчувати світ як частину себе самого». Взяти на себе відповідальність за світ! Може звучить дещо пафосно, але не для нас тут, в Україні. Цю високу місію українці на себе вже взяли. Хай часом нам бракує зброї, бракує набоїв, бракує підтримки, бракує сил, але нам ніколи не бракує віри у те, що прекрасна Україна у цім світі має вічне майбуття.

Людмила Скирда

ОСІННІ СПАЛАХИ ЖИТТЯ

Куди пливемó у човні голубому?
Додому вертаєм, кохана, додому.
А хто нас зустріне на ріднім порозі?
На ріднім порозі зустріне нас осінь.
Так це наш останній притулок по мандрах?
Так, дім і тераса, і кущ олеандра.
Кінець марнославним змаганням й гонитвам.
Перо на столі, а на серці молитва…

Бджолиний хор і кухоль з медом,
І кошик стиглих полуниць…
Сховаюсь під кошлатим пледом
І знов згадаю до дрібниць

Цей літній натюрморт. Буває,
Повітря наче не стає –
Я наше літо пригадаю,
Перегорну життя своє.

Пора хризантем
Наблизилась несподівано.
Ще дні такі спеклі, а у саду,
Ніби золота хмаринка
Проплива понад землею,
Це осінні квіти у ранковій росі
Вітають мене, всміхаючись.

Я так люблю це свято в дні осінні.
Дерева золоті і жовті дині,
Троянди запашні і канів спалах,
І благодать в душі, і сонце гріє,
Й збуваються усі солодкі мрії.
Краса оця мене зачарувала:
«Це, мабуть, щастя», – тихо проказала.

О п’ятій ще темно, о шостій світає
Так непомітно пора наступає
Осінніх туманів, пожовклого листя,
Що ранком ущерть засипає обійстя.

Яка прохолода! А значить – наснага!
Я можу усе. Я подібна до мага.
Сідаю під кленом, що зветься моміджі,
На схід повертаю спокійне обличчя,
Вдихаю озон й ароматів букет –
Співець цього світу – вкраїнський поет.

І ось лелека, добрий бузько,
Приніс колиску на мотузці,
Повісив на старій черешні
І зник той бузько обережний.
Мене знайшла бабуся. Дід
Аж вигукнув: «Оце так плід!»
Тому і досі всіх вражаю,
Асоціююся з врожаєм!

Надворі осінь. Жовтень на порозі.
Я так люблю цю пору. У знемозі
Дерева у плодах схилили віти.
Як тихо довкруги. Як сонце світить
Нещадно і прощально водночас.
Ще тиждень, два – й зима відвіда нас.

Твої очі сумні,
Наче квіти осінні,
Вже не сняться мені.
Смерть не зна воскресіння.
Ми згоріли до тла.
Дощ. Намоклі трамваї.
Мисль жорстока.
Пам’ять зла.
А душа ще чекає.

Ці п’ять вершин над жухлим степом,
Ця ніч, неначе бісер, чорна,
І це густе осіннє небо –
Все неповторне, неповторне.

Біжить сріблисто серпантина,
Самшитом пахне, пахне кмином.
І як пульсує кущ кизилу –
Реактор неземної сили!

Дозріває гранат, вистигає пісок,
Всі човни затягнули у елінг.
Забивають фанерою літній лоток,
І глуха по-осінньому зелень.

Море хвилю накотить, холодну, важку.
Так буденно для неї і звично
Від кросівок сліди змить на вогкім піску,
Мов сліди астронавтів космічних.

Пролетіли наші весни,
Проминуло наше літо.
Сядьмо поруч, мій чудесний,
Будем мовчки говорити.

Вистигає наша кава,
До вікна листок іржавий
Хвиля осені прибила:
Милий…
Мила…
Милий…
Мила…

Ранкові тумани – осіння прикмета…
Васильович хату вже топить брикетом.
Данилович ловить щоранку сомів.
Романович сад вчора геть обтрусив.
Назарович медом успішно гендлює…
Це осінь, це осінь в природі царює…
Я Халеп’я бачу з вікна хмарочосу –
досі…

Тільки погляд, тільки осінь,
Лиш ласкавий усміх уст…
А живуть! Існують досі!
Що б на це сказав Прокруст?

Де ж існує миле мрево,
Погляд, усміх, вітровій?
Де тремтять злотаві древа?
У душі… душі моїй…

На кінцевій зупинці я сяду в трамвай.
Ти тепер не гукай: «Зупинись, постривай!..»
Я відтак не твоя. Я належу комусь,
Хто жадає мене, на чий клич відгукнусь.

А було це у сні. Те, чого не було.
Цей божественний спів, це казкове тепло.
Цей ласкавий туман ув осіннім саду.
І над світом луна: «Я прийду, я прийду…»

Коли на теплих крилах літній вечір
Несе у світ беззахисну зорю,
Ти руки поклади мені на плечі,
Я голову приборкано схилю.

Розімкнеться смарагдове склепіння
Старезних лип, і небо зазвучить,
Як тільки може глибина осіння,
Як тільки здатна несуєтна мить.

Ми попрощаємось з причалом
І не повернемось туди,
Де шторм на морі в дев’ять балів
І всі дороги – до біди.

Де ліс не знає, що накоїв,
Де дім байдужий, мов число,
Де пес Анчар породи злої,
А день – мов часове табло.

Забути все – осіннє небо
І суєту прожитих днів.
Лежать й дивитися на тебе
Крізь ніжність трав, крізь міць дубів.

І дослухать вечірню тишу,
І розуміть, що у житті
Очей не буде голубіших,
Ніж ці, лукаві і святі.

Коли туман спаде і сад
Повстане просто неба,
Коли надворі листопад,
Я думаю про тебе.

І я не знаю у житті
Хвилин, за ці п’янкіших, –
Лишатися на самоті
І промовлять до тиші.

Ти ідеш по вечірній алеї.
Пада дощ. Листя вже облетіло.
Це алея печалі моєї,
Це ріка, що усохла й зміліла.

От і осінь. Неждана негода,
Ти зникаєш, мов промінь, зникаєш.
І безвихідь диктує природа.
І звикаєш до цього, звикаєш.

Ніч вереснева. Осінь черлена.
Думай про мене. Думай про мене.
Ранок січневий. Небо студене.
Думай про мене. Думай про мене.
Полудень травня. Сонце весняне.
Думай про мене. Згадуй, коханий.
Вечір липневий. Я заклинаю:
Думай про мене, втрачений раю.

Мужчина ніжності не просить,
Не кличе на нерівну прю,
Ось він виходить просто в осінь,
І я його боготворю.

Ось він зникає у алеї,
Спадає листя, мов завіса.
І лине тиша над землею,
Кудись тече дорога сиза.

Це трапилось в осінню ніч, коли
На берег з гір сповзала прохолода,
І вітер здичавілий дув зі сходу,
І олені в гірських лісах гули.

Я загасила на столі свічу,
В ту ж мить у вікнах засвітилось небо.
І місяць, ніби з колісниці Феба,
Розлив довкола променів парчу.

Я зрозуміла: це уроча ніч,
Бо сяючі на чорному скрижалі
Нагадують про те, що для печалі
Немає місця в світі – ось в чім річ,

Лиш радість подарує нам політ,
Всесильність думки, і безмежність духу,
І точність зору, і чутливість слуху…
Лиш радість, друже, – шлях до себе в світ.

Зів’яло тіло – думаймо про душу,
А я візьму і цей закон порушу.
Скажу собі: у світі не зникає
Ні світло тіла, ні душа безкрая.

Відродимось, відбудемося знову
В безсмерті ниви і в безсмерті слова.
Відродимось, відбудемося… Сплін.
В осіннім небі журавлиний клин.

Наш молодий вишневий сад
Осінній почина обряд.
Він з кожним днем стає мудрішим,
Оголюючи віти ніжні.

Чому ж сміливість нас лишає,
Лиш вгледимо у небі зграю,
Пташину зграю одиноку.
Чому нас полишає спокій?

Я встала вдосвіта. Світало.
Світало, і життя минало.
Невже цей сад, ця осінь рання,
Ці небеса – лиш проминання?

Дивилася крізь скло уважно
На липу і криницю нашу,
Дивилася й не впізнавала –
Все проминало, проминало.

І раптом, ніби грім небесний,
Це ж я минаю, все воскресне!
Це ж я в задумі романтичній
Минуще підмінила вічним.

Я бреду по осінньому саду,
Я складаю сонети й пеани,
І деревам, і квітам, і ладу,
Що існує без нас й поза нами.

Це природи майстерня велична,
Це гармонія тверді і неба.
Світ оцей мене манить і кличе
Й водночас не пускає до себе.

Пора прощання з літом

Осінь світла, осінь тепла,
Осінь ще не в силі.
Ми п’ємо кавусю спеклу
На терасі білій.

Я спекла пиріг сливовий,
Той, з дитинства, мамин,
І тече, тече розмова
Тиха поміж нами.

Що ж єднає різні долі
По життю навіки?
Мабуть й справді
Божа воля й таїна велика.

Нам літо сказало: «Good bye!»
І сіло в червоний трамвай,
І зникло кудись, а чи десь.
Без літа сумуємо днесь.
Вдягнула беретик і светр.
О, скільки осінніх прикмет.
І дощ накрапа, і сльота…
Надходить безлиста пора.
Сідаю в старезний фотель.
До мене стриба спанієль.
І тиша, і дім, і тепло,
І літа, немов не було.

Ну от і все. Скінчилось літо.
Я наливаю чай терпкий.
Руками теплими зігрітий
Чаван – це подарунок твій.
Він унікальний! Добрий майстер
З японського села ліпив
Цю чашу у саду, де айстри
І тихого струмочка спів.
Поверхня зберігає досі
Всі дотики його душі.
Адже чаван – це пік, це осінь
У творчості, це, як вірші,
Або кантата, чи картина,
Це рідкісної сили твір.
Від батька передать до сина
Ти мусиш свій вогонь і взір.
Холодний вітер, вогко, хмарно…
О, де ти Абасудо, де?
П’ю сентя й знаю –
Не намарно
Ямато нам вітання шле.

Троянда кольору печалі
Сьогодні вранці зазвучала.
Троянда сніжна в срібних росах
Спізніла гостя blanka rosa.

Я озирнулася довкола,
За ніч довкола стало голо.
І в цій густій осінній тиші
Звучав троянди голос віщий.

І душу відпустило тіло,
І радість душу охопила.
Сад облетів і змок до нитки,
Та не кінчалось диво квітки.

Листя двір наш і дім засипало,
Ти сміявся крізь шибку веранди,
Я останні троянди зрізала,
Дивовижні осінні троянди.

Все складалось на краще. Зима
Проведе з нами курс «летаргії».
Ми забудем троянди осінні,
Допоможе нам біла пітьма.

Час минув, і земля у квіту,
Але спогад не кида нас грішних.
Ти смієшся, щасливий і ніжний.
Я зрізаю троянди в саду.

Троянди, троянди
довкола веранди,
Осіннього саду
сумні аксельбанти.
А поряд жоржини
вздовж вогкого тину,
Неначе сузір’я
топазів й рубінів.
Галявина айстр серед саду,
а далі –
Злотавого листя
невічні скрижалі
І сяйво лілей,
і вогонь барбарису
Підсвічують сад
трохи збоку і знизу.
Пейзаж досконалий.
В нім царствує спокій,
Неначе в душі
благородній й глибокій.

Троянди скінчили цвітіння своє,
Точніш не цвітіння – палання.
Тепер восени знову сад зацвіте,
Але це вже буде згасання.

Повіють вітри, зникне листя алей
Й надійдуть морози невдовзі.
Та спогад про травень троянд і лілей
Нам так допоможе в дорозі.

Осінні дні повільніші за інші.
Тепло прощальне, ніби мед важке.
Час то іде, а то на мить замре,
Неначе хтось попустить вічні віжі.

