значок попередження
ВАШ БРАУЗЕР ЗАСТАРІЛИЙ!

Даний сайт використовує новітні технології Інтернету, тому він потребує сучаний, швидкий браузер!
Будь ласка, спробуйте, Firefox або Chrome!

Літературна Україна, 5 травня 2011 р.

Нарешті на надзвичайно перспективному міжнародному векторі Україна- Китай відбувся довгожданий прорив – державні візити, підписання документів, обміни делегаціями, тощо. А у червні ми чекаємо на державний візит Голови КНР Ху Цзіньтао до України і підписання історичної Угоди про стратегічне партнерство. Ці колосальні зрушення на політичному полі безперечно стимулюють і економічні, і культурні контакти.

Сьогодні ми представляємо нашим читачам видатного китайського літератора, перекладача і художника Гао Мана, людину, яка прожила дивовижне, буремне життя, сповнене і високих творчих злетів, і тяжких випробувань.

Саме Гао Ману належить переклад поеми „Катерина”, „Заповіту” Шевченка, драми Івана Франка „Украдене щастя”, роману Олеся Гончара „Прапороносці” та багатьох інших творів.

Гао Ман автор одного з найкращих портретів Шевченка, який зберігається в літературному музеї Пекіна. Він член Спілки перекладачів Китаю, член Спілки художників Китаю, член Спілки письменників Росії, Почесний професор Інституту Далекого Сходу при Академії наук РФ, Почесний член Академії художеств РФ, нагороджений орденом „Дружби народів” Президентом РФ, орденом „За заслуги ІІІ ступеня” Президентом України.

З Гао Маном розмовляла Людмила Скирда.

1926-1954рр.

Людмила Скирда: Пане Гао Мане, перш за все, хочу ще раз подякувати Вам за дружбу, за чудові переклади моїх книг, за поетичні і ніжні іллюстрації. Для мене висока честь бути у творчій співдружності з самим Гао Маном, людиною, для якої поняття дружба стало не словом, а долею.

Весь цей час мені надзвичайно хотілось розповісти про Вас українським читачам, і я Вам щиро вдячна за можливість нашої бесіди і цього ексклюзивного інтерв’ю для України.

Давайте почнемо з самого початку: Ви народились ….

Гао Ман: Я народився 25 жовтня 1926 року у Харбіні. Як бачите, в моєму гороскопі зорі зійшлися у надзвичайно потужну конфігурацію – Тигр і Скорпіон. Мабуть, саме тому, я вижив у дуже складних обставинах, а усі випробування долі досі не зігнули мене, адже і Тигр, і Скорпіон  по життю – переможці!

Л.С.: Період Вашого дитинства і юності співпав з надзвичайно складним етапом китайської історії: громадянська війна, японська агресія, відсутність політичної та економічної стабільності і т.п. Які спогади лишились у Вас про ті далекі часи?

Г.М.: У 1931 році Північний Схід Китаю (Маньчжурія), а значить і моє рідне місто Харбін були захоплені японськими інтервентами. Мої дитячі роки і моя юність проходили під колосальним пресінгом японських мілітаристів. Можна без перебільшення сказати, що ці роки було просто скалічено, адже японці не лише надзвичайно жорстоко фізично знищували китайців (міліони жертв), але і духовно подавляли нас. Японська агресія – це одна з трагедій нашого народу. Але, що цікаво, незважаючи на величезні зусилля японців, Харбін так і не став японським, як дуже декому хотілось.

Л.С.: Відомо, що Харбін, так само як Шанхай тих років, був величезним інтернаціональним полісом в чомусь, справді, унікальним явищем, пізніше широко „оспіваним” у величезній кількості романів і фільмів. Досить згадати чудовий роман „Червоний місяць” Рея Наканіші, в якому з величезним тактом було показано моральну деградацію і самих окупантів.

Г.М.: Будь-яка агресія – це, безперечно, одне з найаморальніших явищ на цій землі. Не можна зазіхати на свободу, життя, мир – це великий гріх, за який завжди, рано чи пізно, приходить кара.

