Обкладинка книги Людмили Скирди під назвою "Оливкова віть"

Оливкова віть – Людмила Скирда

Людмила Скира
Оливкова віть, 1994

ЗМІСТ

АБЕТКА РЯТІВНОГО СВІТЛА

О важкі злотаві віти,
Саду дивні вітражі.
Скільки ж нам лишилось жити?
Мудра липо, розкажи.

Я тебе благаю, дубе,
Не змовкай, гуди, гуди.
Не надійде мертва згуба,
Доки ти існуєш, ти.

Вербо тиха над водою,
Глоду кущик у гаю,
І паслін попід горою,
Ви пребудьте, я молю.

Неділиме і єдине –
Ми, і сонце, і вода,
І руда правічна глина,
І калина молода.

І капустянка ляклива,
І повільні журавлі,
І оця старезна слива
Біля ганку у дворі.

Ми єдине, ми предивне,
Найдивніше диво з див.
Ми до скону невіддільні
Від полів і від садів.

Але ми існуєм доти,
Доки світ пречистим є.
Що це, заповідь природи
Чи провіщення чиє?

Чому вона, пречиста і свята,
Могутня непорочністю своєю.
Боронить і годує, обійма
Цей світ гнилий, роз’їдений брехнею?

Немов забувши про підступне зло,
Природа, наче діва безневинна,
Цілує паралітика в чоло
Устами, на яких цвіте ожина.

Чи порятує білий світ краса?
Очистить гнійники, загоїть рани?
Чи зійде благоденствія яса,
А чи зайде і ця зоря над нами?

Знаю, розпогодиться,
Вляжеться і стишиться.
Збудеться задумане,
Вірші ще напишуться.
На душі розвидниться,
Стрепенеться, зрушиться.
Світлом опроміниться,
Від ніжності примружиться.

На пагорби обухівські ляга
Важкий туман. Все зимнішають ранки.
Пливе ріка. На березі селянки.
Незгасний сон. Невтолена жага…

А нині я стою на цій землі,
І древні липи, мов біблійні діви,
Лепечуть щось ласкаве і щемливе.
І знов життя запалює вогні.

Це музика безплотна, мов душа.
Це загадка, це доля многотрудна.
Це світла радість, чи, точніше, чудо,
Яке з’явилось і не залиша.

Дитя заснуло. Спала спека,
І розімкнулась мушля ночі,
Ввібравши все, близьке й далеке,
І заховавши враже й отче.

Було не темно і не світло,
Скоріше, мабуть, світло-темно.
А я хотіла присвітити,
Свічу шукала надаремно.

Та опівночі серед саду
(Коли вже й не чекала я)
Воскресло весело і радо
Безсмертне сяйво солов’я.

Тезаурус дрібниць, скарб милий і безцінний.
Ось ягідки суниць, ось матіоли іній,
І гойдалка в саду, і ця стара криниця,
І жовтий какаду у лазуровій клітці,
І чашка голуба на білій скатертині,
І на даху димар, і дим із нього синій,
Троянди восени, а навесні фіалки,
І виноград рясний, той, що довкруг альтанки,
Ще озеро між гір, смарагдова діброва
І на столі папір, який чекає слова.

Ніщо не віщує вендету
Природи – її ми зрадили.
Тільки єдина прикмета –
Барометр серця падає.

Ще трави густі на лузі,
Ще зранку щебече синиця.
Та в річці вода як в калюжі,
З неї води не напиться.

Брате мій, що це з нами?
Чуєш, усе живе
Ніби гукає: «Мамо,
Мамо, врятуй мене!»

Намоклі дуби, почорнілі,
Охриста шовкова трава,
Сороки на ній чорно-білі,
І сірі, неначе зола,

Ворони гуртом походжають,
Співають співучі дрозди,
Літають шпаки понад гаєм
І кличуть кудись, а куди?

Не вийшла зима цього року –
То сонячний день, то туман.
Але не вщухає тривога,
Немов забирає у бран.

Не вірить душа чи не хоче
Повірить в раптове тепло,
В ці зоряні місячні ночі,
Живе і зелене зело.

Дивна зима цього року, мій друже.
Випаде сніг, а надвечір калюжі.
Іній на ранок, краса невимовна,
А уночі дощ періще невтомно.

Вогкі дерева, вогкі стежини,
Тиша важка між дубів ніби плине.
Далі опалові, простір величний.
Мов обіймає, і манить, і кличе.

Тихо, безлюдно… Острів казковий…
Наче правічна, гола діброва.
Небо похмуре, низьке і свинцеве.
Снігу чекають сонні дерева.

І, довгожданий, ніжний, святковий,
Він опустився враз на діброву.
Легко зітхнула юна ялиця,
Світ помолодшав, світ засвітився.

Земле, душа твоя вічна й безстрашна,
Ти заколисуєш пристрасті наші,
Мов пригортаєш міцно до себе,
Снігом вкриваєш, снігом і небом.

В чому ж твоя таїна незбагненна?
Сила пресвітла і сила претемна?
Земле, притулок наш, теплі пенати,
Ми ж бо приречені в тебе вертати.

Ось і будинок, ганок, поріг…
Падає сніг… Падає сніг…

А й справді, що воно таке – природа?
Чи дощ, чи сніг, чи сонце, чи негода,
Люби її, прекрасну і всевладну.
Вона не зна ні відчаю, ні страху.

Дарує нам снагу і рівновагу,
Рятує у хвилину безпорадну.
Отак блукать у лузі між дубів –
Ні вітру, ні пташиних голосів.

Зима немов завмерла на хвилину.
І розуміть: цю річку, і луги,
І непорочні голубі сніги
Не обминуть, не зрадять, не покинуть.

Облога фіалок, облога конвалій –
Це ліки найліпші від втоми й печалі.
Це вої чарівні, ця армія ніжна
Свій наступ веде планомірно й успішно.

Сьогодні уранці я вийшла на ганок,
А далі – ні кроку, там море фіалок.
О милі мої, мої рідні чужинці!
Чого ж ще бракує цій змореній жінці?

О добрі вісті! Скоро скресне крига.
Відлига в місті, й на душі відлига.
Неначе ми прорвались крізь облогу
Байдужості, зимової тривоги.

І почались метаморфози вічні,
Тепло і радість ув очах зустрічних.
Так ніби місто охопила змова
Тих, хто на щастя віднайшли підкову.

У склі вітрин, даруйте, що не звично,
Спалахують картини фантастичні,
Пливуть будинки, і пливуть балкони,
Пливе на вікнах резеда червона.

Чи жартома, аж ні, скоріш зі щемом
Я запитала: «Любий, попливемо?»
(Ми зупинились мовчки над рікою)
– Так, попливем, але в ковчезі Ноя.

Як повільно й велично надходить весна,
Так пливе золота каравела.
І бринить тятива, і співає струна,
Ніби вірш молодого Гомера.

День прозоро-п’янкий, мов нектару ковток,
Теплий бриз, юна млость, сині хвилі.
І вагання солодке зробити ще крок,
Щоб злетіти над морем у вирій.

Чистий Четвер, Чистий Четвер!
Дощик пройшов. Чисто тепер.
Легкість весняна. І знову душа
По світлій дорозі у путь вируша.

Ще сніг лежить. А вже фіалки
Виблискують, неначе скалки
Сапфірові на моріжку.
Ще ластівки не прилетіли,
Та вже в цвіту, вже білокрила
Магнолія серед бузку.

Весна холодна цього року –
Якась напасниця жорстока –
То дощ, то вітер, то мороз…
Та вгамувать вони не можуть
Буяння молодої рожі
І мурахви веселий крос.

Прийшла пора. І перешкоди
Не годні зупинить природу,
Що наступає на фронтах,
І мить за миттю, крок за кроком
Сильнішають бадьорі соки
У стеблах, вітах і квітках.

І ми тепер разом з весною
Мандруєм яром-долинóю,
Переліском а чи ліском.
І відчуваєм, мов спросоння,
Яке безмежжя і осоння!
І верби, верби над ставком…

І все жагучіша потреба
Буть поряд з лугом, поряд з небом,
Не розлучатись ні на мить.
І пить оцю снагу душею,
І вірить, що в кінці алеї –
Початок, радість і блакить!

Доню моя, ти подібна сьогодні
На ніжну троянду – квітку господню.
Юність безгрішна – ніжність ранкова,
Все ще в почині – і дія, і слово.
Та я вже бачу і серцем знаю –
З квіту такого зла не буває.

Не наслухалась ще, не втомилась
Споглядать оцю ніжність тремку.
Входжу в тебе, мов сходжу на крилас,
Саде мій у рожевім вінку.
Не наслухалась ще, не втомилась,
Саде мій, а розлука гряде.
Входжу в тебе, мов сходжу на крилас,
Бо співає зело молоде.
Не наслухалась ще, не втомилась…

Переповім тобі я зміст вікна,
В яке дивлюсь щоранку і щоночі.
Зміст цей простий і водночас урочий,
Здається, є в нім певна таїна.

Спочатку два дубки, а далі сад.
Алея саду пролягла до річки.
На березі ялиці і смерічки
Й стара купальня – прихисток наяд.

Оце і все. Але щодня дивлюсь
На цю картину, ніби взяту в раму.
І те, що бачу, не назвать словами.
Та, власне, я за це і не берусь.

То не природа – то вітальний дух.
Він є – і все живе, і все радіє.
Його нема – все гине в безнадії,
Все в’яне: і троянда, і лопух.

Вже ранок. У розчинене вікно
Вливається казковий запах саду,
Співає щиглик безтурботно й радо,
Людині так, хоч плач, а не дано.

Так, це життя… Та це і таїна.
Це таємниця вічна, незглибима,
Вдивляюся щасливими очима,
Щодня читаю віщий зміст вікна.

Ми спускались по схилу гори, золотої,
як мед,
Яблуневі сади догорали в мусянджевих
блисках,
Світ був повен по вінця щасливих
і добрих прикмет,
Пахли сонцем дерева в розкішних
плодах золотистих.
Я здаля помічала шипшини багряні кущі,
Ти мене пригощав перезрілим
сапфіровим терном,
І світилися стебла осіннім вогнем ефемерним
Під ялицею в срібнім і вічнозеленім плащі,
І здавалось, що нас обіймає рукою гора
Й притиска до грудей обережно, повільно
і ніжно,
Ніби хоче сказать: «Ми єдине створіння
безгрішне.
Я жива, доки ви потребуєте ласки й добра».

Боже! Хто це за вікном освітив фіранку?
Це троянди кущ, це той,
що розквітнув зранку.
Я виходжу в літній сад і від сонця сліпну:
Це вже котрий рік підряд зацвітає липа.
Озирнулась навкруги – онде попід тином
Повний сили і снаги, ніжний кущ жасминний.
А праворуч – нагідки, золота спекота,
А на відстані руки – глоду прохолода.
Всі здорові, всі живі, всі росою вмиті,
На оцій святій землі, найдорожчій в світі.

Мільйон вигадливих інтриг
Пізнав мадридський двір.
А хтось на них купони стриг,
Як кажуть, руки грів.

Але цікавий парадокс,
Урок для нас з тобою –
Безсмертними лишились лиш
Веласкеса герої.

Людські долі таїна
Чи таїна народу.
Одних негода обмина,
Нема їм переводу.

Неначе доля береже
Від голоду і мору.
Не знали воєн? Та невже?
Гнилу не їли кору?

А інших, ніби на хресті,
Одвічно розпинають.
Чи то чужинці, чи свої.
Чи ті і ті навзаєм.

Якась невидима печать,
Страшне благословення –
Терпіти муку, і мовчать,
І вірить во спасіння,

Перемагати врешті зло,
Хоч жертви незліченні.
Це все було, перебуло,
Це як пісок у жмені.

І все-таки народ з хреста,
Той мученик одвіку,
Отой, що з мертвих поставав, –
Воістину великий.

Чим заплатим за пізнє прозріння,
За реальність важку і гірку,
За трагедії дух, що і нині
Не залишив цю землю цупку.
Запитання: що далі? хто винен?
Котрі вперто читаєм в очах?
І за тих, що вичікують німо,
І за тих, що у шурфах кричать.

