“Предмет поезії краса…” – це рядок з вірша Людмили Скирди, рядок, що міг би правити за концепт цілої творчості поетеси, адже її життєві шляхи, які простерлися від Атлантичного до Тихого океану, були шляхами саме назустріч Красі. Австрія, Іспанія, Італія, Франція, Японія, Південна Корея, Китай – це далеко не повний перелік країн, які відкривали перед українською письменницею свої скарби і щедроти, дивували своєю могуттю, зачаровували красою. Про це і писала вона у своїх книгах, що їх видано усіма офіційними мовами ООН. А це значить, що українську письменницю може читати увесь світ!
Ірина Жиленко, лауреат Шевченківської премії, так характеризувала свою подругу молодості у книзі спогадів «Homo feriens» (2011): «геній енергії і артистизму», «рожевий вихор», «одухотворено-вродлива і дуже рідна», «вибухова особа, з якою дружити було – немов сидіти на пороховій діжці», «З роками в неї виробився імідж врівноваженої і лагідної матрони. Але то поверхова видимість…»
Наша землячка, поетеса, культурологиня, докторка філології, лавреатка багатьох премій, володарка європейської нагороди “Золота медаль Данте Аліг’єрі”, заслужений працівник культури – Людмила Скирда гість нашої газети.
– Людмило Михайлівно, хочеться почати нашу розмову не те, що зухвало, але бодай задерикувато. Вас не здивувало, що після Ваших інтерв’ю на сторінках японської преси, чи після публікацій у всесвітньовідомій китайській газеті “Женьмінь жібао”, яка видається мільйонними тиражами, до Вас проситься на розмову чоловік із невеликого міста, загубленого у степах України?
– Пане Василю, я дякую Вам за цю гарну ідею. Більше того, я глибоко зворушена Вашою увагою до моєї скромної творчості. Ви справді рідкісний читач поезії – глибокий, емоційний. З величезним задоволенням відповім на запитання талановитого журналіста, відомого письменника, очільника письменницького організації Кропивницького, оскільки це щаслива можливість поспілкуватися з моїм земляком. А “Женьмінь жібао” і “Дейлі Йоміурі” та інші мільйонники хай Вам тихо заздрять.
– У Кіровограді Ви народилися і прожили п’ять років, переїхавши з батьками до столиці. Чи збереглись у пам’яті бодай якісь видива, вразливі моменти з того п’ятирічного світанку життя? Процитую кілька Ваших строф із перших книг:
Ми зранку крутим “Ріо Ріту”.
У нас вікно у сад відкрите.
Неділя. Мама молода.
Минула і війна, й біда.
Ця перша сукня з крепдешину
У квітах голубих і синіх
Так мамі личить. Спів і сміх.
Це травень. Сорок восьмий рік.
Це ж Кіровоград, а Вам іще й трьох рочків немає. Так? І ще один вірш:
Мене відірвало,
Мов листок, від гілки моєї землі.
Двадцять років я не була
В краю, де народилась.
І от зараз
Іду вуличкою цією
І повторюю з полегшенням:
“Є де прихилитись.
Є де прихилитись…”
То ж – є де прихилитись?
– Сьогодні для мене Кіровоград – це щасливі спогади. Зима… Сніг лапатий, теплий, веселий… Мене одягають на першу прогулянку до міста. Сьогодні брат Василь, красень-льотчик, на санчатах повезе мене у далекий світ. І точно знаю, що світ цей прекрасний.
Доля подарувала мені унікальну можливість жити й працювати у багатьох містах світу, але Кіровоград – перше місто мого життя – назавжди лишиться у душі отією солодкою зимовою казкою. Не реальне місто, яке я, звичайно, не пам’ятаю, а місто-відчуття, відчуття щастя…
Я народилася з великої любові. Мій батько, Михайло Скирда, був дивовижною людиною, self maker у буквальному розумінні цього поняття. З сільського хлопця став секретарем обкому партії. Під час війни його дружина загинула. Залишилось двоє дітей – син і дочка. У цей час йому було лише сорок років. Динамічний, худорлявий, з потрясаючою аурою переможця. Він належав до категорії людей, що їх сьогодні називають лідерами. До нього тягнулися люди із повоєнними проблемами, приходили прямо додому часто пізно вночі, бо їхали здалеку і не було де зупинитись. Ніколи нікому не відмовляв.