Щодо Харбіну, то Ви маєте рацію. Це дивовижне місто виросло разом з будівництвом Китайсько-Східної залізниці. Не знаю, чи це Вам відомо, але керуючим цією залізницею був українець – Дмитро Хорват, який, незважаючи на чин генерал-лейтенанта російської армії, не цурався рідного народу, а навпаки, надзвичайно багато зробив для українців Харбіну – побудував Український національний дім, церкву, школу, тощо. Може, саме завдяки йому, український борщ став улюбленою стравою китайців Півночі. Він називається по-китайськи „лосун-тан” і сьогодні подається в багатьох ресторанах. Зрозуміло, що величезним був і російський вплив, адже залізницю будувала Росія і дуже багато росіян прибули до Харбіну в цей час і оселились в ньому назавжди.

Коли прийшли японці, місто було розділено на кілька районів. В найбіднішому – Фудзяцянь – жили найбідніші китайці, в районі Пристані – жили багатії з різних країн, третій – Нове місто – став центром Харбіну, а у четвертому – Мадцягоу – оселились росіяни, китайці, євреї та інші національності.

Л.С.: А яким чином Ви прилучились до вивчення російської мови?

Г.М.: Наша родина жила в Новому місті. Прийшов час іти до школи і раптом з’ясувалось, що біля нашої оселі (а це дуже важливо у північних умовах, де морози сягають за сорок) є чудова російська гімназія, де вчилися діти різних національностей – поляки, українці, литовці, естонці, а викладання велося лише російською мовою.

Л.С.: Тобто це була свого роду міжнародна школа, де російська мова правила за базову.

Г.М.: Саме так. В Харбіні того часу, справді, ценз російської мови був дуже високим. І серед інших мов саме вона була найбільш вживана. Хоча, точніше буде, якщо харбінське середовище я, все-таки, назву інтернаціональним, в буквальному розумінні цього слова – у школі, у дворі, скрізь мене оточували „діти різних народів”. Отак я став інтернаціоналістом.

Поступово російська мова ставала для мене все зрозумілішою, легшою. Читання класиків приносило все більшу насолоду. В 17 років я зробив свій перший переклад китайською чудового вірша Тургєнєва „ Как хороши, как свежи были розы».

Але найцікавіше, що саме в цей час в моє життя входить і Україна. Мелодійні українські пісні, запальні танці, смачнюща їжа (особливо вареники зі сметаною, які нагадують наші гьоцзи, але набагато смачніші) – все це реалії мого життя. Адже шкільні вечори, домашні свята  в родинах українських друзів, музика церковних дзвонів на Різдво і на Великдень – все це було моїми першими уроками українознавства. Спогади теплі, чудесні, в душі зі мною все моє життя, як і мрія колись ще раз відвідати Україну.

Але справжнім духовним потрясінням для мене став Гоголь. Пригадую, образ Тараса Бульби просто переслідував мене довгий час. Як було шкода цю красиву людину, як не хотілося змиритись з його смертю, яку відразу викликало саме явище війни. Безперечно – це один з найбільших геніїв Вашого народу! Через десятки років я працював над портретом Гоголя і оці мої юнацькі спогади ніби оживали в моїй душі, будили натхнення.

Л.С.: До речі, як і коли Ви почали малювати, чи були у Вас вчителі? Я в захваті від Вашої галереї портретів письменників різних народів – всі вони прекрасні, вродливі, одухотворені.

Г.М.: Моє захоплення живописом супроводжував певний парадокс. Уявіть собі, китайський хлопчик почав малювати… У школі його кумирами стають „передвижники”, формується певний естетичний смак з сильним російським акцентом, певною тематикою і технікою, і т.п. До речі, досі обожнюю пейзажі Куїнджі – Дніпро, місячна ніч, хатки на схилах берега… краса!!!

В цей час я поняття не мав про те, що існує китайський живопис, китайське мистецтво. Вже у зрілому віці я почав вивчати техніку „го хуа” (малювання пензликом та китайською тушшю на рисовому папері – своєрідні акварелі). Дивно, гірко, але так склалась моя доля.

Л.С.: 8 серпня 1945 року  Радянський союз оголосив війну Японії, а другого вересня було підписано акт про безумовну капітуляцію. Харбін було звільнено і почалась нова епоха у Вашому житті.

