значок попередження
ВАШ БРАУЗЕР ЗАСТАРІЛИЙ!

Даний сайт використовує новітні технології Інтернету, тому він потребує сучаний, швидкий браузер!
Будь ласка, спробуйте, Firefox або Chrome!

 

Відомий російський сходознавець акад. М. Й. Конрад в кінці 50-х рр. минулого століття писав про те, як важливо “показати поєднання двох великих потоків розвитку позитивних знань – одного, що йде з Далекого Заходу, іншого – з Далекого Сходу. Перший потік добре відомий і по справедливості високо оцінений історією. Другий мало відомий, і тому його значення поки що в тіні”[1]. З тих пір багато що змінилося. Японія у другій половині ХХ ст. перетворилася на одну з могутніх світових держав, незмірно поширились її культурні зв’язки. Скороченню дистанції між культурами Заходу і Сходу успішно сприяє і художня творчість відомої української поетеси Людмили Скирди, літературна діяльність якої воістину унікальна. Будучи уже зрілим поетом, лауреатом престижних премій, вона опинилась у Японії, де вперше відкрила для себе невідомий і прекрасний світ японської природи і культури.

Разом з чоловіком вони обїздили всю Японію по проїжджим і непроїждженим дорогам, якими ходив колись із учнями великий Басьо, так само як двома століттями пізніше сходив Україну інший великий поет – Тарас Шевченко. Це були шляхи й внутрішнього прозріння, що настає після зустрічі з духовним світом раніше не знаного великого народу. Поетеса мала право сказати про Японію як про божий дарунок.

 

Щоразу відчуваю Божу прихильність.

Ніби теплу долоню на чолі.

Ось і Японія – це його дарунок.

 

У Японії вийшли три її поетичні збірки: “Сад любові й сонця” (2002), “Чарівна мушля” (2002) і “Дзуйхіцу від сакури” (2006), уривки з яких складають зміст даної книги. Після тривалих творчих пошуків вона втілила свої імпресії та рефлексії у формі дзуйхіцу. Є підстави стверджувати, що Людмила Скирда є першим не тільки в українській, а й у європейській літературі поетом, яка використала жанр дзуйхіцу не в перекладній, а в оригінальній ліриці.

Недосвідченому читачеві маловідоме слово “дзуйхіцу”. Яке його походження? Жанрова форма дзуйхіцу відсилає нас до видатного твору епохи Хейан “Записки в узголів’ї” (“Макура-но сосі”, початок ХІ ст.), автором якого була Сей Сьонагон (камеристка Сей). Незвичайні й форма, і зміст “Записок”. Сей Сьонагон створила новий у японській літературі жанр короткого есе, коріння якого веде до давнього жанру китайської літератури – суйбі, що означає “слідами пензля”. Такою ж назвою – по-японськи дзуйхіцу – стали йменувати (значно пізніше, десь із ХVІІ ст.) “Записки в узголів’ї” Сей Сьонагон та інші подібні твори. Дзуйхіцу Сей Сьонагон вишукані по формі, безсюжетні, емоційно насичені, їх вирізняє “витонченість сприйняття”[2], що фіксує все, до найменших деталей. Незвичайним був і їхній зміст. Сей Сьонагон відмовилась від звичної для епохи Хейан, особливо після появи талановитого твору її сучасниці й суперниці Мурасакі Сікібу “Повість про Гендзі” (“Гендзі-моногатарі”), тенденції шукати в кожному предметі і явищі “чарування” (“печальне чарування речей” –моно-но аваре)[3], породжене відчуттям швидкоплинності життя. Їй цікаві прості, звичні речі і явища, у яких тим не менше вона вміє бачити новизну і незвичайність. Головне тут – суб’єктивне переломлення побаченого, яскрава, неповторна особистість автора. Можливо, через те сучасники, які захоплювалися романом про Гендзі, не змогли оцінити письменницю по заслузі; її творчість набула популярності тільки в кінці епохи Хейан.

У дзуйхіцу Людмили Скирди, на мій погляд, поєднались обидві тенденції: і тонка, витончена спостережливість Сей Сьонагон, і традиційні для японського світовідчування епохи Хейан культ краси, розуміння скороминущості, неміцності всього живого, неповторності людської особистості. Не випадково вона визначила жанр своєї книги не просто як дзуйхіцу, а “поетичне дзуйхіцу”, очевидно, маючи на увазі не тільки те, що більшість текстів написана вільним віршем (є і проза), але й те, що є визначальним у її світорозумінні – поетичність, естетизм, благоговіння перед красою природи і людини. Розквітла сакура стає символом тендітності, недовговічності краси і разом з тим прекрасним образом зачарованої душі.

 

…ніби сяяли

Поодинокі сакури у цвіту,

І, надто ота молодесенька,

Понад ставком з кольоровими коропами.