Так от, коли секретар обкому у справах завітав до Олександрійського району, його запросили на концерт художньої самодіяльності, де юна Тамара Брайко виступала з віршовими рецитаціями. “…Шалене кохання спалахнуло під осінніми зорями” і за тиждень він сватався до красуні, а за місяць отримав згоду. Діти батька від першого шлюбу були майже ровесниками молодої дружини і я добре пам’ятаю атмосферу нашої оселі – сміх, радість, музика, танці, море гостей і у центрі завжди я – маленька лялька.
Відносно “є де прихилитись” – це, звичайно, перебільшення, але куди повертатись думкою – безперечно, адже у моєму житті завжди існувала аура отого щасливого кіровоградського Дому, спогади про якій надавали і сил, і натхнення.
– Пані Людмило, як Вам звучить тепер рідне місто – Кропивницький?
– До перейменування міста я поставилася позитивно. І декомунізація, і люстрація – це конче необхідні “санітарні” заходи для наближення нашого суспільства до європейських норм. Ми йдемо цим шляхом надто повільно, мляво, нерішуче – шкода.
– У довідниках пишуть, що Ваші перші поезії із 1962 року – шістнадцятирічної. Та й книгу в “Молоді”видано іще у студентські роки (“Чекання”, 1965). Це ж було рідкістю у той час?! Професор Михайло Наєнко в критичній статті “Сповідальність” захоплено згадує, що та книга мала аж дев’ять рецензій! Щоправда, як зазначає Михайло Слабошпицький у своїй мемуарній книзі “З пам’яті дзеркала”, ортодокси нашої критики звинуватили Вашу поезію в міщанському дрібнотем’ї і піддали нещадному остракізму. У той саме час про книгу “Чекання” заговорили і за кордоном: насамперед поляки (Остап Лапський, майбутній лауреат Шевченківської премії; Єжи Єнджеєвич…). Підняв на щит Ваші твори у Канаді Осип Зінкевич. “Без мене буде дихать Україна, а я без України задихнусь” – цією щирістю і афористичністю Ви захопили не тільки пана Осипа тоді (“непідробна україноцентичність”), а й мене сьогодні. За керування в Україні ідеологією пріснопам’ятного Валентина Маланчука Ви потрапили до списку 20 митців, за якими головний ідеолог встановив особисту цензуру (перший помічник Щербицького Віталій Врублевський у своїх спогадах писав про це).
– Справді, ця маленька книжечка викликала у моєму житті великі й “довгограючі” проблеми просто своєю інакшістю. Це була урбаністична лірика нового трибу для української поезії. Вона рясніла славетними іменами – Сафо, Фаон, Ксенофонт, Вагнер, Шопен, Шекспір, Міцкевич, Незвал, Хікмет, Бах, Веласкес, Клодт, Д’юї, Дідро і т.п. Це викликало справжню негацію у хуторянської критики, для якої інтелектуалізм був апріорі ворожим. Схиляння перед Заходом – це остаточний і суворий присуд радянських ортодоксів від критики. Словом, не наша…
– Але водночас вона виявилася нашою для українців Америки, Канади, Польщі. Дмитро Павличко згадував, що під час їх із Драчем відвідин Нью-Йорку у 1967 році і зустрічей з тамтешньою діаспорою наші земляки найбільше цікавилися трьома українськими літераторами – Ліною Костенко, Людмилою Скирдою та Василем Голобородьком. У цей же час відомий вчений і перекладач з Польщі Флоріан Неуважний писав: ”Розвиток української поезії настільки бурхливий і швидкий, що Ліна Костенко, Драч і Коротич – це сьогодні свого роду класики, а їх місце зайняло покоління нових молодих поетів з Людмилою Скирдою та Ігорем Калинцем на чолі” (“Наше слово”, 15.05.1966).
– Ви маєте рацію. Про книгу почали писати зарубіжні критики. Професор Єжи Єнджеєвич, невтомний дослідник творчості Тараса Шевченка, переклав вірш “Уроки польської”, який був надрукований у журналі “Пшиязнь”. Професор з Бордо Еміль Крюба зробив перші переклади французькою.
– Я розумію, що цього було досить для серйозних висновків спецслужб і звинувачень чи не в ідеологічній диверсії.
– А насправді – це був початок інтеграції у європейський простір, який ми так стимулюємо сьогодні.