Я не можу читать мемуари.
Розривається серце від болю.
Півкраїни лежало на нарах,
Півкраїни ішло за тобою.

Хто ти? Звідки цей вищір звірячий?
Це злодійство, немов божевілля!
Оживають могили й неначе
Розверзаються тихо й повільно.

ПОРТРЕТ У БІЛОМУ

І
Я тричі позувала вам,
Я тричі вас любила.
Майстерня, гамір, та-ра-рам,
І крила, крила, крила.
На тепле світло у вікні,
Аж легко, як згадаю,
Мов з піднебесся, з вишини
Злітались птаства зграї.
Всі генії, всі диваки,
Всі мали по Дантесу,
В кишенях – тільки мідяки.
Поети й поетеси…
Між задавак-заводіяк
Були ви жрець безсоння,
Мов зодіаку добрий знак,
Мов золотавий сонях.
Ось три портрети на стіні:
Сімнадцять, сорок, тридцять,
Три квітки ніжні і сумні,
Три жінки, три зірниці.
Невже ця пава у бузках,
З метеликом на лікті
Пере білизну (просто жах!)
І тре долівку віхтем?
Я тричі позувала вам,
Народжувалась тричі.
Майстерня, гамір, та-ра-рам…
То був не дім, а світлий храм,
Миттєвості величні.

ІІ
Цей чоловік, що схожий на апостола,
Мені всміхнувся віддано і просто.
Мовляв, віднині і довіку – твій.
А може, то здалось мені. Не знаю,
Та поряд з ним душею спочиваю
В його саду на лаві голубій.
Вже третій день він пише мій портрет.
Я – в білому між золотих тенет,
В ногах у мене півники бузкові.
– Ти – український Клімт! – жартую я.
– О ні, о ні, то вигадка чиясь.
Любить жінок – це радше голос крові. –
Я згодна з ним. Любов – то Божий дар,
Дорога, що веде нас на вівтар
Пречистих дум, високого ширяння.
Без неї меркне все й втрачає сенс,
Вона підносить душу до небес,
А на землі ж бо є вінцем творіння.
Сідає сонце. Гасне виноград,
Що обвива старий паркан. І сад
Поволі огорта вечірня сутінь.
Ти миєш пензлі, пахне молочай.
Не залишай, побудь, о постривай,
Прекрасна мить, легка і незабутня.

ІІІ
Ніжний шепіт, вітру легіт,
О який солодкий гріх.
Я вступила нині втретє
І востаннє на поріг,
На поріг твоєї хати,
Що біліє у бузках.
Я не годна розказати,
Про оцей солодкий страх.
Обступила нас розлука,
Ніби військо, – звідусіль.
Я не бачитиму друга,
О який солодкий біль.
Але поки, але поки,
Ох, солодкий цей одчай.
Ти всміхнувся яснооко:
«Не забудь мене, вертай!»

Повернулась мов у Мекку.
Дім порожній, голий сад.
Де ж товариш мій? «Далеко.
Не повернеться назад», –
Відказав холодний голос,
Що лунав із висоти.
Я з розлукою боролась,
Прагла віднайти сліди.

Потім стишилась, а потім
Зрозуміла, що душа,
Вириваючись із плоті,
В путь прийдешню вируша.
Тиха осінь бродить в полі,
Ніч, як марево, легка,
І горять, як очі, зорі.
І тече, мов час, ріка.

Один щасливий, ніби птах –
Весь час в польоті.
А другий закінчив літа
На ешафоті.
Той дослужив до орденів,
Онуки, діти…
А цей – перевертнем не вмів –
Як дикий вітер.
Один любив-перелюбив
Красунь найперших.
А другий замітав сліди –
Самотній вершник.
Той проживе в здоров’ї вік,
Гризот не знає.
А цей нещасний чоловік
Живцем копає.
І хто ж бо вищий смисл буття
Збагнуть зуміє?
Коли одним лиш каяття
І безнадія.
А другим змалку до сивин,
Мов по порядку:
І мудрий батько, й вірний син,
І ріг достатку.

Він поливав ансельму,
Дивився у вікно.
І думав: «Скульптор Гельман
Потрібен все одно».

Вже не було Марусі,
Коханої жони.
Вже не дзвонили друзі –
Приходили у сни.

А він вставав щоранку,
Голився так, як звик,
І відхиляв фіранку,
Цей дивний чоловік.

Ні грілок, ні компресів
Не визнавав достоту.
Ліпив він поетесу
І вірив лиш в роботу.

А поетеса зранку
Спішила до майстерні:
Відхилена фіранка,
Розкриті навстіж двері.

І милий, в теплій блузі,
Бо сирість у підвалі,
Він говорив: «Клянуся,
Вас янголи прислали».

Як все давно минуло,
Неначе й не було.
Якби не ця зажура,
Не це в душі тепло.

Я гину від гордині. Це ганьба.
Гординя, мов іржа, з’їдає душу,
Трясе мене і гне, мов дику грушу.
Тож не вона, а я її раба.

Відроджуюсь, росту у доброті,
Моя опора і моє спасіння
У добрім слові, у дочці і сині,
У всіх, кого любила у житті.

Вони живуть в мені як дві сестри –
Гординя й Доброта. Якісь навроки,
Мов дві сестри – сердешна і
жорстока.
І розумію, що моя дорога –
Під знаками Гордині й Доброти.

Відчути вісь земну,
Мов золоту струну,
І крізь земний хаос
По ній пробігти крос.

В напрузі наших ніг
Мов затаївся крик.
Така ж напруга сил
У перехресті крил.

Перед зливою-потопом
Пахне світ навперебій
І малиною, і кропом,
І травою деревій.

І вливається в кімнату
Хвиля передгрозова:
Легко пахнуть стебла м’яти,
Важко пахне сон-трава.

Вікно виходило у двір, подібний на криницю,
На дні якої грав у тир народ наш
блідолиций.
Наш ватажок – Гемоглобін,
вже був гомеопатом.
Його рецепт: «Рубай паслін,
в нім користі багато».
Він голод знав, тому казав:
«Щавель, кульбаба, м’ята –
То найсмачніші серед страв.
в них користі багато».
І ми малі, немов кролі, зелене зілля гризли.
На дні криниці, на землі,
яку батьки наші пройшли
До Одеру і Вісли.
Я зазирну в своє вікно: пенал на підвіконні,
І саморобне доміно, і квітка у вазоні.
Залізне ліжко, гардероб, в куточку –
етажерка.
На ній копилка, з мушлів грот
і голубе люстерко.
Тут дівчинка жила колись, замріяна,
мов сонях.
Вона любила падолист і яблука червоні.
І берегла один секрет, що над усі секрети:
Щодня крутила фуете, бо марила балетом.
Усе минуло назавжди, та раптом голос кличе
В той двір, де шелестять дуби про суще
і про вічне.

У ніч безсонну гарна книга –
Неначе в лютому відлига.
Читаю днесь Декамерон.

У вічний заспів карнавалу
Проймає божевільним шалом,
Рішучо відганяє сон.

Ну що то за дивак. Бокаччо!
Неначе блазень, маг неначе –
В одній душі мудрець й дитя.

Він так уміє заморочить,
Покепкувать з кумедних збочень
І всіх привести до пуття.

Куди ж бо ти, моя тривого?
Вже бідолаха за порогом…
Де ви, скорбоття сновидінь?

Влетів Морфей і теж регоче.
Солодка італійська ноче,
Як мед, густа; мов кобальт – синь!

Невдовзі осінить мене
Магічна сила і незрима.
І я струшу буття земне,
Мов пил з одежі пілігрима.

І промінь упаде з небес,
І голос долетить раптово.
Так світ колись
з пітьми воскрес,
Так народилось перше слово.

На березі Евру терзали менади Орфея.
Це так необачно зрікатися сили своєї.
А бідний музика незчувся, коли озирнувся.
І врешті трагічний фінал незабаром
відбувся.

Це так необачно: зрікатися сили своєї,
Та сумнів живе у душі. Він сильніш од
єлею
Хвальби, славослів’я, усіх панегіриків
разом.
Той сумнів і є першородна таланту окраса.

Вчувати блиск тих
нових сторінок,
Де все, що прийде, вписано
таємно…

Р.-М. Рільке

Отже, все вже відомо:
Від Гоморри і Содома,
Від «варягів у греках»
Й наших предків далеких.
Від імперських амбіцій.
І кострищ інквізицій,
Галілея й Джотто –
Все відомо достоту.
Як шкодá тамплієрів,
Розенкрейцерів шкода.
Ці (в лапках) «людожери»
Чули правду зі Сходу.
Бо на сніжній вершині,
У Тібетській печері
Вже існує сценарій
Всіх майбутніх містерій.
Хто ж вони, ті провидці?
Де земля Біловоддя?
Як до них нам пробиться,
Не зірватись в безодню?
Чи жадана підмога
Зможе нас врятувати,
Як віщують нам йоги,
Як навчають архати?
Але ми ще не знаєм
І повірить не можем,
Ми питаєм, питаєм –
Чи поможеш нам, Боже?
Ми питаєм, мов діти…
Ми не вірим чужому.
Але те, що закрите, –
Вже махатмам відомо.
Небо чорне й глибоке,
Мов намет наді мною.
Там всевидяче око
Потішає нас грою.

Коли до Бога нас веде біда,
Коли душа в безвиході конає,
Прості слова нам сили повертають
І вже дорога не така крута.

Коли ж до Бога нас веде любов,
Уста твої не розверзла молитва.
Не треба слів. Скінчилася гонитва –
Душа твоя звільнилась від заков.

Заступись за мене, Богородице!
Укріпи надією чи словом.
Нашу землю огорни покровом.
Може, світло в душах ще возродиться.

Подивись: ми знов повільно гинемо.
Як чума, нас косить вража сила.
Та невже ж цю долю заслужили
Наші діти і онуки синові?

І кудись покута забарилася,
І кудись здоровий глузд подівся,
І гуляє по дорозі крівиця.
Подивись на неї і жахнися.

Зрозумій, як люди потомилися
Від гризот, нестатків і наруги.
Тож пробач їм всі гріхи. А муки,
Їхні муки – щоб не повторилися.

Втрачено віру, втрачено совість.
Де ще почуєш печальнішу повість?
Предків забуто, прадіда й діда,
В голому полі могили розрито.
Що це за смерч прокотився над нами –
Рідні брати стають ворогами,
Грішні – святими, троянди – гноєм,
Ну а смиренні кличуть до зброї.
Боже, невже стишать шал лиш руїни?
Сльози Марії, страх Магдаліни,
Смерті судоми, кара всевишня
І ратнеє поле – надій попелище.
Ні! Кажеш ти – світ для миру
воскресне!
Як я ловлю це пророцтво чудесне.
Вірую, вірую, вірую в нього,
В янгола доброго і рятівного.
І вже не піде чума супроти,
Бо в полі нашім постануть сходи.
Зелене море сія на сонці.
О, то не стебла, то оборонці
Любові й миру, добра і згоди,
То хліб насущний, то хліб свободи.

Де наш Бог, де Господь наш пресвітлий?
Де наш Отче, наш брат во Христі?
– Він паплюжений, гнаний, убитий,
Ні, повішений на ліхтарі.

Нам спасіння не треба, у яму
І Ісуса… Спаситель – в багні.
Ми своїми страшними гріхами
Уготовили долю собі.

Де людина, де Божа дитина,
Де той світоч природи й буття!
Ну, скажімо, хоч би з України
Ті, Шевченкові, мати й дитя?

Україна – це пекло правдиве.
Вороги й куркулі – на корню…
Голод. Мати з’їдає дитину.
Півнарода ляга у труну.

Вже ні Бога нема, ні людини.
Колектив – наш Господь і суддя.
А мартени, греблі, турбіни –
Євангеліє майбуття.

Хто ж ми нині такі?
Дике сім’я, розпорошене всує задар.
В чім рятунок-бо наш, в чім спасіння?
Хто наш пастир? І де наш вівтар?

По зорях по урочих
Стежиною в полях
Я вийшла серед ночі
На запорізький шлях.

І раптом зрозуміла
Душі людської суть.
Є в ній предивна сила,
В ній пращури живуть.