 

Естетизм, схиляння перед красою освячені імям Будди. Автор пише:

 

Будда народився у саду Лумбіні.

Тому милування квітами –

Це релігійний ритуал.

 

Звідси, очевидно, і дивовижне японське свято ханамі – тиждень сакури, милування її цвітінням, просвітлення душі. Тисячі японців мандрують по всій країні, щоб насолодитися цими вишневими квітами в повній мірі – з заходу на схід, з півдня – на північ. На півдні сакура зацвітає на один-два тижні раніше. Прекрасний і високодуховний ритуал:

 

Вночі під мереживним склепінням

Сяючих у світлі прожекторів сакур

Ми “пливемо” променадом Торінуке

У багатотисячному натовпі щасливих людей

І кожною клітинкою свого єства відчуваємо:

Ханамі – це і є осяяння!

Джерелом краси постає природа, “птахи і квіти чотирьох сезонів”. Квітів особливо багато: азалії, гортензії, лілеї, орхідеї, хризантеми, гіацинти. Квітучі рожеві дерева сакури й сливи.

Сповідування культу краси відкриває авторці можливість наблизитися до розуміння особливостей менталітету японського народу, – наївного і мудрого, прагматичного і витонченого, – про це вона говорить у вірші “Роздуми про національний характер японців”:

 

Не знаю іншого народу,

Що так мало переймається проблемами вічності

І так глибоко цінує ефемерність прекрасної миті.

Японці – нація гедоністів.

І тут немає двох думок.

Може, це тому,

Що вони шукають Бога у собі,

А не десь на небесах,

А відтак не налякані

Ні страшним судом, ні пекельними муками.

А може, вони просто

виконують заповіт предків?

 

Знайомлячи читача з японським способом життя, Людмила Скирда намагається уникати крайнощів етнографізму. В багатьох її віршах фігурує японська лексика – географічні, ботанічні, архітектурні назви, імена і характеристики письменників, художників, композиторів, спортсменів, але, як правило, їхня роль і значення пояснюються в контексті самого твору. Тут задіяна метамовна функція мови, тобто увесь текст слугує коментарем до того або іншого японського слова. Один з показових прикладів – вірш “Життя поруч з природою”, де коментується слово “сьодзі” (розсувні паперові панелі в традиційному японському домі):

 

Сьодзі – найгеніальніший витвір архітектури,

– вважаю я.

І не треба зі мною сперечатися.

Скажіть, де ще звичайна оселя

Завдяки легкому порухові руки

Може перетворитись на фрагмент саду,

Аби потік запахів, квітів і дерев,

Сонячного тепла і свіжого вітру

Наповнив вас ніжністю і снагою.

Аскетизм японського дому зрозумілий:

Навіщо меблі, килими, канделябри,

Коли вічна краса природи поруч?

 

Для ширшої поінформованості читача поетеса включає у свої японські книжки невеличкі словники.

Ефект живої присутності в Країні Вранішнього Сонця створюється тонким і точним зображенням локальних сцен, нерідко в місцях історичного і культурного значення, при відвідуванні архітектурних пам’ятників, де спостережливість і схильність до роздумів дозволяє авторці побачити багато цікавого і співзвучного її душі. Деякі з цих сцен забарвлені гумором. Напр., у вірші “Від чортів, дурного ока…” з циклу “Зимова містерія” поетеса спостерігає цікавий звичай розкидання смажених бобів з метою вигнання з темних кутків осель усілякої нечистої сили:

 

Від чортів, дурного ока,

Сказу, порчі і навроків,

Землетрусу, снігу, бурі,

Дійство “Сецебун мацурі”

Захистить не завтра – нині,

Вірять всі у цій країні.

………………………………..

………………………………..

Гонг звучить і барабани

Відбивають такт небавом

І процесія врочиста

(В ній славетні люди міста),

Піднімається по сходах

На очах всього народу.

Зараз винесуть боби

І почнеться шал юрби.

Ці боби слід розкидати,

Нечисть виганять й лякати.

Люди будуть їх ловити,

Будуть ними хрумкотіти,

І сміятися, й гукать:

“Геть бо вся чортяча рать!!!”

Потім раді і веселі

Розійдуться по оселях,

Аби вірити весь рік:

“Щастя в домі! Чорт  утік!”

 

“Сецебун мацурі, – пише авторка в наступному творі згаданого циклу (в прозі), – при всій його гамірливості і жартівливості, свято істинно філософське. На початку лютого в Японії зустрічаються зима і весна, Інь і Янь, темне і світле, добре і зле, активне і пасивне, жіноче і чоловіче, сумне і веселе… Одним словом, зустрічаються віковічні начала існування нашого. …От і приходять люди до храмів, аби гуртом підтримувати сонце, красу, тепло, радість, наблизити їх тріумф”.