Те, що я потрапила до списку заборонених авторів, навіть разом з Драчем відкриваю цей славетний список, я відчула особливо гостро під час захисту дисертації. Тричі захист моєї роботи про геніального поета Євгена Плужника, першої в Україні кандидатської про репресованого автора, забороняли. Це був жорсткий пресинг, але я його витримала і врешті-решт отримала науковий ступінь. Інший момент – ще болючіший. Двадцять років я була невиїзною, що за чоловіка-дипломата виглядало більш ніж дивно.
Та все, що не вбиває, робить нас сильнішими. Я народила чудесних дітей, виховала їх справжніми і порядними, написала докторську дисертацію, видала кілька монографій і книг поезії, була автором культурологічної програми “Живе слово” на телебаченні, мала безліч славетних друзів. Сергій Данченко, Наталя Лотоцька, Богдан Ступка, Марина Герасименко, Степан Олексенко, Ірина Жиленко, Володимир Дрозд, Юрій Щербак, Валерій Шевчук, Петро Осадчук, Борис Олійник, Микола Вінграновський, Григорій Гавриленко, Віктор Зарецький, Миколо Рапай, Микола Компанець, Юрій Ільєнко, Леонід Осика, Лариса Кадочникова – це було братство однодумців, сподвижників, драйверів культури, творців легенди 60-х!
– Ви надихали багатьох художників. І взагалі, саме культура, якщо цей образ доречний, була сонцем Вашого життя. Ваші друзі – це золотий фонд української культури, Ваші статті, їм присвячені – це незабутні сторінки славної історії, Ваші книги сповнені культурницьких ремінісценцій та асоціацій. Саме на це звернув увагу Посол Італії в Україні пан Пьетро Джованні Доннічі у передмові до Вашої книги італійською мовою: “Поезія Людмили Скирди самобутня, глибока, імпресіоністична, емоційно насичена і водночас універсальна. Я маю на увазі теми, що притаманні поезії різних народів на цій землі”. Зрозуміло, що немає у світі універсальнішої дороги від серця до серця, аніж культура. Історії Ваших портретів різних митців – прекрасна сторінка Вашого життя. Чи відчуваєте себе МУЗОЮ?
– Звичайно я не була музою. Муза – щось на кшталт Гала і Далі, Белли і Шагала, Франсуази і Пікассо… І Віктор Зарецький, і Микола Рапай, і Григорій Гавриленко, і Макс Гельман, й Іван Марчук, і Микола Компанець та інші були і є моїми друзями. Важко виділити якийсь портрет. З позиції сьогоднішнього дня всі вони чудесні. Шкода, що кількох немає в Україні. Скажімо, мій останній портрет Віктора Зарецького купив швейцарський мільйонер пан Андре Фель. Не маю я і портретів Ернста Дегаспері і Гао Мана. І це теж нормально. Адже мистецтво саме обирає свої часи і шляхи. Я дуже любила і люблю своїх друзів.
– Тож процитую Вас: “Найбільше з благ, що нам життя дало – це дружби надихаюче тепло…”
– Саме так. І мені пощастило, оскільки і портрети, і присвячені вірші, новели, есеї – все прояви безсмертя – “ars longa, vita brevis”.
– Яскраву панораму життя 60-х подає Ірина Жиленко у своїх могутніх спогадах “Homo feriens”. Вона неодноразово пише про Вас із захватом і захопленням. А Михайло Наєнко у книзі “Поетична кармаЛюдмили Скирди” підкреслює: “Життя цих років було наскрізь просякнуте інтелектуальними і культурницькими знаками, сенсами, наративами”.
– Це був неймовірно цікавий період у моєму житті. Є такий латинський вираз “Magna civitas, magna solitude” – велике місто – велика самотність. Так от, культурне життя Києва 60-х – цей постулат повністю спростовує. Черги за квитками до театральних кас, на вернісажі і концерти у філармонії, за газетою “Літературна Україна” чи журналом “Всесвіт”… Доби не вистачало на читання, зустрічі, дискусії і т.п. Словом, це були важкі й водночас надзвичайно плідні роки.
– У ці складні роки Ви мали підтримку – Ваш чоловік, Юрій Костенко, видатний український дипломат, а тоді – молодий службовець МЗС – пройшов шлях остракізму разом з Вами, адже він не міг виїхати на довготривалу роботу за кордон. Усі Ваші найближчі родичі були державними службовцями найвищих рангів. Як вони реагували?
– Я мушу визнати, що ніхто з моїх близьких мене не зрадив. Ситуація була екстраординарною, але водночас дуже простою для нас усіх – ми любили, поважали і вірили один одному. Врешті все минуло, а родина наша стала ще міцнішою.