Джмелі гудуть над білим тютюном,
Що мов хмаринка пропливає садом.
Це ранок. Десь озвався щиглик радо
І більш ні звуку. Тиша над селом.

Так, літо добігає до кінця.
Дивлюсь на світ печально і щасливо.
Усе можливе і навіть неможливе –
Творіння наймудрішого Отця.

Вже осінь на порозі. Осінь вже.
І ти мене питаєш: «Та невже
Скінчилось полум’яне літо й канни
Вже відпалали в нашому саду?»
І я тобі всміхаюсь і кажу:
«Скінчилось літо, літо полум’яне».
Вже водяні лілеї у ставку
Прив’яли, наче їх печаль зморила.
І лотосів прекрасних, сніжно-білих
Вже не зустрінеш на своїм шляху
Вздовж тихих вод, каналів і озер.
І вздовж алей все слабший хор цикад.
Все меншає розваг, спокус, принад.
Тьмянішають ще вчора сині далі.
Згасає світло у святковій залі.
Так, надійшла пора прощання з літом,
Але в душі нема печалі й сліду,
Попереду чудесна осінь знов
І знову золоті над світом крила,
І знову вибухає творча сила,
І знов натхнення, радість і любов!

Про що розмовляють дерева
Із вітром, а може з дощем?
Чому зупинився метелик
Над цим золотавим кущем?

Які вилітають зітхання
Із уст однієї з троянд?
Ця осінь спокійна і рання
Невже окуповує сад?

Чому за Дніпром у тумані
Той берег, неначе чужий?
Чому я проходжу по грані,
По грані твоєї душі?

Неначе боюсь ненароком
Потрапить в гріховну пітьму.
На диво чекаю, на Бога,
На вічне спасіння. Чому?

Я вдивляюсь востаннє
У далі бузкові.
У валізу ховаю
Суконки шовкові.
І зітхаю печально:
«Скінчилося літо,
Несамовите».
Дощ сьогодні
Шумить аж із ночі,
Ще й фонтан
Плюскотить і плюскоче.
Все зливається в спів сумовитий
Де ти, літо?
Скоро човник останній
Відчалить,
Спорожніють наші
Причали,
Де сміялися ми,
Безтурботні, мов діти.
Слава літу!

Ми дожили до осені.
Невже ж минуло літо?
Те літо, що і досі ним
Я нібито зігріта.

Коли ти, мов просякнута,
Самшитом і жасмином,
Коли на серці злагода
І ніжна, і дитинна.

Коли довкола лагідно,
Як в материнськім лоні,
Коли червона ягідка
Палає на долоні.

І диво дня прозорого,
Глибоке й нескінченне,
Допоки попід зорями
Не зійде сон на мене.

Шерхіт листя, парк осінній,
Квіти вересня сумні.
Зникли десь у безгомінні
Наші теплі, літні дні.

Накрапає дощ раптовий,
Вітер з півночі рвучкий,
Стала голою діброва
І садок вишневий мій.

У фотелі, пледом вкрита,
Зуб на зуб не попаду,
Я пишу й пишу про літо,
Про левкої й резеду.

Білий будинок. Зелені віконниці.
В тихім саду при осінньому сонці.
Щастя, мов янгол, витає над ним.
Світлий, ласкавий і затишний дім.

Денно і нощно гостює в цім домі
Злагоди подув, подих любові.
Музика слів достеменних і вічних,
Аура душ незбагненних й магічна.

Денно і нощно, вчора й сьогодні
Нам обіцяють диво Господнє.
Небо і сонце. Сяючий ірій.
Вірю і мрію. Мрію і вірю.

Обтрусим з магнолії листя, коханий,
Сьогодні холодний по-зимньому ранок.
Підріжем троянди, присиплем землею,
Прочистимо саду доріжки й алеї.

Невже листопад, листопад на порозі?
Скінчилася, любий, скінчилася осінь.
Невдовзі Різдво й Новорічні свята,
У щастя нового зоря розцвіта.

Прикрасим ялинку, запалимо свічі.
Не намилуватись і не надивиться!
Ідилія затишку, вогнище дому
І пах помаранчів з дитинства знайомий.

Нам діти вручають свої подарунки.
Я стіл накриваю, вітання, цілунки.
І віра, й надія, і віще прозріння,
І Божої длані благословення.

Звільняємо сад від осіннього листя.
Які кучугури – іди подивися.
Колись це було і красою, і співом,
А нині згоріло усе, перетліло.

Звільняємо сад для жоржин і левкої,
Для фуксій рожевих, фіалок, красолі.
Тут буде квітник з молодого люпину,
Тут буде нове, відчайдушне, нестримне.

А потім повіють вітрища холодні.
Зів’януть ці квіти такі безтурботні.
І листя впаде, і надійде зима.
Прокинемось вранці – а року нема.

О, як заколисує ритм цей правічний.
Навча рівновазі, до сповіді кличе,
Втішає і радить: «О, голубе милий,
Не думай про те, що вернути безсилий».

Земля, розпашіла у пахощах ночі,
Тілами й устами зігріта.
Але вже жовтіє на вітах листочок –
Кінець літа…

Як рясно червоні плоди дозрівають,
Як щедро обтяжені віти.
При заході сонця кімнати палають –
Кінець літа…

Одягне шипшина злотаву перуку.
Від плоду звільняються віти.
А серце моє чи подужа розлуку?
Кінець літа…

Калюж такий осінній блиск.
Ми одягнули светри.
А на причалі грає диск
Фокстроти в стилі ретро.

Юнак з веслом і піонер
Із гіпсу прикрашали
Той парк, що нарекли Дюльбер
Чи греки, чи татари.

Відходив катер на Форос.
І я тобі сказала:
«Форос, немов античний торс,
Місцевість досконала».

Ми сіли в катер й попливли,
Засмаглі, в білих светрах.
А навздогін пливли з імли
Фокстроти в стилі ретро.

Я ховаю купальник і ласти.
Шторм на морі. Всі пляжі закриті.
Я кажу: «Прощавай, моє літо!»
І кажу: «Моя осене, здрастуй!»

На вітрах так незатишно соснам
Золотим, ніби сонцем налитим.
Я кажу: «Прощавай, моє літо,
Здрастуй, осене!» Так, це вже осінь.

Час вертати додому, до міста,
Що навстріч простяга мені віти,
Я кажу: «Прощавай, моє літо!»
І змовкають слова в падолисті.

Невдовзі осінь. Тиха осінь…
Потроху облітає листя,
Змовкли птахи. З’явились оси
І хазяйнують на обійсті.
І джміль невтомний атакує
Тютюн пахучий день у день.
Невдовзі осінь. Чуєш? Чую…
Я чую відгомін пісень
Густих петуній, чорнобривців…
Вони іще звучать в саду,
Але так боляче дивиться
На цю красу та вже не ту
Липневу, як вогонь живу.

Вже догорає красне літо…
Птахи, які несамовито
Ще вчора заливались співом,
Замовкли, закінчилось диво…

Мені назустріч дерево ішло.
Воно було старе і вузлувате.
Сад ще стояв у пурпурових шатах,
Немов жар-птиця розпростер крило
Над світом, та тьмяніла ув очах
Сльоза прощання чи звичайний страх,
Що це блаженство, цей краси екстаз
Назавтра зникне блискавично, враз.

І дерево, угледівши мене
І розпізнавши суть мою і вдачу,
Промовило: «Голубко, будь терпляча,
Краса мине, і молодість мине,
І тільки те залишиться повік,
Що у душі плекає чоловік,
І тільки те не вхопить смертна мить,
Що у душі для іншого горить».

Жовтий лист. Порожній сад.
Місяць зветься листопад.

Тужить скрипочка за літом.
Танго зветься «Компарсіта».

Я самісінька в кімнаті
За машинкою, мов дятел.

У кімнаті тепло й тихо,
Злагода довкола диха.

Затишно, й кути негострі –
Це мій таємничий острів.

Не дивуйся, придивися –
Добрий час тут зупинився.

Мить надходить своєчасно,
Й люстро каже: «Ти – прекрасна».

І уже ніщо на світі
Не заступить цеї миті.

Стою серед вогкого саду,
Що дихає мені в обличчя прілим
листям.
Отже, сутність саду оголено.
Вже впав останній листок.
Вже кручі засипано зорями,
І хмари подібні на буй-турів,
І тиша глибока, мов рана.
І шлях мій вкорочено ще на одну весну.
Я відчуваю, як спазм перехоплює
горло.
Це біль говорить у мені,
Біль життя.

Прощалось дерево із літом,
Вже злотом і багрянцем вкрите,
Ласкаво листя лопотіло,
Воно прощатись не хотіло,
Не вірило у слів полуду,
Бо в нім жило чекання чуда.
По саду шарудить і свище.
Зітхнуло дерево, і треба ж –
Його душа злетіла в небо.
Так я подумала, коли
Побачила самотні віти,
Хотіла дерево зігріти
І притулилась до кори.
І вчула – дерево живе,
У нім струмують дивні соки,
Енергії такі високі,
Що зігрівають і мене.
О сиве дерево, скажи,
Хто з нас над змерзлою водою
Хитає гірко головою?
Ми різні, а тому чужі.
Ти вириваєшся з пітьми
І зацвітаєш ніжно й біло.
А я всміхаюсь, посивіла,
Уся в передчутті зими.

О важкі злотаві віти,
Саду дивні вітражі.
Скільки ж нам лишилось жити?
Мудра липо, розкажи.

Я тебе благаю, дубе,
Не змовкай, гуди, гуди.
Не надійде мертва згуба,
Доки ти існуєш, ти.

Верба тиха над водою,
Глоду кущик у гаю,
І паслін попід горою,
Ви пребудьте, я молю.

Неділиме і єдине –
Ми, і сонце, і вода,
І руда правічна глина,
І калина молода.

І капỳстянка ляклива,
І повільні журавлі,
І оця старезна слива
Біля ганку у дворі.

Ми єдине, ми предивне,
Найдавніше диво з див.
Ми до скону невіддільні
Від полів і від садів.

Але ми існуєм доти,
Доки світ пречистим є.
Що це, заповідь природи
Чи провіщення чиє?

Ми спускались по схилу гори, золотої,
як мед,
Яблуневі сади догорали в мусянджевих
блисках,
Світ був повен по вінця щасливих
і добрих прикмет,
Пахли сонцем дерева в розкішних
плодах золотистих.
Я здаля помічала шипшини багряні кущі,
Ти мене пригощав перезрілим
сапфіровим терном,
І світилися стебла осіннім вогнем ефемерним
Під ялицею в срібнім і вічнозеленім плащі,
І здавалось, що нас обіймає рукою гора
Й притиска до грудей обережно, повільно
і ніжно,
Ніби хоче сказать: «Ми єдине створіння
безгрішне.
Я жива, доки ви потребуєте ласки й добра».

Осінь – це так красиво!
Вид із вікна казковий.
В золоті наша слива,
В золоті наша діброва.

В золоті вся дорога
Аж до старого парку,
Де на конарах розлогих
Вже не співають канарки.

Спокій і рівновага!
Що за пора чудова!
Втолює нашу спрагу
Гармонії дії і слова.

Вчить розуміти сутнє –
Мову дубів і в’язів,
Дихання сфер могутнє
І пробачати образи.

Ця липа медвяна,
Старезне розкидисте древо.
Під нею жила я улітку,
Мов мавка, як мева.
Під нею жила я,
Під нею й про неї писала,
Була вона дахом і домом,
А може й причалом.
Та якось уранці я глянула і оніміла,
Золочене листя, як вихор,
На північ летіло.
Вже голі стояли
В саду молоденькі черешні,
А вітер по саду шугав,
Мов непроханий вершник.
Так літо зненацька скінчилось
На теплім порозі.
Ну що тут поробиш?
Це осінь, це осінь, це осінь…
Та вірш розпочато і хочеться несамовито
Нестримно писати про літо,
про літо,
про літо…

На пагорби обухівські ляга
Важкий туман. Все зимнішають ранки.
Пливе ріка. На березі селянки.
Незгасний сон. Невтолена жага…

А нині я стою на цій землі,
І древні липи, мов біблійні діви,
Лепечуть щось ласкаве і щемливе.
І знов життя запалює вогні.