Культурологічним мотивом у книжках Людмили Скирди відведене домінуюче місце, особливо мотивам естетики творчості, поезії, її минулого і теперішнього. Перед нами людина, яка глибоко цікавиться культурою Японії, поет, філолог, захоплений вивченням пам’яток її давньої і новітньої писемності. Звідси часті у її творах згадування давніх японських історичних хронік і поетичних антологій, зокрема “Ман-йо-сю” і “Кокін-сю”; поряд з іменами і образами Мурасакі Сікібу і Сей Сьонагон сусідять імена і образи Басьо, Йосано Акіко і навіть трохи екзотичне в цьому ряду ім’я японського постмодерніста Харукі Муракамі. І все ж явну перевагу поетеса віддає класичним традиціям. Як пише авторка, “Так само, як не можна зрозуміти Схід без буддизму, / Так само не можна зрозуміти буддизм / Поза його художніми формами”.

Впливом класичних традицій можна пояснити тяжіння до ліричної мініатюри. Моментальні зарисовки з натури часто втілюються у формі тривірша, у якому два крайні коротші рядки поєднуються з одним, середнім, довшим, що нагадує класичну японську строфу хайку (гайку, хокку). Можливо, такому тяжінню сприяла й любов до поезії Басьо, видатного майстра хайку, який розробив формальні та естетичні принципи цього жанру. Звісно, не йдеться про буквальне наслідування формальної схеми зразка (17-складового тривірша 5 + 7 + 5) – в іномовному матеріалі (зокрема у східнослов’янських мовах, де переважають моделі, трискладових слів. Це дуже складно; однак поетична інтуїція знаходить близькі варіанти:

 

Бузкова вістерія,

Зимне саке, морський бриз –

Вечір на Ізу.

____________

Лунний календар

Віщує радісний день,

А за вікном дощ.

____________

Мовчазна трапеза –

Це найсердечніший контакт по-японські.

Які ми різні!

____________

На садовій стежині

Мертва цикада.

Відспівала.

____________

Рожеві фламінго

Сплели шиї і завмерли.

Це – любов.

____________

 

“Сподіваюсь, останні дні

Літньої спеки Вам до душі…”

Лист від друга.

____________

Скільки віял

Я подарувала цього літа…

Скільки друзів у мене!

 

У поезіях Людмили Скирди немає прямих стилізацій зразків. Домінуючий жанр дзуйхіцу дозволяє експеримен­тувати на широкому просторі віршопрози. Співпадання в кількості складів швидше випадкове, ніж закономірне. Пропорції довгих і коротких рядків у більшості випадків довільні: іноді всі рядки довгі або короткі, або уперемішку.

 

Гайдзін – так називали у Японії чужинців

Триста років тому,

Так називають їх і тепер.

У цій країні чужинці

Ніколи не стануть своїми.

____________

Найстарші гейші танцюють у готелі “Бенія”

Для дуже почесних гостей.

Що не кажіть, а в цій країні

Досвід таки щось важить.

____________

Так ти сказав,

Що найпрекрасніше в цьому світі –

Це птахи і квіти чотирьох сезонів?

“А ще посмішки моїх дітей”, – додам я.

____________

Чаплі чалапають

По даху замку сьогуна.

Точнісінько так, як чорногузи по стрісі

Дідусевої хати в Михайлівці.

Як давно це було…

____________

Перекладаю книгу

Її Величності Імператриці Мітіко.

О, Боже! Яка ласка у кожному слові!

Ніби легкий метелик

Ніжно торкнувся щоки моєї.

____________

“Так що ж головніше:

Етика чи естетика?” –

Запитую я сенсея.

“Гармонія”, – відповідає він.

 

Повчальність, дорожні роздуми, дух мандрів, вірші на випадок – ці стильові особливості книжки Людмили Скирди, можливо, підказані художнім досвідом Басьо. Мабуть, невипадково назва однієї з її японських книг “Чарівна мушля” (2002) перегукується з назвою першого поетичного збірника Басьо “Покрівля з мушлі” (“Каіоі”). Утім стислим, афористичним, насиченим прихованою енергією стилем уславилось чимало східних поетів. Деякі мініатюри Людмили Скирди своєю ощадливістю і філософічністю змушують пригадати, наприклад, рубаї Омара Хайяма:

 

Стерте каміння,

Що веде до храму,

Сяє під дощем

І нагадує плин вічної ріки.

 

Цей перегук цілком зрозумілий. Адже форма рубаї органічно увійшла в систему жанрів не лише перекладної, а й оригінальної української поезії.