Г.М.: Справді, це був період великого піднесення. Я поступив на работу в Харбінське товариство дружби і почав працювати перекладачем у газеті „Північне сяйво”, яка, не дивлячись на поетичну назву, була політичним друкованим органом. Хоча Конфуцій і вважав, що перемогу треба святкувати у траурі по загиблим, тобто відправляти панехиду, ми, сприйняли перемогу над фашизмом з величезним ентузіазмом і радістю. Взагалі, перемога надзвичайно енергетична завжди. Ця енергетика ніколи не зникає. Можна сказати, що ми всі були заряджені духом перемоги. Я з головою пірнув у роботу. Доводилось перекладати інформаційні повідомлення ТАРС, різні постанови, публіцистику, ессе, пісні, прозу. Це була специфічна, але чудова школа.

В той час Радянський Союз був старшим братом Китаю. Почуття простого народу з обох боків кордону, я переконаний, були щирими і сильними. Я відчував себе мікросубстанцією цих величезних процесів. Але і в той час справжньою моєю любов’ю залишалась література.

Працюючи у Товаристві дружби, я регулярно отримував посилки з Радянського Союзу з художньою літературою. Одного разу я побачив п’єсу „Павка Корчагін” (інсценізацію роману „Як гартувалась сталь”). Це була доленосна поява України в моєму житті. Текст просто вразив мене своєю внутрішньою енергетикою. Перед моїми очима розгорталось грандіозне дійство людської мужності, сили, краси! Я з захватом переклав текст. Пригадую, як на карті Радянського Союзу безнадійно пробував знайти українську Боярку.

Л.С.: „Як гартувалась сталь” – це і сьогодні улюблений твір китайського народу, від мала до велика. Я була просто вражена, коли під час майже усіх моїх зустрічей зі студентами обов’язково хтось запитував про моє ставлення до Павки.

Г.М.: Але тоді, коли події були ще досить близькими, Павка був просто героєм китайського народу.

П’єсу поставила театральна трупа при Харбінській асоціації вчителів. Одна з виконавець, вчителька Сунь Цзе, звернулась до мене з проханням познайомити з радянськими реаліями аби краще вжитися в образ Тоні, який вона втілювала на сцені. Оце і був доленосний момент усієї цієї історії – ми досі разом. А тоді, після вдалої прем’єри, коли керівник трупи представив мене як перекладача, Сунь Цзе просто ахнула. Ми вже давно дружили, а я так і не сказав їй, що переклав п’єсу. Виконував поради своєї матері, яка завжди підкреслювала, що не треба хвалити себе самому, якщо ти чогось вартий, тебе похвалять люди.

Л.С.: А якби Ви визначили пафос тих років?

Г.М.: Це був, безперечно, героїчний час, який вимагав відповідної літератури. Я, пригадую, страшенно зрадів, коли мені до рук потрапило оповідання Олеся Гончара, головна думка якого полягала в тому, що і солдат, і людина мирної професії повинні завжди бути напоготові, йти вперед, не зупинятись перед перешкодами. Російською мовою оповідання називалось „Всегда в строю”. На жаль, не знаю української назви. Я з задоволенням переклав це оповідання, а у 1950 році зустрівся з самим автором. Це була молода людина надзвичайної вроди і харизматичності. Все в нім було гарне і гармонійне, а над усе – чудесна посмішка, трохи сором’язлива, і, в той самий час, відкрита, щира, справжня. Він мені дуже сподобався і я зробив малюнок його портрета, на якому він написав: „Китайському другу сердечні вітання і найкращі побажання. О.Гончар”. Взагалі, Гончар згодом став у Китаї надзвичайно популярним письменником. Це безсумнівно, справжній і великий талант ХХ сторіччя.

Л.С.: Чи змінилось Ваше життя після створення Китайської Народної Республіки у 1949 році?

Г.М.: Перш за все, закінчився мій харбінський період. Мене перевели на работу до Пекіну, в центальний апарат Товариства дружби. Звичайно, залишати Харбін було нелегко. Але 30 років – це потрясаючий вік для чоловіка! Я знав, чого хочу від цього життя, до чого прагну, вже чомусь навчивсь, щось умів, і навіть мав кохану дівчину, яка на мене чекала у столиці (Сунь Цзе вже працювала у Пекінському молодіжному театрі). Я був сповнений мрій, планів, благих намірів. Щастю не було меж і здавалось так буде вічно!