А під мечем чужинця,
З-під катового ножа –
Душа стає мов криця,
Стає мов щит душа.

СОНЕТИ БЕЗСОННЯ

Як ти нас знайшла,
Де про нас почула,
Мудра, наче гуру,
Ластівко мала?

Розкажи мені,
Де ти гостювала,
Чом не прилітала
Навіть уві сні?

«Я не дрозд, не шпак.
Я – урочий знак.
Що він розповість?

Дивну, щасну путь
Вам не обминуть.
Вірте в добру вість!»

Текоми сяйво золоте,
Оранжеві обійми літа…
Як глибоко душа прогріта.
Як гаряче гранат цвіте.

Все відійшло, гірке й пусте.
Лишились квіти, квіти, квіти…
Південний сад дощами вмитий
І все, що родить і росте.

«Невже і ця земля не рай?» –
Спитала я. «О, не зітхай», –
Озвалася стара грузинка.

«І не шукай, не ворожи.
Ми носим рай в своїй душі.
Тож рай в тобі, немудра жінко!»

«Все більше ми нагадуєм комах.
Вже сил нема до неба зір підвести.
Нас методично позбавляють честі,
Нас невблаганно пожирає страх.

Що буде завтра? Знак питання вкляк
Над усіма. І всемогутня Веста
Не зможе провістить життя чудесне,
Змінити наш кривавий зодіак!», –

Казав мій друг. Та я душею знала,
Що наша зірка ще не запалала,
Але вона вже світить з висоти.

Що нині відчуваю дивне світло,
Яке, мов цвіт, в моїй душі розквітло…
Дорога світла – тільки нею йти.

Ти спочивав у затінку дубів,
Я чистила достиглі полуниці,
Усе було як завше, як годиться,
Лиш бракувало літові дощів.

Наш пес приблудний жадібно радів
Можливості напитися водиці
І засинав між стебел чемериці,
І злякано над ними джміль гудів.

Величне, невблаганнеє світило
Нещадно землю кілька днів палило,
Зів’яв люпин і бариня чубата.

Зате душа надвечір оживала –
Як свіжо й чисто, владно і зухвало
І як рятівно пахла дика м’ята.

Тиха зоря над морською затокою…
Вега? Капелла? Ліра? Селена?
Світло твоє, молоде й незнищенне,
Оповиває печаллю глибокою.

Що це, потреба гармонії, спокою?
Цінностей вічних і достеменних?
Вега? Капелла? Ліра? Селена?
Тиха зоря над морською затокою.

Я не засну. Цей казковий ефір
Пахне, як лавр а чи, може, як мірт,
Кличе шукать ту єдину дорогу,

Котру мине суєта й товчія,
Котра назавжди, мов доля твоя,
Ту, що, як кажуть, нам послана Богом.

М’які і теплі обриси гряди
Кавказьких гір, а може, їх відрогів,
Нагадують на небеса дорогу,
Якою легко до вершин дійти.

Щоранку бачу сонячні персти,
Що осявають сховані чертоги
Ущелин диких, кам’яні пороги
І дерев’яні через них мости.

У гір є висота і глибина.
Єднає їх невидима струна
Зі струмів загадкових і незвичних.

Спостерігаю дивний колобіг
Отих енергій, і кохаюсь в них,
І розумію, що вони є вічні.

Дивитися на море крізь вікно…
В цім є щось дивовижно притягальне,
Неначе море стало задзеркаллям
Твого життя. Мов біле полотно

В майстерні на підрамнику, воно
Запрошує тебе фантазувати:
Ось чайка, ось фрегат, а ось пірати,
Вітрильник їх за мить піде на дно.

Сідає сонце, і останній промінь
Неначе зупиняється на домі,
На квітах біля ганку, на руці,

Яка лежить на теплім підвіконні,
На винограднім ще зеленім гроні
І на засмаглій молодій щоці.

Цей погано спланований сад,
Він, безцінний і рідний до щему,
Був для мене фрагментом Едему,
Уособленням райських пенат.

Кожен кущ, кожен пес був як брат,
Кожна пташка як справжня сирена,
А заросла, в актинії, сцена –
Кін дитячих забав і принад.

В цім саду ми, голодні і босі,
Проживали життя дивне й досі,
Ми безстрашні були і всесильні,

Вельми щедрі і дуже веселі.
Нас до неба несли каруселі.
О, такими б лишитись і нині…

Наливали вино і спускалися сходами в сад,
Де стояли корінфських колон почорнілі
уламки,
Гомоніли, сміялись і, ох, танцювали
до ранку
Під чудовий оркестр золотих опівнічних
цикад.

О, між нами давно панували терпіння і лад,
Я не чула ніколи ні грубого слова,
ні сварки;
Хто ми – друзі, колеги, а може,
ми просто канарки,
Дивовижне сімейство майстрів
віртуозних рулад.

Я заглибилась в сад, в чорноту цих
пахучих дерев,
Тут було джерело, як казали, для дивів і мев,
І невдовзі знайшла цей струмок
кришталево-сріблистий.

Зачерпнула води, напоїла й омила уста.
Як все просто, о Боже, яка таємниця проста:
Тож прекрасне – це все, що існує безгрішно
і чисто.

Я не втомлюсь розважливість вітать
І славити гармонії закони.
Я знаю, що святе природи лоно
І що прекрасне – Божа благодать.

Але приходить час – і не впізнать
Вчорашнього затворника з Афону.
Він весь – вогонь. На плечах плащ червоний.
За ним постала незборима рать.

І знову я запитую, людино,
Де твій вінець, яка твоя вершина,
Що істинне в тобі, а що оправа?

Священна пристрасть, коли меч іскриться
Чи путь важка духовного провидця?
І у віках чия тривкіша слава?

«Ніде й ніколи не було
На цій землі земного раю.
Які краї не пригадаю –
Одвіку скрізь царює зло.

Ви здивувались і чоло
Насупили. Тож я питаю:
Що є, по суті, образ раю –
Це узаконене добро».

Наш діалог був нескінченним.
Розмову з видатним ученим
Вінчала повна безнадія.

На цій землі під вічним сонцем
Я буду віри охоронцем.
Та чи готова, чи зумію?

О незрівнянна жартівнице,
Історіє! Вже в котрий раз
Ти розіграла їх і нас,
Смаглявошкірих й блідолицих.

Єдиним порухом десниці
Лишила ідолів прикрас,
Потім закликала Парнас,
Щоб над руїнами глумиться.

А де ж людина в цьому вирі,
Великомученик народ,
Його енергії могутні?

О, він повторить клятви щирі
Про те, аби за всіх негод
Несхитно вірити в майбутнє.

Я їх покликала, й вони
Опівночі прийшли до мене.
Яке видовище стражденне,
Яка невідворотність тьми.

Діди, батьки, брати, сини –
Їх зжерла вогненна гієна.
Жінки прекрасні, мов Єлена,
В яких снігах конали ви?

О убієнний мій народ!
Ні кіл, ні меч, ні ешафот
Тебе не знищили допоки.

Але як страшно розуміть,
Що нас долає власна гидь,
Нечувано жорстка й жорстока.

Кінець спектаклю. Ніч груднева.
У вестибюлі гаснуть свічі,
Мов гаснуть очі на обличчі,
Коли зникає щастя мрево.

Був театр мов новорічне древо.
Весь у гірляндах електричних.
Та гаснуть свічі і магічне
Стає звичайним і життєвим.

Чому нас вабить дивне дійство,
Яке назвали лицедійством.
Ця вигадка палка й шалена?

І сльози на тремтячих віях,
І віра, і любов, й надія,
Що їх дарує Мельпомена?

На озері, на цій легкій воді,
Наш човен завмира, мов засинає.
І я повільно, стишено зриваю
Лілеї вогкі, свіжі і бліді.

Скажи мені – ми й досі молоді?
Чому чекання дива наростає
В душі моїй, чому я твердо знаю –
Біди нема, отож не буть біді.

А й справді, це життя – мов довга
нива.
Твоя любов допоки незрадлива
Мене живить, немов підземні соки.

Мабуть, тому і досі я не знаю,
Як від принижень в нас душа конає,
А думаю про вічне і високе.

В ріллі дернівській – скарабей…
Як ти з’явивсь у Потрубіжжі?
Чи привезли купці заїжджі,
Чи мандрівник, а чи спудей?

О, скільки ти вберіг людей!
Були і праведні, і грішні.
Ти дарував їм як Всевишній,
Рятунок від наврок, смертей…

І ось ти у моїй оселі,
Що так далеко від пустелі,
Від отчого твойого дому.

Але і досі дивна сила
Землі богів не відпустила
Тебе – й в тобі не прохолола.

«Заграй мені на флейті, Гільденстерн!»
Я пригадала цей рядок раптово.
То, мабуть, спрага за високим словом,
Невтолена, на горе, дотепер.

А може, це божественний етер
Мені приніс на крилах пурпурових
Забуті мною і воскреслі знову
Слова мов знак а чи, точніше, флер.

Святі оці хвилини незабутні.
Заграй мені на флейті чи на лютні
Чи на бандурі думу заридай.

Лиш не мовчи, поезіє, не гасни.
Твоя поява завжди своєчасна,
А голос твій нагадує про рай.

ВІДЕНСЬКИЙ ВАЛЬС

Чи, може, це здалось!

Святий Стефаній, висохлий, як мощі,
Стоїть на цій міській ошатній площі
І думає: «Довкола суєта…
Що не роби – вогнем печи, залізом,
А сатана сміється над карнизом –
Ні смерті не боїться, ні хреста».
Готичний розум визбирав трюїзми
І з них будує вбивчі силогізми,
Згідно яким невдовзі згине світ.
Він вже гниє у твані насолоди.
Пощо йому духовнії висоти?
Пощо тужба про голод , недорід?
Цей дідуган, від часу почорнілий,
Мабуть, правий. Хтось обкарнав нам крила.
Як не штурмуєм чисті небеса –
Ніщо путяще з цього не виходить.
Ми повертаємося у свої городи,
Де миле все – троянди й дереза.
Де затишок, де голуби вуркочуть,
І де знак щастя – гнізда ластівочі,
Пиріг з грибами, молоде вино,
Пухке плече або рука надійна,
Де час пливе повільно, супокійно,
Тече повз дім, повз ганок, повз вікно.
Старий Стефаній чорний від журби.
Він стільки бачив крові, сліз, ганьби,
Що мусив би співать хвалу достатку,
В якому пребува його народ.
А він усе повторює: «Mein Got,
Помилуй праотців їх і нащадків».

Ранкова зустріч

У Відні осінь. Вкотре я дивлюсь
На цей провулок, золотом залитий.
Каштани вчора визбирали діти,
Сьогодні листя підміта дідусь,
Подібний до грузинського кінто,
Він голосно наспівує куплети.
В кишенях від Макдональда пакети,
А довгий ніс, мабуть, від Сірано.
Я посміхнусь йому, а він мені.
Оце і все, уся наша розмова.
Чому ж та пісня, ніби колискова,
Не раз мені звучатиме у сні?
Чому не треба фраз і навіть слів,
Аби двоє людей порозумілись?
Ми справжній мові досі не навчились,
Мові сердець, мові дерев, птахів…

Діалог на вічну тему

«Я в юності перегоріла,
Відшаленіла, відлюбила,
І більш душа не спалахне,
Не забринить, мов ніжна нота,
Щоб всі дрібні земні турботи
Ураз облишили мене».

Ти посміхаєшся скептично:
«Вогонь любові – то довічна
І чиста сила у душі.
Він не щезає, не зникає
І вирватись на світ бажає,
Мов ці весняні спориші».

«Але ж минає рік за роком.
Душа – немов у сні глибокім».
«О ні, душа твоя не спить.
А вірить в чудо неминуче
І знає, мудрий Ерот влучить,
У серці пісню воскресить».

За вікнами отелю «Захер»
Стоїть платан, неначе знахар,
Поміж платанів, мабуть, цар.
Такий могутній і крислатий,
Що годен площу всю сховати,
Від спеки врятувать задар.

Ми зупинились під платаном.
Ну що між нами? Nic між нами…
Лиш хвиля злагоди. Лиш флер.
А може, флірт? А може, сон це?
Чи теплий промінь у віконці?
Гра загадкових ніжних сфер?