Серед мініатюр Людмили Скирди багато ширших, розгорнутих композицій – у п’ять, шість, сім і більше рядків. Є спокуса розглядати деякі її п’ятивірші як своєрідні модерні

модифікації давньої класичної форми танка (без додержання складочисельної схеми):

 

Зозуля прокукувала десь

У гущині саду і змовкла.

Молоденька гейша відклала вірші Тейка

І відчула, як прохолодний вітерець,

Ніби довгожданий гість, залетів до кімнати.

____________

Блукаю в орхідеєвих алеях.

Придивляюсь до кожної квітки,

Ніби зазираю у вічі.

Усі неповторні, усі прекрасні,

Усі індивідуальності.

____________

Буддизм вчить, що просвітлення

Можна досягнути ще за життя,

А, отже, стати Буддою.

У християнстві ж “результати” стають відомими

Лише після смерті.

____________

Різнокольорові коропи під поривами вітру

Рвуться до небес.

Короп навчить японських хлопчиків

Плисти проти течії,

І вони стануть сильними.

____________

Чайна церемонія у весняному саду.

Квітнуть персики, ніжно звучить сямісен,

А у кущах бузку заливається соловей.

Радість буяє навкруги.

І так триває віками.

 

Дума про Україну – як щемлива нота прекрасної і сумної мелодії – дзвенить і нагадує про себе, змушуючи шукати у соціальному й моральному досвіді Японії відповіді, а якщо не відповіді, то підказки, на тривожні питання. В одному з тривіршів авторка запитує: “Віками Біблія вчить нас радості. / Шкода, але ми так і не навчилися. / Чому?” В іншій мініатюрі, міркуючи про національну специфіку поезії, питає: “Чим відрізняється наша поезія від японської? / Ми повсякчас не залишаємо надії / Навернуть читача на шлях істинний. / Вони ж просто бачать красу…”. І все ж у обох народів України і Японії поетеса бачить багато спільного. Обидва причетні до гармонії, музики, краси, в чому зайвий раз вона переконує себе і нас, слухаючи оркестр Дядюри: “Дядюра з оркестром у Токіо – / Як могутньо звучить Україна!” І навіть у самій природі Японії і України вона знаходить подібність – напр., у голосі зозулі або цвітінні мальви (збірник “Дзуйхіцу від сакури” завершується ліричним циклом “Свято молитви”).

Особливою виразністю і витонченістю вирізняється поетичне зображення квітів. Так, лілеї для авторки – це “квіти вінценосців, / Мармурові дзвоники з гіпнотичним запахом”; від квітучих азалій світ стає цикломеново-рожевим, а гліцинії прикрашають вікно “кобальтовими кетягами”, кущ рододендрона – це лицар троянд, рожевий фламінго; піднесені вітром пелюстки квітучої сливи – сливовий дощ, що шумить за вікном.

Людмила Скирда – тонкий, талановитий живописець, художник від Бога. І тільки тому не береться за пензель, що надто добре володіє поетичним пером. Вона дивиться на світ як митець і часто сприймає красу природи через те або інше живописне полотно близького їй художника, як, наприклад, у вірші “Про те, що радує серце”…, де згадується картина українського художника Віктора Зарецького, який малював поетесу:

 

Ці іриси Імператорського саду

Я впізнала відразу.

Як давно це було…

Славетний бородатий художник

Малює мій портрет.

Ось він пильно вдивляється

У моє обличчя

І каже:

“Тобі пасуватимуть іриси…”.

А за годину вони зявляються

Біля моїх ніг,

Ніби прозора фіолетова хмаринка.

 

Дар митця допомагає поетесі артистично живописати й різноманітні побутові сцени, наповнюючи їх особливим ліричним настроєм; узяти хоча б вірш “Тільки окремі слова” (“Спостерігаю зустріч двох закоханих…”), де з двох персонажів вона зосереджує увагу лише на дівчині “в рожевому кімоно, схожому на квітку піона”, і через її портрет і рефлексії дуже тонко і вишукано зображує сцену побачення.

Ландшафти, птахи і квіти чотирьох сезонів, сцени побутового життя, храми та інші архітектурні споруди, пам’ятники історії та культури, уроки поезії, своєрідність японського суспільного життя, де особливе місце відводиться подіям Імператорського двору (в цілій низці текстів висвітлюється ця тема) – усе це, толерантно зафіксоване в поетичному слові, створює винятково привабливий образ Японії, і стає абсолютно зрозумілим, чому відомий японський письменник Рей Наканісі у статті, присвяченій поетесі, назвав японський період її творчості “поетичною дипломатією найвищої проби”. Ця дипломатія на рівні серця, на рівні чудового ліричного таланту.

Яскрава, самобутня поезія Людмили Скирди гідно представляє сучасну літературу України в Японії і слугує наведенню нових мостів між культурами Заходу і Сходу.

 

Проф. Наталія Костенко

 

завантаження
×