– Я розумію, що саме Перебудова внесла істотні корективи у Ваше життя і Ви з чоловіком змогли виїхати на роботу за кордон. І це була Австрія.
– Так, чудесна Австрія! Мого чоловіка було призначено на високу посаду Постійного представника України при міжнародних організаціях у Відні ще за Радянського Союзу, розпад якого знаменував вибух на Чорнобильській АЕС. Україна потребувала допомоги, у першу чергу від Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ). Отож, буквально з першого дня прибуття до Відня розпочалася величезна робота із залучення фінансів, наукових експертів, політичних лідерів до вирішення наших проблем з АЕС. Оскільки стафа не було, мій чоловік, а з ним і я, працювали по 24 години на добу. І все це дало позитивний результат. Процес почав набирати обертів! Десятки вчених, високоповажних урядовців відвідували МАГАТЕ і усі вони були нашими гостями. Дивно про це згадувати, але у той час з валютою у наших людей було дуже скрутно. Добре, що я вмію і люблю куховарити.
– Пригадую, буквально одразу після вибуху у Чорнобилі, під орудою Бориса Олійника відбувся вечір поезії для ліквідаторів і Ви брали у ньому участь.
– О, так. Фантастичні спогади. Перший вечір відбувся за два тижні після вибуху, другий – за місяць. Ми заїхали на вкрай забруднену територію лише у респіраторах. Ніхто нічого не боявся, настрій був бойовий і, я б сказала, до певної міри “безбашений”. Ніколи цього не забуду! У наметах наші хлопці-ліквідатори спали просто на дерев’яних підмостках. Спецодягу не було, жодного захисту… Дах четвертого блоку чистили вручну, лопатами. “Робочий день” тривав півтори хвилини. Це вразило мене на все життя.
Коли до нас приїхав Голова Комітету з атомної енергії, буквально в перший день він запропонував мені отримати статус чорнобильця, як його були отримали тисячі бюрократів, які приїздили на годину у Зону і поверталися із посвідченнями. Звичайно, я відмовилася. І досі не розумію, як це могло статися, коли, маючи справжніх героїв-ліквідаторів, здебільшого дуже молодих людей, які конче потребували допомоги, влади вирішила створити цілу “псевдоармію”, розпорошуючи кошти і т. п. У мене був шок. Ми там у Відні боролися за кожну копійку допомоги, а виявилося…
– Ці ще радянські “схеми” виявилися безсмертними.
– А головне, безсмертною залишається несправедливість. Коли ми працювали у Китаї, я прочитала надзвичайно цікавий трактат імператора Тай-цзуна, одного з наймогутніших імператорів епохи Тан. Це була геніальна людина, про яку написано тисячі творів і книг. Так от, звертаючись до своїх міністрів, він навчав: “Перший принцип царювання – збереження народу. Цар, який експлуатує народ на користь свого блага, нагадує людину, яка відрізає шматок за шматком зі своїх стегон, аби прогодуватися. За усіх обставин – ганебна смерть чекає на нього”. Наша чорнобильська історія з бездумного знищення людей може фігурувати поряд із Голодомором, репресіями, війною тощо. Радянська імперія зазнала краху, як і прогнозував далекий китайський володар.
– У Відні вийшла Ваша перша книга німецькою мовою “День душі”.
– Її переклав пан Вільгельм Тіло, чудесна й талановита людина. А презентацію влаштував Надзвичайний і Повноважний Посол Польщі в Австрійській республіці, відомий дисидент, майбутній Міністр закордонних справ Владіслав Бартошевський. Ми на той час не мали ані посольства, ані можливостей зробити щось подібне. Презентація відбувалася у Польському культурному центрі у самісінькому серці Відня. Десятки зарубіжних послів, представників культури і медіа Австрії, всесвітньознаний австрійський поет і художник Ернст Дегаспері, талановитий український гітарист Левко Вітошинський, чарівна польська поетка Ева Липська зробили цю презентацію справжнім святом України у Відні, що правило водночас і за політичну підтримку, якої конче потребувала наша країна.
– Саме у Відні Вас застала незалежність України. Як це було, адже Ваш чоловік на той час працював у складі радянської структури, а Ви жили на території радянського представництва?