Медитації з Фройдом

Під кленом осіннім я книгу про Фройда
читала.
Довкола дві пави, дві пави довкола блукали.
І небо було – ні хмаринки –
блакитно-бездонне,
І ніжну альтанку вінчала імперська корона.
У Відні давно вже нема ні принцес,
ні кронпринців.
Але ці алеї, альтанки, фонтани усі ці
Належать комусь, кого звідси не чути
й не видно.
І тільки душа пролітає, неначе лебідка.
Ідуть дідусі, і гуляють старенькі бабусі.
Із заздрістю й сумом на зграю птахів цих
дивлюся.
І думаю, Боже, всі фройдівські психоневрози
На віденців схожі, неначе пирій на мімозу.
Професор прийшов у цей світ, безсумнівно,
завчасно.
Побачив би він, як сьогодні вродило їх рясно
На нашій землі, у світському грішному «раї»,
Старе і мале у мерзенних інстинктах конають.
Вже сонце пригріло. Малеча шугає по саду.
Ударили дзвони. Стефаній склика на пораду.
І віриш, що буде так нині і буде вовіки.
Для нас – бідолах – це дива, незбагненні
й великі.
Живуть собі люди… ні мітингів,
ні демонстрацій,
Ні черг, ні купонів, і жодних ілюзій,
абстракцій.
Про щастя майбутнє, про «землю горіхову»
тощо.
Про те, що життя –
це суцільна і каторжна проща.
Очима вбираю красу, що у парку панує,
І знаю, що нею свій біль я вгамую, втамую.
І вже відчуваю: тихесенько, ніби поволі
Наповнює душу чи світло, чи бажана воля.

Прогулянка після дощу

Осіннє диво Бельведера.
Порожній парк. Ласкаві дні.
Усе нагадує мені
Про неіснуючу вже еру

Повільних рухів і розмов,
І променаді вздовж алеї,
Концертів Моцарта, Сальєрі,
І знову музики, і знов…

Монастир «Gotweg»

Gotweg – по-німецьки – то Божа дорога.
Ця назва пророча, і точна, і строга.
На світлій вершині, на древнім подвір’ї
Над світом удвох, мов птахи надвечірні.

Під нами Дунай – далина несходима,
Над нами небес золотаві вітрила.
І думаєш: горе отим, хто не знають,
Що небо і землю лиш храми єднають.

А поряд велична дзвіниця собору,
Якій не страшні ні Содом, ні Гоморра.
Як просто усе, як усе зрозуміло –
Є небо, земля і божественна сила.

На горі Бізамберг
У зимовому лісі,
Мов казковий узор,
всі гілки заплелися.
І, неначе крізь сіть,
крізь перлинно-сріблисту,
Було видно Дунай
і на березі місто.
Порт, базар, і собор,
і сади у міжгір’ї,
А над ними сніги,
наче турмани білі.
Ми удвох на горі.
Тут безлюддя і тиша.
Раптом що це? Газель
привітати нас вийшла.
А в кущах молодих
чи шипшини, чи глоду
Заспівали дрозди
на тепло, на погоду.
Ліс ожив, зазвучав,
розступилися хмари.
Ніжний промінь упав
на могутні конари.
Ну а наша печаль,
мов пройшовши по грані,
Піднялась в небеса –
аби щезнуть в тумані.

У зальцбурзькій фортеці на вершині,
З якої видно далі сині
Озер дзеркальних, тихоплинних рік,
Стояли ми й, немов у піднебессі,
Прослухали оцю врочисту месу,
Задуману в далекий вік і рік.

Казкове місто нібито звучало,
Усі фронтони і усі портали
Співали славу сонячному дню.
Строкаті дирижаблі з високості
Спускалися, немов космічні гості.
Мені здавалось часом, що я сню.

І докази намарності життя
В душі шукали ніби опертя.
«Ну хто ти є?» – питали іронічно
Оця краса, цей дивовижний світ,
Що вже існує міріади літ.
Я відказала: «Смертна ж бо, невічна».

Але за мить я вірила і знала,
Що ми єдині і моє начало
Десь тут, десь є, десь близько так,
до дрожу.
І світ оцей живий і невмирущий
Любовію минущих і грядущих
Пресвітлих душ, що вірять в кару Божу.

Я одягаю плащ і капелюх,
Я так боюсь осінніх завірюх,
Коли шугає листя навіжено.
Бо явище це миле і просте
Нагадує мені аутодафе,
А тиха площа – театральну сцену.

Та раптом все впокорилось і фьон
Лишає місто, ніби бастіон,
Скуйовджене, розбурхане, замерзле.
І сонце визирає з-понад хмар
І осяває Ринг, на нім бульвар,
Невпевнено веде магічним жезлом.

Скінчилась драма. Сонячний фінал
Нам день спокійний, теплий віщував,
Я розгорнула віденську газету
За столиком маленького кафе,
Але усе не те, не те, не те.
Усе не те. Душа жадає лету.

Загублені сліди

О Пратер! Ах Пратер! Зелений мій брате,
Франко і Олесь тут любили блукати.
При місяці яснім, у сяєві зірки
Тут музику слухав захоплений Рільке.
О, скільки минуло відтоді, та досі
І музика знову, і знову тут осінь.
І серце немов завмира на хвилину:
Спинись, озирнись і возрадуйсь, людино!
Це линуть до тебе крізь роки й сторіччя
Чужої душі запитання одвічні.
Хуткіше звільняйсь від німотних заков
І слово своє до нащадків промов.

Вечірня елегія

Віденський стілець,
Веймарська тареля.
В сріблі Бог-отець.
От і вся оселя.

За вікном зима,
В час передвечірній
Все в душі дріма,
Що жадало в вирій.

І надходить сон,
І журба минає.
Голубий півтон
Десь за небокраєм.

Вілла «Гермес»

На віллі «Гермес» дивний парк,
синій став.
Ця вілла, немов рятівний пароплав,
У бурях подружніх була мов причалом,
Із мандрів далеких крулівну чекала.
І справді, пречистими росами вмита,
З’являлась вона, мов сама Афродіта,
Чого їй, скажіть, бракувало у Відні?
Бали і концерти, обличчя привітні.
Пеани на честь молодої крулівни,
Любов і шаноба, бо ти богорівна.
Та люба дружина жила лиш чеканням:
Залишити Відень, втекти на світанні
До Рима, Танжеру, Тулузи чи Вільно.
І день той приходив, той ранок свавільний.
Коли виїздили карети із парку
І мчали шалено повз арки і замки.
Франц-Йосип женився на дивній красуні,
Таку лиш зустрінеш на древній парсуні.
Мов квітка якась екзотична, південна,
Для двору лишалась вона незбагненна.
То вірші читає, то музику пише,
Малює, полює і вірить у Крішну.
Всесильний монарх, що тримав пів-Європи,
В подружнім альянсі грав роль Пенелопи.
Бо він місяцями чекав і тужив,
Тамуючи голод любові і гнів.
В одну із розлук, що була нескінченна,
Він віллу «Гермес» будував навіжено.
Бо вірив: у цю позолочену кліть
Дружину, мов пташку, зуміє закрить,
Але не вдалось, бо було невловиме
Те мрево солодке, те тіло любиме.
Та дика й співуча, близька і чужа,
Палка й невсипуща жіноча душа.
Не стала ця вілла сімейним гніздечком,
Не зміг цісарівну узять під уздечку
Всевладний монарх. І чарівна жона
Жила як хотіла, для когось цвіла.
Я днями блукаю по тихому саду.
Тут все бездоганно – і ця колонада,
І ніжна альтанка, й сріблястий фонтан,
І цей безберегий за озером лан.
Не знаєш, можливо, я просто вразлива,
Але почуваюсь тут легко й щасливо.
І думаю, Боже, іронія долі,
Я гріюсь при світлі чужої любові.
А може, й насправді, о єресь святая,
Ніхто і ніщо не вмира й не зникає.

Зима в Лаксембурзі

Ідеєю кінця просякнуто наш хаос,
Душа тверда й мовчуща, як граніт.
Але стоїть цей парк. Усе, що нам дісталось,
Від Габсбургів, що полоняли світ.

Гармонія краси. Ці затишні алеї
Довкруг озер, ці велетні дуби,
І липи, й кедрачі були за панацею
Від стресів, чи гризот, чи, може, від журби.

Тремтить повітря, сяє сніг на вітах,
Камінні леви ревно стережуть
Маленький іподром, що марить літом
І скакунами, жвавими, мов ртуть.

І чується з далекої альтанки
Мелодія забута і легка,
Немов співуче видиво блука
За китицями сніжної фіранки.

І знову сніг, мов з рогу Альматеї.
Замерзлий став, сліди від ковзанів.
Здається, летимо понад землею
І бачим найпрекрасніший зі снів.

Січень

Ожива Пітер Брейгель –
Це як марево, сон.
Став замерзлий, і гребля,
І холодний півтон.

І здається, і віриш,
Що завмерли віки.
Ось де царствіє ліри –
Снігурі й ковзани.

Птах далекий кружляє,
При нозі вірний пес.
Ні, краса не минає!
Світ ще повен чудес!

Ялинка в «Альбертіні»

Вітер лютий, вітер хижий,
Зовсім не різдвяний,
Гнув дерева, рвав манішки,
Полював за нами.

Ми втекли, мов два злочинці,
Шарпонули двері
Й опинились, вірте жінці,
В дивній галереї.

Серед зали, мов у рамі,
Світлосяйна зірка.
Там стояла ніжна пані –
Золота ялинка.

Все довкруг немов звучало
Переливним дзвоном.
Розквітали, мов коралі,
Вогники червоно.

І дивилась так привітно
Молода ялиця,
Що було б напрочуд гірко
З нею не зустріться.

Я спитала: «Що віщує
Зустріч ця неждана?»
«Злагоду в душі і всує
Й добру вість, кохана!»

Було те давно…

Я хочу, щоб ти це побачила теж:
І площу, і вежу, найліпшу із веж,
Ялинку до неба у вогниках ніжних,
Під нею буддиста – чита Рамакрішну,
А осьде шотландець в спідниці картатій,
А далі чарівні дівчата патлаті,
Ще далі сміється юрба нескінченна.
Це дійство різдвяне.
Це – Відень. Це – Vienna.
А потім свій виступ почнуть фігуристи,
І вальс зазвучить новорічний, бо Крісмес.
Співа катеринка, хрустять марципани,
Все ніби знайоме і ніби незнане.
Це схоже на казку, в дитинстві почуту.
Це схоже на казку! І ніби полуда
Світ застує наш. Його вже нема.
Є місто казкове, а в місті зима.
І я пригадала той вечір чудовий:
Ми йшли по бульвару повз браму собору,
Сніг падав і падав, скрипів під ногами.
У світлі ліхтарнім світилася брама,
А сніжна завіса немов сповивала
І дзвони з мусянжу, й камінні портали.
А потім заходили в теплу кімнату,
Яку не берусь нині я описати.
Це був Вавилон і уся комуналка,
Що діється там – підглядала у шпарку.
Та й справді, там діялось щось таємниче,
Там каву варили, горіли там свічі,
І вірші ночами читали до ранку,
Що вкрай дратувало оту комуналку.
Які ми щасливі були й безтурботні.
Не вірилось, що наближається кодня.
Розтоптані долі, покраяні крила,
Та й тих, що вціліли, – ціпком молотили.
Сьогодні ми є. Тож на що нарікати?
Але в нас живе те перерване свято,
Що дух звеселяло, що нас гуртувало,
І стало початком, і стало началом.
Живе в нас ота несподівана пісня.
І це вже назавжди, і нині, і прісно.

Удвох

В різдвяну ніч у кожного собору
Є партія своя, свій тембр хору.
Ще здалеку пізнаєш – де і хто.
Когось втіша розважливий Стефаній
Або Варвари спів під час літаній,
А я люблю, коли звучить Петро.

Рушаймо в ніч по Відню, в ніч різдвяну,
Коли лунає Господу осанна,
Коли душа летить у височінь.
Забудьмо всі провини та образи,
Відчуймо серцем, як нам добре разом,
Яка довкруж краса й небесна синь.