1954-1966рр.

Л.С.: Якщо я не помиляюсь, Ви переїхали до Пекіну під час справжнього медового місяця між СРСР і КНР?

Г.М.: Ви маєте рацію. Такої завантаженості роботою, як в ті часи, мабуть, більше не було ніколи. Безкінечні делегації, поїздки до СРСР, переклади, переклади, переклади… Роботи було по горло, але і була колосальна спрага діяльності.

Л.С.: Я бачила Ваші фото тих часів – на всіх Ви радісно посміхаєтесь. Неозброєним оком бачиш: ця людина – щаслива!

Г.М.: Справді, щастя і радість нас просто переповнювали. В одній з радянських делегацій була Раїса Порфировна, вдова Миколи Островського, коли вона дізналась, що я переклав п’єсу „Павка Корчагін”, а Сунь Цзе зіграла роль Тоні, то попросила познайомити її з моєю дружиною. Коли ми всі разом зустрілися, вона взяла наші руки у свої і сказала: „Запам’ятайте, я буду вважати себе Вашою свахою”. Все це незабутньо, як для кожної людини незабутня сама молодість.

Л.С.: Я переконана, що вихід у світ п’єси „Павка Корчагін” був чудесним стимулом для продовження перекладацької діяльності.

Г.М.: Склалося так, що в цей час я більше працював усним перекладачем, і ,на жаль, переконався, що і китайську, і російську мову знаю недостатньо добре. Я почав ретельно займатись самоосвітою. Можна з впевненістю сказати, що робота перекладачем з видатними людьми того часу стала „моїми університетами”, стимулювала до праці над собою, до ювелірного шліфування професії. Адже перекладаючи, ти ніби на мить сам стаєш людиною, яку перекладаєш. Це дуже інтимний, тонкий і надзвичайно тремтливий процес. Одне неточне слово, неправильно передана інтонація можуть всю справу звести нанівець. Але до того, поки я все це зрозумів були печальні кур’йози і не один.

Л.С.: Чи не могли б Ви поділитися з нами „печальними” спогадами?

Г.М.: Я вловив Вашу іронію, але Ви собі навіть уявити не можете, як мене справді опечалювали деякі ситуації. От, скажімо, приїхав до Китаю Сергій Образцов. І я його супроводжував до пекінської опери. Хочу зразу пояснити, що пекінська опера – це надзвичайно поширений в Китаї музикальний жанр, я б сказав, апофеоз символізму і умовностей. Вона поєднує у собі співи (треба зазначити дуже і дуже своєрідні, як на європейця), речитативи, акробатику, танець, кун-фу, тощо.Так само своєрідні грим, костюми, маски, в цій опері немає декорацій, але є певні рухи, що означають – людина піднімається по сходах, їсть, спить, і т.п. Весло в руках актора – значить, що він пливе, батіг – скаче на коні і т.д. В наш час існує 3800 сценаріїв пекінської опери, і ще більше їх постановок. Це щось дуже і дуже китайське,а тому надзвичайно для нас дорогоцінне. Але в той час я не був ні знавцем, ні любителем пекінської опери. Під час спектаклю Образцов попросив, щоб я перекладав діалоги артистів. Чесно кажучи, я дуже погано розумів їх китайську вимову і не зміг впоратись зі складною проблемою. На все життя я запам’ятав обурення Образцова і свою професійну ганьбу.

Але ми, китайці – народ впертий і цей випадок ніби підштовхнув мене до вивчення класичних мистецтв. Тоді це було не так вже й просто, але все-таки можливо. В результаті зараз я просто обожнюю пекінську оперу і ця моя любов вилилась у величезне художнє полотно, присвячене неперевершеному китайському славетному актору 20-х років Мей Ланфану, виконавцеві ролей „дань”, тобто жіночих персонажів у пекінській опері. Про що свідчить вся ця історія? Про те, що в житті людини не існує негативного досвіду – все нам дається як поштовх до роботи над собою, корекції своєї карми, це відкриття, яке я зробив вже у зрілому віці дуже і дуже мені допомогає досі.