– Це було незабутньо. Ми перші в Європі підняли над радянським представництвом жовто-блакитний прапор, а невдовзі велика делегація українських парламентарів на чолі зі Славком Чорноволом, моїм давнім знайомим, прибула до Відня. Ми влаштували перше дипломатичне прийняття для усіх, тоді аж чотирьох, дипломатичних корпусів, що квартирували у столиці Австрії. Кількість гостей зашкалювала! Усе це відбувалось на території радянського представництва при ООН, членами якої ми є. Сьогодні у таку важко повірити, а у той час якийсь флер лібералізму ще існував, та закінчився досить швидко. Україна поставила питання про розподілвласності за кордоном. Радянський Союз у Відні мав колосальну нерухомість і ми вже не лише придивилися будинок для посольства, а й почали перемовини. І от одного дня, добре пам’ятаю цей шок, усю нерухомість Радянського Союзу було проголошено приватною власністю. Сотні працівників російських спецслужб усіх рангів і звань стали господарями колись нашого спільного майна. Консалтінги, фірми, контори, словом, “роги і копита” з’являлися щодня. Це був кінець усіх ілюзій. А для нас почався період пошуків приміщення для посольства і резиденції, який вінчав великий успіх. З легкої руки Канцлера Австрії пана Враніцького ми купили розкішну віллу у престижному районі Відня разом з невеличним парком, що її оточував. Це найкрасивіше посольство України і до сьогодні.
– Але Росія вже тоді показала свої ікла!
– Чесно кажучи, я досі не розумію, як після отого хижацького “правонаступництва” ми сподівалися всі ці роки на якісь нормальні відносини і фактично не зміцнювали країну з огляду на сусіда-хижака.
– Що Ви маєте на увазі?
– Перш за все здійснення україноцентричної політики, і внутрішньої, і зовнішньої. Все ж дуже просто, не раз описано, заявлено, артикульовано. Врешті-решт є Конституція, Основний закон… Що потрібно для того, аби ми відчували себе державою – сильна армія, націєцентрична гуманітарна політика, міцні контакти із Заходом… Якби це все було реалізовано у перші роки незалежності, сьогодні ми б не мали ні конфлікту на Сході, ні анексії Криму, ні гібридної війни. Те, що досі існує, продуковане Кремлем мовне питання – якесь суцільне непорозуміння. Адже у світі є величезна кількість прикладів, як ці “питання” вирішуються без голосувань, дискусій, референдумів. На це потрібна воля влади і тільки влади. Один рік м’якої українізації і будемо мати українську Україну!
– До речі, Австрійська імперія – це до певної міри приклад мовної лояльності.
– Так, але то ж був зовсім інший рівень культури, зовсім інше ставлення до національних культур. І Відень, і Будапешт, і Прага з архітектурними шедеврами, парками, дорогами є своєрідними помниками.
– А чи мали Ви улюблені місця у чарівному Відні, оспіваному, описаному, уславленому?
– Так, і це місце залишається для мене найдорожчим в австрійській столиці. Kunsthistorisches museum – скарбниця світових шедеврів. Я багато писала про це і знаю, що буду писати знову і знову, оскільки у творчості геніїв є певна гіпнотична аура, що залишається з тобою назавжди. Західна цивілізація, про занепад сьогодні так багато говорять, для мене ніколи не втратить своєї самодостатності. Адже моє життя (і це живий приклад) набуло абсолютно інших сенсів “в обіймах” високої культури, яка більше двох тисяч років надихала і запліднювала людство. Та що казати, це й досі наймогутніша цивілізація, і я залишаюся її фаном, хоча твердо знаю – світ змінюється, змінюється, змінюється…
– Тож давайте перейдемо до регіону на планеті Земля, який вражає саме змінами, фантастичним прогресом й інноваціями. Я маю на увазі Схід… В Японії Ви видали три книги віршів, дали безліч інтерв’ю, мали TV-передачі на NHK, лекції у японських університетах і презентації книг у найбільших містах країни – Токіо, Кіото, Осаці, Йокогамі. Як, яким чином це вдалося зробити з таким масштабом?
– Ви не згадали ще одну книгу – я переклала твір Її Величності Імператриці Японії Мітіко “Будувати мости”.Про Японію я можу розповідати годинами. Я закохана в цю країну з першого погляду і досі. Ні, недаремно видатний транзитолог і прогнозист Самуель Гаттінгтон визначив японську культуру як одну з шести світових цивілізацій. І я з ним абсолютно згодна. Для того, щою зрозуміти Японію, треба зрозуміти принципову різницю між Заходом і Сходом. Ці два автентичні світи подібні на дві планети Всесвіту. Справжній професіонал, мій чоловік почав надзвичайно серйозно готуватися до нової посади, а з ним і я. Ми читали день і ніч. Здавалося, щось почали розуміти. Проте, накопичення знань тривало усі шість років поспіль, оскільки, чим більше ми бачили, тим більше питань виникало.