Це музика безплотна, мов душа.
Це загадка, це доля многотрудна.
Це світла радість, чи, точніше, чудо,
Яке з’явилось і не залиша.

Сонетів хвиля золота

З роками починаєш цінувать
Прихильність Божу – поцілунок долі.
Не поспішаєш… Маєш час поволі
Вдивлятися у вічну благодать

Стебло, що починає квітувать,
Чи достигання соняхів у полі,
А чи зимові липи сивочолі
З вікна вітати і спостерігать.

А нині осінь. Боже, в котрий раз
У Халеп’ї сади позолотіли.
І вранішній туман бузково-білий,

І на Дніпрі поскрипує баркас,
Бразильська кава в турці закипає…
Життя прекрасне і воно триває.

У венеційських гондольєрів
Сьогодні був жахливий день.
Дощ, як з відра, тож ні пісень,
Ні любих дам, ні кавалерів.

Покриті мрякою пленери…
З вітрини спогляда Монтень
Цю вуличку, де нітелень…
В очікуванні прімавери.

О, цей мій час і це мій вибір!
Венеція – коштовний витвір –
Тепер моя, моя, моя…

Пірнаю у провулок сонний
І місто, наче юна донна?
Гідальго двері відчиня.

Багрянець виноградника… Цей тон
Глибокий, ніби дно нічного саду,
Мов соковите гроно винограду,
Неначе звука дикий обертон.

Осінні дні чекання. Скоро сон
Поглине вересневу, буйну знаду.
А доки крізь запони і крізь грати
Прорвавсь вогонь на далі арльських лон.

Отак й людина, що вступа у вік
Дозрілості, стоїть, немов на грані,
Немов сама від себе оддалік.

Минулого нема. Є сподівання,
Що недалеко мить зорі сягання,
За котрою згасання тихий лик.

Тут він бродив по пагорбах осінніх,
Торкав рукою змерзлі деревá.
Живі його слова, душа жива,
Мов небеса легкі й летючо-сині.

Коли в обіймах темної гордині
Зачерствіє перо (й таке бува),
Мов заповідь, шепчу його слова:
«Яке то щастя все віддать людині!»

Живе на світі мудра доброта
У віршах, ув очах, в хлібині теплій,
Яку на стіл поклали руки стерплі,
І в злагоді, що душу огорта.

Цей світ любить, ввібрать його очима
І перелить у сонцедзвонні рими!

Збирати восени каштани,
Коли надворі догоряє
Жовтневий день і промінь сяє
На вогкім листі крізь тумани.

Розшиті золотом жупани
Дубів, і відлітають зграї
В далеку путь, і сповиває
Журбою душу. Осінь. Тьмяно.

Та раптом розлетяться хмари –
І синь прозора і неждана…
Так вириваються із брану!

Так нищать строгі часу чари!
І все, немов у мить останню,
Запрагне бунту починання.

Чи пам’ять людства зна концтабори?
Ні, не згадає. Це ж бо вік двадцятий,
Піч газова, щоб «чисто» убивати,
Перетворить дитя на пил золи.

Я чую сміх і лепет дітвори.
Каштан старий рудий, аж вогнюватий.
Мов золота ріка, тече Хрещатик.
Це Київ наш осінньої пори.

Казкове місто, на оцій землі
Тебе віками зводила людина,
А потім теж людина на руїни

Перетворила вулиці твої.
Палій і будівничий – дві породи
Людини, що звемо вінцем природи.

Вже осінь. Ще спокусливо цвіте
Рожева айстра на чужім балконі.
Ще вулканічність жовтня на припоні,
Вже елегійність вересня гряде.

Я думаю: в яких краях і де
Життя торкне мені морозом скроні?
Ще квітне айстра на чужім балконі,
Вже снить весною дерево руде.

Тож заздрю древу, що й на схилі віку
У травні вибухає юним криком.
І чує спрагу в кожному листку.

А чи не так діла малі й великі
Залишаться по кожнім чоловіку
І проростуть крізь смерті тінь хистку.

Тут все лишилося таким,
Як і тоді, в ту осінь віри,
Ці лави із овалом ліри,
Ці клени з профілем м’яким.

Тут все залишилось чітким.
І тільки я – саме сум’яття,
Неначе присмерком латаття,
Білію, ніби крізь віки.

Спогадувать… Чи є резон
Відчуть минулого полон?
Спогадувать… Чи є потреба?

Та ось розгублено, невлад
Я забреду в осінній сад…
І неба мало… мало неба!

Вдивляємось, відшукуємо смерть
Приречено голодними очима,
Але вона позаду, за плечима,
Її ім’я –щоденна круговерть.

То кожну мить тримаймо ув узді,
Спиваймо день, немов останню чашу.
Лише в труді, мабуть, спасіння наше,
У знову розпочатій борозні.

На вулиці шумить осінній дощ.
Намокле листя на бруківках площ.
Здається, місто впало у нірвану.

Та в зливі, що за вікнами, як щит,
Я чую ритм. Життя розважний ритм,
Мов сонце, проступає крізь тумани.

І знову Рейн осінній. Знову осінь.
Злотаві лози вкрили береги.
Плоди їх додаватимуть снаги
В сльотаві дні зимові, безголосі.

А поки світить осінь і возносить
Тебе на крилах радості й жаги
Кудись, де сяйво Божої руки
Вказỳє путь новий, незнаний досі.

Як славно розгортать пергамент долі,
Книгу життя прочитувать поволі,
Найцікавішу книгу поміж книг.

І дякувати Богу й розуміти:
Оця долина, ці осінні квіти
В житті твоїм – не випадковий збіг.

Спадає лист і килим золотий
Вкриває сад невпинно і поволі.
Зів’яли айстри, відцвіла красоля
І відлітає птаство. А куди?

О, непідробна царственість ходи!
О, ці тони злотаво-пурпурові!
Гряде врочисто осінь. А у полі
Все дужчають нувориші-вітри.

Ще кілька днів і здує цю красу,
Неначе порошинку навісну.
Осиротіє сад і поле згасне.

Усе замре в передчутті зими.
Лиш ти і я, точніше, тільки ми
Це проминання назвемо прекрасним.

Невдовзі осінь нам махне крилом.
Позолотіли гінко вмить і ранком
Я не впізнала сад і ту альтанку,
Що памороззю сяє, ніби склом.

Цей ранок – між реальністю і сном.
Ледь видно у тумані: китаянка
Займається тай чі і пахне п’янко
Зопріле листя під моїм вікном.

Коханий мій, рушаймо в тиху осінь…
Вже досить боротьби, гонитви досить.
Поглянь, яка краса в далечині!

О люба, ні, нам рано спочивати.
Майбутнє наше славне і крилате,
Попереду у нас найкращі дні!

Стоять сади в оранжевих плодах.
Осінній день, мов повна чаша. Тихо.
Спадає лист, земля потужно диха,
Світ змінюється просто на очах.

Стає прозорим, ніби золотим,
Стає, мов казка, трохи загадковим.
Ставок лежить, мов золота підкова,
І золотавий парк сія за ним.

А ми рушаєм пагоді назустріч.
Вона сія на пагорбі чи кручі,
Чи в небесах пливе. Не в тому річ.

Важливо те, що ми удвох, як завжди,
І, що довкруг небачені пейзажі,
І що у небі журавлиний клич.

І день розкинувсь неозоро…
Останній день у цім краю,
Якому шану віддаю,
Який люблю. Осінні гори

Звучать, мов золоті валторни.
Я мить оцю боготворю.
І палко дякую життю
За цю хвилину неповторну.

О Грузіє! Твоя краса
У золоті лісів правічних
Мов осяває небеса.

І мудрість приписів одвічних,
І моря далечінь велична,
Й терпке вино й жива сльоза.

І знову аромати гуйхуа
Наповнили нічні алеї саду,
Неначе сад зітхнув духмяно й радо,
Казковий сад у місті Ціньхуа.

Так, надійшла вже осені пора,
А гуйхуа – це золота окраса,
(Але, на жаль, така короткочасна),
Осінніх днів, ще сповнених тепла.

Я думаю: як мудро у природі
Все поєдналось – зацвіта на Сході
Летюче диво – древо гуйхуа,

На Півночі ж вже пада сніг добрячий,
На Заході ще літні дні гарячі,
Ну а на Півдні – в розпалі весна!

Дивись, дивись – ця квітка непомітна
Дарує нам блаженства світлі миті,
(Що ніби линуть із небес, з блакиті),
І осипає душу ніжним квітом.

Цей аромат нікому не підзвітний
Летить над світом доки сил летіти.
Ось квіт опав і ніби голі віти,
Але душа вже знає запах рідний.

Господь дарує нам буття безцінне.
У нім духмяні квіти, смак ожини,
Високе небо і земля бездонна.

І гуйхуа – це справді райське древо.
На ньому птах оранжево-рожевий,
Над ними сонця золота корона.

Ця швидкоплинність буття –
Код, не розгаданий досі.
Знов за вікном сяє осінь.
Осене, зоре моя!

Сповідь а чи каяття
Саду в злотавій облозі?
Що за вікном – сяє осінь
Чи відгорає життя?

Друже, нам добре удвох.
Вогкий на шибці листок,
Ніби пір’їна жар-птиці.

Прийде зима. Все одно
Наше вечірнє вікно
Буде любов’ю світиться.

День догорав, і сонце, мов комета,
Скотилось в сад над синьою рікою.
Сад спалахнув красою неземною,
І річка стала схожою на Лету.

В жовтогарячих осені тенетах
Цвіла тераса, а на ній з дочкою
Сиділа юна мама, і весною
Повіяло на береги сонета.

Зима була б сувора й монотонна,
Коли б в її снігах не зріло гроно
Бузку чи, може, яблуневий цвіт.

Коли б крізь наші будні й наші біди
Нам світанково не всміхались діти,
Ніби весни і злагоди привіт.

Інші береги

Прогулянка Несебром

І
Осінній берег і Несебр…
Рибальський човник, біла яхта…
Нас по Несебру водить мер
Й маршрут цей дорогого вартий.
Він знає місто, ніби вірш,
Бо не пропустить жодну риму –
Ось цей провулок, ніби ніж,
А площа та сягає Риму.
А в цій кав’ярні джерело
Б’є з-під землі, неначе гейзер.
О, це було давним-давно,
Тут жив господар Мотл Лейзер.
Він був дивак і ворожив
На каві до святої миті.
Немає Лейзера слідів,
А кава є – найкраща в світі.
Нам мер прекрасний, ніби бог.
Фаюмські очі, профіль гордий.
І він не зна пересторог,
Бо вибухає кров в аорті.
Він посміхається мені
І палко дивиться у вічі.
Я чую ніби уві сні:
«Люблю тебе. Аз те обічам».

ІІ
Ми танцювали. Це було
Насправді феєрично.
І вітер цілував чоло,
Й світилися обличчя.
Шалено пахли шашлики,
Горіли тихі зорі,
І погляд, і тепло руки,
І вогники у морі –
Все мало свій таємний сенс,
Все з нами говорило.
І твій трактат про декаденс,
Й поезії вітрила
Здавалось разом назавжди,
Але гряде розлука.
Та поки добре нам, зажди
І про сумне ні звуку.

Софійська осінь

Пора дощів. Смеркалось літо,
Втрачаючи буяння хист.
В цім загасанні був закритий
Від ока урочистий зміст.

І голі віти, повні чару,
Такі музичні ув імлі,
Немов гравюра Фудзівари
Відбилась на вологім склі.