Л.С.: Але саме в цей час, у 1957 році Хрущов відкликає усіх радянських спеціалістів з Китаю. І в політичних стосунках між СРСР і КНР наступає важкий період стогнації. Як Ви реагували на ці події?

Г.М.: Як я міг реагувати? Звичайно, негативно. Тому що храм дружби між народами будується віками, а знищується, як виявилось, в один момент!

Я думаю, що для Радянського Союзу саме з цього моменту почався процес самознищення. Втрата такого могутнього сусіда, безперечно, похитнула позиції СРСР у світі. Мені здається, що, якби цього не сталося, історія розвивалася б по іншому сценарію. Але теплі людські контакти не було втрачено. Я продовжував листуватись з друзями, зрідка все-таки приїздили делегації, як і раніше було багато роботи: перекладали довжелезні промови Хрущова, вивчали нові ідеологічні настанови, прагнули зрозуміти суть нового політичного курсу. Це було цікаво.

1966-1976 рр.

Л.С.: Чи віщувало щось розгортання „культурної революції” 1966-1976 рр.? Як Ви пережили цей, і досі незрозумілий для багатьох політологів світу, час? Нещодавно я розмовляла з відомим чеським футурологом і він сказав: „Для мене в політиці другої половини ХХ століття немає нічого загадковішого за „культурну революцію” Китаю.”

Г.М.: Справді, якщо спробувати проаналізувати це явище з точки зору його „концепції”, то все це виглядало доволі абсурдно. Боролись і з радяністами, і з американістами, і з китаїстами, і з марксистами, і космополітами, і т.д., і т.п. Ідеологічне підгрунтя культурної революції, як, власне, більшість різних революцій до неї, будувались на запереченні, негативістський пафос був зрозумілий – все геть! Найменшого конструктиву я не пригадую. Гасла тоді мінялись щодня, а то і по кілька разів на день. Було таке відчуття, що замислювалось щось одне, але вийшло з-під контролю і отримали інше. І це інше було нечувано жорстоким, бездуховним, страшним…

Л.С.:Роки „культурної революції” співпали для Вас з найкращим, найплодотворнішим віком людини – з 40 до 50. Як Ви їх прожили?

Г.М.: Правильніше буде спитати, як Ви їх вижили? Бо кожного дня протягом 10 років приходилось саме виживати, це були нелюдські тортури довжиною у „чорне” десятиліття. „Культурна революція” застала мене на посаді одного з редакторів журналу „Світова література”. Тут немає що пояснювати – журнал закрили негайно, як безнадійно ворожий орган. А ми, всі його співробітники, підлягали політичному астракізму. І всіх нас організовано було відправлено на перевиховання в село.

Моя родина тоді складалась з чотирьох осіб – мама, дружина, дочка і я. Дружину, як співробітницю Комітета з культурних зв’язків з закордоном, відправили до провінції Хайнань, мене з колегами в село під Пекіном, а нашу тринадцятилітню доньку з іншими дітьми ворогів – до Внутрішньої Монголії. Різали просто по живому. Найважчими були оці перші дні, коли ми перебували просто у шоці і не могли зрозуміти, що відбувається.

Л.С.: Ви говорили, що для людини не існує негативного досвіду. В чому полягали уроки „культурної революції” для Вас особисто?

Г.М.: В перший період „культурної революції” я хотів покінчити життя самогубством, як це зробили тисячі і тисячі інтелігентів і партійних працівників того часу. Більше того, нам ніби давали шанс це зробити і не створювати зайвих проблем. Мене врятувала моя родина, зокрема, моя дружина Сунь Цзе. Вона інтуїтивно відчула, що я готуюсь піти з цього життя і відверто почала цю розмову. Вона сказала: „В цьому світі немає нічого вічного, і „культурна революція”, цей кошмар теж мине. Просто треба бути мужнім, треба вміти тримати удари долі, попри все треба перемогти.” Я в той час часто пригадував рядки Сімонова: „Как я выжил, будем знать только мы с тобой ….”. Справді, вона мене врятувала своєю любов’ю і своєю вірою. Це і був найголовніший урок мого життя, ніби знову отримане щастя все-таки жити!