Виходили книги і все більше читачів, друзів, фанів я мала. Та я переконана, що таке ставлення було не до мене особисто. Це був неймовірно високий рівень культури, національна традиція народу шанувати мистецтво і літературу.
Не можу досі забути фантастичну презентацію книги “Чарівна мушля” у Yokohama Royal Park Hotel, найвищій будівлі міста. Все відбувалося під час міжнародної туристичної конференції і міська влада використала цю можливість, щоб розповісти учасникам форуму про Україну. Тисяча гостей слухали вірші японською, англійською та українською мовами, смакували борщем та варениками з вишнями, які за моїми рецептами готували п’ятнадцять шефів з усього світу. Все це забути неможливо.
– Зрозуміло, що подібна Ваша діяльність та Вашого чоловіка сприяла зміцненню присутності України в Японії.
– До певної міри наш шлях був абсолютно унікальним. Ми не мали з Японією широких економічних та торгівельних контактів, які за звичай і детермінують присутність тієї чи іншої держави. Але культура (саме в японському контексті) виявилася не менш дійовою силою, а може і значущішою. Культура в Японії не галузь, не якась символічна субстанція, а кров і плоть самого народного життя, складова японського гена. Не буду повторюватися. Про це написані тисячі досліджень. Скажу лише, що моя поетична “робота” була з ентузіазмом сприйнята в цій країні. Все, що відбувалося на ниві дипломатичній, так чи інакше ставало пов’язаним з виходом моїх книг і надто перекладом книги Її Величності Імператриці Японії Мітіко, презентація якої відбулася у другому за величиною місті Осаці із залученням найперших зірок музикальної і театральної громади.
Ще один симптоматичний випадок. До Японії прибув з офіційним візитом Міністр закордонних справ України. Увечері він ознайомився з усіма документами, а вранці вже мав зустріч з колегою, Міністром закордонних справ Японії пані Кавагуті. Після перших привітань пані взяла зі столу мою книгу японською мовою і щиро привітала нашого міністра з цим великим досягненням для обох культур. Мій чоловік не попередив про вихід книги, оскільки це не здавалось важливим серед маси різного роду двосторонніх питань. А виявилось – найважливішим. Це – Японія.
– Ну, оскільки ми з Вами вже на Сході, то що можете сказати про Китай, де Ваші книги вийшли колосальними накладами. До речі, так трапилося, що і в Японії, і у Китаї, і у Південній Кореї, і у Об’єднаних Арабський Еміратах, і у Греції – Ви були першою письменницею незалежної України, твори якої переклали цими екзотичними мовами.
– Китай я відвідала вперше десь у 2004 році, коли підготовка до Олімпіади набирала темпів. Було очевидно, що готується щось грандіозне, але побачене нами по приїзді у 2009 році, вже після Олімпіади, перевершило усі наші очікування. Ми прибули до нового Пекіну. Це не могло не вразить, адже країну за ці чотири роки було повністю реконструйовано.
Коли я почала працювати зі своїм перекладачем Гао Маном, видатним літератором і художником, він мені багато розповідав про “культурну революцію”, трагічний період в історії нових часів. За якихось десять років країну фактично було знищено. Прихід Ден Сяопіна у 1976 році знаменував собою початок реформ. Так от. З 1976 по 2009 минуло лише тридцять три роки, за які по суті Китай став другою економікою світу й, можливо, наймогутнішою державою планети.
– Ми мали майже стільки ж років для успішного розвитку і реформ. Що не так?
– Наша проблема – це олігархат, корумпований, здичавілий, бездушний, денаціоналізований, хижацький. Тобто, найретроградніша, найреакційніша система з усіх, які сьогодні існують у світі, у світі, що все промовистіше націоналізується, а, отже, стає патріотичнішим. Наш “коктейль” з ліберальної демократії, олігархічного капіталу, пасіонарної меншості і проросійської “п’ятої колони” виявився для нас просто таки отруйним. Це – мегакриза. Але не будемо втрачати віру, як не втратили її “азійські тигри”.
– Ваша перша книга у Пекіні “Подих Китаю” вийшла за підтримки однієї з наймогутніших глобальних корпорацій Huawei.