Лилась дорога золотисто,
Десь нипав велосипедист,
І місяць пропливав над містом,
Неначе тютюновий лист.

Сліпуча злива денно й нощно,
Сад облетів, зів’яв едем.
А площа розцвітала, площа
Цвіла під золотим дощем.

Не сум, а радість править нами,
Сердечність, а не слів полуда.
Того, хто відчиняє браму
Мені навстріч, я не забуду.

Минає день. Минула осінь.
Життя навдивовиж ясне.
Та раптом серце заголосить
За осінню, що не вернè.

Доки ми живі

Оцю безумну висоту польоту
Над світом, на очах всього народу
(Таке бува хіба що уві сні)
Ми не забудем, доки ми живі.

Оті слова, що легко з уст злітали
І наче вибух душу розверзали,
Оті слова, що їм нема ціни,
Ми не забудем, доки ми живі.

І розставання строге, мов покута,
Ми не забудем, друже, не забудем.
І осінь, що заклякла на ріллі,
Залишмо в серці, доки ми живі.

Осіння Мальта

Коли-небудь знову почую Вівальді…
Й одразу згадаю ту осінь і сад,
Рожевий собор, позолочені смальти,
Кав’ярню стару і старий циферблат.

Я здамся минулому, здамся без жалю
Тій музиці вічній і вічній красі.
Згадаю його, його очі печальні,
Фіалкові очі, мов очі месій.

О, звуки прекрасні! О, ніжний Вівальді!
Почую і знов оживає душа,
Неначе я знову на Мальті, на Мальті…
Під зорями Лева, а може Ковша.

Бельведер

Осіннє диво Бельведера.
Порожній парк. Ласкаві дні.
Усе нагадує мені
Про неіснуючу вже еру

Повільних рухів і розмов,
І променаді вздовж алеї,
Концертів Моцарта, Сальєрі,
І знову музики, і знов…

Мудрість осіннього саду

Вчитель сказав: «Знайди час для молитви –
Вона є найбільшою могуттю людини.
Знайди час для праці – вона є
Найкращою молитвою до Бога.
Знайди час для роздумів –
Вони є джерелом сили.
Знайди час для книги –
Вона криниця мудрості.
Знайди час для дружби –
Вона є дорогою радості.
Знайди час для посмішки –
Це музика душі твоєї.
Знайди час для пожертви –
Життя закоротке, аби бути егоїстом.
Знайди час для спокою –
Це найкращий лікар.
Знайди час для милосердя –
Це ключ до Неба».

Медитація з Фройдом

Під кленом осіннім я книгу про Фройда читала.
Довкола дві пави, дві пави довкола блукали.
І небо було, ні хмаринки – блакитно-бездонне,
І ніжну альтанку вінчала імперська корона.
У Відні давно вже немає ні принцес, ні кронпринців.
Але ці алеї, альтанки, фонтани усі ці
Належать комусь, кого звідси не чути й не видно.
І тільки душа пролітає, неначе лебідка.
Ідуть дідусі і гуляють старенькі бабусі.
Із заздрістю й сумом на зграю птахів цих дивлюся.
І думаю, Боже, всі фройдівські психоневрози
На віденців схожі, неначе пирій на мімозу.
Професор прийшов у цей світ безсумнівно завчасно.
Побачив би він, як сьогодні вродило їх рясно
На нашій землі, у совітському грішному «раї»,
Старе і мале у мерзенних інстинктах конають.
Вже сонце пригріло. Малеча шугає по саду.
Ударили дзвони. Стефаній склика на пораду.
І віриш, що буде так нині, і буде вовіки.
Для нас – бідолах, це дива незбагненні й великі.
Живуть собі люди… ні мітингів, ні демонстрацій,
Ні черг, ні купонів, і жодних ілюзій, абстракцій
Про щастя майбутнє, про «землю горіхову» тощо.
Про те, що життя – це суцільна і каторжна проща.
Очима вбираю красу, що у парку панує,
І знаю, що нею свій біль я вгамую, втамую.
І вже відчуваю: тихесенько, ніби поволі
Наповнює душу чи світло, чи бажана воля.

Душа жадає лету

Я одягаю плащ і капелюх,
Я так боюсь осінніх завірюх,
Коли шугає листя навіжено.
Бо явище це миле і просте
Нагадує мені аутодафе,
А тиха площа – театральну сцену.

Та раптом все впокорилось і фьон
Лишає місто, ніби бастіон,
Скуйовджене, розбурхане, замерзле.
І сонце визирає з-понад хмар,
І осяває Рінг, на нім бульвар,
Невпевнено веде магічним жезлом.

Скінчилась драма. Сонячний фінал
Нам день спокійний, теплий віщував,
Я розгорнула віденську газету
За столиком маленького кафе,
Але усе не те, не те, не те.
Усе не те. Душа жадає лету.

Спогад про сумну любов

Маєрлінг – таїна, нерозгадана досі.
Монастир – «Святий хрест»
І божественна осінь.
Ми йдемо, як завжди,
На могилу Вечери*
Повз злотаві дуби
У плащах гондольєрів,
Що по схилу гори
Таємничо й містично,
Мов пливуть крізь віки,
В безкінечне і вічне.
Ось і цвинтар старий.
Ось надгробок без злота.
А під ним спочивають
Кохання і врода.

*
Марія Вечера – коханка австрійського кронпринца Рудольфа, яка вирішила добровільно піти з життя разом зі своїм коханим. Одного зимового вечора у Маєрлінгу принц застрелив сплячу Марію і застрелився сам.

Ноктюрн для готелю

Ця осінь з французьким акцентом
Мене наздогнала в Парижі.
На площі Святого Вінсента
Я раптом відчула, що грішна.

Бо надто люблю насолоду –
Це місто, бульвари, це диво
Мозаїк, музеїв і моди,
Бо звикнуть до них неможливо.

Як тихо в славетнім отелі.
Скінчився сезон мандрівничий.
Порожні ампірні фотелі,
Якісь невиразні обличчя.

Нудьгує швейцар у лівреї,
Куняє ліфтер в позументах,
Та, наче живі, орхідеї
З пейзажу часів кватроченто.

І ці стародавні комоди,
І ці незрівнянні консолі,
І люстри, і вази, і врода
Пілястрів часів Корнелоні,

Немов посміхаються стиха:
Мовляв, ні краса не вмирає,
Бо мить завжди вічністю диха
А вічність – це стежка до раю.

Оранжері

Це сезон хризантем, а не мряки.
Ще учора цей сад був ніякий.
А сьогодні кущі хризантем
Перетворюють сад на Едем.

Я бреду по осінній алеї.
Тут Венера стоїть, там – Психея,
Мов підсвічені золотом квітів,
Наче в світло оте оповиті.

Як вони до алеї пасують,
Що поробиш – не місце їм всує,
А між квітів й платанів сріблистих
Вони дивляться ніжно і чисто.

Вже смеркає. На стінах палацу
Гаснуть золотом вкриті прикраси:
І лілеї, й тюльпани, й троянди,
Й геральдичні розети і банти.

Шерхіт листя ледь-ледь загадковий.
Так ведуть неквапливу розмову
Душі рідні назавжди, до скону
Біля бога мистецтв Аполлона.

Згадую Сезанна

Коли сонце проступає крізь осінній туман
І зупиняється над крислатою сливою,
Коли сад по-ранковому невиразний,
А земля парує уві млі,
Я згадую Сезанна
На терасі паризького кафе «Ротонда»,
Зі свіжим номером «Монд» у руках
У краватці під Фуше,
У сорочці від Шармель.
За годину він розпочне
«Натюрморт з апельсинами
та яблуками».
І це буде свій шлях…

Сквер Вер-Галан*

В Парижі осінь. Осінь… Вер-Галан
Пливе на Сені. Золоті вітрила
Старих платанів осінь осінила
І захопила в бран, мов Тамерлан.

Блакить небес і голубінь води.
Між них маленьке сонце Вер-Галану,
Немов опал у персні Тамерлана,
Безцінне чудо сяє навкруги.

Що за грайлива назва Вер-Галан –
«Палкий коханець». То лише французи
Змогли з’єднать у вічному союзі
Красу ландшафту з пристрастю до дам

Їх короля. Бо справді, кавалер
Це був невтомний. І ніяка сила
На цім шляху його не зупинила.
Тож слава та не вмерла дотепер.

По Вер-Галану ми блукали вдвох
Щасливі й безтурботні, мов по раю.
Бо серце мудре любить й пробачає.
А це блаженство посилає Бог.

*
Сквер Вер-Галан у Парижі названо на честь короля Генріха IV.

Кафе «Viola»

І
«Ці манкурти, ні нікчеми,
Ці гнилі, продажні схеми –
Бути в Раші, і в Європі –
Дістають мене до щему».
Говорив мій друг з Чикаго,
За вікном звучала Прага.
Затишне, осіннє місто
Посміхалось променисто,
Злотом сипало довкруг,
Мій чудесний добрий друг
Пив Будвайзер безутішно,
Він, на жаль, не був безгрішним,
Та в цю мить ми твердо знали,
Що існує Божа кара.

ІІ
Все унікальне цеї осені –
По-перше, сонячно і тепло,
Неначе липень світить досі,
Неначе літо ще не смеркло.
По-друге, друзі, друзі, друзі
І золота осіння Прага.
Я неодмінно повернуся
І знову під зеленим дахом
Цього кафе в саду чудеснім
Ми зійдемось немов при Крейчі,
І спалахнуть світи небесні,
І заспівають трави й речі,
І вірші, вірші, вірші, вірші
Звучатимуть всю ніч до рана.
Хтось процитує Рамакрішну,
А хтось згадає Талейрана,
А хтось подивиться на мене
Так ніжно, що немає слів,
Й очима скаже: «Ти чудесна!»

ІІІ
Це Прага. Я знову щаслива.
Провулок залитий дощем
Тікає від нас косо й криво.
Давай-но його доженем.
Або краще пройдем поволі
Допоки не спала пітьма.
Ці древні будинки, як долі
Людей, котрих з нами нема.
Все знане і все таємниця.
Все вчора і все назавжди.
Все бачу і ніби все сниться,
Сліди, лиш сліди, лиш сліди…

О, Барселоно!

О, мій Дон Жуане,
Моя Барселоно,
Прощаюся з вами –
Ні Анна, ні донна,
А просто чужинка
З далекого краю.
О, мій Дон Жуане,
Про вас я згадаю
Осіннього ранку
У місті прозорім,
Від котрого дуже
Далеко до моря.
Де плавали брасом,
Де чайки кружляли,
Де так полум’яно
Звучали гітари.
Де ми смакували
Прошюто з Ріоха,
Де вірші читали,
Небавом, потроху.
А ще танцювали
І денно, і нощно.
Уперше в житті,
Я упевнена точно,
Це свято здавалось
Не має кінця.
О ні, незбагненна
Країна оця!
А в Києві листя
Жовтіє і знову
Каштани засипали
Сквери бронзово.
У золоті місто
Й здається неначе
Я чую Іспанії
Подих гарячий.

Трохи спліну

Дощі зненацька оточили нас,
Як враже військо.
Я крізь мур прозорий
Дивлюсь тепер на гори і на море,
Що кольором нагадує топаз.
І знову недочитаний роман
Про тепле місто й пристрасті спекотні
Розраджує моє життя самотнє,
Як кажуть критики, бере у бран,
Так вміє він один – Жоржі Амаду –
Про неземну любов, про смерть і зраду,
Ледь романтично й трохи іронічно.
Про очі грішні й чисті, мов зірниці,
Про юне тіло кольору кориці
І про вітри попутні і зустрічні.
Дощі ідуть. На жаль, прогноз невтішний.
Таємна згода між дощем і мною.
Дивлюсь, як на далекому узвишші
Затягує вершину пеленою.