По-друге – почались уроки фізичного виживання на засланні: я навчився кулінарити, будувати, теслювати (навіть ліжко собі змайстрував, на якому досі сплю), кравцювати (сам собі шив одяг, а мамі на 90-ліття пошив подарунок своїми руками).

По-третє – це були уроки гартування духу. Я почав по новому дивитись на світ, на людей, на родину, на самого себе. Я зрозумів, що справді щасливою людиною, може бути тільки людина з чистою душею, чесна перед собою і перед друзями, віддана своїй родині, відповідальна і за себе, і за своїх рідних, сильна, мужня, незламна.

По-четверте – я зрозумів, що в моєму житті є велика, чиста, свята любов до жінки, з якою мене поєднала доля, і яка разом з моєю матір’ю завжди буде для мене стоять на п’єдесталі людського ідеалу. Це відчуття, повірте, найважливіше. Адже ця любов, ніби підняла мене над грішним світом на рівень якихось  вічних і духовних вібрацій і з ними я живу всі ці післяреволюційні роки.

Коли після довгої розлуки ми всі з’їхались до Пекіну, це були найщасливіші, ні з чим незрівнянні, хвилини мого життя. Я досі пам’ятаю кожне сказане тоді слово, кожен дотик. А ще, я, як Шевченко на засланні,  хоч і не мав дозволу, але малював. Та це вже інша історія.

1976-2011р.

Л.С.: Цього року виповнюється рівно 35 років після закінчення „культурної революції” і початку нових процесів в історії Китаю, головним архітектором яких став Ден Сяопін. Саме йому належить теорія про „будівництво соціалізму з китайською специфікою”. В чому вона полягала?

Г.М.: Перш за все, це була повна модернізація господарства з наголосом на економічній складовій, створення соціалістичної ринкової економіки на основі суспільної власності, в селах – сімейний підряд, в містах – різного роду економічні реформи, розподіл адміністративних і партійних органів, створення вільних економічних зон, розвиток демократії.

Зрозуміло, що ці завдання неможливо було вирішити без підготовки нових кадрів, нових, в буквальному розумінні слова, профі, які будуть мислити і працювати по-новому.

Я добре пам’ятаю, з яким ентузіазмом ми, колишні „об’єкти культурної революції”, яка просто таки немилосердно винищувала все розумне і талановите, зустріли ідею Ден Сяопіна про те, що наука повинна бути найголовнішою виробничою силою, що потрібно знаходити і підтримувати здібних молодих людей, посилати їх вчитися закордон, створювати їм відповідні умови для творчої праці на благо Китаю. Найголовніше, що слова і досі не розходяться з ділами. Всі ідеї Дена було реалізовано у просто таки блискавично короткий термін. Це ще називалось будівництво соціалістичної духовної цивілізації.

Л.С.: Як все це резонувало у Вашому власному житті?

Г.М.: Поновилось видання нашого журналу „Світова література”, тепер він знайомив читачів не лише з ідеологічно-правильними іноземними творами, а з літературою всього світу.

Л.С.: Чи друкували Ви твори українських письменників?

Г.М.: О, так! Це були чудові поезії Андрія Малишка, Миколи Бажана, Павла Тичини, Максима Рильського, проза Михайла Стельмаха, тощо. З простого співробітника я виріс до головного редактора. Було дуже цікаво і спершу незвично працювати в умовах свободи і відкритості. Життя вирувало шаленно, ідеї перегоняли одна одну, фантастично зростали об’єми виробництва, відбудовувались міста, реставрувались покалічені хунвейбінами пам’ятки культури та історії. Нечувано зріс обсяг видань, книжок, журналів, газет. Було таке відчуття, що молодість повернулась до нас. Для мене було надзвичайно приємно розуміти, що проблеми культури не тільки не лишились „за бортом історії”, а напроти – в чомусь стали домінуючими в усіх процесах. Скажімо,  на великі сцени країни повернулась велика китайська історія – в костюмах, музиці, співах, спектаклях, фільмах, тощо. Все це було надзвичайно цікаво і прекрасно. Це були роки не лише економічного підйому, а і колосального підйому багатонаціональної китайської культури, яку, до речі, ми, вже старші люди, вперше відкривали для себе.