– Huawei – окрема фантастична story. Безперечно, це корпорація майбутнього у сфері телекомунікації. У цьому ми переконалися під час відвідин штаб-квартири у місті Шеньчжень. У нас залишилося неймовірне враження від поєднання суперсучасних офісів з природою – садами, озерами, квітами, на неосяжній території. Не буду занурюватися у технологічні деталі, скажу лише, що для Huawei сьогодні немає неможливого. Звичайно, увага до моєї скромної персони була мені надзвичайно приємна.
У Пекіні вийшли три книги моїх віршів – “Подих Китаю”, “Мелодії чотирьох сезонів”, “Голоси Піднебесної” і чудесний альбом – “Натхненний вірш – чаруюча картина”, в якому 25-ть найвідоміших художників Китаю проілюстрували мої вірші.
Взагалі, своїм літературним успіхом у Китаї я повністю зобов’язана моєму чудесному перекладачеві Гао Ману – видатному літератору і талановитому художнику, надзвичайно шанованому у Китаї. До речі, Гао Ман – автор одного з кращих портретів Тараса Шевченка (вірші якого він перекладав), портрета, що експонується у Літературному музеї Пекіна. Він зробив мені безцінний подарунок – проілюстрував усі 150 віршів книги “Мелодії чотирьох сезонів”, завдяки чому книга виглядає як альбом. Гао Ман не лише мене перекладав, а й писав про мене досить багато. Словом, мені пощастило.
– Якось мені довелося слухати Ваше інтерв’ю на радіо “Ера”. Щойно по Вашому приїзді з Китаю Ви розповідали про грандіозні презентації своїх книг.
– О, їх було багато – у Пекіні, Шанхаї, Харбіні, Сіані та інших містах. І завжди це було якось неповторно. Скажімо, презентації в університетах проходили в залах на 5-10 тисяч глядачів, великі концерти, виконання китайськими студентами українських пісень і танців, розкішні декорації, промінентні гості і тисячі захоплених юних слухачів.
Але я хочу розповісти про першу, доленосну презентацію книги “Подих Китаю” у Китайському народному товаристві дружби з закордоном, яке налічує сотні мільйонів членів, і яке очолював видатний поет і державний діяч Чень Хаосу. Саме він став промоутером моєї творчості у Китаї, дружню підтримку якого я відчувала протягом мого перебування в країні. На цій презентації, що відбувалася у штаб-квартирі Товариства, старовинному маєтку неподалік площі Тяньаньмень, були присутні не лише відомі поети, діячі культури, а й посли зарубіжних країн, керівники ряду міжнародних корпорацій. Чень Хаосу у своїй промові зазначив, що ця акція є свідченням “плідного новаторства у сфері східно-європейських країн та Китаю і вона має величезне значення для поглиблення розвитку дружніх зв’язків з усією Східною Європою”. Закінчив свою промову поет своїм віршем “Сила України”. Цей текст було опубліковано на безлічі сайтів, усіх центральних газетах, включаючи “Женьмінь жібао онлайн”. Зрозуміло, що весь цей інформаційний розголос досягнув мети і слово “Україна” у майже двохмільярдній країні почало звучати частіше.
Пригадую цікавий випадок. Ми з чоловіком рано-вранці відлітали на мою презентацію до древньої столиці Китаю міста Сіань. Цього ж ранку вийшов свіжий номер часопису “Women of China” з моїм інтерв’ю і кількома гарними світлинами. У літаку раптом до нас підходить елегантний чоловік з журналом і просить автограф. То був мій перший автограф на висоті дванадцяти тисяч метрів. Хіба таке забудеш!
– Пані Людмило, я розумію, що Ви фан західної культури, але ж з усього видно – якісь важливі енергетичні центри переміщуються на Схід. В чому причина?