Сонячний хорал

Туман оповив передмістя столиці,
Столиці, де завжди усміхнені лиця,
Де вальси і польки звучать повсякчас,
Сьогодні туман заколисує нас.
А потім із півночі вітер холодний
Подує, неначе з якоїсь безодні,
І протяг шалений розгонить туман
Цей біло-сріблистий, цей каторжний бран.
І далі, можливо, засяє світило,
І землю зігріє, і душу, і тіло,
Щоб впасти нечутно за гори круті
Й тримати народ в безпросвітній сльоті.
Перепади дикі цієї погоди
Впливають на настрій, здоров’я і вроду.
Тож мапу беру і читаю слова,
Прекрасніше котрих в житті не бува.
Валенсія, Росес, Толедо, Малага,
Ал’яги, Морел’ї, Альмерії спрага,
І острів Кабрера, і мис Трафальгар –
Іспанії код, ні Іспанії чар.
Ця мова мене огортає гіпнозом:
Більбао, Севілья, Леон, Сарагоса,
Гранада, Кордова, Алора, Ніхар –
Іспанії код, ні Іспанії чар.
І раптом так млосно запахне троянда,
Засохла в обіймах міцних фоліанта,
І вітер гарячий торкнеться чола,
І стануть хоралом магічні слова.

Нічні візії по дорозі до замку Санкт-Гоар

О, Бахарах, трояндо «Баккара»!
Ця незрівнянна осені пора
В тобі звучить, мов нота, ніжно й лунко.
Вино духмяне з райської лози
Прозоріше від чистої сльози,
П’янкіше від любовного цілунку.

Це «Altes Haus»… Шість сторіч тому
Він пережив чужинців і чуму.
Бо має вік поважний і урочий.
Ось на фронтоні дата, мов табло.
Годинник б’є і не спинить його.
Та «Altes Haus» знать про це не хоче.

О, Бахарах! Ці чари бокара
Ми піднімаєм за твої жнива.
Рікою ллються вина золотаві.
Herbstfest, Herbstfest спускається з гори,
Попереду колона дітвори
Ну, а позаду – сонячна заграва.

І у старому замку Санкт Гоар,
Коли з’явивсь між хмар Волосажар,
Ми втомлені й щасливі споглядали
Ніч понад Рейном, мов летіли в ніч,
А башти й вежі лицарських сторіч
Довкруг, мов древні ідоли стояли.

Осінні ночі для любові й віршів
Пасують над усе на світі. Більше
Подібного не трапиться в житті.
Але на те воно й життя,
Щоб знову якась магічна сила невідома
Нас повернула у прожиті дні.

Осінній ранок у ритмі блюз

Над Рейном осінь, осінь проплива.
Розкішні вілли в золотім серпанку.
Жіноча постать на самотнім ганку
І далина, безкрая далина.

Причалив катер до старого пірсу,
Звучить фокстрот часів Марії Рокк,
Прокалатав з морозивом візок.
Початок ранку і початок дійства.

Що день новий на крилах принесе?
Які щедроти і які турботи?
Сьогодні понеділок. До суботи
Ще ціла вічність, ціла вічність ще…

На березі панує дивний ритм.
Розважливо, повільно, неквапливо
Тут шпацирує час і я щасливо
За ним спостерігаю стільки літ.

І думаю: час не страшний мені.
Ми з ним, мов рідні, знаємось з півслова.
Вода тече і гомонить діброва.
І буде так в усі грядущі дні.

Ранкова зустріч

У Бонні осінь. Вкотре я дивлюсь
На цей провулок, золотом залитий.
Каштани вчора визбирали діти.
Сьогодні листя підміта дідусь,
Подібний до грузинського кінто.
Він голосно наспівує куплети
В кишенях від Макдональда пакети,
А довгий ніс, мабуть від Сірано.
Я посміхнусь йому, а він мені.
Оце і все, уся наша розмова.
Чому ж та пісня, ніби колискова
Не раз мені звучатиме у сні?
Чому не треба фраз і навіть слів.
Аби двоє людей порозумілись?
Ми справжній мові досі не навчились.
Мові сердець, мові дерев, птахів…

Природа світилась ледь-ледь бурштиново

Спочатку була фантастична погода.
Весь жовтень ми грали на кортах, і врода
Природи світилась ледь-ледь бурштиново.
Звучали оркестри на літніх естрадах,
Ще айстри всміхались погідно і радо,
І катер відходив кудись в невідоме.

По Рейну гасали блакитні байдарки,
На білім причалі звучала мадярка
І чайки зривались у небо бездонне.
Старенькі бабусі, мов зграї лебідок,
Вздовж Рейну гуляли в кашмірах і твідах
І сонце високе стояло над Бонном.

А потім упали сніги і морози
У нас викликали прокльони і сльози,
Немов опинились у вражім полоні.
Та тиждень минув, і душа зрозуміла,
Що тиша зимова і паморозь біла
Природні, неначе сивини на скронях.

Пірнаю під плед із трактатом Монтеня.
Які парадигми, які одкровення.
П’ю мудрість чужу, мов старезний нектар.
Хоч знаю, що наше життя незбагненне
Ані для Сократа, ані для Монтеня.
І мудрі трактати ми пишем задар.

Композиція за кермом

Поміж пагорбів осінніх
Понад Рейном, поза ліс
Ми летіли та щосили
Проти вітру, ледь навскіс.

Крізь запони й перепони,
Перешкоди й блокпости
Ми, неначе грандперсони,
Були з долею на ти.

Ніц не трапиться в дорозі
Доки небо не сія.
Доки вірим перемозі,
Доки разом – ти і я.

Чорний ліс уже позаду,
Баден-Баден і Бад-Дюйк.
Тільки швидкість нас не зрадить,
Наша швидкість, наче глюк.

Жодних сумнівів, зневіри,
Ні терзань, ні каяття.
Тільки осені порфира
Й в світі двоє – ти і я.

Роздуми у Фрайбурзі

У Фрайбурзі дощ. Живописна картина.
Плащі й парасольки, мов множать вітрини.
Згортають базар, прибирають лотки,
Тікають в кафе продавці залюбки.
І вся ця юрма, ніби театр на долоні,
Смугасті намети, намети червоні,
Між ними туристів веселий потік.
На площі соборній і гамір, і сміх.
А ми в ресторані, побіля потічку
Смакуєм форель, попиваєм водичку
Й життя споглядаєм, неначе спектакль.
Оскільки… Тому що… Утім… Позаяк…
І знову… І знову… І знову… І знову…
Пригадуєм зірку оту полинову…
Рве душу і досі питання: «Чому?
Біда за бідою… З пітьми у пітьму?»

На гінкго – недозрілі плоди.
Під ногами – пожухле листя.
Скінчилось літо.

Чайна церемонія,
Осінній сад, на стіні – вірш Ікю,
Легкий запах фіміаму, безтурботність.
Години світла…

Якщо твої вуха вміють бачити,
А очі слухати,
Ти неодмінно знайдеш спільну мову
З цим осіннім дощем
На подвір’ї храму Дайтокудзі.

Вітер налетить,
Зірве останнє листя з дерева.
Голий стовбур, але міцнющий.
Отак і бусідо.

О сьомій ранку шестилітні діти
Крізь густу осінню холодну мряку,
Ще сонні, обвішані наплічниками,
Торбинками і теками,
Чимчикують до школи.
Так гартується японський характер.

Не можу відвести захопленого погляду
Від дівчини в осінньому кімоно
На тлі багряного клена.
«Як красиво!» – ця фраза вилітає,
Мов птах, з моєї розчуленої душі.
На що дівчина спокійно відповідає:
«…І так незручно…»

Цілий гурт дітлахів на роликах
Перерізав мені дорогу
І, галасуючи, помчав у бік Аояма-дорі.
Діти різних народів подібні між собою
Значно більше, аніж дорослі, – подумала я.
Сонце палило немилосердно.
Стопчик ртуті сягав десь за тридцять ступнів.
Кінчався жовтень,
найспекотніший жовтень у моєму житті.

Хоккайдо нагадав про Україну…
Бурякові бурти і печена картопля,
Бурштинові гори гарбузів і «молочні ріки»…
А ще це синє озеро,
Що сяє, ніби коштовний сапфір
У золотому обрамленні осінніх лісів
І кличе,
кличе,
кличе…

Парк глибокої гармонії у Пекіні

Входжу до «Парку глибокої гармонії»…
Тисячі людей ідуть мені назустріч,
Здоровкаються, роблять світлини, посміхаються –
Щиро, радісно, непідробно.
Вдалині височіє Ваньшоушань,
Біля ніг плещеться Куньміньху,
На небі ні хмаринки, а на дворі вже жовтень…
Сонце пече немилосердно.
Заходжу до склепу і купую
Окуляри від сонця Dior за 20 юанів.
І щасливо продовжую свій шлях.
Ось серпантина підіймається вгору…
Входжу під зелене склепіння дерев
І зітхаю з полегшенням – яка прохолода!
Повільно підіймаюсь вгору кам’яною стежиною,
Відполірованою до блиску
Підборами відвідувачів так,
Що узори з квітковим орнаментом просто сяють
Під нечастим промінням сонця,
Що пробивається крізь розлогі віти дерев.
Що за диво ця серпантина…
Вона ніби подруга взяла мене за руку
І веде кудись у незнане прекрасне.
Та й справді, раптом чую витончений спів –
Жіночі голоси долітають до мене звідкись з гори,
Ніби з неба хор янголів.
Підходжу ближче і, о диво, прекрасні юні китаянки
У старовинному павільйоні
Виводять рулади стародавніх мелодій.
Картина ця незабутня!
А далі знову божественні звуки…
Звідкись з гущавини…
Аж ось він, оркестр дивовижних інструментів –
Це кілька пенсіонерів-музикантів вирішили потішити нас
Чудовою грою. Які молодці!
Аж ось серпантина зупиняється біля муру палацу
І я, ніби з уславленого Олімпу,
Спускаюсь вниз на грішну землю.
Я думаю про імператорів та імператриць,
Що залишили нам у спадок цю безкінечну красу,
У якій кожна людина знайшла свій космос,
Кожна почувається щасливою
І кожна захлинається від оточуючої благодаті,
Фільмуючи, фільмуючи, фільмуючи.
Відсутність флоту у часи імператриці Цисі
Дорого обійшлась Китаю,
Але минули роки, і необачність імператриці
Обернулась її силою,
Адже доки на цій землі існує людина,
Краса завжди перемагатиме!

Спостерігаю за метаморфозами саду Palm Springs

Рівненько стрижені кущі самшиту,
Ніби обперізують простір саду
Яскравою зеленою серпантиною.
Раптово похолодало і жовте листя
Осипалось з дерев прямо на кущі.
Дивлюсь у вікно і не вірю –
Золотий дракон стелиться по землі
І переливається на сонці.

Відвідую виставку Fine Art, Beijing, 2009

В останні дні прекрасної пекінської осені
Блукаємо залами виставки,
Саме під час обіду,
Насолоджуючись французькими пейзажами
І запахом свинини у кисло-солодкому соусі.

Beijng’s Duck з Ніно Ананіашвілі

Грузинська балерина, славетна і прекрасна,
Відвідала Китай, напрочуд своєчасно.
Погода – хоч куди, китайці на vacation,
В столиці full relax,
Нежданий мов sensation,
І ми пішли в «Da Dong», боготворимий мною.
Ми їли Beijng’s Duck з легендою живою,
Ми випили вина грузинського три літри,
Наш клич: «До дна, до дна…» кудись летів за вітром.
І спогади, і мить ота дорогоцінна,
Коли й душа летить в Тбілісі із Пекіну.
А може у Батум, у сад Махінджаурі,
Де при столі сидять Циала і Тімурі,
Де найсмачніший хліб, найзапашніша кава,
Й життя сердечний триб, й розмова нелукава.
Це так було давно й далеко від Пекіну…
Я, наче у кіно, бачу себе – дитину
І розумію – ні, минуле не минуло,
Лишилися ті дні, той сонячний притулок
На морі, у саду, у теплім Кобулеті,
Подібного нема ніде на всій планеті!
Тому летить душа, тому душа співає
І тужить за земним і неповторним раєм.