Наш журнал в цих процесах відігравав значну роль і я радий, що мені довелося саме в ці роки його очолювати. Це був справжній міст дружби між народами.

Л.С.: В усіх цих процесах ніби присутній дух Конфуція, який вважав знання однією з головних доброчесностей людини.

Г.М.: Чесно кажучи, я досі не збагну, як, яким чином відбулось це, як виявилось, таке потрібне Китаю, повернення Конфуція, майже забутого в роки культурної революції. Безперечно, найголовніша заслуга в цьому – керівництва країни, але і самі китайці, ніби очікували на його повернення і з задоволенням вивчають його твори в школах, університетах, гуртках, на курсах , тощо. Як Ви правильно писали у своєму циклі віршів, присвячених Конфуцію: „Це – бум ідей!”.

Л.С.: Чи править вчення Конфуція за нову-стару ідеологію Китаю зараз?

Г.М.: Надзвичайно складне питання. Безперечно, ідея „золотої середини” (до речі дуже подібна на ідею повстримності у Вашого чудесного конфуціанця Григорія Сковороди) сприйнята китайським соціумом. Та й багатим теж вже бути не заборонено. Ідеологія тоді стає матеріальною силою, коли вона сприймається народом з ентузіазмом. Наш конфуціанський соціалізм гармонізації суспільства дуже відрізняється від соціалізму боротьби класів. Він миролюбний і  життєтворчий. Він сповна відповідає національному характерові китайців.

Л.С.: Я пригадую, в перші роки незалежності в Україні багато писали і говорили про національну ідею, так досі чітко і не артикульовану. В чому помилка?

Г.М.: Ідею треба реалізувати, показати її привабливість, а далі народ сам назве її – національною, державною, філософською, чи якось ще. Не це важливо. Важливо аби вона стала матеріальною силою. І тут з марксизмом не посперічаєшся. А щодо Конфуція,  то він потрібен і в цьому немає жодних сумнівів.

Л.С.:Знаєте про що я зараз подумала – у Вашій колосальній галереї портретів письменників і визначних діячів культури різних народів немає портрету Конфуція.

Г.М.: Зате є портрет Тараса Шевченка, який я дуже люблю і , за який удостоєний Ваших рядків: „О, Гао Мане, твій портрет Тараса, мабуть, один з найкращих в цьому світі”.

Л.С.: Це справді потрясаючий портрет. А як Ви прийшли до Шевченка?

Г.М.: О, це було так давно… У 1957 році я відвідав Київ з делегацією Товариства Дружби. Я побачив і відчув, як шанують, я б сказав боготворять, Шевченка в Україні. Тоді я зробив акварель з пам’ятника Шевченка навпроти Університету, а згодом і з пам’ятника Шевченка у Москві. Невдовзі я переклав поему „Катерина” і „Заповіт” китайською мовою, що вийшли великим накладом у Китаї. Мені завжди подобалась Україна і українці. І весь цей час я хотів намалювати Шевченка. Та здійснив свою мрію лише у 1989 році. Картина „Тарас Шевченко на Дніпрі” виконана китайською тушшю на рисовому папері – це „го хуа”. Я надзвичайно радий, що цей портрет високо оцінений в Китаї, часто демонструється на виставках, його репродукції є в усіх моїх книгах і книгах про мене, і перебуває в літературному музеї Китаю. Але я перекладав і Івана Франка, і Олеся Гончара – це безперечно титани Вашої літератури, це велетні, та серед цих велетнів субтельна постать Людмили Скирди мені також дуже і дуже імпонує. І, користуючись нагодою, хочу сказати, що всі наші з Вами успіхи багато в чому визначаються великою повагою в Китаї до Вашого чоловіка, Посла України в КНР, Юрія Костенка, блискучого професіонала і чарівної людини.

Л.С.: Велике спасибі за добрі слова. У 1989 році Ви вийшли у відставку. Можу собі уявити цей специфічний, для завжди діяльної людини, період „пенсійної нірвани”. Які уроки Вам подарував заслужений відпочинок?