– Ваше питання не просто філософське, а в чомусь езотеричне. Я вважаю, що рівень сучасного прогресу – це, безперечно, продукт інтелектуального потенціалу Заходу. Найхарактернішою рисою його був прагматизм, який істотно обмежував духовні пориви. Ціннісні ідеали Заходу з його культом накопичення та фетишизацією грошей багато і чому розійшлися з християнською мораллю. Вочевидь, невдовзі світ буде готовий для сприйняття новіших ідей, свіжіших енергій. Ці ідеї сьогодні продукує, або, точніше сказати, репродукує Схід. Те, що сьогодні відбувається в Південній Кореї, Індії, Сінгапурі та інших країнах, поза всяким сумнівом, дарує віру і пропонує орієнтири розвитку. Як знаємо, значна частина Вчителів людства родом зі Сходу. І вони неодмінно повернуться в новому вияві. Так, як повернувся в Китай Конфуцій. Мудрець казав: “Гроші сприяють розвитку прогресу, для розвитку моралі потрібні Вчителі”. Він також вважав, що мистецтво, а інакше кажучи – прекрасне, безумовно повинно бути головним супровідником життя людини. Адже, ні багатство, ні слава, ні влада – а ПРЕКРАСНЕ з великої літери облагороджує людську душу, привносить духовний сенс в існування людини…
– Мені здається, що Конфуцій сьогодні просто таки перегукується з цілою Вашою творчістю. З великим інтересом перечитав Ваші останні книги – “Сто сонетів”, “О, Ямато!”, “Голоси Сакартвело”, “О, Європо!”, “Клавір літнього дня” і мушу сказати, що Ви виявляєте подиву гідну тяглість в обстоюванні краси, прекрасного, природи. У своїй маніфестарній передмові до “Клавіру…” професор Баллоні пише: “Саме Схід і лише Схід пропонує людству найуспішнішу модель виживання – культ природи. Усі ці “гори і води”, “квіти і птахи”, які існують тисячоліттями у східних мистецтвах, а відтак і душах, у недалекому майбутньому стануть нашими медіаторами і у просторі небесних сфер, і у земній бутності. У цьому сенсі поезія Людмили Скирди – справді унікальне явище. Адже природа для неї залишилася стрижневою темою перед лицем абсолюту”.
– Так, Баллоні відштовхується від доповіді Римського клубу як застереження людству “повного світу”, де вже сьогодні відчувається брак води, їжі, чистого повітря і т.п. Він вважає, що збереження природи має стати консолідуючою ідеєю глобалізованого світу. Я теж так вважаю і справді багато пишу про це. Але останнім часом з’явилося кілька праць світових прогнозистів, які бачать перспективи людства ще масштабніше – безсмертя, щастя, богоподібність. Словом, є над чим думать, що читать, до чого прагнуть. Пандемія світ змінює вже сьогодні.
– До речі, про пандемію. Я читав, що наприкінці лютого, тобто напередодні всіх можливих карантинів, у Вас відбулася презентація книги грузинською мовою у Тбілісі. Це було сміливо!
– Попри все – це було чудесно! Книгу переклав безмежно талановитий Рауль Чілачава, а наше Посольство виступило промоутером яскравого дійства. Потрясаючої краси Державна бібліотека Грузії, маса гостей, посли і депутати, талановиті музиканти, мас-медія і тому подібне. Я б могла довго розповідати про Грузію, моїх друзів, свою любов до цієї святої землі. Дякую всім і кожному і, звичайно, долі за цей подарунок.
– Справді, пандемія змінює світ. Я переконаний, що будуть запропоновані нові моделі і нові парадигми розвитку. Адже і ліберально-демократичні, і авторитарні системи однаково недосконало виглядають у світлі короновірусних спалахів. Особисто мені страшенно імпонує світ Ілона Маска або світ Ма Юня, якому Ви присвятили вірш, тобто світ розвитку.
– Ми живемо у надзвичайно складний і у той самий час епохальний період для людства. Я б сказала, окрім усіх інших “батлів”, відбувається безпрецедентний за масштабом “батл” оптимістів і песимістів. Автори “футуроциду” вважають, що Захід не запропонував людству проект майбутнього, що розучилися мріяти, що причини кризи у монетизації духовного життя і т. п. Усі разом доходять висновку про ревізію понять “рівність”, “вільний ринок”, “права людини”, “справедливість” тощо. Адже досі існують подвійні стандарти (Україна їх добре зазнала) і боротись з ними не стає сил.
Я переконана, що вся ця чи не апокаліптична картина післяпандемійної кризи в принципі абсолютно нормальне явище, яке супроводжує перехід людства на новий, тепер біотехнологічний рівень. Попереду експансія науки про ЛЮДИНУ, попереду суцільна фантастика!
Україна не може бути не включена у загальний процес. Вже сьогодні ми повинні плекати амбітні ідеї, фантастичні мрії, неймовірні плани, бути оптимістами. Ми повинні йти вперед – це найкращий феншуй, що супроводжує переможців.
Запитував Василь Бондар.