Елегія на хіднику

Ми зайшли у провулок казковий.
Вів за руку мене, як дитя,
Мій сивіючий муж. О любове,
Я навіки твоя. Я – твоя.

Пропливала зоря вечорова.
Мій сивіючий муж. О любове,
Пригорнув до плеча, ніби мовив:
«Ти навіки моя. Ти – моя».

Вірші у сутінках

Я перечитувала Рільке із «Книги прощ».
За вікнами шумів свавільно весняний дощ.
Холонув чай і пахло миртом, прокинувсь кіт.
І не було між нами, вітре, ні верств,
ні літ.

Колись в цей час збиравсь поет в далеку
путь.
Йому хотілось інший край відкрить,
збагнуть –
І брами Київ відчинив, нехай цей гість
Нам принесе свою любов і добру вість.

Отак з’явилась «Книга прощ». Поет –
дивак –
Над нашим містом він уздрів щасливий
знак.
І я радію, мов дитя, хай пронесе
Над нами горе і біду. І вірю в це.

Роздум на весняній терасі

В свіжім злоті форзицій Відень тоне і тане.
Як я хочу спиниться і вдихнути духмяне
Зілля це великоднє, цей чаруючий трунок.
Каже муж: «Не сьогодні.
Гість чека з Камеруну».
А вікно ресторану теж у злоті форзицій.
Кожна пані тут пава, кожен пан –
справжній лицар.
Діаманти і злото, конкуруючи, грають,
А мені кущ негордий, квіт форзиції сяє.
Непомічена вийду на терасу весняну.
Скоро крокуси зійдуть, гіацинти і канни.
А в селі наддніпрянськім
у біленькій сорочці
Між зеленого рясту млосно диха первоцвіт.
Я збагнула: доцільність наших дій
не у слові.
Лиш в природі є спільність доброти і любові.
Таємнича, велична, ніжна і безсловесна.
Наш рятунок правічний, світло в душах
чудесне.

Великодня елегія

На Великдень рано-вранці
Ми блукали в Тюркеншанці
Поміж грабів, поміж в’язів,
Мов природи вічні в’язні.

І світились в нетрях саду,
Як церковнії лампади,
Жовті крокуси весняні –
Злото мрій на Божій длані.

Я зітхнула: «Світе ясний!
Нами править своєчасність.
Знову зацвіла калина,
Знов душа легка й безвинна».

І знову дивний сон

Тут вже чекають на Великдень,
Який невдовзі стріне Відень.
У писанках весняна гілка,
А на порозі мила жінка.

Тут вирішено всі проблеми.
Батьки – ласкаві, діти – чемні.
І навіть кіт (йому це личить)
Всміхається нам симпатично.

Такі чудесні бутерброди,
У вазах квіти, мед у сотах.
Вино червоне, аж гаряче…
Від захвату я ледь не плачу.

Господар виключно люб’язний
Мені сказав: «Я – хобі в’язень.
Люблю гортать старі альбоми –
Про наших предків світлий спомин».

Він народився у Толедо.
Сім’я й любов – життєве кредо.
Горить камін, палають свічі –
Й з’являється щось таємниче.

Іде повільно, в супокої,
Проводить по чолу рукою
Й нашіптує так безневинно:
«Усе це сон. Ти спиш, дитино».

Містерія у «Пальмерхаузі»

Скляний намет оранжереї
Світився у кінці алеї,
Неначе храм чи місце прощ.

Щось фантастичне чи космічне
(Метал і скло. Кінець сторіччя)
Вогнями сяяло крізь дощ.

«Оце і є наш «Пальменхауз»? –
Спитала я і засміялась,
Бо легкість душу обняла.

Ти відповів, що так, напевно:
«Будівля ж бо є промінентна,
Мов острівець краси й теплá».

А за хвилину веремія:
Гертруда, Ерхард і Марія,
Еліза, Олександр, Жерар.

Два режисери, три актриси,
Письменник знаний із Тунісу.
Гостей навала – шик і шарм.

Як виникла оця ідея
Про свято ув оранжереї –
Не знаю. То таємний жарт.

Вечеря між араукарій,
А ми усі немов гербарій,
Де кожен – цінний експонат.

Довкола пальми, олеандри…
Неначе у далекі мандри,
Рушаємо по квітнику.

На орхідеї спить метелик…
Яка краса тремтлива, леле!
Зелений хоботок в пилку.

І, мов у сні, за вечір тричі
Я бачила твоє обличчя
У різних ракурсах, але

Ти був далеко, недосяжно
Пив «капучіно» переважно
І почувався, мабуть, зле.

Та ось, мов прохолодний подув,
Мов диригент ступив на подіум,
Упала музика з небес.

І все змішалось: квіти й зорі,
Дерева, хмари, лиця й долі
Астрологів і поетес.

Ні, не змішалось, а з’єдналось
І вже навіки так зосталось
Летіти в безкінечну ніч.

Енергія добра й таланту.
Маленька зірка, жарт чи чар то,
Чи, може, спів, чи, може, клич?

ALTE DONAU

І знову серпень в розпалі, і знов
Моя душа прогріта і зігріта,
А прохолодні протяги дібров –
Немов наркоз від «поцілунків» літа.

І ще Дунай. Я не натішусь ним.
Ріка повільна, а тому велична.
Занурюю у ніжність вод обличчя,
Немов з дороги вічний пілігрим.

На березі лунає вальс-бостон,
Гасають дітлахи – казкові гноми,
А я пливу. Яка солодка втома,
Неначе бачу феєричний сон.

Ні, я не звикну до цього життя.
Для нас воно лишиться незбагненним.
Ось рідні верби, поряд липи й клени,
А решта – все із сфери небуття.

Так не буває – мир і благодать,
А поряд, за горами, – біль і горе.
Тут щось не те. І давить непокора,
І не дає в раю цім раювать.

Світанок ув Орті

Чорнота. Лиш зоря над Дунаєм.
Ми о цій таємничій порі
Вийдем в ніч і в полях проблукаєм
Аж до ранку. Коли косарі
Пропливають по груди в тумані
Й ніби тануть в тумані, мов спів.
Душу – наче підносить на длані
І землі, і краси, і віків.

Уроки сонця

Долина фьонів – вітрів південних,
То суще горе для нас, стражденних.
Безсонні ночі, зигзаги тиску,
Не знайдеш місце собі на ліжку,
І руки терпнуть, і оксамитна
Ця ніч бездонна, кінця не видно.

Та тільки сонце зійде над обрій –
Ми станем дужі, легкі й хоробрі.
Зав’яжем вузол життя тугіше,
Про ніч безладну ні слова більше.
Дивись, дивуйся, ми ж діти раю.
І голос долі: «Не відцураюсь».

Трійця у монастирі «Святе серце»

І я сказала: «Їдьмо в монастир».
Ти усміхнувся: «У який, кохана?» –
«У той, що між дубів, мов світла панна,
Стоїть смиренно на одній із гір».

О, та гора смарагдова була
Така привітна, ніби нас чекала.
Все сяяло – дерева і портали:
Вітали нас і квітка, і бджола.

Стара алея нас вела у двір,
В якому славний храм стоїть віками.
Ми обережно прочинили браму –
І враз щось ніби полонило зір.

Чи то були казкові вітражі,
Чи розписи, чи пурпурове злото,
Чи дивовижна скульпторів робота,
Чи те, що в храмі більше ні душі.

Ми зупинились, вражені, і вмить
Відчули, як бентежно, полохливо
Душа неначе розправляє крила
І ніби прагне в небеса злетіть.

І нас не стало, ніби й не було –
Ми розчинилися в любові світлій,
У цій глибокій, мовчазній молитві,
Що всіх єдна – людину і зело.

Наша ніч

Десь Італія поряд, за гірським перевалом,
Це Карінтії зорі нам вночі возсіяли.
Ну а місяць, а місяць висить мов
на гірлянді.
Ти гукнув: «Подивися – це рядок
з Леопарді».
Пам’ятаєш: «Ночами небо ніби блищало.
В цім було щось ефектне, елемент
карнавалу.
І виходили сарни із гущавин на луки,
Ніби душі померлих, невловимі, як звуки».
О Карінтіє давня, нерозгаданий краю!
Тут слов’янські прапервні із Дніпра,
із Дунаю,
Але поряд і кельти, і варяги, і греки,
І, звичайно, чарівні предки римлян
далеких.
Ти дала нам притулок в ніч липневу,
казкову.
Завтра знову в дорогу, зранку рушимо
знову.
Та ніщо і ніколи не затьмарить цей спогад,
Бо краса незнищенна, як любов і природа.
І чого б не зазнати, як, бува, не ведеться, –
На любов і на вроду все ж душа
відгукнеться.

День душі

В долині, мов на дні душі, між пишних гір
Бенедиктинці возвели цей монастир.
Колони ніжні, вітражі в розкішне тло.
Ясне склепіння, щоб увись звертать чоло.
Братове во хресті ще пасли тут овець,
І кожен був тут лісоруб, і кожен жнець.
Каменотес, співак, тесляр і будівник,
І кожен до молитви звик й до праці звик.
Притулок надавали всім. Хто тут бував –
Не міг забуть казковий ліс і дивний став.
Тут навіть чисті небеса, ця голубінь
Ніби волали до душі: «Спинись, спочинь».
Ми тут бродили між колон, як у діброві, –
Легке повітря, тиша, лад, погідність
в слові.
І відчуття: все, що було, – лише предтеча
Про себе правди і, мабуть, до себе втечі.

Вічні запити життя

Якби оце уздріти міг Господь:
Бенкети тіл, точніш, суцільна плоть –
Ми стоїмо у залі Ренесансу.
Корреджо, Тінторетто, Тіціан…
Як сяє плоть, як забира у бран,
Обпалює, немов протуберанці.

Сюзанна і старі… Два коршаки
Побіля Леди, білої, як піна.
Жагуче лоно і розкішна спина.
З купелі вийшла для перепочинку,
Голюсінька на березі ріки.
Вони ж сховались у кущах жасмину,
Пасуть її очищами з-за тину.
О сластолюбна, болісна жаго!
Сюзанна їх не бачить, тож не знає,
Як в корчах хіті старча плоть конає,
Не відає призначення свого.

Будьмо відверті – сцена еротична.
Може, цей термін тут не зовсім звичний,
Але є суть, вона ясна й проста.
Так, Ренесанс пішов двома шляхами.
Людина як вінець… Закриті брами,
Тож відчинить! Є дух, але (між нами!)
І тіло є. Хай квітне ж плоть свята!

Тут поряд богорівний Рафаель.
Він духу поклонявся, він людей
Обожнював в буквальнім смислі слова.
Його мадонни – це хіба жінки,
Що знають пелюшки і тумаки?
То зграя горлиць, неземних, казкових.
Які вони дитинно безборонні!
Як їм пасують ці тони червоні,
Яка погідність сяє довкруги.
Ні пристрасті, ні радості, ні туги…
Для них так звично віщий голос слухать
На березі лиману чи ріки.

Вони, нам не говорячи нічого,
Ніби рятують від низького й злого.
Мовляв, дивіться, ось де ідеал
Гармонії, краси, ясного духу.
Хай він не меркне в дощ і завірюху
І стишує наш гнів, наш безум й шал.

Мадонна в лузі, і в садку Сюзанна…
Їм проспівали генії осанну.
Обидва мали рацію. Відтак
Цей плюралізм Відродження приймаєм,
Так є в житті. Інакше не буває.
Але в тяжку хвилину ми волаєм:
«О Господи, врятуй нас, неборак».

До кого ми звертаємо заклання?
До плоті, що святкує мить бажання,
Чи до душі, що істину шука.
Тривожна, полохлива, невсипуща –
Прояснює нам суще і грядуще
Наша душа, безплатна і важка.

Та хтось колись промовив, що душа
Не має жодних переваг над тілом.
Я думаю інакше. Тіло біле –
Це епізод, це тільки мить зотліла.
Ні, не воно давало людству крила
І рятувало людство від ножа.