Осінь у Ханчжоу

І
Чи збіг обставин?
Чи просто диво –
Все віщувало
Життя щасливе:

Гора зелена,
І клуб розкішний,
І птиця фенікс,
І Рамакрішна.

Пагода древня,
Вечірні далі,
І небо в зорях,
Як у медалях.

В Ханьчжоу осінь –
Це незабутньо.
Я чую досі
Як грає лютня,

Чи може ерху,
Чи може біва…
Все нам віщує
Життя щасливе!

ІІ
Вже листопад. А у Ханчжоу літо.
Рожеві квіти на зелених вітах.
А головне, так тепло на душі
Від слів, що друзі берегли для тебе,
Від гарного вина, ясного неба…
І розумієш серцем – то потреба
Цим дням осіннім присвятить вірші.
Ну а про що? Про все. «Лоувайлоу» –
Славетний ресторан в серці Ханчжоу.
«Лун цін ся жень» – найкращі в цих краях,
І «Дун пхо жоу» твір мера і поета,
«Цзяо хуа цзі» – то гордість і прикмета
Ханчжоуських шефів по усіх світах.
Ніч за вікном. Вогнями спалахнуло
Сіху величне й ожило минуле.
Ці пагоди і дамби, й острови,
І павільйони, і мости, і кручі,
І звідкілясь мотив «Бе саме мучо».
«Романтика назавжди» – ці слова
Сам імператор написав на арці –
Він був поетом і мистецтвознавцем.
О, острівець гармонії і тиші!
Я шлю тобі свою любов і вірші.

ІІІ
На початку жовтня відвідали з нашим
сином Юрком улюблені нами Цзіньхуа і
Ханчжоу. Осінь нас полонила своєю м’якою
розкішною красою. А ще селище Багуа цунь…

Про інь і янь писав ще Лао Цзи.
В цім селищі навряд його читали,
Але віками ревно зберігали
Гармонію. І радість панувала
Серед людей трудящих тут завжди.

Оселя феніксів

«У шань тянь фен» – це феніксів оселя.
Тут близько до небес, немає стелі,
Що відділяє нас від зорь і Бога.
На сьоме небо тут пряма дорога.
І пагода прекрасна, наче квітка,
Нас не питає – хто ми, що ми, звідки?
А підніма на крилах і летить
В оспівану поетами блакить.

Відвідуємо клуб Ма Юня

В районі трьох гір сім будинків стоять,
На кожному з них літ минулих печать,
Ідея Ма Юня – (мізки number one),
Красу зберегти – хао кан чи charmant.
Ми робим світлини, ми просто блукаєм
Під плескіт води у струмках й водограях,
Ми, мов розчинились, у вічній природі –
На заході – гори, озера – на сході.
О, де ти, коханий? – Я – лотос прекрасний!
О, де ти, кохана? – Я зіронька ясна!
О, де ти, Китай, півтора мільярди? –
Я – Всесвіт довкруг, а не крапка на карті.
Хвилини оці щонайменше безцінні,
Бо ти розумієш, що космос в людині.
О, вічна гармонія тверді і неба…
Ми ніби вбираєм це диво у себе.

Вірш для Ван Сичжі

Отак, як Ван Сичжі*,
Я хочу працювать –
Альтанка, тихий став
І Божа благодать,
Лиш порухи душі,
Лиш вітру шелестінь,
А на м’якій траві
Верби старої тінь.
Прелюдія життя –
Це титанічний труд,
Це труд до забуття,
Коли вже рук не чуть.
Ну а вінець життя –
Це золотий врожай,
Який збирає весь
Цей піднебесний край.

*
Ван Січжи (303–361 рр.) – каліграф епохи східної Цзінь, який прославився завдяки таланту і незвичайній працьовитості. Найвідоміші твори «Ув альтанці Ланьтін», «Ясна погода перед снігопадом».

Послання крізь віки

Універсальний триколор* –
Коричневий, зелений, жовтий…
У нім осінній є мінор,
І є у нім акценти «форте»**.

Ось іноземець на коні,
Вояка хоч куди і красень,
Може і він сумує часом,
Але не в героїчні дні.

Верблюди, коні і бики,
Принцеси, діти і артисти…
Вони пережили віки
І нас зустріли дженджуристо.

І дарували нам тепло
Трьох кольорів, мов світлу осінь.
Вони живі й прекрасні досі,
Немов земля й на ній зело…

*
Трикольорова кераміка танської династії.
**
Посилення звуку в музиці, в перекладі з італійської – «голосно».

Свято поезії у Чжецзяні

Неначе «alma mater» –
Таке тепло зусюди.
На нашім світлім святі
Красиві, добрі люди.

Чжецзян співає «Ганзю»,
Летить осіннє листя,
Запрошує до танцю,
Вальсує на обійсті.

Це молодість Китаю,
Його снага і врода!
В майбутнє посилаю
Свого натхнення подих!

Осінь у Києві

Осінній Київ

Ці древні гори, цей пейзаж,
Неначе «Отче наш…», знайомий
Вже вкотре приголомшив нас.
Так приголомшує сірому
Блакитна церква на горі,
Що проступає крізь тумани…
Це часом робить час із нами –
Вчить цінувати й ночі, й дні,
Коли підходиш до вікна.
І бачиш осені навалу…
Солодка мить? Так, мить твоя,
Якої ти іще не знала!

Молитва осіннього ранку

Цього ранку, стоячи на місточку
Понад ставком, по якому
Пропливала пара ніби іграшкових качечок,
Я раптом відчула таку любов
До цього затишного і беззахисного світу,
Ніби від однієї мене залежить
Його майбутнє, і я промовила:
«Боже, навчи мене
Туди, де зненависть – нести любов,
Туди, де сумнів – віру,
Туди, де відчай – надію,
Туди, де печаль – радість,
Туди, де пітьма – світло».

Пророчі сни осінні

Я бачу дивний сон,
Вже поспіль другу ніч –
Далекий друг іде
З гори мені навстріч.
Згубились ми із ним
В життєвій колотнечі,
А він іде з гори
З наплічником на плечах.
Чарівний, молодий,
Минулого окраса.
Іде з гори мій друг,
Неначе поза часом.
Всміхається мені
І простягає руки,
Так ніби не у сні
Долаємо розлуку.
Як часом сон нам шле
Свої дороговкази.
І істинним стає
Не здійснене відразу.

Осіннє ретро

Як ми любили, як горіли,
Як лопотіли наші крила,
Як ми дуріли фантастично,
Бо рідними були обличчя
Довкруж, і поряд, і завжди
Ніхто не спалював мости,
Усі усіх боготворили –
Це й визначало нашу силу.
О, шістдесяті, о, бенкет,
Ідей, і мрій, й «незвіських мет».
Усе мина, усе минуло.
Новітній світ гуде, як вулик,
Нова епоха, триб новий
Вже розгорнувсь, немов сувій.
І ми напружуємо мізки,
Аби збагнуть абсурдні ризики,
Що нам загрожують зусюди.
Інші чесноти, інший люд…
Чи це на краще? Ми не знаєм.
Тож доживаєм, доживаєм…

Діалог на осінній терасі

«А вірші більше не потрібні» –
Мені сказав один чувак.
«Ваш час минув, мов злива літня».
І я погодилася: «Так…».

Минуло все – вогонь дискусій
І поетичні вечори,
І друзі, друзі, друзі, друзі…
Теж проминули. Де ж вони?

Ми гомоніли на терасі,
Сад дихав осінню, але
Цей смуток ніби не на часі
Був у чарівному пале.

Моя душа не дослухалась
До дискурсів й мітологем.
Оскільки просто воскресала
Й звільнялась від усіх проблем.

А сад звучав! Він був прекрасним.
І це була життю хвала.
О, ні – поезія на часі!
О, так – поезія жива!

Ретро… 60-ті…

Колись ми злітались на вогник до них,
Ще гостинних таких, ще таких молодих.
Попивали до ранку дешеве вино.
Ну, а Київ старий заглядав у вікно.
І балкони нічні, і нічні ліхтарі –
Все здавалось інакшим о пізній порі.
І коли Елюара читав хтось, повір,
Набігала сльоза і туманила зір.
І коли, (о, вініл!), зазвучав Азнавур,
Я вже знала, що впав ізоляції мур.
Догоріли свічки і скінчилось вино.
Згасли вікна довкруг. Київ спав тихим сном…
Шістдесяті роки… Наш прорив… Ренесанс!
Знаю все і усіх, тож обожнюю вас.
Ми здійснили прорив, у незнане політ,
А тому ми й наш час
Заслужили на міт.
Адже міти безсмертя торкають крилом.
А колись Київ спав… Київ спав мирним сном…

Київ меланхолійний

В осіннім Києві, що був
І не повернеться ніколи,
Прекрасний, мов зійшов з парсун,
Мене чекав поет Микола.

А у кав’ярні «Кава-чай»,
У тьмяній і модерній залі,
Свою римовану печаль
Озвучував поет Віталій.

І просто поряд, у дворі
Валерій жив, прозаїк класний.
Він Плужника відкрив мені
І це було так своєчасно!

Ну, а навпроти жив Дмитро,
Зі Львова красень переїхав.
Він обіцяв творить добро,
Він був поет, писав, мов дихав.

А згодом у сусідній дім
Юрко переселився, лікар.
Творив романи, був своїм,
Швидкий, мов ртуть, рвучкий як вітер.

Вже не зберемось разом, ні.
Не та тепер книгарня «Сяйво».
І центр не той, і ми не ті,
Не скажеш часу: «Постривай-но».

Доволі сумно. Але я
Перегорнула ту сторінку.
Нестримна долі течія
Несе вперед безжально й стрімко.

Вірш для Городецького

Спокійний саундтрек
Осіннього вікенду…
І місто за вікном
Ранкове, тож порожнє.
Улюблене кафе,
Де не бува крещендо.
Тут затишок і лад.
І кожний подорожній
Відчує це у мить,
Заскочивши на каву.
І зрозуміє, що
Пить каву слід небавом,
Дивитися на світ,
На цей осінній Київ,
Що досі зберіга минулого надії.
Бо Городецький знав,
Що Київ буде вічно!
Любив і будував це місто фанатично.
Як добре, що жила
Людина ця на світі
І присвятила нам
Життя свойого миті.
Бо досі огорта
Бентежна насолода,
Коли дивлюсь на цю
Старого міста вроду.

О дружби дивовижна партитура…

Це він… Це він… Збулося диво…
Мольберт, майстерня… Я щаслива,
Що бачу генія крило.
Легке, і ніжне, й полохливе…
Майстерня і злотава слива…
І дика слива за вікном.

І проступає мій портрет,
Немов виходить зі тенет
На світло дня і оживає.
Озвалась осені струна.
Вона віщує щось… Вона
Відчула щось. Вже пахне чаєм.

Роблю ковток… О, це нектар!
Ним насолоджуюсь задар.
Я ще не варта дружби гуру.
Але це рішення небес,
Найбільше із усіх чудес –
Чуть дивовижну партитуру.

Любові незабутньої пісні

Отара засинає на горі,
Мов тихий спогад, затишна і тепла.
За обрієм зникає сонце. Смеркло.
Вже близько час вечірньої зорі.

Тихіше ночі, що ввійшла у дім,
Надходить рівновага дивним плином.
Мов книгу, склавши руки на колінах,
Своє життя прочитую по ним.

Якби ж мені не згадувать, а стать
Чи спогадом, чи цим осіннім садом,
Який звучить таким високим ладом
І не уміє, втративши, страждать.