Г.М.: Справді, перші тижні були дуже важкими психологічно. Я був міцним, здоровим чоловіком, повним сил та енергії. І раптом якась абсолютно невмотивована, алогічна ситуація – відстуність справи і мети. Але, на щастя, все це швидко минуло. Раптом я зрозумів, що у мене з’явився час для творчості, для художніх перекладів, малювання. І саме за ці роки я зробив більше аніж за все своє попереднє життя. Я переклав Пушкіна, Лєрмонтова, Льва Толтого, Ахматову, Пастернака і багатьох інших авторів, написав десятки книг, намалював десятки картин.

Л.С.: Я знаю, що Ваші картини надзвичайно високо цінуються в Китаї, а два полотна „Письменник Ба Цзін та його вчителі” і „Мей Ланьфан серед театральних діячів” (довжиною 5 метрів і висотою 2 метри) є чи не китайським національним скарбом. Розкажіть, будь-ласка, нашим читачам про Вашу художню творчість, про техніку „го хуа”, в якій Ви багато працюєте.

Г.М.: „Го хуа” – дослівно перекладається, як національний живопис. В Китаї існує переконання, що саме цей живопис є найяскравішим виразом національного характеру наряду з китайською традиційною медициною і пекінською оперою. Відразу зазначу, що оволодіти цією технікою нелегко так само, як і мистецтвом каліграфії, що невід’ємно супроводжує твори у техніці „го хуа”.

Л.С.: Так-так, на портреті Шевченка ми бачимо рядки його „Заповіту”. Взагалі, ця ідея поєднання поезії і живопису – абсолютно китайське ноухау, якому тисячі років, і яке було широко сприйняте і в Японії, і в Кореї, і навіть в деяких арабських країнах.

Г.М.: „Го хуа” містить у собі певний синкретизм мистецтв – каліграфія, живопис, печатка, поезія – це унікальне мистецьке явище, яке дарує істинну естетичну насолоду і тому, хто малює, і тому, хто це споглядає.

Л.С.: Я знаю, що на багатьох портретах Ви розмістили свої власні вірші.

Г.М.: Так, але про себе як поета я говорить не насмілюсь. Взагалі, життя – це дивовижна річ! Кожного разу воно ніби підходить до якогось фініша і, раптом, невідомо яким чином і чому, перед тобою відкривається нова дорога, нові обрії, нові вершини. Ось, скажімо, моя зустріч з Вашим чоловіком на ювілеї журналу „Китай” подарувала мені щасливу можливість перекладать вірші української поетеси, іллюструвати їх. Та головне, мабуть, наші дружні бесіди про поезію, про мистецтва, про цей світ, що шалено змінюється на очах і не дає тобі остаточно постаріти і вгамуватись. Та найпрекрасніше в цьому житті, як на мене, це незнищенні і незмінні цінності такі як Батьківщина і родина. Я за прикладом Конфуція ставлю їх поряд. Чим довше я живу на світі, тим глибше переконуюсь, що немає в цьому житті більшої радості і більшого щастя, аніж  коли ти відчуваєш любов ближніх і здатен на цю любов відповісти взаємністю, тобто ЛЮБИТИ.

Скажімо, я точно знаю, що своєю долею я зобов’язаний трьом Великим Жінкам – мамі, дружині і дочці. Моя мама прожила 102 роки і я мав щасливу можливіть до останнього її дня з нею спілкуватись і відчувати її любов. А через півроку після смерті матері осліпла моя дружина, вже багато років вона незряча. Вона більше ніколи не побачить красу цього світу, яку вона так любила. Саме вона, її любов врятувала мене під час „культурної революції”. І сьогодні вона залишається моїм найближчим і найвідданішим другом, так само, як і я її опорою. А для нас обох світить наше сонце – дочка Сяо Лянь, яка залишила свою професійну діяльність і всі сили, весь свій час віддає нам, повністю взяла на себе обов’язки мого секретаря, менеджера, продюсера і т.п.

Все у цьому житті минає. Незнищенним лишаються лише суть духовні субстанції. І дух родинної любові – один з наймогутніших духів людського життя, тож любіть і бережіть своїх ближніх і будьте завжди щасливими!

завантаження
×