Мотив у стилі бароко

Палац Шенбрунн – вінець бароко.
Ця мова існувала, доки
Ряснів монархіями світ.
Бо ті монархи у пенатах
Страх як любили будувати,
Любили мармур і граніт.
І виник стиль цей еклектичний,
В нім все яскраве, все незвичне.
Європа ахнула – і враз
Оті гірлянди з лоз і лілій
Обвили все, окрім Бастілії, –
Вона лишилась без прикрас.
Ця хвиля запашна із півдня
Невдовзі досягнула Відня.
І Габсбургів похмурий дім
Перетворивсь на дивовижний,
Весь в алегоріях, як в пижмах,
Й крилатий, ніби серафим,
Оцей палац, Шенбрунн прекрасний,
Що виник легко й своєчасно
І ніби світові довів,
Що Відень є і Відень буде,
Його врятує від огуди
Оце гніздов’я королів.
Ходім до голубої зали:
Тут відбувались карнавали –
Ці фрески пишні, ці дари,
Це займане багрянцем злото…
О під’яремнії народи,
За все платили ви.
Платили ви і будували.
Ці мармуровії хорали
Во славу вам звучать.
Мадяри, чехи, українці
На цім плацу, на цім гостинці
Під плитами лежать.
Та, мабуть, буде необачно
Промовить, ніби ти незрячий:
«Шенбрунн – це морок, зло».
Ні, це не так. Шенбрунн – то чудо,
Допоки є на світі люди,
Допоки є добро.

Скарга

Прекрасний спорт – піти і загубитись.
І так, щоб цілий день не віднайтись.
Немов ураз від себе відректись
Й чужим життям сповна насолодитись.
Що це звучить так граціозно й ніжно?
Ах, не впізнали – Шуберта «Форель».
Її співа чарівний менестрель.
Маленький хлопчик, що торгує різним
На розі двох провулків мальовничих,
Де кожен дім, вікно чи навіть фриз
Немов зрослись, неначе сад, сплелись
І стиха гомонять собі про вічне.
О, ці провулки, цей камінний сад,
Для вас приготували сто сюрпризів:
Птахи з Таїті, квіти із Тунісу,
Ну а для мене – антикваріат.
Заходжу у підвальчик. Напівтьмяно.
Але я бачу – сяє в глибині,
Немов корал на океанськім дні,
Рушник гуцульський, мов кривава рана.
Він аж пашить червоним, аж кричить,
Немов до мене руки простягає.
Він так боїться – може, не впізнаю,
Лишу його навіки між лахміть.
В цей час до мене вийшов сам господар.
Ах, диво, наш земляк, Мордко зі Сколе.
Він так зрадів, о, він зрадів до болю
І запросив на каву до господи.
Ми піднялись на поверх вище. Тут,
У цій самітній холостяцькій хаті,
Старий сміявся й посилав прокляття
На всіх святих, що є і що грядуть.
І він казав, якщо на світі щось
Було для нього справді найдорожче,
То це у Сколе празникова площа,
Де на Купала він зустрів когось.
Чиє ім’я не взнав, бо більш не бачив:
«О, я вчинив, як дурень, необачно.
А, бач, зустрітись знов не довелось.
І що воно за диво, та любов?
Єдиний погляд, а допоки гріє.
І що воно за диво, та надія?» –
Питав Мордко і поглядом холов.
Не гендлював – віддав мені Мордко
Рушник гуцульський. Я була щаслива.
Несла його, як пташеня тремтливе,
А він горнувся до плеча мого.
Тепер скажіть, хіба я не правá,
Що часом треба в місті загубитись.
Ходи за мною, мов чарівний витязь.
Я знаю втаємничені слова.

Таємниця

І прозвучала меса в Ліхтенталі.
Франц Шуберт – це ім’я летіло далі:
У Лінц і Грац, у Зальцбург і Тіроль.
І навіть у Венеції гер Піркер,
Як патріарх, благословив цю зірку
І провістив найліпшу поміж доль.

Але юнак вже мудрим був на диво.
Він знав, що вдача слави вередлива,
Отож не слід за нею упадать.
І він поклав – писати лиш для друзів.
О, як вони любили десь у лузі
Його «Журбу» тихенько заспівать.

Або поїхати у чарівний Грінцинг
І пити пунш всю ніч, щоб через вінця
Лилось вино і двиготіли стіни.
А вранці повернутися додому,
Немов якийсь напідпитку сірома,
І раптом написать: «Salve Regina».

Так, то була правдива таємниця:
«Він з сатаною дружить наодинці.
Це незбагненно! Звідки ця могуть?»
Доскіпувались, думали, гадали
І чорнороті здрайці і фескали,
І різна інша людокаламуть.
«Такий талант – і рівно нуль амбіцій!» –
Французи дивувались і австрійці:
«Не хоче вийти навіть на поклон…»
Іще гримить оваціями театр,
А він уже шугнув у темний Пратер,
Вжива шампань, мадеру і озон.
До нього смерть прийшла по листопаді,
Були дерева голі і сукаті.
Прийшла зненацька, в тридцять з гаком
літ.
Він все не вірив, жартував і кпинив,
І схожий був він на малу дитину.
Наспівував, шептав «Salve Regina».
І тихо відійшов у інший світ.

Кажуть, в той рік гуляв скажений вітер,
Він сльози вмить з облич печальних витер,
А Шуберта пісням – мов крила дав.
І, мабуть, не було тоді оселі,
Де б не співали ті пісні веселі.
В них ожили його душа й талан.

У Відні свято. В старовиннім парку
Звучить оркестр. У пишних квітах арки.
Ми сидимо за столиком удвох.
Для нас лунає «Гімн святого духа».
Здається, Всесвіт ці акорди слуха,
Цей дивовижний вічності пролог.

Краса і любов

Ви чули про Клімта?
Не чули? О горе!
Жінок малював він, одягнених в море.
Чарівні наяди з пухнастим волоссям…
Вони гіпнотично прекрасні і досі.
А ось і художник в античнім хітоні.
Він схожий на грека із Фівів чи Трої.
Веслує човном, а в човні тонкостанна
Емілія Фльоге – муза й кохана.
Тоді, на початку сторіччя, у Відні
Всі знали цю пару, птахів цих просвітніх.
У світі, який вибухав щохвилини,
Любов їх була – ніби світло нетлінне.
Вони руйнували міщанські канони,
Носили прозорі спідниці й хітони,
Жили, мов на сцені, жили, ніби грали.
І стиль цей чудний нарекли югендсталем.
Минули роки, наче канули всує,
Та знову у Відні Клімт владарює.
На кожному кроці, на розі, за рогом
Сміється крізь шибку Емілія Фльоге.
Вони повернулись, точніше – воскресли,
Жінки загадкові, наяди чудесні.
А з ними і майстер, подібний на грека.
Як бачим, дивився він досить далеко.
Він знав, що людині, цій зірці ранковій,
Найбільше бракує краси і любові.
Тому малював лиш прекрасні обличчя.
Їх світло було і палке, і незвичне.
Суцвіття кохання, нев’янучі квіти,
Так бачити вміє, хто вміє любити.
Мораль зрозуміла усім до кінця:
Любов і краса – ось прапервні митця.

Бал крізь сльозу

Ми запрошені на карнавал.
Цілий тиждень Відень співав,
Танцював, реготав, лицедіяв,
А сьогодні все стишилось враз:
Арлекін, Сажотрус, Карабас
Залишили нам втіху, надію,
Що повернуться знову за рік,
І кортеж їх у безвісті зник.
Але друг наш гер Гардас – муж й тато –
У суботу продовжував свято.
Він просив нас люб’язно й сердечно,
Щоб приймали запрошення гречне,
Як того вимага етикет.
І додав: «Тут, на Віплінгерштрассе,
У помешканні, схожім на наше,
Жив Франко, ваш великий поет».
Вечоріло. На Віпплінгерштрассе
Ми знайшли той будинок відразу.
Старовинний поважний фронтон,
Вікна – ніби вітрини на Рингу.
Мабуть, видно сніги Земмерінгу,
Недосяжні й прекрасні, мов сон.
Ми заходили в пишну квартиру,
Де палали свічки, де горіли
Канделябри у стилі ампір,
Де було так багато народу,
А тому – чий ти, звідки і хто ти, –
Не цікавився жоден, повір.
Люди в масках… Принцеса салату –
В чудернацьких салатових шатах
І зеленій перуці. Дива!
Поряд з нею правдиві пірати,
Їм би злото і срібло шукати,
Але де там, хмільна голова.
Тут були Дон Жуан, Коломбіна,
Котра мала оголену спину,
Чорт з рогами – не гірше химер,
Що пильнують славетні собори.
Ця кумедна кудлата потвора –
З’ясувалося – міліонер.
Грала музика. Різні наїдки
Подавали «святі» кармелітки
У смиренних монашеських рясах.
Та як тільки вони обертались,
О, як весело гості сміялись,
Бо кокотки найвищого класу
Йшли під ритми тамтамів Таїті,
І тіла їх були ледь прикриті.
Наш господар з’явився неждано
З елегантним сивіючим паном
І представив його як годиться:
«Ваш колега, посол у Парижі,
Дуже любить Распутіна Гришу
І шука тих часів очевидців».
Мила пані, дружина послова,
Виглядала, їй-право, чудово
І подібна була на Данаю.
Тож промовила рівно по хвилі:
«Ваш костюм – це берізка Росії,
Ну а мій – то русалка Дунаю».
О безвинні і лагідні жарти…
Шинка з Бельгії, фрукти з Суматри,
Незрівнянний угорський «Токай»,
І голландські шпалери на стінах…
Я ж промовила: «Ми з України…
За горами, тут поряд цей край». –
«Україна?» – замислилась пані.
Це для неї було у тумані.
«Так! Шевченко, Франко і Дніпро,
Древня Русь, православ’я і Київ…»
Пані в розпачі і без надії
Обхопила руками чоло.
І тоді – тест останньої проби…
Я промовила слово «Чорнобиль».
Пані скрикнула, ніби дитя:
«О Чорнобиль, о горе, о бідні,
Взявся попелом квіт ваш у квітні,
Стала мертвою ваша земля…»
З карнавалу вертались додому
Ледь живі від прекрасної втоми –
Dolce vita, fantastishe, dream,
Але ми не погідні хорали –
Свій тягар у душі відчували
І були мов розчавлені ним.
Той тягар – цей якийсь катаклічний
Страх життя, що нас мучить одвічно,
Що забутись у сні не дає.
І цього найлютішого звіра
Не сховає ніяка порфира
І ніяка рука не уб’є.
От і знову провіщення слово –
Чорна зірка, зоря полинова.

ШЕПІТ ХВИЛІ НІЧНОЇ

Коли вечірня прохолода
Спадає на приморський сад,
Яка беззахисна природа
В полоні заржавілих грат.

Смеркає, і туман бузковий
Від фіолетових суцвіть
Пливе, легкий, як віще слово,
Котре нікому не спинить.

Ми розженемо кров в аортах,
Запустим серця метроном
І вийдем на охристі корти,
Перейняті спортивним злом.

Я не пробачу вам ледачу
Подачу з правого кута.
О нетерпимість нетерпляча –
Перемогти б.
Пе-ре-мог-ла!

Як води Евріпа, мінлива погода.
Ми вийшли з готелю. В кафе, що навпроти
Під тентом смугастим ми випили кави.
Стояла прекрасна погода, їй-право.

Та раптом, мов з пащі Левіафана,
Дихнули вітри, злі вітри за вітрами…
Занесло на тент у сусіда панаму,
Валяло стільці, шматувало рекламу.

І знову за мить, мов нічого не сталось,
Зненацька все стихло і все вгамувалось.
Непевно було на душі, полохливо…
Отак і в житті – то спека, то злива.

Я граю «мікст» із ворогом моїм.
Воістину союз непереможний.
І кожний рух наш і подача кожна –
Довершений дует засмаглих тіл.

Ми згодились на «мікст», бо гордим нам
Потрібна як повітря перемога.
Нас не здола ні втома, ні знемога.
Останній гейм і найпростіша з драм:

Суперники відверто програють.
Ми переконливо перемагаєм.
Але чому я згадую з відчаєм,
Що мій партнер, швидкий, неначе ртуть, –

Це ворог мій, так, ворог мій, з яким
Супроти друга я сьогодні граю.
Біль калата в душі і не змовкає.
Близький тріумф ввижається гірким.