Стать спогадом допоможіть мені
Зоря вечірня, сад і тепла осінь.
Чому мене не залишають досі
Любові незабутньої пісні.

Діалог під час променаду

– То був роман, точніш love story…
Звучало місто у мінорі –
Дощі осінні і вітри…
Та спогади непереборні:
Сміється світ, цвітуть валторни.
Це щастя, спробуй-но, зітри!
– Забудь, закрий скриню Пандори,
Вона віщує тільки горе
– О ні, божественний етер
Було розлито у повітрі.
І ті вітри несамовиті
Нас зігрівають дотепер…
Я вірю подрузі, бо знаю
Любов нікуди не зникає.
Не може зникнуть. Ось в чім річ!
Це код нечуваних енергій,
Що порятує й нас від смерті,
Й мільйони дорогих облич!

Мамина осінь

Осінь ступила на мамин поріг,
Не заблукала між тисяч доріг.
Боже, в цім домі ще стільки тепла.
Осене, може, пізніше б зайшла.
Глянь-бо сама – господині нема,
Скоро не вернеться, зимно, пітьма.
Осінь промовила з тіні черешень:
«Я зачекаю, мені не вперше».
Мама вертала щаслива й весела.
Мама не знала, що осінь вже стеле
Їй попід ноги килим багряний,
Щоб тихші кроки, щоб легші рани.
Осінь сказала: «Хіба не жорстоко?
Я пропоную вам тишу і спокій».
Мама всміхнулася: «Осене, нене,
Це не для мене, ні, не для мене».
І засвітилась оселя, мов диво.
Мама вернулась, мама щаслива.

Осіння меланхолія

Хто все життя годив своїй потребі,
Хто на землі жив, мов на сьомім небі,
Хто вмів сміятись, як ніхто на світі,
Ні разу не забив коліна й лікті,
Хто народивсь улюбленцем фортуни,
Орфеєм, що торка чарівні струни,
Гараклом, назавжди непереможним,
Безумно ризикуючим, спроможним
На будь-яке шаленство чи на втіху,
Сказав мені безпомічно і тихо:
«Прислухайся: в природі безголосся.
Це – осінь, люба».
Так, це, любий, осінь.

Де істина?

Минають друзі.
Ти іще не віриш.
Ти ладен сам здобутись на поклон,
Два кроки, порятунок, телефон…
І раптом вибухає криза міри.
О, міра є – любить і пробачать:
«Сьогодні не помітила гордині,
А завтра він іще до третіх півнів
Відрікся. А чому? Уста мовчать».
Так з болем говорила другу я
За чашкою мусанжового чаю:
«Дволикість все частіше помічаю,
Яка нам світ надвоє поділя».
А мій товариш втомлено, але
Щасливо й світло думці посміхався,
Та раптом запитав, мов вибачався:
«Ти любиш друзів? В тебе друзі є?»
Я розгубилась. В мене друзі є.
Їх не любить – то гріх на душу брати.
«Ти згодна, що любить – це пробачати?»
Я ладна пробачать, але, мій брате,
Цю формулу примирливість снує.
Де істина – в погорді чи в пожертві?
А може, у покорі й милосерді?
Сідало сонце. Вистигав наш чай.
Ми попрощались. Мармурові сходи.
Чавунна брама. Листопад. Негода.
І синьою гондолою трамвай…

Портрет у білому

Ніжний шепіт, вітру легіт,
О, який солодкий гріх.
Я ступила нині втретє
І востаннє на поріг,
На поріг твоєї хати,
Що біліє у бузках.
Я не годна розказати
Про оцей солодкий страх.
Обступила нас розлука,
Ніби військо, – звідусіль,
Я не бачитиму друга,
О, який солодкий біль.
Але поки, але поки
Ох, солодкий цей одчай.
Ти всміхнувся яснооко:
«Не забудь мене, вертай!»
Повернулась мов у Мекку.
Дім порожній, голий сад.
Де ж товариш мій? «Далеко.
Не повернеться назад», –
Відказав холодний голос,
Що лунав із висоти.
Я з розлукою боролась,
Прагла віднайти сліди.
Потім стишилась, а потім
Зрозуміла, що душа,
Вириваючись із плоті,
В путь прийдешню вируша.
Тиха осінь бродить в полі,
Ніч, як марево, легка,
І горять, як очі, зорі.
І тече, мов час, ріка.

Думаю про Кавабату

В ту осінь я була крилата,
Була щаслива, мов у сні,
Бо Ясунарі Кавабата
Ніби на білому коні
В студентські будні увірвався…
І все сторчма, і хтозна як…
День починавсь і не кінчався…
І тільки ох, і тільки ах…

Життя твоє лише півколо…

Вже впав останній лист з платана,
Вже цвіт останній догорів.
Крізь сіру мжичку світло тьмяне
Замерзлих, сонних ліхтарів.

Я знала, що таке буває,
Що все минає, все тече,
Що поспішаєш за трамваєм,
Коли від тебе сон втече.

Купуєш голубі конверти,
Чужі рядки шепочеш вперто –
Свої не пишуться. А втім,
Вертаєш знову в отчий дім.

І розумієш: долі поле –
Несходжений, незнаний край.
Життя твоє лише півколо,
Ще не замкнулось – тож рушай!

І вже душа моя, мов птах…

Можливо, прожила б і так,
Без тих рядків про бригантини,
Та вірші сивого Максима,
Неначе крила за плечима,
Сміються на семи вітрах,
І вже мені без них ніяк.
Коли ж, буває, суєта
Замкнеться враз камінним колом,
Я тихо шепочу слова:
«Вже червоніють помідори…»
І бродить осінь по садах,
І вже душа моя, мов птах
Летить між звуки золоті
Назустріч віщій доброті.

Солодка мить

Усе випадково:
Божественна осінь,
Казкова алея
І мудра розмова
Про тайни буття,
Нерозгадані досі,
І навіть мовчання –
Усе випадково.

Усе загадково:
Цей сад золотавий,
Мов острів забутий,
Сія вечорово,
І погляд несмілий,
І слово небавом,
І присмак сльози у словах –
Загадково…

Елегія біля осіннього вікна

Підійшли до вікна
і застигли нараз перед ним.
Ти промовив:
«Останній листок облетів із тополі».
Це кінчається осінь, мій любий,
врочисто й поволі.
Так іде несходимим шляхом
молодий пілігрим,
Він у мандрах один,
цей міцний, загартований муж.
Тіло звикло до вітру,
а очі до пилу дороги.
Він долає і спрагу, і втому,
і скруту, й знемогу.
Але є ще душа,
що волає людини чимдуж.
Ні з ким слова промовить
і хліба шматок розділить.
І нікому не скажеш:
«Кінчається осінь, мій любий».
Так, самотність для серця –
важка і немислима згуба.
Що приречений він до останку з собою носить.
І божественна хвиля
мене огорнула ураз,
Ніби води любові хлюпнули
на безміри суші.
Ми з тобою родинні
і Господом обрані душі
Це кохання здолає
і простір, і космос, і час.
Не втомлюсь я дивитись
у очі бездонні твої,
Не втомлюсь відчувати щоки,
мов наврочену свіжість,
Не втомлюсь дарувати тобі
нерозтрачену ніжність
Й ревно дякувать Богу
за всі Богом послані дні.
Вже кінчається осінь, мій любий,
кінчається осінь. І я
Притулюсь до плеча
і сховаюсь від зимньої стужі.
І побачу ві сні молоді
зачудовані ружі.
Це надворі весна,
і щасливо зітхнула земля.
Все минає колись,
не минає лиш наша любов.
Все минає колись,
не минає лиш злагода наша.
Так доп’ємо до денця
цю повну божественну чашу,
Бо на грішній землі –
це єдина основа з основ.

Думаю про прожите

І
Я повернусь на древні кручі
І зупинюсь, і озирнусь…
Але минуле неминуче
Від мене ні на крок чомусь.
І налетить осінній Відень.
Мов шестикрилий Серафим,
Тому, що ніде правду діти –
Була щаслива в місті цім.
І хвилі Ніцци лазурові
Накотять, мов натхнення шал,
Чи ні, із присмаком любові
Той вечір був, і той причал.
І Брюгге пригадаю… Брюгге
Мережива ті золоті…
Коли приїхала удруге, вже знала
Втретє – на меті.
І у Більбао біла вілла
Ще й досі пам’ятає нас,
Де після спеки ми любили
Послухать в надвечір’ї джаз.
І знову опинюсь в мажорі
Розквітлих сакур. Теренкур
Той простягався неозоро,
Так само, як й палацу мур.
І вірші, вірші, вірші, вірші
У Санкт-Гоарі славна ніч…
І замок понад Рейном вічний,
І море сяючих облич.
А ще Флоренція… О, Боже,
Існує місто на землі,
Яке у мить одну спроможне
Тебе піднести на крилі
Своєї слави, духу, сили
Як тільки генії уміли…
О, наших спогадів гіпнози…
Оцей портал чи віртуал,
Неначе запах туберози,
Неначе щастя ареал.

ІІ
Я повернусь в осіннє місто…
Четвертий поверх, ключ – це до…
А потім екзерсис флейтиста –
Оселі затишне тепло.
Усе звучить, усе вітає
Мене з поверненням. Усе
Неначе голубина зграя
Вуркоче й горнеться. Лице
Моє лице в розкішнім люстрі
Не впізнаю. Яка краса!
І люстро, що з часів Прокруста,
Мені всміхнулося: «Яса…!»
І задзвеніла порцеляна
Старого світу передзвін.
І майсенська прекрасна дама
Сказала весело: «Уклін!»
І простягнув до мене руки
Улюблений фотель Кензо.
Він просто потерпав з розлуки:
«Мене залишила пощо?»
А стелажі… О, книги любі…
Їх тисячі – овацій грім…
В якомусь неті чи ютубі
Про цю родинність розповім.
В провулках серця заблукала
І залишилась назавжди…
Ця ваза голуба з Полтави
І ці волинські вітражі,
І сто дрібничок з Портобелло,
І автентичний ранній Труш,
І справжнє флорентійське чело,
Його знайшли серед калюж
Старого Львова. В місті осінь…
Все рідне – вулиця і дім.
Життя мого різноголосся
Звучить, немов хорал у нім.

У Михайлів день дякую і молюсь

І
О, мій святий, мій любий Михаїле,
Я дякую тобі й тобі молюсь.
У тебе доброти і віри вчусь,
І вчусь як Божий світ любить щосили.
Осінній день палає за вікном.
Зелений чай. Блакитна філіжанка.
Зів’яле листя пахне терпко й п’янко
І верби похилились над містком.
О, саде мій, вже осінь надійшла,
І Михаїлів день уже згасає,
І впевненість, мов зірка, воскресає:
Ні, не торкнеться сум мого чола.

ІІ
Цей сон був урочий –
Я бігла із ночі,
Тікала вві сні
Від скажених псів.
І раптом блаженство,
І спокій, і світло.
Архангеїл Михаїл
Якось непомітно
З’явився поряд,
Притис до грудей
І промовив:
«Більше ніколи і ніде
Не буде в твоєму житті осмути,
Не буде зради, не буде бруду,
Не буде заздрощів і підлоти,
Не буде сліз, і не буде поту.
Не буде страху, не буде крові,
Не буде зла і не буде болю,
Не буде ворога і не буде здирця,
Не буде їх, бо стануть вівцями,
Не буде старечих безпомічних літ!»
Я висушу сльози. Я вірю в цей міт.

Про автора

Людмила Скирда – українська поетеса, вчений-літературознавець, педагог, літературний критик, культуролог, перекладач, член Національної спілки письменників України, лауреат міжнародних літературних премій імені Андрія Малишка, Григорія Сковороди, Володимира Винниченка, Івана Кошелівця, Заслужений діяч мистецтв України.