Іще душа німа. Ще й досі не озвалась
На цю красу магнолій і чинар.
Вона, неначе вічний плугатар,
Із чорною ріллею поєдналась.

П’ю дивний чар троянд – краса мене рятує.
Спиваю цвіт мімоз, текоми цвіт рясний.
Невже цей ранок, день,
цей вечір зникнуть всує?
Ні, я їх збережу, спиню в душі своїй.

Мої сліди лишились на бруківці
Старого міста, що, немов у клітці,
Між гір перлинних замкнене від світу.
В нім завжди тепло, бо назавжди літо.

Фісташкові провулки та балкони,
Чинар столітніх велетенські крони,
Чужої мови стигле рокотання,
І літер кучерявих коливання.

Фонтан нагадував лампаду
На світлячкових ланцюжках.
Вночі у нього зорі падали
Й горіли – ніби в небесах.

І я дивилась-додивлялася,
Як в тьмянім світлі ліхтарів
Кудись пливли і посміхалися
Три аметистові зорі.

Та ранок хвилею багряною
Вже піднімався з-за гори.
І у фонтані ніби танули
Й повільно гасли три зорі.

О вітер з моря в розпал літа!
Всі вікна й двері в ніч відкрито.
І відчуваєш навіть в снах
Південних водоростей пах.

Я вийшла на нічну терасу
І враз уздріла світло Марса.
Якесь лихе передчуття
В мені забилось, мов дитя.

А трохи згодом все збулося,
Буквально поруч на Форосі.
І знов переконалась я:
Горить над кожним з нас – зоря!

На березі вмирають анемони.
Їх пелюстки приречено холонуть.
Рибалки, що у путь баркас ладнають,
Їх топчуть і ногами відкидають.

Чому ці квіти із морського лона
Прибила на пісок вода солона?
Яка наруга сталась над красою
По волі сили неземної, злої?

Ми сидимо удвох на вогкім молі.
Липнева спека слабшає поволі.
І далечінь туманом оповита,
І мить якась солодка й сумовита.

Сузір’їв золоті хребти.
Ними ночами я мандрую.
І все, що турбувало всує,
Зникає, ніби назавжди.

Мінливі зоряні світи.
Мене рятують і лікують.
І лиш вологий запах туї
Та плеск прозорої води
Нічного моря
нагадають,
Що на землі мене – чекають
І що мене кохаєш ти.

Тут, у тихім саду,
Між троянд і лілей
Я збагнула одну
Найпростішу з ідей.

Лиш жертовність врятує
Тебе і мине.
Це єдина клейнода,
Що не промине.

Горді пагорби Андалузії,
Описати вас не беруся я,
Просто стану тут, під оливою, –
І зітхне душа: «А все ж диво є!»

Вечоріє вже, і церковний дзвін,
Ніби з надр землі, долина з долин,
І сяга небес, і зникає в них,
Обійма окрес мертвих і живих.

Все замовкло. Втомилось. Заснуло.
Лиш небесні хорали звучать.
Спалахнула в безодні печать –
Дві зорі, дві зорі над минулим.

Я побачила, як полохливо,
Як вони фанатично горять.
Ні, ми ще не втомились чекать,
Не втомилися вірить у диво.

Воно встає, як богатир
Із золотим щитом на грудях,
Й ступає по верхів’ях гір.
Його пісні півсвіту будять.
Його усмішка осяйна
І незлобива, і вродлива.
Воно встає! Пітьмі війна!
Це наше сонце! Наше диво!

Чому печаль вінчає карнавал
Щасливих мандрів? Що таке прощання?
Це екзальтацій товариських шал
Чи виклик тліну, виклик проминанню?

Ще піднімаєм келихи хмільні,
Ще віримо у тости поетичні,
Ще карнавал – це дійство вулканічне –
Запалює гірлянди і вогні.

Та вже вино розлукою гірчить.
І в товчії, що плине карнавально,
Той сивий чоловік (бездонна мить)
На мене глянув сумно і прощально.

Чому так страшно вирушати в путь?
Чи не тому, що серце мудре знає:
Все, що мина, ніколи не вертає.
Все, що було, не пам’ятай – забудь.

І ось подув важкий сироко.
У морі яхта одинока
Кружляла, ніби альбатрос,
Що здобич бачить в хвилі темній,
Але зусилля всі даремні,
Тож полювання не вдалось.

В кав’ярні на розкішнім пляжі
Спустили жалюзі, бо кажуть –
З сироко жарти небезпечні.
«Тікайте всі куди хто може», –
Гука берегова сторожа,
Що вигляда не зовсім гречно.

Спустів солярій і розарій,
І стало тихо на бульварі,
Тривожно шелестіли пальми.
Я озирнулася до тебе,
Мов любляча й слухняна Геба,
Спитала поглядом: «Тікаймо?»

Ти посміхнувсь – сама покора,
І кинувся з розбігу в море,
І зник у хвилі божевільній.
А потім, як Геракл стосилий,
Ступив на берег опустілий,
І море дихало спокійно.

Я простягнула мовчки руки:
«Хлопчисько, в тебе вже онуки,
Вже сивина довкруг чола».
І ти сказав: «Все надто просто.
Це був колись піратський острів,
І ризик тут вершив діла».

Дощі зненацька оточили нас,
Як враже військо.
Я крізь мур прозорий
Дивлюсь тепер на гори і на море,
Що кольором нагадує топаз.
І знову недочитаний роман
Про тепле місто й пристрасті спекотні
Розраджує моє життя самотнє,
Як кажуть критики, бере у бран.
Так вміє він один – Жоржі Амаду –
Про неземну любов, про смерть і зраду,
Ледь романтично й трохи іронічно.
Про очі грішні й чисті, мов зірниці,
Про юне тіло кольору кориці
І про вітри попутні і зустрічні.
Дощі ідуть. На жаль, прогноз невтішний.
Таємна згода між дощем і мною.
Дивлюсь, як на далекому узвишші
Затягує вершину пеленою.

І підхопила на крило нас часу течія.
Вже сивий ти, і у снігах вінок згубила я.
Погляньмо, любий, у вікно. За шибкою мете,
А там, на сході, вже цвіте проміння золоте.

І запалали небеса, і спалахнув наш сад.
І ти сказав: «Не озирайсь,
не озирайсь назад.
Дивись, попереду весна, попереду життя,
Найкращі дні, найтихіші сни,
найвища мить твоя».

Я не повірила, лише всміхнулась, мов здаля:
Прекрасне те, що нині є, – цей сад, оці
поля.
Ти з дітьми граєш у хокей, а я варю обід.
Мете за шибкою, і сніг вгорта у біле світ.

Наше озеро, наше літо
Нині густо снігами вкрито.
А на березі древня ялиця
Так нагадує білу дзвіницю.

Впізнаєш? Ми були тут щасливі.
Ми раділи і вітру, і зливі.
Ми пірнали у води прозорі
І на них завмирали в покорі.

Все минуло, мов кануло в Лету.
На льоду крутить хтось піруети.
Цей романтик, дивак одинокий
Випромінює смуток і спокій.

Ми обходимо озеро наше,
Боже, літо здається міражем.
Як врочисто довкола, велично,
Ніби музика лине космічна.

Пролетіли наші весни,
Проминуло наше літо.
Сядьмо поруч, мій чудесний,
Будем мовчки говорити.

Вистигає наша кава,
До вікна листок іржавий
Хвиля осені прибила:
Милий…
Мила…
Милий…
Мила…

Легке зітхання, сміх, мовчання,
І шепіт стишений невлад.
Так поступово ранком раннім
Стає порожнім Літній сад.

І ти мене за руку вивів
У білу ніч чи білий день.
Стояли осокори сиві
На тій, найдовшій із алей.

Ми не промовили ні слова.
І лиш побачили здаля –
Десниця Бога мармурова
Шлях наш немов благословля.

Що за доля нам судилася, мій милий?
От зустрілись і розбіглись, як в чаду.
І гукать тебе, чекать тебе – несила,
Мов жебрак, кудись дорогою бреду.
Побреду – на розі вулиць, тут стояли,
Там у сквері попрощались, розійшлись.
І торкнуло серце вперше труйне жало,
І дорога раптом щезла десь, кудись.
Може, все лише ілюзія, лиш спомин?
Не було, нема, не буде – все пітьма.
Може, я в полоні вигадки, фантома,
А довкруг не спекле літо, а зима.
Може, нафантазувала, намолила
Це тепло, оцей гіпноз очей і слів?
Може, справді, все наснилось – ти
щасливий,
Ну а я щаслива тричі, поготів.
Все доскіпуюсь – чому ж це не зникає?
Не було ж, нема, не буде – суєта…
Я не варта цього раю, цього раю,
Цього раю я не варта, бо не та.
Але серце чорний сумнів відпускає.
Серце знає: щось існує… щось таке,
Що словами не назвеш, бо не вгадаєш –
То солодке до нестями, то гірке.
Ти існуєш, ти існуєш, ти існуєш…
Ти існуєш, мов повітря, мов земля.
Хай не віриш і не відаєш, не чуєш,
Але серце – ти існуєш – промовля.

Його руки міцні і сухі, наче віття дерев.
О, як міцно тримав ув обіймах своїх
він русалок і мев.
А сьогодні стоїть і шукає слова, а уста –
Наче гіпсова бинда – стискає важка
німота.
Покохав до нестями. Не знав,
що подібне бува.
Ніби жар розгрібає, ніяк не знаходить
слова.
Він не знає, що я, наче вічний
з Афону чернець,
Вже не вірю в слова, вірю тільки
у мову сердець.

Зректись мене неможливо,
Як неможливо зректись
Плачу того а чи співу,
Що ти почуєш колись.

Свято було чи відчай?
Любов’ю налиті вщерть,
Ми говорили про вічне –
Ми говорили про смерть.

А я хитаю головою,
Я так захоплююсь тобою
І вірю в мед на цих устах.

Але мина лише хвилина, –
І бачу на устах лиш піну,
Дорожній пил, безрідний прах.

І те, що писалось,
І те, як жилось,
Ураз ніби димом
Гіркавим взялось.

Чому вікна друзів,
Їх затишний дім
Я бачу неначе
У люстрі кривім.

І навіть твоя
Найрідніша рука
Непевно мене
До плеча притиска.

Важко і гаряче дихає сад,
Ніч молода і грішна.
Золотом сипле яблукопад,
Яблукопад в Опішні.

Дихає сад, як південний прибій,
Ніби нашіптує тайну,
Сповідь про те, як у м’яті густій
Чулось зітхання прощальне.

Хто ж ті коханці, пущені в ніч,
Мов половецькі стріли?
Хто ж ті сміливці, що зорям навстріч
У м’яті густій летіли?

Ми підійшли до озера: воно
Нагадувало сяючу лампаду,
Що спалахнула лагідно і радо,
Як часом вогник лампи крізь вікно.

Стояла ніч спекотна, аж важка.
Ми увійшли у прохолодні води.
І це було немов ковток свободи,
Освячення прекрасна мить легка.

Ми попливли, ми мов пірнули в ніч
І стали безтурботними, як діти,
Ми ніби вчились світові радіти,
Як пращури із давнини століть.

Я втомить тебе боюсь
Поглядом, розмовою.
Я до тебе прихилюсь
Гілкою бузковою.

«Що за дивний аромат?
Звідки дух безгрішності?»
Тільки вечір, тільки сад,
Тільки подих ніжності.

Неухильно час минав,
День за днем, буденно й звично.
Крига стягувала став,
Сіялась зимова мжичка.

Стигли яблука в саду,
Падала дозріла слива,
Потім осінь сиротливо
Награвала на дуду.

Знову був прозорим сад,
Снігом пагорби вкривало.
За вікном юга співала
Сорок вісім днів підряд.

Рік минув, і знову рік…
Неухильно час минає.
Ти мене чекать прирік.
Я тебе щодня чекаю.

Не в журбі і не в чаду,
Не у згубі безнадії.
Я, чекаючи, живу
І чекання це лелію.

Час мов зведений курок.
Поспішаймо ж, бо минущі.
Кожна мить – до смерті крок.
Кожен крок – тобі назустріч.

Нас дощ у лісі наздогнав,
Ми змокли враз до нитки.
Він шелестів, шумів, шептав,
Питав нас, хто ми, звідки?

– О, ми – свободи шукачі,
Наш дім – цей кущ в росинках.
– Так ви коханці-втікачі?
– Ні, чоловік і жінка.

Нас розвіяло, друже, по світу.
Всі дороги для нас відкрито.
Лиш єдину ніяк не вгадаю,
Ту, яка нас нарешті з’єднає.

І тому я так часто бачу
Божевільний сон, необачний.
І тому ти летиш свавільно
В необачний сон, божевільний.

Буває мить, буває мить –
Її не перекажеш,
Коли твоя душа тремтить,
Неначе повна чаша.

Поволі підступа снага,
Ніби вода прибутна,
І відліта кудись юга,
І розквітає рута.

І усвідомлюєш нараз,
Що ти – мов гілка рання.
Прийшла пора, надходить час
Цвітіння і буяння.

І погляд кожний твій і рух
Легкі, мов подув майський,
Запалюють в очах довкруг
Нічні вогні купальські.

І знаєш ти, і віриш ти:
О так, існує диво –
На цій землі, о цій порі
Для тебе все можливе.

Не знаю, чи назву колись словами
Оте мовчання, що лягло між нами,
І таїну, що нас оповила.

Ту добру силу чи солодку муку,
Що роблять непомітною розлуку
І видимою магію числа.

Де ти тепер? За синіми морями?
В краю Лі Бо а чи Омар Хайяма?
Чи, може, знов на Канівській горі?

Рушаю за тобою в путь незриму
З упертістю святого пілігрима,
Що знає храми всі і вівтарі.

Я вірю: наша зустріч неминуча.
Ти зрозумієш, і збагнеш, і влучиш
У суть просту і давню, ніби світ:

Лише оте, не назване словами,
Приховане за сімома замками,
Витримує випробування літ.

Тільки погляд, тільки осінь,
Лиш ласкавий усміх уст…
А живуть! Існують досі!
Що б на це сказав Прокруст?

Де ж існує миле мрево,
Погляд, усміх, вітровій?
Де тремтять злотаві древа?
У душі… душі моїй…

Чи є слова, які б перемогли
Твоє мовчання, світле і гірке.
Мовчання несподіване, яке
Вертає з небуття мене, з імли.

Я згадала: на стіні
Мій портрет в твоєму домі.
Хмари чорні, дощові.
Квіти, як вогонь, червоні.
Ми п’ємо зелений чай,
Дивимось листівки Россі.
Ти смієшся: «Постривай,
Завтра ж осінь, завтра ж осінь».
День. Відчинений балкон.
Голуби сидять на бильцях.
О, який легкий півтон
Білого на срібних крильцях.
Я згадала: на стіні
Мій портрет в твоєму домі.
Це наснилося мені.
Ми з тобою не знайомі.

На кінцевій зупинці я сяду в трамвай.
Ти тепер не гукай: «Зупинись, постривай!..»
Я відтак не твоя. Я належу комусь,
Хто жадає мене, на чий клич відгукнусь.

А було це у сні. Те, чого не було.
Цей божественний спів, це казкове тепло.
Цей ласкавий туман ув осіннім саду.
І над світом луна: «Я прийду, я прийду…»

Наче рамена свічника,
Гілки тримають сяйво квітів.
Над садом ніч, п’янка й легка,
І солов’ї несамовиті.

Навсібіч зѐлені тягар,
Й, неначе вимріяна учта,
Росте в душі магічний чар
Розважливо і неминучо.

І як це кохання до тебе прийшло?
Як бджілка на квітку? Як сонця тепло?
Як ревна молитва? Відказуй…
«З небес мені сяйво щастя дано,
І, крила згорнувши, упало воно
На душу розквітлу відразу».

«Як все живе, й душа всихає», –
Сказала я, зітхнувши гірко.
«Твоя наївність потішає.
Душа – це ж не стебло, а зірка».

Ти відказав і усміхнувся.
Ця усмішка єдина в світі.
Душа – це не стебло у лузі.
Душа – це сонце у зеніті.

Я прокинусь вночі і до ранку не сплю.
Я тужу за тобою, тужу, бо люблю.
Відчиняю вікно. Так самотньо мені…
І пригадую… Що? Наші дні, наші дні.

Пам’ятаєш наш сад? Жовтий кущ
хризантем?
Ти казав: «Це як сон. Це – правдивий
Едем».
Пам’ятаєш наш став, той смарагд поміж
круч.
Ти казав: «Поцілуй. Поцілуй, бо ж не
муч».
Пам’ятаєш дорогу на Витачів,
По якій ми блукали безстрашно вночі,
І криницю в бузках, і в городі рівчак,
І гніздо ластів’яче – щасливий то знак.
Ти повернешся скоро, за тиждень чи два.
Я не буду шукать зрозумілі слова,
Щоб тобі передать смуток мій і одчай,
І промовлю лише: «Не питай, не питай…»
Але ти все збагнеш. Ти-бо мудрий, як змій.
І промовиш очима: «Навіки лиш твій».

Я сіла на лаву.
Спочину, помрію…
І раптом (це ж звідки?)
«Ave Maria…»

Так зветься троянда
Оця біля мене.
Оранжеве світло,
Мрево зелене.

Когось ти мені
Нагадала, красуне.
Того, кого згадую
З легкістю й сумом.

Того, а, проте,
Грішна жінка не скаже
Про нього ні слова,
То тайна назавше.

Я дивлюсь на себе збоку:
Ніжна, гожа, ясноока…
Але, може, то облуда?
Я за мить лиха і люта.

Дивні це метаморфози:
Negro rosa – blanka rosa…
То, мов янгол, то – менада.
Це якась дияволіада!

Та на щастя – «In Ordnung alles»,
В світі є психоаналіз.
Тож мій друг, професор Норман,
Пояснив оцей феномен.

Він сказав: «Ти – ідеал!..
Інь і Янь, вода й метал,
Вибух – тиша, сміх – зажура…
Ах! Яка клавіатура…
Це не кара і не ноша.
Ти – улюблениця Божа!»

Усе випадково:
Божественна осінь,
Казкова алея
І мудра розмова
Про тайни буття,
Нерозгадані досі,
І навіть мовчання –
Усе випадково.

Усе загадково:
Цей сад золотавий,
Мов острів забутий,
Сія вечорово,
І погляд несмілий,
І слово небавом,
І присмак сльози у словах –
Загадково…

Наші діти дорослі,
Ми іще молоді.
Не постаріли досі
І не збились в ході.

Це найкращі хвилини
Ті, коли ми удвох.
Тож повторюй невпинно:
З нами Бог, з нами Бог.

Я знову оживу. Я ще цвістиму.
Я зазвучу, мов геніальна рима.
Тебе здивую і здивую світ.
Я ще скажу свої слова пророчі.
І, може, ці гіркі, безсонні ночі
Колись дадуть неповторимий цвіт.

Саде мій благословенний,
Мій товаришу, мій брате.
Друже любий, сивий клене,
Подруго, вербо пухната!

Тут лишилася б навіки,
Стали б ви моя родина.
Зранку – вічне ку-ку-ріку,
Зночі – звичний запах тмину.

І ні сварок, ні істерик,
Ні дискусій про кохання.
Тільки сонце, тільки серпень,
Світле часу проминання.

Райський кущ півоній,
Пригорни мене.
Твоє світло повне,
Ніжне, аж святе.

Може, я зцілюся,
Може, біль мине,
Поки надивлюся
На зло ясне.

В чім моя провина?
Квіти, підкажіть.
Я, немов дитина,
Не навчилась жить.

Як мені подужать
Безвість таїни…
Врятувати душу
Вірної жони?

Все можна аналізувати,
Окрім любові мужа й брата,
Окрім сльози, окрім біди.
Сльозу візьми і розклади.

А я не вірю, єсьмь-бо вперта.
Пишу листи, кладу в конверти,
Навчаю мудрості, бо знаю:
Ніщо намарно не минає.

О як наївно це, як смішно
Переробити душу грішну.
О як це смішно, як наївно.
Та вірить серце безневинне.

Мене нема. Я вся – любов.
Я ніжно пахну миртом.
Повторюю це знов і знов:
Я вся – любов, повірте.

І коли ти мене ведеш
Дорогою п’янкою,
Твоя любов не знає меж,
Бо ти ідеш зі мною.

Я не вмру, не щезну, не зникну…
Відчиняю у простір вікна,
Розчиняюсь в такій блакиті,
Що буває лише на Кріті.

Вириваюсь із пут одчаю,
Пробачаю усім, пробачаю.
Адже біль цей навпіл із кров’ю
Мене освятив любов’ю.

Пробач мені, Боже, цей гріх, цю провину, –
За те, що я скнію душею, мов гину,
За те, що не бачу ні сонця, ні неба,
За те, що я плачу й забула про тебе.

А ти не забув. Ти мене пам’ятаєш.
Ти смуток од мене, мов пил, одгортаєш,
За руку береш і, неначе дитя,
Виводиш з пітьми на дорогу життя.

«Найбільший скептик в світі –
людський розум, –
Мені промовив Бенедикт Спіноза.
(Розмова відбувалась уві сні). –
Якщо звірятись на логічність думки,
Прийдемо до печальних підрахунків
І будуть наші висновки сумні.

Завзято, вперто (кпину ні грамини),
Доскіпуючись до першопричини,
Наш розум, як алхімік, ні на мент
Не полишав надії ділом й словом
Нам пояснити суть світобудови
І завершить складний експеримент.

Але що далі, то було ясніше –
Проблем все більше і питань все більше.
І мусив розум визнати, що він,
Пізнавши все чи майже все, – не знає,
Чому людина гине і вмирає,
Чому життя вінчають смерть і тлін.

Відтак його приреченість не мучить,
Став розум наш скептичним неминуче,
Холодним і байдужим розум став.
І між людей тепер не романтичність –
Скептичність, сестро, саме так –
скептичність,
Мов сатана у пеклі, править бал».

Я монолог прослухавши уважно,
Йому відповіла, що серцем зважу
Доцільність сумовитих міркувань,
Що це стара і непоправна звичка –
На світ довкруг дивитися трагічно,
В м’якім фотелі цідячи шампань.

Прокинулась. Над синьою горою
Вставало сонце. Дихав світ весною,
А біля дому розквітав мигдаль.
Над морем чайка радісно кричала.
Підходив білий катер до причалу.
Підходив катер, і сріблилась даль.

І я відчула, радістю зігріта,
Що лиш любов єднає нас зі світом.
О, спрага уст, пожадливість зіниць.
Лише любов, лише любов, братове,
Безсмертне почуття, пророче слово –
Це ключ до всіх прекрасних таємниць.

Повернемось на землю з емпіреїв
Світ пізнавать не розумом – душею.

Людмила Скирда

Українська поетеса.

Людмила Скира Оливкова віть, 1994

АБЕТКА РЯТІВНОГО СВІТЛА

СОНЕТИ БЕЗСОННЯ

ВІДЕНСЬКИЙ ВАЛЬС

ШЕПІТ ХВИЛІ НІЧНОЇ

АБЕТКА РЯТІВНОГО СВІТЛА

ПОРТРЕТ У БІЛОМУ

СОНЕТИ БЕЗСОННЯ

ВІДЕНСЬКИЙ ВАЛЬС

Ранкова зустріч

Діалог на вічну тему

Медитації з Фройдом

Прогулянка після дощу

Монастир «Gotweg»

Загублені сліди

Вечірня елегія

Вілла «Гермес»

Зима в Лаксембурзі

Січень

Ялинка в «Альбертіні»

Було те давно…

Удвох

Елегія на хіднику

Вірші у сутінках

Роздум на весняній терасі

Великодня елегія

І знову дивний сон

Містерія у «Пальмерхаузі»

ALTE DONAU

Світанок ув Орті

Уроки сонця

Трійця у монастирі «Святе серце»

Наша ніч

День душі

Вічні запити життя

Мотив у стилі бароко

Скарга

Таємниця

Краса і любов

Бал крізь сльозу

ШЕПІТ ХВИЛІ НІЧНОЇ

Share This

Людмила Скирда

Related Posts

Людмила Скира
Оливкова віть, 1994