У 1968 році Людмила Скирда закінчила філологічний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Перші вірші поетеси були опубліковані в газеті «Літературна Україна» у 1962 році. У 1963 році, ще школяркою, Людмила Скирда бере участь у Всесоюзній нараді молодих письменників у Москві. У 1965 році виходить перша книга поетеси «Чекання», яка викликає захоплені відгуки в іноземній пресі та жорстку критику у радянській. Так, український літератор і громадський діяч, видавець патріотичного часопису «Смолоскип» у Канаді Осип Зінкевич у своїх мемуарах згадує: «Гортаючи газети і журнали з України, я зовсім принагідно натрапив на вірш Людмили Скирди «Живеш і раптом». Я захопився цим віршем. Починається словами «Живеш і раптом непорозуміння…» і закінчується «Без мене буде дихать Україна, а я без України задихнусь». І так пише двадцятирічна студентка. Ставлю собі запитання: звідки вона така взялася? І знаходжу: з Кіровограда. Попрацював – на першу сторінку «Смолоскипа» за травень-червень даю цей вірш, а далі мою обширну статтю про неї та добірку її віршів». Справді, книга «Чекання» не тільки не загубилась серед книг славетних шістдесятників – Миколи Вінграновського, Ліни Костенко, Івана Драча, Бориса Олійника, Василя Симоненка, а й одразу зайняла своє особливе місце у літературному процесі. Вона презентувала своєрідну і талановиту урбаністичну лірику.

Особливу увагу творчості Скирди приділили польські критики. Так, професор Єжи Єнджевич, видатний польський дослідник творчості Тараса Шевченка, переклав вірш «Уроки польської», який був надрукований у журналі «Пшиязнь». Відомий перекладач української літератури Флоріан Неуважний, зокрема, писав: «Розвиток української поезії настільки бурхливий і швидкий, що Ліна Костенко, Драч і Коротич – це вже сьогодні свого роду класики, а їх місце зайняло покоління нових молодих поетів з Людмилою Скирдою та Ігорем Калинцем на чолі». Професор Стефан Козак, найактивніший промотор української літератури в Польщі, присвятив творчості Людмили Скирди цілу лекцію у Варшавському університеті, в якій порівнював поетесу з молодим Миколою Бажаном. Поет і критик Остап Лапський в статті про Людмилу Скирду стверджував, що Скирда наслідує гуманізм Максима Рильського: «Це ті ліричні широти, на яких поезія Скирди і Рильського зустрічатимуться, її «я» – з його «людиною». Професор з Бордо Еміль Крюба також стає пропагандистом творчості Людмили Скирди. І таким чином її ім‘я стає досить-таки відомим за межами тодішнього СРСР, що не могло не викликати питань у радянських спецслужб.

У 1968 році вступила до аспірантури Київського державного університету. З 1971 року працює викладачем на кафедрі історії української літератури філологічного факультету КДУ.

У цей же час в життя Людмили Скирди входять найяскравіші представники творчої інтелігенції України – художники Віктор Зарецький, Алла Горська, Григорій Гавриленко, Борис Плаксій, скульптори Макс Гельман, Микола Рапай, Михайло Грицюк, письменники Валерій Шевчук, Ірина Жиленко, Лесь Герасимчук, Дмитро Павличко, Микола Вінграновський, Юрій Щербак, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Ільєнко, Леонід Осика, актори Наталя Лотоцька, Богдан Ступка, Марина Герасименко, Степан Олексенко.

Проте, період романтичного ренесансу і відлиги тривав недовго. На всіх фронтах знову почала розгортатись боротьба з українським буржуазним націоналізмом. Цю вакханалію очолив емісар Кремля, секретар ЦК КПУ з ідеології Маланчук. Перший помічник Щербицького Віталій Врублевський у своїй книзі згадує: «Єдиним словом Маланчук дозволяв собі вирішувати долю письменника, журналіста, режисера, встановлюючи над ним власну особисту цензуру. Списки складались і весь час поповнювалися. Я умовив друзів, щоб вони їх принесли мені. Як з‘ясувалося, в них уже значилося близько 20 чоловік: Драч, Скирда, Гуцало, Горлач, Симоненко, Вінграновський, Борис Олійник, Некрасов, Тельнюк, Ліна Костенко, Харчук, Леонід Коваленко, Дмитренко, Голобородько, Дзюба, Бердник, Куліш, Сільвестров, Ященко, Грабовський». Саме у зв’язку з цим списком тривалий час Людмилі Скирді було заборонено захищати кандидатську дисертацію, оскільки робота була присвячена творчості репресованого поета Євгена Плужника. Справу вдалося довести до логічОсінній блюз для повного місяця ного кінця тільки у 1974 році після зняття Маланчука з посади. У 1977 році поетесу приймають до Спілки письменників СРСР і цього ж року вона отримує наукове звання доцента.

З 1984 по 1988 рік Людмила Скирда вела авторську культурологічну програму «Живе слово» на УТ.

З 1986 по 1988 рік вона перебуває у докторантурі, де завершує роботу над докторською дисертацією, присвяченою українській поемі.

З 1988 року Людмила Скирда живе у Відні, де її чоловік – український дипломат Юрій Костенко обіймає посаду Постійного представника України при міжнародних організаціях, а невдовзі стає першим Надзвичайним і Повноважним Послом незалежної України в Австрійській Республіці.

Поетеса починає активну культурну та творчу діяльність, спрямовану на налагодження дружніх контактів з українською діаспорою, австрійською інтелігенцією та ЗМІ, читає лекції з української літератури, веде програми на австрійському телеканалі ORF.

Невдовзі з‘являються її книги віршів «Медитації біля Стефансдому» та «День душі» (переклад Вільгельма Тіло). У їх презентації взяли участь відомі австрійський поет Ернст Дегаспері, польська поетеса Єва Ліпська, музикант Лео Вітошинський, громадські і політичні діячі Австрії, дипломатичний корпус.

У 1994 році чоловіка Людмили Скирди Юрія Костенка призначено Надзвичайним і Повноважним Послом України у ФРН і вона переїздить до Бонна, де продовжує свою творчу діяльність. У Німеччині виходять її книги «В обіймах югендстилю», «Рейнські елегії» (переклад Анни-Галі Горбач).

У 1995 році творчі вечори поетеси пройшли у великих містах ФРН – Ганновері, Мюнхені, столиці країни – Бонні.

У цей же час УКУ організує творчий вечір поетеси у Лондоні, який мав широкий медійний розголос.

З 1997 по 2000 рік поетеса живе і працює в Києві. Видає книги «Ad astra» та «Рожевий янгол або композиції за кермом», друкує літературознавчі статті, есеї, інтерв’ю, зустрічається з читачами у різних куточках України.

З 2001 року чоловіка Людмили Скирди Юрія Костенко було призначено Надзвичайним і Повноважним Послом України в Японії, куди поетеса переїздить і де живе і працює до 2006 року. За цей час вона видає книги «Сад любові і сонця», «Дзуйхіцу від сакури», «Чарівна мушля» (переклад Йодзі Міва, Костянтина Ткачова). Важливою подією в українсько-японських взаєминах був вихід українською мовою книги Її Величності Імператриці Японії Міміко «Будувати мости» в перекладі Людмили Скирди. На японському телебаченні творчості поетеси було присвячено кілька програм, її інтерв‘ю друкувались в японській пресі, презентації книг відбулись в найбільших містах Японії – Осаці, Кіото, Йокогамі та столиці країни – Токіо. В Японії Людмила Скирда продовжує викладацьку діяльність в університетах Кіото та Сока Гаккай.

У 2006 році Людмила Скирда повернулась на Батьківщину, де продовжувала плідно працювати. У неї виходять книги в Об‘єднаних Арабських Еміратах, Греції, Італії, Південній Кореї. Осінній блюз для повного місяця

У 2009 році Людмила Скирда презентує українську поезію на Всесвітньому мистецькому фестивалі – Дельфійські ігри у Чеджу (Південна Корея).

У 2009–2012 роках поетеса жила і працювала в КНР разом з чоловіком Юрієм Костенком, Послом України в Китаї. Видала у Пекіні чотири книги – «Подих Китаю», «Мелодії чотирьох сезонів», «Голоси Піднебесної» (переклад Гао Мана). У Пекіні з‘явилось й унікальне видання – художній альбом «Натхненний вірш – чаруюча картина», у якому 25 найвідоміших художників Китаю проілюстрували вірші поетеси своїми роботами.

У КНР презентації книг Скирди проходили у багатомільйонних містах Пекіні, Шанхаї, Даляні, Сіані та інших. Як правило, це були грандіозні вечори у великих університетах (за 30 тисяч студентів), на яких були присутні тисячі слухачів, відбувались концерти, присвячені Україні, виступали політики, дипломати, вчені.

Про Скирду пише один з найвідоміших китайських поетів Чень Хаосу, статті про неї з‘являються у найпопулярнішій газеті Китаю з багатомільйонним накладом – «Женьмінь жибао», велику увагу творчості Скирди приділяють англомовні видання – «Lookwe», «Globe Us», «Women of China», «Cultural Dialoque», «Voice of Friendship» тощо.

Після повернення з Китаю Людмила Скирда видає «Бібліографію творчості», книги віршів «Сто сонетів», «Amor & Море» (іспанською мовою), «О, Ямато», «Сакура гуллари» (узбецькою мовою – друге видання), «О, Європо», «Solo of the sunny soul» (англійською мовою – друге видання).

У Мюнхені вийшов художній альбом «Натхнення два крила» (2017) разом з молодою художницею Олесею Костюк.

У 2016 році виходить монографія «Стою на своїй землі. Борис Олійник. Лірична та епічна творчість» (у співавторстві з професором Наталією Костенко).

Цього ж року виходить монографія професора Михайла Наєнка «Поетична карма Людмили Скирди».

Ім‘я Людмили Скирди є одним з небагатьох українських літературних імен, вже широко відомих закордоном. Її поезія ввібрала в себе вплив і європейських, і східних культур, що призвело до появи абсолютно унікального поетичного явища не тільки в контексті української літератури, але й літератур цілого світу.

Книги Людмили Скирди перекладено англійською, італійською, японською, корейською, китайською, арабською, грецькою, узбецькою, іспанською, французькою, російською та німецькою мовами. Цей перелік включає в себе усі шість офіційних мов Організації Об‘єднаних Націй, а відтак, українську поетесу може читати увесь світ.

Окремі вірші перекладались польською, фінською, португальською, угорською та румунською мовами.

Людмила Скирда була першою письменницею Незалежної України, книги якої перекладено в Японії, Китаї, Республіці Корея, ОАЕ, Греції та інших країнах.

Людмила Скирда – автор біля 40 книг-поезій.

Людмила Скирда – автор понад 200 наукових статей і культурологічних есе, опублікованих в Україні та закордоном.

Портрети Людмили Скирди писали відомі художники України: Григорій Гавриленко (1964, 1970, 1978), Осінній блюз для повного місяця Віктор Зарецький (1965, 1968, 1986), Іван Марчук (1979), Павло Бедзір (1967), Ірина Макарова (1978), Микола Компанець (1979, 1985), Микола Рапай (1975). Скульптурні портрети поетеси – Макс Гельман (1968), Микола Рапай (1970, 1980). Мозаїчний портрет – Людмила Мєшкова (2005).

У 1966 році Людмила Скирда зіграла роль у кінофільмі відомого українського поета та режисера Миколи Вінграновського «Берег надії».

Свої твори Людмилі Скирді присвятили Дмитро Павличко, Володимир Дрозд, Ірина Жиленко, Юрій Щербак, Валерій Шевчук, Петро Осадчук, Юрій Рибчинський, Маріс Чаклайс, Радой Ралін, Роман Ткачук, Микола Сулима та інші.

Українська поетеса.

Related Posts

Vintage – Людмила Скирда

Людмила Скирда - Vintage Лірика 2025 Зміст До читачів Елегії вечірнього саду Древо життя «Коли…

Back To Top